СвТ. Том 1. Розділ 2
Розділ 2. Взяття на себе ролі моба в академії!
Розділ 2. Взяття на себе ролі моба в
академії!
Мені виповнилося п’ятнадцять і я вступив до столичної академії чорних лицарів Мідґар. Цей навчальний заклад відомий як кращий серед кращих, сюди приїздять не тільки з усіх куточків нашого королівства, але і з інших країн. Протягом двох місяців я тримав оцінки на рівні «так собі», щоб злитися з натовпом, за цей час я обирав людину, яка стане головним героєм.
Одна з кандидаток – принцеса Алексія Мідґар. Її ім’я досить відоме, тож навіть шимпанзе зрозуміє, що вона велике цабе. До речі, була ще відоміша героїня – принцеса Айріс Мідґар, але, на жаль, вона вже закінчила академію.
Що ж, я вирішив спробувати себе у величній для моба події – сказати принцесі Алексії про свої почуття, а якщо точніше – я програв у грі й це моє покарання. Саме так, це подія для моба «Програй у грі, твоє покарання: зізнатися у почуттях дівчині».
І ось так я опинився на даху школи. Я стояв на певній відстані і дивився на обличчя принцеси Алексії.
Її сріблясте волосся стікало по плечах, мигдалеві червоні очі досить привабливі, вона… виглядала відстороненою і красивою. Мені обридло бачити вродливих дівчат, все завдяки Альфі і компанії. Я віддавав перевагу краплі потворності, це принаймні надавало людині індивідуальності.
Ось чому я вибрав Алексію, однак я був не одним таким безрозсудним претендентом. Минуло вже два місяці, як вона вступила до академії, а вже понад сотня дурнів намагалася її завоювати і були покарані безжальними словами:
– Мені не цікаво.
Ну, це зрозуміло. Вона – принцеса, тож після закінчення академії її, найімовірніше, чекає політичний шлюб. Гадаю, цими словами Алексія говорила, що в неї немає часу бавитися в дитячі ігри. Однак закоханих у неї аристократів чекала така сама доля – політичний шлюб. Певно тому вони хотіли повеселитися в академії, поки ще мали час.
Хай там як, це ігри для тих, хто не знайомий зі світом тіні.
Однак у мене завдання – приєднатися до цієї гри у ролі моба. Подія для невиразного персонажа з натовпу: зізнатися шкільному кумиру й отримати жорстоку відмову. Я стану ідеальним мобом, і це означає, що я буду на крок ближче на шляху до омріяної сили в тіні.
Я всю ніч не спав заради цього моменту. Що сказати? Які слова підібрати для зізнання… Що найбільше відповідатиме словам невиразного персонажа з натовпу?
Я витратив усю ніч не тільки підбираючи слова, але і працюючи над плавністю мовлення, висотою інтонації, вібрато. Зрештою я опанував найкращі навички моба і готовий до вирішальної битви.
Вирішальна битва.
Так, це велика вирішальна битва для моба. Якщо в бій вступала «сила в тіні», то я повинен показати себе якнайкраще у ролі моба. Викладуся на повну.
Я подивився на неї, моє серце сповнене рішучості.
Принцеса Алексія… Вона виглядала відстороненою і байдужою, але якби я зараз витягнув меч, то її голова відділилася б від тіла. Зрештою, вона така ж людина, як і інші.
Дивись уважно.
Це наймобовіше зізнання у світі!
– Прийнцесо А-А-А… Алексіє.
Це витончене коливання вібрато, різке стакато, а «прийнцесо» демонструє реалістичну знервовану артикуляцію.
– Я в-вас люблю…! – мій погляд блукав по землі, уникаючи очей принцеси Алексії, а коліна тремтіли. – Бу-бу-будете зустрічатися зі мною…?
Це клішоване зізнання, воно доволі нудне,
але вимова, висота тону і плавність коливань, а цей зрив інтонації в кінці
запитання, остаточно підкреслює відсутність впевненості.
Ідеально…!
Ось він – моб, якого я граю. Я задоволений, абсолютно задоволений!
– Гаразд.
– Га? – я, повністю задоволений собою, вже збирався йти, але несподівано почув слухову галюцинацію. – Що ви щойно сказали?
– Я сказала… гаразд.
– А, ага.
Щось не так.
– То-тоді ходімо разом до гуртожитку.
Разом з принцесою Алексією ми повернулися до гуртожитку. З усмішкою сказавши їй «до завтра», я повернувся до своєї кімнати, упав на ліжко, зарився лицем у подушку і закричав:
– Коли це я став героєм романтичної комедії-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і?!!
***
– Хіба не дивно?
– Дивно.
– Абсолютне божевілля.
Опівдні наступного дня я розмовляв у їдальні зі своїми двома друзями-мобами про те, що сталося вчора. В результаті ми всі троє погодилися, що це абсолютно дивно, як не подивися.
– Без образ, але ти не рівня принцесі Алексії. Якби вона сказала мені «так», я б теж подумав, що це підозріло, розумієте?
Це говорить Хьоро, другий син барона Ґарі. Він стрункий і високий, хоча він піклується про свій зовнішній вигляд, але в нього не було почуття стилю. Якщо подивитися на нього здалеку, то можна подумати, що він нічогенький хлопець. Хоча ні, забираю ці слова назад.
Звичайно, Хьоро Ґарі теж не на тому рівні, щоб зустрічатися з принцесою Алексією. Тому він і мій друг-моб.
– Якщо вона прийняла зізнання Сіда, то і я б теж міг зізнатися. А-а, я мав зробити це раніше.
Це сказав Яґа, другий син барона Імо. Він невисокий і невиразний. Яґа нагадує низького хлопця з бейсбольної команди. Незалежно від того, з якої відстані дивитися – зблизька чи здалеку, чи під яким кутом, але він не схожий на привабливого хлопчину.
Ясна річ, він також абсолютний моб, тому в нього жодних шансів з принцесою Алексією.
О, до речі. Мене звати Сід. Сід Каґено, коли
я використовую це ім’я, то повністю зливаюся з натовпом.
– Ні, будемо чесними, тут щось нечисто. Думаю, в неї є якийсь прихований мотив. Зрештою, ми живемо в різних світах.
– Саме так. Зрештою ти настільки ж гарний, як я, гадаю, тиждень – і вона тебе кине.
– Три дні. Озирнися навколо.
Почувши слова Яґи, я озирнувся, люди в їдальні дивилися на мене і перешіптувалися.
– Дивіться, це…
– Не може бути! Він абсолютна посередність…
– Може, це помилка…
– О, а він нічого такий…
– Е-е!
І так далі.
– Я чув, що він шантажував її… так сказав Хьоро Ґарі.
– Я прикінчу цього виродка…
– Зробити так, щоб це виглядало як нещасний випадок на практиці…
– Якщо я не зроблю цього зараз, то зганьблю людство…
І тому подібне.
У мене хороший слух, тому я чув майже всі перешіптування. Однак я ніяк це не прокоментував, просто подивився на Хьоро Ґарі.
– Гм? Що сталося?
– Нічого.
Дружба мобів буває швидкоплинною і крихкою.
– Але якщо серйозно, що мені робити? Буде дивно, якщо я заговорю про розрив одразу після зізнання.
Я не можу розійтися з принцесою, тому що це зламає образ моба. Хоча вона від самого початку не мала приймати зізнання від якогось персонажа з натовпу.
– Та все нормально, зустрічайся з нею. Якщо пощастить, у тебе залишаться хороші спогади, – каже Хьоро з посмішкою.
– Правильно. Навіть якщо це непорозуміння, ти ж можеш зустрічатися з принцесою. Не звертай уваги на все інше.
– Це не так працює.
Якщо я зустрічатимуся з принцесою, то чутки поширюватимуться дедалі більше, а я буду все далі й далі від образу звичайнісінького моба.
– Але раз все так вийшло, то ліпше приховати правду, що зізнання було покаранням за програш у грі, – говорить Яґа.
– Еге, будуть проблеми, якщо хтось щось скаже. Тому, будь ласка, нічого не говоріть. Особливо ти, Хьоро.
– Я? Щоб я щось сказав? Та я ні пари з вуст!
– Я дуже прошу.
Я зітхнув і почав їсти щоденний обід збіднілих дворян за 980 зені. Що швидше з’їм, то швидше покину це місце, яке раптом стало неприємним.
Що ж, такий був план.
Група покоївок навпроти місця, де я сидів, почала розставляти щоденний надзвичайно розкішний обід для багатих ціною у 100 тисяч зені.
І тоді…
– Це місце вільне?
З’явилася принцеса Алексія. О, я знав, що це станеться, тому намагався швидко з’їсти обід.
– Ві-ві-ві-ві-ві-ві-вільне!
– З-з-звісно, сі-сі-сі-сідайте, якщо ваша ласка!
Хьоро і Яґо відповіли, заїкаючись. І це ті, хто говорив, що могли б зустрічатися з нею? А, справді, вони ж звичайнісінькі моби.
– Звичайно, можете сісти, – сказав я принцесі Алексії, яка чекала на мою відповідь.
– Добре, – мовила вона і сіла.
– Чудова погода, чи не так? – думаю, розмова про погоду найкращий спосіб заповнити тишу.
– Так і є.
Вона підтримала цю розмову на безпечну тему. Рухи Алексії, коли вона почала їсти свій розкішний обід, витончені. У принцеси хороші манери. Зрештою дворяни нижчого класу, такі як ми, майже простолюдини.
– У цьому розкішному і дорогому обіді багато страв.
– Так. Я ніколи не зможу з’їсти це за один раз.
– Яке марнотратство.
– Насправді обід за меншою ціною ідеально підійшов би, але якщо я не братиму дорогий обід, то інші будуть соромитися купувати його.
– О, ясно. Якщо ви не з’їсте все, то можу я взяти трохи?
– Так, але…
– О, не турбуйтеся про манери. Зрештою це місце для дворян нижчого рангу.
Я забрав м’ясо з основної страви Алексії і набив ним рот до того, як вона встигла ще щось сказати.
Так, смакота.
– Е-е…
– Я також візьму трохи риби.
– Це…!
Юху, та я щасливчик. Мій шлунок на сьомому небі від щастя завдяки обіду принцеси. Від учора моє ставлення до Алексії змінилося від сором’язливості і непевності до невимушеності.
Знаєте чому?
Тому що я виконував місію: якнайшвидше розійтися!
– Хаа… роби, що хочеш.
– Дякую за обід, побачимося пізніше.
– Зажди!
План поїсти і втекти – провалився, тому в мене не було іншого вибору, як повернутися на місце.
– Після обіду в тебе практика столичного стилю Бушін, правильно?
– Ага.
Заняття в академії розділені: основні предмети вранці, а практичні заняття у другій половині дня. Ранкові заняття проводилися для певних груп, а післяобідні – для студентів з різних груп, практичні заняття пов’язані з різними видами зброї. Іншими словами студенти могли обирати, які післяобідні заняття підходили їм найбільше.
– Я теж обрала практичні заняття столичного стилю Бушін, тож, гадаю, ми можемо займатися разом.
– Ні, це не можливо. Ви у першій групі, а я – в дев’ятій.
Практичні заняття зі стилю Бушін дуже популярні, у кожній групі по 50 студентів, тому сформували аж дев’ять груп. Групи з першої по дев’яту розділені відповідно до здібностей, і я потрапив до дев’ятої, щоб побачити, як ідуть справи. Гадаю, згодом перейду до 5 групи.
– Все добре, завдяки моїй рекомендації ти зможеш перейти до першої групи.
– Це точно недобре, я впевнений в цьому.
– Тоді мені варто перейти до 9 групи?
– Не робіть цього. У такому випадку я виглядатиму покидьком.
– Одне з двох, вибирай.
– Не хочу.
– Це наказ принцеси.
– Я перейду до першої групи.
Ось так і закінчився мій обід. Хьоро і Яґа до самого кінця залишалися персонажами на тлі.
***
– А тут просторо… – я не міг не сказати цього, коли зайшов до приміщення, виділеного першій групі, яка практикувала столичний стиль Бушін.
Це місце – величезний спортивний зал, в якому були роздягальні, душові, кафетерій та подібне, а двері можна вважати майже автоматичними, бо тут були покоївки, що їх відчиняли.
А от дев’ята група займалася на вулиці, як у дощові, так і у вітряні дні. У нас дверей не було, тому і покоївки непотрібні.
Щоб уникнути зайвої уваги від інших студентів, я швиденько переодягнувся і чекав Алексію в кутку.
Через якийсь час.
– Ходімо розігріємося, – вийшла Алексія, що переодягнулася в форму Бушін.
Для жінок – це сукня з глибоким розрізом, вона виглядала як китайська сукню без декору. Її форма чорна, колір форми стилю Бушін ділиться за силою, чорний колір – найсильніші, білий – найслабші. Звичайно, моя уніформа біла, я єдиний у групі, хто виділявся, як біла ворона. Ігноруючи погляди, 70% з яких ворожі, а 30% сповнені цікавості, я зайнявся динамічним розтягуванням.
– Цікаво, – сказала Алексія, повторюючи мої рухи.
У цьому світі широко відомо, що перед тренуваннями потрібно розігріти м’язи, але якогось стандарту не існувало, тому кожен робив це по-своєму. Людина завдасть собі шкоди, якщо займатиметься спортом і перед цим не розігріється належним чином. У цьому світі використовували магію, щоб розігріти м’язи, але це все одно впливало на продуктивність.
Схоже, Алексія непогано розбиралася в цьому питанні. Я дуже перебірливий у плані партнерів для двобою, тому не хочу схрещувати мечі з якимсь претензійним снобом.
Ми закінчили з розтягуванням до того, як почався урок.
– Сьогодні до нас приєднався новий друг, – сказав інструктор, запрошуючи мене представити себе.
– Я – Сід Каґено. Радий знайомству.
В очах нових одногрупників не було і тіні приязні.
О-о, як і очікувалося від першої групи. Якщо
роззирнутися, то усюди можна побачити важливих людей. Отой гарячий хлопець –
другий син герцога, ота красуня – донька нинішнього лідера Чорних лицарів, а
інструктор – це 28-літній привабливий блондин, який є одним із найкращих
наставників з фехтування.
– Добре, починаємо.
З цим ми почали тренування. Спочатку через медитацію потрібно відчути нашу магію, а наступним кроком стане перехід до основних рухів.
О так, основи важливі. У дев’ятій групі ми приділяли кілька хвилин медитації, а потім переходили до поєдинків. Однак сильні люди приділяли увагу основам. Всі тут були досить вправними, тому не потрібно себе аж занадто стримувати, бо всі навколо сильні.
Ба більше техніки столичного стилю Бушін, яким тут навчають, логічні та відточені. Приємно брати участь у тренуванні, де тобі не нудно.
– Тобі подобається столичний стиль Бушін? – зі мною заговорив привабливий блондинистий інструктор. Якщо я правильно пам’ятаю, його звуть Зенон Ґріффі.
– Це так виглядає?
– Ага, виглядає так, наче тобі весело.
– Мабуть, так.
Інструктор Зенон легко посміхнувся на мою відповідь.
– Як ти певно знаєш, столичний стиль Бушін досі є новою школою фехтування, що відокремилася від традиційної. Спочатку між прихильниками традиційного стилю і столичного стилю Бушін були суперечки, але завдяки принцесі Айріс тепер столичний стиль Бушін вважають другим за величиною у королівстві після традиційного стилю.
– Я чув, що ви також один із тих фехтувальників, що доклали руку до зростання популярності столичного стилю Бушін по всьому королівстві.
– Це невеликий внесок у порівнянні з внеском принцеси Айріс. Хай там що, я вважаю, що зробив певний вклад у зростання столичного стилю Бушін, тому я радий, що тобі він подобається. О, вибач, що я завадив тобі.
Сказавши це, інструктор Зенон пішов до інших учнів. Я знаю, що він відчував. Мені також подобалося дивитися, як Альфа з іншими дівчатами демонстрували свої навички володіння мечем, користуючись моїм стилем. Я самостійно розробив техніки для нього, тому це особливе задоволення бачити, як ним користуються інші.
– Про що ви говорили? – запитала Алексія.
– Про столичний стиль Бушін.
– Хмм. Далі буде мас, станемо в пару.
Мас – це легка бойова практика. Так, обмінюючись ударами, ми перевіряли техніки, реакції й удари супротивника.
– Чи не занадто велика різниця між нашими здібностями?
– Та все добре.
Ми обмінялися ударами дерев’яних мечів. Я бив мечем, вона блокувала. Потім Алексія била, а я блокував.
Ми не завдавали одне одному потужних ударів і рухалися повільно. Навколо нас було кілька пар, що не використовували велику кількість магії, але їхні поєдинки набагато енергійніші, однак, на мій подив, Алексія трималася мого темпу.
Ні, можливо, замість того, що підлаштовуватися під мене… це і є її звичний темп. Зрештою мета цієї практики лише перевірка навичок, швидкість і сила тут зайві. Тренуючись, Алексія чітко трималася за цю мету.
Це можна прочитати з її рухів. Старшу сестру Алексії, принцесу Айріс, хвалили за здібності і називали генієм, її вважали найсильнішим бійцем королівства. Тоді як про молодшу принцесу говорили мало, у неї не така потужна магія, а техніки прості, вона багато в чому поступалася принцесі Айріс.
Але коли я схрестив з нею мечі, то зрозумів, що у неї хороший стиль. Вона трималася основ, відточувала їх, але без якихось надзвичайних технік.
Так, це простий стиль, але він плід її старанної праці. Відточування і позбавлення від зайвого, це доказ того, що вона крок за кроком опановувала основи.
Дельто, ти можеш у неї дечому навчитися. Подумки говорю з дівчиною-звіролюдкою, що, як на мене, володіла непростимим стилем фехтування.
– Хороший стиль, – сказала Алексія.
– Дякую.
– Але я його ненавиджу.
Їй подобалося хвалити, щоб потім принижувати.
– Коли я дивлюся на тебе, то ніби бачу себе. Закінчимо на цьому, – говорить вона і йде розкладати речі. Тренування закінчено.
Усупереч очікуванням, мені вдалося без проблем пережити практику. Швиденько приберу речі, переодягнуся і помчу до гуртожитку…
– Зажди.
Не вдалося.
Алексія схопила мене за шию і притримала.
– Гадаю, це твоя відповідь, – переді мною з якоїсь причини стояв інструктор Зенон.
– Так. Я вирішила зустрічатися з ним.
– Ти не зможеш тікати вічно, – сказав інструктор Зенон, примруживши очі.
– Я всього лише підліток, що не розбирається у справах дорослих, – відповіла Алексія, засміявшись.
Тепер я зрозумів причину, чому вона привела мене сюди, а також, чому вона вирішила зустрічатися зі мною. Дивлячись, як розгорталися події між головними персонажами, я молився, щоб мене не втягували в їхню драму.
***
– Отже, інструктор Зенон твій наречений, а ти використовуєш мене як виправдання своїх дій, – після занять я зустрівся з Алексією за будівлею академії.
– Не наречений, а потенційний наречений, – говорить Алексія чітко та ясно.
– Ніякої різниці.
– Різниця є. Він наполягає на цьому, хоча це питання ще не вирішено, тож мене це напружує.
– Начхати. Вибачай, але я не планую лізти у ваші справи.
– Охо, ти такий безсердечний, як на закоханого.
– Закоханого? Та ти просто хочеш скористатися мною у своїх цілях, еге?
– Так. Але це стосується на обох, правда? – Алексія неприємно посміхається.
– Обох? Про що ти взагалі говориш?
– Йой, дурником прикидаєшся? Сід Я-Зізнався-Дівчині-У-Почуттях-Як-Покарання-За-Програш-У-Грі Каґено, – посмішка Алексії зробилася ще ширшою.
Так, секундочку. Потрібно заспокоїтися.
– Як жахливо, грати з невинним дівочим серцем, – говорить з фальшивими сльозами на очах дівчина, в якої ні граму невинного дівочого серця.
Так, добре, я спокійний.
– Не розумію про що ти. У тебе є докази?
Саме так, спочатку покажи докази. Неважливо,
що там в неї за підозри, поки ті двоє мене не зрадять доказів…
– Гадаю, його звати Яґа. Коли я з ним говорила, його обличчя зробилося червоним-червоним і він вибовкав усе, навіть те, про що я не питала. У тебе такий хороший друг.
Я стримався, подумки уявляючи, що перетираю Яґу в картопляне пюре.
– Ти в порядку? Твої щоки смикаються.
– Все добре, я розбитий всередині, тому це відбувається.
– О, зрозуміло.
– Але все одно я кращий за тебе.
– Гм, ти щось сказав?
– Нічого. То що ти від мене хочеш…
Я мав визнати поразку. Причина цього фатального провалу в тому, що я помилився у виборі друзів.
– Що ж… – Алексія схрестила руки і притулилася до будівлі. – Поки що продовжимо прикидатися парочкою, поки той чоловік не здасться.
– Ти ж розумієш, що я син барона, мене не достатньо, щоб зупинити його.
– Знаю. Я хочу виграти трохи часу. Я щось придумаю.
– І я не хочу наражати себе на небезпеку. Він все-таки інструктор з фехтування. Якщо щось станеться, я нічого не зможу зробити.
– Припини скиглити, – сказала Алексія і, діставши з кишені золоті монети, розсипала їх по землі. – Збери.
Кожна монета вартістю 100 тисяч зені, їх більше ніж десять штук.
– Хей, я схожий на людину, що спокуситься грошима? – сказав я, поки навкарачки збирав золоті монети.
– Навіть дуже.
– Твоя правда.
Одинадцять, дванадцять, тринадцять… о, тут
ще одна!
Коли я потягнувся за останньою золотою монетою, Алексія наступила на неї.
Я підняв на неї погляд. Червоні очі Алексії дивилися на мене. Я бачив, що у неї під плісированою спідницею.
– Будеш робити так, як я скажу? – сказала Алексія з посмішкою, що повністю викривала її поганий характер.
– Звісно, – відповів я з широкою посмішкою.
– Хороший песик.
Алексія потріпала мене по голові та пішла. Її коротка спідниця погойдувалася туди-сюди. Я старанно витер золоту монету від сліду ноги принцеси і поклав до кишені.
***
Після вступу до академії я продовжував свої тренування, скорочуючи час сну, але цей час скоротився ще більше після того, як я почав грати фальшиву парочку разом з Алексією.
– Іди за мною.
З цими словами мене з самого ранку привели до залу першої групи столичного стилю Бушін.
Лише ми двоє бачили, як вранішнє сонце заливає приміщення світлом. Навколо було дуже тихо.
Настав час ранкової практики.
Алексія вкладала у тренування з мечем усю свою душу, я розмахував мечем поряд з нею. Вона дуже серйозно підходила до фехтування. Але це єдина причина, чому я не проти цього.
Ми не розмовляли. Ці хвилини мовчання і тренування з мечем були рідкісним часом, коли я не відчував роздратування поряд з нею.
– Твій стиль володіння мечем дивний, – сказала Алексія. – Ти опанував основи. І це все, більше нічого.
Після цього вона замовкла на якийсь час.
Це природно, я розмахував мечем, стримуючи власну силу, швидкість, магію і вміння. У чистому залишку залишилися лише основи.
– Але я не можу відвести очей.
– Дякую.
Прекрасні щебетання пташок надворі це не співи, а бойові кличі у боротьбі за територію. Вони боролися між собою.
– Проте я не люблю цей стиль, – сказала Алексія.
Після цього ми не обмінялися жодним словом і продовжили тренуватися.
***
Минуло два тижні відтоді, як став «хлопцем» Алексії. Іноді мене ображали студенти, але з цим я міг впоратися. Найбільше полегшення я відчував від того, що інструктор Зенон не побив мене і не вдався до будь-яких інших хитрощів чи насильства.
Навпаки, інструктор Зенон під час практичних занять говорив з нами двома чемно. Він не підходив до мене для випадкових розмов, але я міг сказати, що він поводиться, як доросла людина, що розрізняє роботу й особисте.
У порівняні з королівською скалкою в мене під боком.
– Він мене бісить. Думає, що весь такий прекрасний, бо добре володіє мечем.
Алексія поводилася чемно про людське око, але за закритими дверима вирувала буря образ.
– Так-так, як скажеш.
Я перетворився на робота, який з усім погоджується. Я знав, сперечатися – це марнування часу.
– Ти бачив цю фальшиву «чемну посмішку»?
– Так-так, бачив.
Ми поверталися додому після занять. Це стало звичкою по дорозі до гуртожитку робити невелику прогулянку безлюдною лісовою стежкою. Всю нашу прогулянку я погоджувався зі словами Алексії, від сили я запам’ятовував десь 10% змісту цих балачок.
У сутінках ми повільно крокували лісовою дорогою. На шлях, який у звичайному темпі можна пройти за десять хвилин, ми витрачали тридцять. Бували дні, що ми затримувалися до того, що я бачив, як зірки з’являлися на небі, але я терпів. Бували моменти, коли я хотів запропонувати їй поговорити зі стіною, але тут я теж стримувався.
Терпи, терпи, просто терпи. Однак є дещо, що
я хочу запитати.
– Хей, можу я щось запитати?
– Що таке, песику? – Алексія сіла на свій улюблений пеньок і схрестила ноги.
Не сідай, продовжуй іти. Однак я цього не сказав, і сів біля неї.
– Що тобі не подобається в інструкторі Зеноні? Об’єктивно кажучи, він виглядає досить хорошим партнером для шлюбу.
– Ти мене взагалі слухав? – Алексія виглядала трохи роздратованою. – Я ненавиджу все в ньому. Ненавиджу саме його існування.
– Він гарний, ще й інструктор з фехтування, здається приємною людиною, має статус, гідність і гроші. Він дуже популярний у дівчат.
Алексія насмішкувато пирхнула з моїх слів.
– Тільки на поверхні. Будь-хто може прикидатися. Візьми, наприклад, мене.
– Розумію, це дуже переконливо.
Якщо подумати, Алексія теж дуже популярна тому, що майстерно прикидається перед іншими.
– Тому я не суджу людей по образу, який вони показують іншим.
– І по чому ти судиш?
– По недоліках, – із самовдоволеною посмішкою сказала Алексія.
– Який негативний підхід. Ідеально тобі пасує.
– О, дякую. До речі, я не маю негативних почуттів до тебе, сповненого вад і без хороших моментів.
– Дякую, уперше отримую такий неприємний комплімент.
Алексія криво посміхнулася:
– Ти досить легкий для розуміння паскудник. Ось чому я ненавиджу того чоловіка.
– До речі, які недоліки в інструктора Зенона?
– Наскільки мені відомо, у нього їх немає.
– Звучить гарно.
– Людей без недоліків не існує. А якщо є, то це або величезний брехун, або божевільний.
– Зрозумів, дякую за догматичну й упереджену відповідь.
– Будь ласка, песику, сповнений недоліків. Лови!
Алексія кинула золоту монету і я негайно її зловив.
Юхуу, я отримав 100 тисяч зені. Я поклав золоту монету в кишеню і повернувся до Алексії, що радісно плескає в долоні.
– Молодець, – я терпів, коли вона гладила мене по голові. – О-о, ти так сильно це ненавидиш.
Поки принцеса гладила мене по голові, я вкотре подумав, що вона найгірша.
– На твоєму обличчі все видно.
– Бо я це показую.
Алексія засміялася і звелася на ноги.
– Добре, ходімо додому.
– Так, так.
– Песику, завтра я вмажу дерев’яним мечем по його пихатій пиці. Дивися уважно.
Щойно Алексія це сказала, в мене виникло запитання:
– Ти серйозно це зробиш?
– Ти про що? – Алексія обернулася і похмуро подивилася на мене.
Здавалося, я зачепив якусь болючу точку. Однак це не те, що можна просто проігнорувати.
– Інструктор Зенон, звичайно, сильніший за тебе, але не до тої межі, що ти не зможеш дати йому відсіч.
Мені подобався її стиль фехтування. Вона вибудовувала його крок за кроком, день за днем. Однак реальний бій не схожий на практичне заняття, з’являлося багато додаткових рухів. Мені б не хотілося, щоб стиль, який мені сподобався, наповнився чимось непривабливим.
– Легко говорити тому, хто носить білу форму.
– Не зважай на мої слова, це просто порожні балачки людини в білому.
– Гаразд, я скажу тобі. Все не так легко, як ти думаєш.
– Гм?
– У мене немає таланту. Я народилася зі значною кількістю магічної сили і наполегливо працювала, щоб досягнути цього рівня. Я вважаю себе досить сильною, однак, попри це, я ніколи не зможу перемогти справжнього генія.
– Он як.
– Мене завжди порівнювали зі старшою сестрою Айріс. Всі навколо очікували від мене грандіозних речей. І що важливіше, я поважаю старшу сестру і хочу бути на її рівні. Однак я не така, як вона. Від самого початку ми відрізнялися. Тому я вирішила обрати власний шлях, щоб стати сильнішою. Гадаю, ти знаєш, як називають мій стиль.
Коли порівнювали стиль Айріс і Алексії, то говорили:
– Простий стиль.
– Саме так. До речі, в тебе такий самий. Як прикро, – Алексія криво посміхнулася.
– Я не думаю, що це прикро. Мені подобається твій стиль.
Почувши мої слова, Алексія на мить затримала подих і, кривлячись, подивилася на мене.
– Мені вже казали таке раніше. Коли я розгромно програла сестрі на фестивалі Бушін, Айріс сказала: мені подобається твій стиль. – Алексія скривила губи, коли імітувала голос старшої сестри. – Гадаю, вона не розуміла, що я відчуваю. Якою жалюгідною я тоді почувалася. Відтоді я ненавиджу свій стиль.
Алексія посміхнулася, я не знав, які почуття в цій посмішці, проте вона не виглядала щасливою.
Мені є що сказати. Якщо я цього не скажу, то
зневажу сам себе.
– Я звичайна людина. Мені байдуже, якщо на іншому кінці світу станеться нещасний випадок і загине мільйон людей, тому мені байдуже, якщо ти раптом збожеволієш і станеш серійною вбивцею.
– Якщо я збожеволію, то першим уб’ю тебе.
– Але є речі, важливі для мене. Вони можуть здаватися незначними для інших, але це важливі речі в моєму житті. Я живу і захищаю речі, важливі для мене. Тому те, що я далі скажу, не містить ні краплі брехні. – Коротка фраза: – Мені подобається твій стиль.
Після короткого мовчання Алексія запитала:
– І що?
– Нічого. Єдина суть в тому, що я злюся, коли інші заперечують те, що мені подобається. Оце і все.
– Ясно. – Алексія розвернулася. – Сьогодні я піду додому одна.
І вона пішла геть.
***
– Давно ми не їли втрьох, – сказав зрадник Яґа.
– Це тому, що він постійно обідав із принцесою, – додає Хьоро.
– Нічого не поробиш, – сказав я.
Ми вперше за довгий час прийшли до їдальні втрьох. Алексія не тут, що бувало рідко.
– Ну, Сіде, вище ніс.
– Ага, справжні чоловіки не тримаються за дрібні образи.
– Ми навіть купили для тебе обід для збіднілих дворян за 980 зені.
– Правильно, ми пригощаємо, тому жодних образ.
– Гаразд, - я важко зітхнув.
– Так! Наша людина!
– Дякую, що пробачив нам, Сіде.
– Так-так.
– То як далеко ви зайшли? – тихо і допитливо запитав Хьоро.
– Ти про що?
– Ну, ти вже два тижні зустрічаєшся з принцесою, мало ж щось бути.
О, то це буде та дурнувата розмова, яка
крутиться навколо «цього».
– Нічого, ми нічого не робили.
– Хах. Ти – безпорадне лайно, якби це був я, то пройшов би весь шлях до кінця.
– Точно. Я б її принаймні поцілував.
– Кажу вам, у нас не такі стосунки, – ліниво зреагував я, продовжуючи їсти.
Раптом:
– Можна тебе на хвилинку?
З’явився інструктор Зенон, вродливий білявий типчик.
– Так, звісно!
– Звичайно!
Сказавши це, мої друзі знову стали фоновими персонажами.
– Чим я можу допомогти? – я трохи напружився. Потрібно бути обережним, бо він може викинути якогось коника, поки Алексії нема поруч.
– Гадаю, ти вже, мабуть, чув, але принцеса Алексія вчора не повернулася до гуртожитку.
Ясна річ, я вперше про це чув. Мабуть, вона вирушила у подорож, щоб відшукати себе. Її вік якраз підходив для цього.
– Я займався пошуками сьогодні вранці та знайшов оце. – Інструктор Зенон показав один черевик. Він належить Алексії. – Неподалік є сліди бійки, лицарський орден розцінив це як викрадення і почав розслідування.
– Не може бути…! – вигукнув я. Подумки я стиснув кулаки і крикнув: Ха, так тобі й треба!!
– Ми звузили коло підозрюваних і виявили, що остання людина, яка контактувала з принцесою Алексією, це ти, – сказавши це, інструктор Зенон подивився мені в очі. – Лицарі хочуть поговорити з тобою.
Біля входу стояли озброєні і роздратовані лицарі.
– Готовий співпрацювати зі слідством?
І тут до мене дійшло.
От халепа.
~ ~ ~
Коментарі
Дописати коментар