6.3 Лише ти у всьому світі
6.3 Лише ти у всьому світі
◆ Хіґашіра Ісана ◆
– Агов, Хіґашіро-сан! Хочеш пообідати з нами?
Наступного дня головний персонаж, Хіґашіра Ісана, залишалася гарячою темою у класі. Це, мабуть, був перший раз, коли мене запросили на обід однокласники. Я рідко бачила Мізуто-куна, Юме-чан або Мінамі-сан під час обідніх перерв.
– Е-е… я-якщо ти не проти…
– Звичайно, не проти! Ходімо! О, ти принесла обід чи будеш купувати?
– Н-ні, я принесла з собою…!
Мамо, я дуже вдячна, що ви приготували для мене сьогодні обід! Зазвичай, вона, голосно позіхаючи, давала мені трохи грошей, але, здавалося, що сьогодні бог сну був на моєму боці. Коли все йшло добре, у мене виникало почуття, що от-от мало статися щось абсолютно протилежне. Але дівчата, які запросили мене, здавалися справді добрими. Однак я досі не знала, як їх усіх звати…
– Ти достатньо близька з Ірідо-куном, тож знайома з його родиною, правда? Ти ж також знаєш Ірідо-сан, його старшу зведену сестру, правда?
– О, звісно. Юме-сан іноді запрошує мене погуляти з нею…
– Га?! Справді?!
– Я так заздрю!
Головною темою розмови за обідом, звичайно, був Мізуто-кун. Дівчата ставили стільки запитань, що я була здивована, якими нескінченними вони здавалися. У мене навіть виникла підозра, що, можливо, їх цікавив Мізуто-кун, але, схоже, це була всього лише банальна допитливість.
Я відповідала на запитання у межах своїх можливостей, намагаючись не говорити про те, що могло б порушити приватність Мізуто-куна і Юме-сан. На щастя, знайшлися ті, хто розуміли мою ситуацію і приходили на допомогу.
– Це не те, про що можна питати, – жартома говорили вони, докоряючи своїм друзям.
Коли бачиш подібне, то віриш, що ці люди
справді хороші. Але…
– О, але Ірідо-кун такий милий, правда? Він виглядає таким лагідним хлопцем.
– Так, справді, я завжди думала, що він жодного разу не бився.
– Що? – запитала я.
– Він допоміг тобі, коли ти була оточена злочинцями, так?
– Вау! Це як з шьоджьо-манґи! Я б теж так хотіла!
– Даруйте? – знову спробувала я, все ще не розуміючи. Я не пригадувала, щоб розповідала про щось таке.
– Він схопив тебе за руку і ви втекли разом, так?
– Га? Я чула, що він побив усіх негідників.
– Ні, стривайте, я чула, що він розчавив їх лише своїми словами.
– А я чула, що він підняв її як принцесу і втік.
Ой… лишенько! Чутки вийшли з-під контролю! Я навіть не встигла озирнутися, як Мізуто-кун став Суперменом! Інші справді бачили його таким? Вони всі хотіли, щоб Мізуто-кун був принцом на білому коні?! Я, звичайно, розуміла це, але…!
– Е-е, послухайте, це… – я спробувала заговорити, але мене одразу перебили.
– Ірідо-кун також вміє готувати, правда, Хіґашіро-сан?
В одну мить увага всіх була прикута до мене. А… Вони з очікуванням дивилися на мене, сподіваючись почути від мене більше цікавих історій про героїзм і дивовижні подвиги Мізуто-куна. Їм навіть не потрібно було озвучувати це, все ставало зрозумілим вже з їхніх виразів обличчя.
Але Мізуто-кун був далеко не таким ідеальним, як вони собі уявляли. Коли я навідувалася до нього вдень, то він вставав зовсім не давно. Був навіть випадок, коли Мізуто-кун не розчісував волосся після пробудження цілих три дні. Він ледве міг відтискатися. Якби Мізуто-кун ударив когось, то точно зламав би собі руку. Отже, я мала спростувати чутки… Я мала спростувати чутки…
– Думаю… він досить вправно готує, – відповіла я.
– Так і знала!
– Вау, такий сімейний хлопець, розумний і навіть добре б’ється?!
– І він ще такий гарненький!
– Це точно!
– Він справді милий!
–
Згодна! У нього справді гарне обличчя! – втрутилася я.
Тут не було ні слова брехні! Він справді вмів готувати і був дуже милим! Те, що я не висловлювала жодних заперечень, ніяк не пов’язано з тим, що я боялася зіпсувати страх! Я справді не мала наміру обманювати… Чесно-чесно.
Можливо, це була всього лише моя уява, але після уроків у бібліотеці було більше людей, ніж учора. Я не була впевнена, бо не мала звички рахувати тих, хто тут сидить. Однак коли ми з Мізуто-куном, як завжди читали біля вікна, то чули, як шепотілися люди. Невже мені це справді здавалося?
Можливо, їхні розмови не мали до нас жодного стосунку. Можливо, ці люди не мали злих намірів. Але це сильно відрізнялося від тиші, яка була перед літніми канікулами. Вони, звісно, шепотіли, але це все одно був шум, який сильно відрізнявся від спокою, який був тут раніше.
Мені майже хотілося, щоб бібліотекар насварив їх за розмови у бібліотеці… але в такому разі, він би мав першими насварити нас з Мізуто за всі ті розмови, що ми мали.
Наскільки я могла судити, ця ситуація турбувала не лише мене. Мізуто-кун, здавалося, проявляв обережність й утримувався від дотиків до мене, якщо порівнювати з тим, як це було до літніх канікул або коли ми вдома. Зазвичай він ліниво проводив пальцями по моєму волоссю або торкався моїх вух і тому подібне. Але сьогодні Мізуто-кун нічого такого не робив. Я таємно чекала на це, тому почувалася дещо розчарованою.
Крім того, я відчувала, що його брови були більш насупленими, ніж зазвичай, а обличчя – напруженішим. Можливо, ці чутки не приносили йому такої радості, як мені. Я навіть задумалася, чи не відчуває він стрес через цю ситуацію.
– Е-е… може, нам слід змінити місце? – запитала я.
– Все гаразд, не хвилюйся, – з усмішкою відповів Мізуто-кун.
Він постійно говорив, що все гаразд. Але чи справді це було так? Я не була найнадійнішою людиною, тому, можливо, він не міг щиро розповісти по все, що його турбує. Навіть коли я освідчилася, Мізуто-кун не розкрив, що раніше зустрічався.
Я – дуже проста і не найрозумніша людина, тому після невдалої спроби стати романтичною партнеркою була рада, що ми залишилися друзями, і довгий час задовольнялася цим. Але він зробив це для того, щоб я не засмучувалася, чи не так? Це була спроба подбати про мене і не завдати болю.
Після відмови на моє освідчення Мізуто-кун погодився на моє егоїстичне прохання піти додому разом і поводитися так, ніби нічого не сталося. З його губ не зірвалося жодної скарги, хоча така поведінка була далекою від здорового глузду…
Чи справді все гаразд? Чи поводилася я правильно?
– Просто будь собою. І все буде добре.
Все гаразд. Все добре. Він постійно повторював ці слова. Можливо, він говорив правду. Можливо, зі мною теж все буде…
– …Ти ж ніколи не бачив, яка в класі…
– Га?
Гм? …Що я сказала?
– Хіґашіро…? – Мізуто-кун стурбовано подивився на мене.
Я запитала у відповідь своїм звичним тоном:
– Що сталося, Мізуто-куне?
Це було небезпечно. Я знову мало не повелася недоречно.
Не те щоб сталася якась особлива подія. Це була низка щоденних помилок і дурний повторюваних дій. Мене назвали «дивною дівчинкою», і я не могла нічого з цим зробити.
Наприклад, коли я навчалася у початковій школі, двоє хлопчиків у моєму класі побилися. Пригадати чому тепер уже складно. Здавалося, один сказав іншому щось погане, а той ударив у відповідь.
Вони почали махати кулаками, вчитель розтягнув їх і вже тоді крізь схлипування хлопці розповіли про причини сварки.
– Ви обидва винні, – сказав учитель, почувши про ситуацію. – Попросіть вибачення один в одного і знову станьте друзями.
Навіть коли я згадувала про це зараз, то ставила собі питання, чи справді це мало бути так? Навіть якщо вони обоє мали вибачатися, той, хто почав махати кулаками, мав просити вибачення першим. Крім того, ці двоє не були друзями. Вони навіть не мали якихось близьких стосунків. Як можна «знову стати друзями» тим, хто ніколи не були близькими? Чи справді вчитель слухав те, що вони йому говорили? Точніше, чи він взагалі пам’ятав цих двох?
На жаль, ці питання не були думками. Тоді я поставила їх уголос. Я жодним боком не була причетна до бійки тих двох, тому виступила і прямо звернулася до вчителя.
Я чітко пам’ятала, як змінилася атмосфера у класі в той момент. Наш учитель замовк і мав незграбний вигляд. Однокласники дивилися на мене такими поглядами, ніби питали, навіщо я розкрила рота і ляпнула щось непотрібне. Хлопці, які билися, дивилися на мене, їхні губи були стиснуті від збентеження, а обличчя яскраво почервоніли.
Я добре пам’ятала, що в табелі за той семестр було записано: «Трохи не вистачає здатності до співпраці з іншими». Я була дитиною і не знала, що означало це слово, тому відшукала його значення – і воно мене повністю шокувало. Фактично мій вчитель говорив, що я не вміла ладнати з іншими. Як це було можливим? Учитель постійно говорив нам «Ладнати між собою і працювати разом».
Коли я з плачами розповіла про це мамі, вона розреготалася:
– Ладнати?! Щоб всі 36 учнів у вашому класі ладнали між собою?! Та це просто – ха-ха-ха – неможливо! Ото дурне! Ахахаха! Так, слухай сюди, Ісано! У мого акаунта 112 друзів, і вони нещадно критикують мене, якщо я помилюся! Але це ж мої приятелі по грі! Ми лаятимемо одне одного, але будемо ділитися припасами і допомагати, коли нападе ворог. Нам не потрібно «ладнати»! Кажи, що хочеш. Битися абсолютно нормально! Єдині, хто потраплять через це у халепу, це нікчемні дорослі, які не можуть прийняти справжні почуття дитини! Хахахахаха!!
Мама була моїм кумиром. Я завжди хотіла жити вільно і гідно, як вона. Ось чому я повірила її словам більше, ніж напису в табелі. Я говорила те, що хотіла. Сварилася з іншими. Я жила так, як мене вчила мама. В результаті у мене не було жодного друга у початковій школі.
Це тривало і в середній школі, а потім сталося це…
– Слухай, Хіґашіро-сан… коли ти навчишся читати атмосферу?
– Ти вже набридла всім, розумієш? Завжди говориш непотрібні речі.
Коли я запитала, що малося на увазі під «всіма», співрозмовниця ще більше роздратувалася.
– Стулися! Всі означає всі, зрозуміла?! Боже, ось це і дратує! Ти така надокучлива!
Але хто були ці «всі»? Про читання якої атмосфери йшла мова? Невже я щось не так казала?
– Хіґашіро-сан, я знаю, що ти маєш власну думку, але ти нічого не досягнеш у суспільстві, якщо не будеш трохи поступатися.
– Ти справді думаєш, що твоє ставлення якось допомагає?! Користуйся здоровим глуздом!
Що вони мали на увазі під «досягнути чогось у суспільстві»? Що саме означало «здоровий глузд? Чому… вони всі були такими розлюченими на мене? Я не знала. Не могла зрозуміти.
Ніхто мене цьому не навчав, то чому вони поводилися так, ніби я вже мала це знати? Хіба нас не навчали змалку, що ми всі різні і це нормально? Це навіть було у пісні, яку всі співали у початковій школі, так? То чому на мене гнівалися лише за те, що я говорила не так, як інші? Чому мені казали підлаштовуватися під них?
Я не могла цього зробити. В мене не виходило активно спілкуватися з людьми, як в інших. Я не могла попросити позичити підручник. Сказати щось, коли впустила гумку. Не могла об’єднатися з кимось в пару на уроці фізкультури. Чи написати власний звіт з екскурсії. Не могла співати в хорі. Чи з’їсти весь обід, який готували у школі. Я не могла зробити нічого з того, що для всіх інших давалося так само легко, як дихати.
Чи була це моя вина? Чи справді мені слід звинувачувати? Чи можна було б подолати це, якби я доклала зусиль? Чи могла б я стати такою, як інші, просто наполегливо працюючи? Якщо так, то чому вони не докладали зусиль, щоб стати такою, як я? Чому вони намагалися примусити мене робити те, над чим самі не планували наполегливо працювати?
Мене все життя називали дивною. З моєї точки зору, це вони всі були дивними. Мама – мій кумир, але я не могла бути схожою на неї. В мене не виходило сміятися з ненависних коментарів інших людей. Мені бракувало популярності, щоб заводити друзів і поводитися так, як мені хочеться.
Якщо вже на те пішло, я хотіла би бути такою, як всі. Людиною, яка могла читати атмосферу без жодного навчання. Тою, хто може самостійно набути здорового глузду. Тою, кого хвалять дорослі. Тою, хто може нормально жити у суспільстві. Але я не могла стати такою. Не могла бути такою, як вони. Бо якби я це зробила, то припинила би бути собою.
Чи існував світ, де я можу жити такою, якою я є, як у прочитаних легких романах? Можливо, переміщення в інший світ було найкращим вибором для мене. Я ставила собі запитання, чи стало б мені легше, якби я переродилася в іншому світі?
Звісно, я знала, що це були безглузді фантазії. Хай навіть на трохи, але вони були всього лише способом втечі від реальності. Яка ж я дурна. Але для мене з середньої школи був лише один варіант – обрати навчання у престижній старшій школі, куди жоден би з моїх однокласників не намагався вступити.
Я чула, що Кіотський університет приймав різноманітних диваків. В мене виникло питання, чи зможу я стати такою, як інші, якщо піду до навчального закладу, де буде повно таких інтелектуалів, як я?
Однак… мало що змінилося. Я очікувала школу з унікальними особистостями, але помилилася. Інші були такими, як і всюди, а я залишилася собою.
Потім одного разу до мене дехто заговорив.
– Тобі теж подобається ця серія? – запитав хлопчачий голос.
Ось так я зустріла Мізуто-куна. Він був єдиним, хто не розсердився на мене. Не говорив, що я мала навчитися читати атмосферу чи користуватися здоровим глуздом. Щоразу, коли я робила щось дивне, він чітко говорив про те, що в цьому дивного. Насправді Мізуто-кун говорив набагато дивніші речі, ніж я. Він сказав, що хоче бути зі мною… Хоче бути моїм другом.
Тож… Ось чому я зрозуміла, що така незначна людина, як я, не могла завдавати клопотів Мізуто-куну.
– Хіґашіро-сан, я чула, що ви з Ірідо-куном вчора зустрічалися в бібліотеці.
– Справді? Ви такі закохані!
Наступного дня під час обідньої перерви зі мною заговорили ті самі дівчата, що і раніше. Я справді була рада, що вони це зробили, але… існувало дещо, що мені слід пояснити.
– Ходімо обідати! Розкажеш нам подробиці там.
– По-послухайте! – я зібрала всю сміливість, щоб заговорити голосніше, всі завмерли і подивилися на мене. Я рефлекторно опустила голову, але все ж… я мала дещо сказати. – М-ми з Мізуто-куном… не зустрічаємося.
Коментарі
Дописати коментар