СвТ. Том 4. Пролог. Частина 2
Пролог. Настав час війни в королівстві Оріана! Частина 2
Пролог. Настав час
війни в королівстві Оріана! Частина 2
***
Я слухав розповідь, попиваючи яблучний сік у таверні неподалік форту Сайшо.
Після втечі від Дельти я кинувся через кордон і проникнув до королівства Оріана.
– Почалася війна. Форт Сайшо був окупований паном Куадой – і багато жителів загинуло.
– Хм, хм, он як.
Час від часу я кивав головою і бурмотів щось, демонструючи, що слухаю. Власницею таверни була сексуальна красуня на ім’я Марі. Мені здавалося, що я вже десь її бачив, але, можливо, це просто моя уява.
До речі, 90% чоловіків-клієнтів приходили сюди, щоб залізти до неї в трусики.
– Тут повний хаос. Солдати забирають всі гроші, що ми заробляємо.
– Так, так, це важко, – кивнув я.
– Боюся, Сіде, ти вибрав невдалий час, щоб відвідати Оріану. Я лише недавно відкрила цю таверну…
Королівство Оріана не мало короля, тому за владу боролися дві фракції.
Битва між фракціями, війна – було в цьому щось невловимо привабливе. У таких ситуаціях завжди існувало місце для того, щоб на сцену вийшла «сила в тіні».
– Але я думаю, що зможу з цим впоратися, – з надією сказала Марі.
– Так, так, звісно.
– Ми не повинні здаватися. Поки ти не здаєшся, обов’язково з’явиться шлях, щоб подолати це.
– Звичайно, так.
Марі блискучими очима дивилася вдалину. Однак все, що вона бачила, це брудні двері таверни.
Раптом вони відчинилися.
З’явилася трійця найгіршого вигляду солдатів.
– Агов, хазяйко! Жени сюди все, що отримала!
Як сказала одна людина: реальність жорстока.
– Ц-це нечесно! Я днями віддала вам усе, що заробила…
– Стулися! Жени гроші або будеш розплачуватися своїм тілом!
– В-ви…
– Агов!!
Один хоробрий хлопець став перед солдатами-тиранами.
Саме так, це був я!
Спочатку я думав, що наймобовішою річчю буде з тремтінням спостерігати збоку, як інші клієнти, але вирішив, що потрібно звернутися до класики…
– Н-н-н-не чіпайте Марі!
Та сама ситуація, коли
сила кохання підштовхує хлопця виступити проти групи солдатів – і зазнати
повної невдачі!
– Кха-ах!
Від одного удару я злетів у повітря, з носа пішла кров. Я зробив півтора оберти у повітрі і красиво приземлився прямо на обличчя.
Хе-хе-хе, як красиво з
випадкового моба вибили все лайно.
– Сіде! – вигукнула Марі.
– Ке-хе-хе, ти наступна, хазяйко, – глумливо усміхнувся солдат.
– Я з-заплачу! Заплачу!
Марі згребла зароблені гроші і віддала солдатам.
– Ха, ти мала зробити це з сам… Агов, та це ж дріб’язок!
– Це все, що в мене є. Останнім часом важко поповнювати запаси…
– Смієшся, га?!
Солдат схопив Марі за комір.
– Цього разу я заплющу очі. Але ти знаєш, що буде наступного разу, еге?
Солдати подивилися на Марі так, ніби роздягали поглядами, а потім вийшли з таверни.
– Сіде, ти як?
Марі вмостилася біля мене і поклала мою голову до себе на коліна.
– Ууух… Вибач, Марі…
– Це було так безрозсудно!
– Вибач… вони забрали всі твої гроші…
– Все добре, – Марі гладила мене по голові й усміхалася.
– Ти виглядаєш спокійною.
– Я раніше жила у Беззаконному місті. До такого звикаєш.
Мені подобалося Беззаконне місто. Воно було для мене, як другий дім.
– Я довгий час працювала там повією. Коли я жила там, то подібне насильство було буденним явищем, мені неодноразово хотіло здатися, але я цього не робила. А потім мене врятували…
Очі Марі блищали.
– Тому я не збираюся здаватися. Я відчуваю, що продовжуючи боротьбу, матиму шанс знову зустрітися з ним…
– Як круто. Що ж, я маю йти.
– Дякую, Сіде. Я дуже рада, що ти втрутився.
Марі проводжала мене з усмішкою.
***
Троє солдатів ішли холодною нічною дорогою.
– Ха-ха, який слабак. Але що така красуня робить в цьому глухому місці?
Їхній мішечок з грошима дзвенів під час ходьби.
– Поняття не маю. Але я чув, що план полягає у вбивстві всіх жителів, щоб ніхто не випустив і пари з вуст.
– Щось там було про важливі руїни поблизу. Хе-хе, ми можемо розважатися перед тим, як уб’ємо їх усіх.
Поки вони говорили, білі хмарки від дихання піднімалися в повітря.
Ступивши у провулок, солдати побачили хлопця.
– Хей, – з посмішкою сказав він.
Чорне волосся, чорні очі – абсолютна посередність.
– Ти, ми тебе щойно бачили.
– Га? А, це той жалюгідний нікчема, якого здуло з одного удару.
– Ха-ха, уб’ємо його.
Після цього солдати вихопили мечі.
Але хлопця вже не було.
– Зник?!
– Що за?! Куди він подівся?!
– А! За нами!
Хлопець був позаду них.
Він стояв так, ніби нічого не змінилося.
– Одразу хочете пустити кров, га? Це вписується у стиль Беззаконного міста. – Хлопець кивнув і додав: – Мені це подобається.
– Хей, як ти там опинився?
– У цьому хлопці є щось дивне…
– Нумо разом!
Один солдат широко змахнув мечем.
Але хлопець щез.
– З-знову зник!
– У такому разі все дуже просто, – незрозуміло звідки долинув голос хлопця.
– Де він... ґкхах?!
Хлопець знову був позаду них. Він тримав у руці серце одного з солдатів.
Свіжа кров бризнула на сніг.
– Щ-що за?! Як він вирвав серце голими руками?!
– Жодного сенсу! Раніше він відлетів від одного…
Рухи хлопця плавно перетікали з одного в інший.
Викинувши закривавлене серце, він ударив у спину солдата, який намагався втекти.
– Ґха! До… поможіть…
Хлопець стиснув пальці і розчавив друге серце.
На землі розцвіла кривава квітка.
– М-мені шкода! Вибач, що ударив тебе!
Хлопець спрямував закривавлену руку на останнього солдата.
– У Беззаконому місті правда на боці найсильнішого.
– Хі-ік! Д-допоможіть…
Його проштрикнули наскрізь.
– Іншими словами, правда на моєму боці.
Місячне світло лилося вниз, освітлюючи три трупи з дірками у грудях.
– Фортеця і руїни, га? Звучить цікаво.
Хлопець відкинув останнє серце і підняв з землі мішечок з грошима.
Далі він повернувся і подивився на фортецю вдалині.
***
– Т-ти чудовисько… – пробурмотів Куадой.
Номер 664 була щиро згодна з цим.
Вона притулилася до одного з дерев у лісі, а Номер 665 лежала біля її ніг.
У них обох закінчилася магія, вони вже не мали сил боротися далі.
Проте навколо них валялася незліченна кількість трупів.
Їх число вже перевалило за сто.
І посеред цієї бійні стояла закривавлена Номер 559.
Після того, як забрали Розу, вона продовжувала битися. Номер 559 не тільки прикінчила лідерів культу з групою у чорних плащах, а також розібралася з підкріпленням, яке надіслали з фортеці.
Ніщо не могло її зупинити, коли вона мчала лісом. Наразі бій тривав три дні і три ночі.
Однак Номер 559 не залишалися без поранень.
У неї була порізана спина, пробитий живіт, а нижче ліктя лівої руки нічого не було. У правій руці, що мляво звисала вздовж тіла, вона досі тримала смолисто-чорний меч.
Її травми були дуже важкими, тож було дивно, як вона ще стояла.
З кукси лівої руки продовжувала текти кров.
Очевидно, що в неї не залишилося магії, щоб зупинити кровотечу.
– С-схоже, ти вичерпала себе до дна, – сказав Куадой тремтячим голосом. – Завдала ти мені клопотів.
Він підійшов до неї і врізав ногою в живіт.
– Акх…!
З напрочуд слабким скриком Номер 559 упала.
Куадой поставив ногу на її шию.
– Можливо, слід розчавити тобі горло?
Він потроху додавав сили.
– Ні, це була б надто проста смерть. Т-ти хоч уявляєш, скільки людей ми втратили через тебе?
На обличчі Куадойя, коли він тиснув на шию Номера 559, розповзлася крива посмішка.
– Але їхня жертва була того варта. Тепер у наших руках є Роза Оріана. Пан Доем буде у захваті.
Куадой дістав лист і задоволено подивився на нього.
– Отже, з чого мені почати? З правої руки? Ноги? Чи, можливо, з очей?
Він провів мечем по тілу Номера 559, залишаючи неглибокі рани. Без підтримки магічної сили від слизового костюма не було жодної користі.
Номер 664 і Номер 665 могли лише безпорадно спостерігати за її стражданнями.
– Що з обличчям? – на обличчі Куадойя з’явилося здивування, коли він подивився на номер 559.
Вона усміхалася.
Яскраво і прекрасно.
– Яка ти моторошна. Гадаю, я почну з правої руки.
І саме тоді, коли він збирався опустити меч…
– А-а-а-а-а!
Куадой з криком упав, так і не завершивши удар. Все, що нижче щиколотки, було відірвано.
– Я-як…?
Номер 559 повільно встала.
Вона щось тримала у правій руці.
Це була стопа Квадойя.
– У т-тебе ж закінчилася магія… То чому…?
В цей момент навколо Номера 559 раптово завирувала фіолетово-синя магічна сила.
Вихор магії був настільки щільним, що тремтіло повітря, а її рани загоювалися прямо на очах.
Магічна сила зібралася нижче лівого ліктя.
Там фіолетово-синя магія згустилася ще більше і яскраво засяяла.
А потім…
– Це сила, якою він володіє…
Ліва рука Номер 559 зробилася як новенька.
– Подумати лишень… у Саду Тіней є й інші монстри, крім Семи Тіней!
Куадой розвернувся і кинувся навтьоки.
Хоча йому відірвало ногу, він все ще залишався «Хейлом» (Штормом).
Куадой рухався так швидко, що його не можна було побачити очима, відчувався лише порив вітру.
– Як нерозумно… Ти потрапив прямо в його діапазон, – пробурмотіла Номер 559.
Наступної миті бризнула кров, розлетівшись ніби пелюстки.
Подрібнений на шматки Куадой розсипався по землі. Його останній вираз обличчя спотворився від шоку.
Топ, топ…
Лунали кроки смолисто-чорного взуття.
– Минуло багато часу…
Номер 559 почервоніла від радості й упала на коліна.
З темряви вийшов чоловік у смолисто-чорному плащі. На його смолисто-чорному мечі зловісно сяяли криваві смуги.
– …Пане Тінь.
Номер 664 також квапливо опустилася на коліна.
***
У форту Сайшо було порожньо, тому, відчувши магічну силу в лісі неподалік, я пішов туди для перевірки. Там я помітив знайому дівчину з полунично-світлим волоссям, яка потрапила в біду.
Якщо я правильно пам’ятав, її звали Вікторія.
Ми зустрілися з нею минулого року, коли я був на одній зі своїх прогулянок на пересічній місцевості. Вона була одержима демоном, я вилікував її і залишив з Альфою.
Тоді вона була боязкою дівчиною, яка навіть жука не могла вбити, тож я був здивований, побачивши, як вона, залита кров’ю з ніг до голови, боролася за власне життя.
Я бачив, що їй було боляче, тому зцілив рани, але в майбутньому вона не мала заходити так далеко. Далі я розібрався з чоловіком, який знущався з неї.
– …Ти в порядку? – запитав я у Вікторії.
– Так.
Що ж, тоді добре.
Однак виникало питання, що примусило її до такої серйозної битви з солдатами?
– …Що тут сталося?
– Я припустилася помилки. Культ Діаблоса почав втілювати свій план у життя…
Помилки, еге?
Видно, це було щось таке, про що вона соромилася говорити іншим. Ймовірно, Вікторія робила щось протизаконне і була заскочена солдатами. Проте я вражений, як швидко вона змогла вплести тут історію з Культом Діаблоса, щоб приховати ситуацію.
Крім Вікторії, тут також були дві дівчини, які раніше тусувалися з Розою.
Серйозних травм у них не було, але я про всяк випадок вилікував і їх.
– К-красно дякую!
– Дя-а-а-а-акую.
О, так, вони мені
подобаються. У них такі хороші манери.
– …Пане Тінь, я маю про дещо повідомити.
Вікторія з трохи засмученим обличчям потягнула мене за плащ.
Хо, це навівало спогади. Минулого року після того, як я вилікував її, вона постійно тягнула мене за плащ.
– Це про зрадницю, Номер 666.
Хто це?
Я розумію, що
співробітниці компанії Міґоші називають одна одну за номерами, але я не здатен
запам’ятати понад 600 різних людей.
– Зрадниця…?
– Н-ні! Номер 666 не зрадниця – вона просто намагалася захистити свою матір…! – на захист так званої зрадниці кинулася дівчина, яка нагадувала голову якогось комітету.
– Он як…
О, я зрозумів. Ця Номер 666 зрадила компанію Міґоші. Мабуть, вона поцупила інформацію про якісь нові продукти і втекла з ними.
Я кивнув на знак розуміння, і Вікторія, виглядаючи ще більш обуреною, ніж раніше, смикнула мій плащ.
– Номер 666 не гідна вашої милості, пане Тінь. Клянуся, я…
У цю мить подув холодний вітер і звідкілясь прилетів лист.
– Гм…?
Мені стало цікаво, тож я розгорнув його і прочитав.
«Відзначте дату! Принцеса Роза Оріана і герцог Доем Кехат одружуються!»
– Що…?
Роза виходить заміж…?
Я думав, що вона мала амбіцію, тому, щоб стати новим монархом, вбила свого батька на фестивалі Бушін.
Крім того, тип, з яким вона збиралася одружуватися, був тим
самим колишнім нареченим, якого вона колись відкинула. Навіщо повертати все назад і зараз з ним одружуватися?
Щось сталося.
Невже вона відмовилася стати монархом…?
– Це неприйнятно…
Я подрібнив лист на частинки.
Саме завдяки світлу сяяли тіні.
Якщо вона стане правителем, моя гра як сили в тіні стане тільки кращою.
– Щ-що?! – скрикнула дівчина, яка нагадувала голову якогось комітету. – Але це несправедливо!
– Як і очікувалося від вас, пане Тінь! – вигукнула Вікторія.
– Це абсолютно неприпустимо.
Я ніколи не дозволю їй
одружитися.
Навіть якщо їхні батьки дали благословення, то мого вони не мають.
– Я іду за тобою, Розо Оріано.
Ну ж бо, Розо! Згадай,
чому ти вбила свого батька?
Це ж заради того, щоб
стати монархом Оріани, правда?
– Тоді я залишу розправу зі зрадницею на вас, пане Тінь.
– Ні… Номер 666…
Я залишив Вікторію, очі якоїсь чомусь сяяли, і двох дівчат-ельфійок, які, здавалося, були охоплені відчаєм, та, здіймаючи сніг, помчав якомога швидше.
А, перед цим мені слід
заплатити за яблучний сік…
***
Марі раптом прокинулася посеред ночі. Було тихо і дуже холодно.
Вікно виявилося трохи прочиненим. Що дивно, вона була впевнена, що зачиняла його перед сном.
Видихаючи білі хмарки, Марі піднялася з ліжка. В цей момент щось поворухнулося біля вікна.
– Х-хто тут…?
– …
Там стояла темна постать людини. Місячне світло вливалося в кімнату.
– А… – на постаті був знайомий чорний плащ. – Т-ти…?
Наступної миті вікно відчинилося – і постать в одну мить зникла.
– П-почекай, будь ласка…
Марі кинулася до вікна.
Але там уже нікого не було.
– Невже це був він…?
Більшість людей подумали б, що це втік злодій. І це була б абсолютно нормальна думка.
Але Марі постійно шукала одну людину.
Гуляла вона містом, працювала чи займалася чимось іншим – пошуки не припинялися. Чомусь Марі відчувала схожість сьогоднішнього чорноволосого хлопця з таверни з тією людиною.
– Така дурість…
Коли вона збиралася зачиняти вікно, то помітила на підлозі великий мішечок.
– Що це може… О!
Побачивши у мішечку велику кількість золотих монет, з очей Марі потекли сльози. Вона міцно притиснула до грудей мішечок, який був ще трохи теплим.
Коментарі
Дописати коментар