Повелитель. Том 16. 5-7
Розділ 5. Скрадне вбивство. Частина 7
Розділ 5. Скрадне вбивство. Частина 7
– Однак раз ти біжиш, я припускаю, ти покидаєш свої господарів?
– Звичайно, ні.
Айнз зробив ще одну «Стіну Скелетів».
– Знову? Чому ти навіть не намагаєшся завдати шкоди моєму елементалю? Це дурний план.
Почувши з того боку стіни роздратований голос Декема, Айнз насмішкувато сказав:
– Ха-ха-ха! Я знаю, що люди вторгнулися у твою країну. Хей, королю ельфів, тобі не здається, що час на моєму боці?
– …Он воно що. Тепер все ясно. Ти досить розумний, еге? Але це безглуздо. І неможливо.
– Що? Неможливо?
– Саме так. Невже ти справді думав, що звичайні люди зможуть перемогти мене, того, хто може контролювати елементалів найвищого рівня?
«Колись мене неабияк здивували слова того типа, який викликав ангела, але тут не буде перебільшенням сказати, що первісний елементаль землі справді належить до найвищого рівня. Чи знає Теократія про його силу? Якщо так, тоді це означає, що у них є спосіб перемогти Декема. Але ельф, здається, так не думає. Хто з них не знає: Теократія чи Декем? Але якби вони знали про силу короля ельфів, то хіба сказали б тоді, що ангел був найвищого рангу?»
Поки Айнз мовчав, думаючи, прозвучав голос, сповнений щирого роздратування:
– Якщо подумати, ти мав би це швидко зрозуміти, чи не так? Який дурний. Гадаю, тут нічим не зарадити, це все-таки немертвий. У нього повітря замість мозку.
«Не знаю. Якщо вони серйозно готувалися до битви з ельфами, то у таборі Теократії має бути хтось приблизно його рівня. У такому випадку час не на моєму боці, еге? Я хотів би уникнути кількох битв під ряд…»
Який найкращий спосіб спалити сили суперника?
Міркуючи над цим, Айнз створив ще одну «Стіну Скелетів».
Як він і сказав Маре у «Повідомленні», було б нерозумним боротися сам на сам, якщо метою була перемога. Але цього разу Айнз змушений це робити, поки не відчує, що опиниться на межі програшу. Крім того, у цій битві був ще один неприємний момент.
Річ у тому, що йому доводилося стримувати себе.
Айнз знав, що Декем не міг бачити крізь «Досконалу Непізнаваність», тож міг би використовувати це для власної переваги.
Але він цього не робив.
Чому?
Що сталося б, якби він скористався «Досконалою Непізнаваністю» і почав атакувати в односторонньому порядку?
Або якби він скористався такою високорівневою магією, як «Зупинка Часу», і ельф зрозумів би, що противник сильний?
Якби Декем усвідомив, що не може перемогти, то він, швидше за все, відступив би. На щастя, ельф навряд чи спрямував би атаки на двійнят – така все-таки могло статися, хоча шанси були низькими. Його метою було захопити Ауру і, за можливості, Маре. Тому він навряд чи буде використовувати щось смертельно небезпечне.
Однак буде погано, якщо Декем відступить, оскільки вони так і не зрозуміли, яким чином ельф так раптово з’явився.
Його несподівана поява також могла означати, що він був здатен і на раптове зникнення. Ні, Айнз мав виходити з найгіршого і вважати, що ельф має подібну навичку.
Якщо дозволити Декему втекти, Аура і Маре могли стати мішенями цього збоченця в майбутньому.
Це те, чого Айнз хотів уникнути за будь-яку ціну.
Поки він не побачить усіх здібностей Декема, це цілком могло означати, що вони стояли на краю обриву.
Ось чому Айнз сказав у «Повідомлені» те, що сказав.
…Він не міг дозволити ельфу втекти, тому обов’язково мав убити його тут.
Через це Айнз не міг попросити двійнят приєднатися до бою одразу.
Чисельність була головним фактором у визначенні перемоги. Якби Айнз зіткнувся з ворогом, який переважав числом, і не міг визначити різницю в силі, то він би негайно відступив. Декем, швидше за все, мав би зробити те саме.
Поки не з’явиться шансу на те, що він зможе точно вбити ельфа, не можна створювати ситуацію, в якій Декем зрозуміє, що перебуває у невигідному становищі і спробує втекти. Ось чому Айнз не використовував силу двійнят, а також не викликав немертвих.
І тому він збрехав, використовуючи Ауру і Маре як наживку.
Айнз обмежував дії супротивника і керував думками ельфа, не даючи йому можливості покинути поле бою.
«Не, не… як воно називається? А, точно. Ефект незворотних витрат. Цікаво, як довго мені вдасться тримати його тут – ну, сподіваюся, він цього не зрозуміє… І, сподіваюся, у нього не так вже багато бойового досвіду… Принаймні я маю зламати його дух».
*
– С-страшно…
Почувши тремтячий голос Маре через намисто, Аура негайно погодилася.
– Так. Страшно.
– Володар Айнз може бути таким страшним.
Аура і Маре добре усвідомлювали, чому їхній володар – абсолютний правитель – бився саме так.
Оцінка супротивника – частково причина могла бути в цьому. Але це було не головним.
У нього була одна мета.
Затягнути ельфа у трясовину, щоб не дати втекти і бути абсолютно впевненим у його смерті.
В умовах, коли можливості супротивника невідомі, що могло наштовхнути когось на думку: пора виходити з гри і тікати?
Існували різні думки, але, за винятком випадків, коли супротивнику неможливо завдати прямої шкоди, найкращим показником були очки здоров’я, що падали нижче певного рівня.
Однак, що буде, якщо зі здоров’ям все гаразд, але закінчилася мана?
Особливо тоді, коли хтось використав багато магії, щоб досягнути цього моменту?
І що, якби у цього когось було відчуття, ніби він близький до перемоги?
Навіть якщо людина розуміла, що витратила забагато, то не завжди могла зупинитися вчасно. Тому більшість встановлювала свої власні правила оцінки на основі болісного досвіду й інформації, яку вони отримали.
Іншими словами, коли хтось мав невеликий бойовий досвід і йому бракувало інформації про супротивника, то навряд чи ця особа зможе належним чином подбати про те, щоб не витрачати надто багато сил.
Їхній володар чітко це бачив.
Хоча супротивник це король ельфів, він був зарозумілим і не мав досвіду боротьби з кимось свого рівня. Це означало, що його легко загнати до ситуації, де він не зможе подбати про те, щоб не витрачати власні сили даремно.
– Усі ці дешеві фрази були блефом. Я знаю, що це грубо, але володар
Айнз справді має моторошний тип мислення…
Аура здригнулася.
– Тепер зрозуміло, чому Деміург сказав, що володар Айнз стоїть вище за
нього…
Маре також здригнувся.
– Він так демонстративно використовує сувої, що це аж дивовижно.
– І все тому, що він не хоче демонструвати свою справжню силу.
Такий ретельний підхід наповнював їх страхом, але водночас вони могли багато чого вивчити.
Двійнята погодилися, що їм неймовірно пощастило служити такому володарю, як він.
*
Щойно була зруйнована одна стіна, як виростала інша.
Побачивши це, Декем приховав роздратування через згаяний час під посмішкою.
Скільки разів це відбувалося? Йому було ліньки рахувати, але вже мало перевалити за два десятки.
Хоча стіна була досить крихкою, щоб зламатися від одного удару, але немертвий створював кілька одночасно – і це утримувало Бегемота від досягнення цілі.
«Навіть слабаки можуть використовувати свої голови для чогось… Або, можливо, немертвий у відчаї, а це – єдине заклинання, яке він може використати».
Назвати його слабакам було б перебільшенням, але він не міг бути сильнішим за них з Бегемотом. Всі спостереження до цього часу лише підтверджували цю думку.
Якби немертвий був сильнішим за Бегемота, то почав би агресивну атаку. Однак все, що він робив, це метушливо рухався туди-сюди, використовуючи захисне заклинання. Виглядало так, ніби він чекав третю сторону, яка б зробила всю роботу. Звісно, це була правда, що Бегемот отримував пошкодження щоразу, коли руйнував стіну, але ця шкода була мінімальною. Навіть немертвий не міг бути настільки дурним, щоб думати ніби йому вдасться перемогти таким чином.
«Намагаєшся завдати навіть найменшої шкоди Бегемоту, щоб полегшити справу людям… Але здоров’я Бегемота набагато більше, ніж ти можеш собі уявити. Розумієш? Гадаю, ти швидше витратиш всю свою магію».
Ще одна стіна була зламана – і з’явилася наступна.
Декем зітхнув.
Він досі був змушений мати справу з цим ворогом і це ставало справді втомливим.
«Можливо, це саме те, чого немертвий прагне. Сповідається, що втомлюся і піду. Але як я можу швидко завершити це?»
Очевидно, що найрозумнішим було б ігнорувати стіни, але, на жаль, Бегемот, яким керував Декем, не мав жодних особливих здібностей. Ігнорування довгої стіни означало, що він би мав обійти її, але це призвело б лише до появи нових.
Вони грали в кішки-мишки.
Декем міг керувати і командувати елементалями сильнішими за нього. Зазвичай неможливо викликати і командувати чимось сильнішим за себе, але клас, який він опанував, дозволяв уникати цих обмежень. Проте недоліком було те, що під час бою магічна сила поступово витрачалася.
Оскільки йому не потрібно зосереджуватися, щоб керувати Бегемотом, Декем все ще міг використовувати заклинання. Однак це зменшувало час, протягом якого він міг командувати елементалем в бою.
«Іншого варіанту нема. Слід використати магію атаки, еге? Я і Бегемот – якщо ми атакуємо разом, у нього не буде часу побудувати стіну».
Декем міг використовувати магію до десятого рівня включно.
Царство, до якого не міг дістатися жоден заклинатель цього світу, хай якби він там старався. Царство абсолютної магії, куди мали доступ всього лише жменька обраних.
Але оскільки він спеціалізувався на викликах, йому вдалося туди потрапити. Не те щоб це було його сильною стороною. Та попри, це він зміг би перемогти цього немертвого, скориставшись заклинанням десятого рівня. Але питання було в тому, слід йому використовувати дорогоцінну магію на це чи потрібно тримати її, щоб продовжувати використовувати Бегемота в бою? Він вагався.
«Я маю переконати немертвого, що люди не зможуть перемогти ні мене, ні Бегемота. Тоді він припинить тягнути час…»
Він уже сказав про це, але йому, схоже, не повірили.
Що ж, це було цілком природним.
Хто стане вірити словам ворога? Але Декем дійсно не брехав. Досі нікому не вдавалося перемогти Бегемота. Навіть древній дракон був йому не рівня. Хоча він зміцнив своє тіло магією другого рівня, кулаки Бегемота все одно розчавили його.
Навіть сам Декем втратив би життя, якби став ворогом елементаля.
Мабуть, його батька був єдиним, хто міг перемогти Бегемота. Але батько давно помер. Іншими словами, не було нікого, хто міг би його перемогти.
«Здається, він думає, що переможе, якщо в мене закінчиться магія, але немертвий і тут помиляється…»
Схоже, його супротивник думав, що зможе перемогти заклинателя, коли в того вичерпається магічна сила. Цей висновок, швидше за все, ґрунтувався на тому, що і сам немертвий належав до магічного типу.
Ельф визнавав, що деякі з цих міркувань були правильними.
Декем спеціалізувався на контролі елементалів, тож якщо він втратить магічну силу – якщо втратить здатність контролювати Бегемота – його бойові здібності значно знизяться. Однак це не означало, що ельф слабкий. Він був друїдом найвищого рангу, тож його тіло могло похвалитися здібностями сильнішими, ніж у багатьох інших живих істот.
Удару кулака було достатньо, щоб розірвати навпіл тендітне людське тіло, а удар ногою залишив би слід на металевій броні і знищив би нутрощі того, хто її носив.
Він був упевнений, що лише завдяки своїм фізичним здібностям зможе вбити армію з кількох тисяч або навіть кількох десятків тисяч людей.
Але якби йому сказали «То нема причин для хвилювання, еге?», Декем би не зміг з упевненістю кивнути.
Він нервував, оскільки до цього часу залишав усі бої Бегемоту. Якби йому довелося зіткнутися з кількома тисячами солдатів, це означало, що знадобилося б стільки ж разів завдавати ударів, щоб убити їх усіх. Ельф не знав, чи вистачить на це його витривалості. І понад усе…
«Мені доведеться вступити в бій особисто… як я можу вчинити такий дикий вчинок і заплямувати себе кров’ю людей?»
Коментарі
Дописати коментар