ЗСМК. Том 3. 9-4
9.4 Більше не друзі дитинства. Частина 2
9.4 Більше не друзі дитинства. Частина 2
– О.
– А…
Під час перерви в післяобідніх заняттях я відправився до туалету і зіткнувся з Акацукі в коридорі. Чомусь я відвів погляд.
Більше нікого поруч не було, тому нам не потрібно було продовжувати ту дурну виставу зараз. Також у мене не було причини, щоб називати її старим прізвиськом «А-чян».
Але чому я почувався так ніяково?
Холод пробігся по шиї, ніби попереджаючи, що я мав піти. Зараз я не хотів нічого іншого, як втекти, але чомусь вагався.
Це зведені брат і сестра Ірідо з іншими винні. Вони змусили нас називати одне одного старими прізвиськами, через що відчуття дистанції, над яким я старанно працював, розмилося.
У нас був жахливий розрив. Наш зв’язок, що тримався майже десять років, був зруйнований. Та попри це, я не хотів, щоб хтось хвилювався за мене, тому не сказав батькам про Акацукі. Замість цього я сказав, що отримав виразку через стрес, який мав перед вступними іспитами.
Навіть якщо ми з нею більше не мали нічого спільного, то ззовні поводилися так, ніби нічого не сталося. Добре це чи погано, але я мав здібність підігравати. Це було пов’язано з тим, що ми з нею мали високі соціальні навички, тому могли поладнати навіть з тими, хто нам не подобався.
І я, і вона були до того хорошими в цьому, що зберігали цей фасад до сьогоднішнього дня. Тільки подумати те, що… я так ретельно створював, розвалилося через лагідні прізвиська. Я навіть не знав, як з нею розмовляти.
Як колись? Як учора? Ні, ні і ні. Зараз я вибився з ролі, щоб говорити з нею. Я навіть не міг знайти слів, щоб заговорити. Все, що я міг зробити, це потерти сверблячу шию, поки мої очі блукали навколо. Я був роздратований власною поведінкою.
– Що… з тобою? – тихо запитала вона, вирвавши мене з думок.
Вона дивилася на мене прищуреними очима, ніби кидаючи виклик, але в голосі звучало вагання. Акацукі намагалася зіграти роль, яку створювала для протистояння мені, проте це була лише бліда тінь. Маска рвалася по швах – і це дійсно сумне видовище. Попри це, Акацукі не відступала.
– Це був просто жарт, чи не так? Якщо тобі соромно або щось таке…
– Ц-це не так. Я просто подумав, що навіть коли поряд нема інших людей, ти поводишся так, А-чян…
– А-чян?
– Ой, ні! Це не… Я просто не встиг перемкнутися…!
– Та байдуже. Все нормально, це все-таки покарання, еге?
Її словам бракувало різкості, вони були просякнуті сумнівом і ваганнями. Вона розгубилася так само, як і я. Від не знання того, як на мене реагувати і як зі мною говорити, міцний фасад, який вона створювала, ламався, відкриваючи справжні почуття. Їй ставало все важче грати. Як і мені. Здавалося, ми знову розуміли одне одного, як колись… до того, як ми почали зустрічатися…
Але чому?
– Ну, знаєш, якщо ти звикнеш звертатися до мене так, інші дівчата почують, і… я не думаю, що це буде добре, якщо воно поширюватиметься далі…
Тебе це теж турбує, правда? Це викликає дискомфорт. Ось чому ти так виглядаєш, еге? Але… чому моє тіло не реагувало? Не з’явилася кропив’янка, не відчувалося нудоти. Чому моя свідомість, що зазвичай реагувала аж надто надмірно, не проявила жодної реакції?
Чому її слова прозвучали так пусто?
– А, у тебе теж виникли б проблеми, правда? Ну, і Юме-чян теж почуватиметься погано, якщо все вийде з-під контролю, – продовжила Акацукі.
Боже… яка дурна причина.
– Твоя правда. Буде неприємно, якщо воно буде розростатися. Я буду обережним.
– …Га?
– Я не хочу, щоб через нас Ірідо-сан почувалася виною. Тобі теж слід бути обережною.
Яка дурня. Нащо я це зробив? Чому підіграв? Можливо, я думав, що ми могли стати такими, як Ірідо Мізуто й Ірідо Юме? Наші стосунки не були такими гірко-солодкими, як їхні. Наші стосунки не були такими дорогоцінними. Ми були більш дурними, ідіотськими і тупими. Все вже безнадійно зламано.
Припини мріяти. У нас нема шансів
помиритися. Більше ні.
– Побачимося. Я іду до вбиральні, – я махнув рукою і пройшов повз Акацукі.
Це було легко. Жодних вагань, ні краплі сумнівів. Не було ні хвилювань, ні роздратування. Це було дуже легко і просто.
– С-стривай…!
– Що таке?
Я зупинився й озирнувся. Це ж нормально, коли тебе кличуть, правда? Я не намагався сваритися чи щось таке. Акацукі відкрила рота, щоб щось сказати, але деякий час не могла нічого сказати. Потім вона видихнула, ніби вирішивши не говорити того, що планувала.
– Нічого! – на її обличчі розповзлася посмішка. – Просто хотіла тебе покликати.
– Яйк.
– Га?!
Я розсміявся й обернувся.
– Хаа… – почулося чиєсь зітхання.
Але чиє?
Серйозно… яка дурня.
◆ Мінамі Акацукі ◆
«Повір мені». Я знала, що не мала права говорити ці слова. Чому я взагалі думала про те, чи не занадто це пізно? Як довга я залишатимуся такою наївною? Ми просто вдавали, що повернулися до того, як було тоді. Це на поверхні. В нинішній мені не залишилося і сліду тої старої мене. Ми були зовсім різними людьми.
– Хаа… – я зітхнула.
Це було весело. Це було весело, коли ми були в початковій школі. Коли я навіть не думала стати його дівчиною. Ті дні… справді були веселими…
◆ Каванамі Коґуре ◆
Настав останній вечір навчального табору, який тривав три дні і дві ночі. На диво, ми не тільки мали зараз вільний час, нам також дозволили вийти з готелю на прогулянку. І ніби випадково саме зараз у храмі неподалік готелю проходив фестиваль.
Якщо коротко, школа не завдавала собі клопотів з тим, щоб підготувати якісь розважальні заходи для учнів, тому ми мали піти і провести наш вільний час на місцевому фестивалі. Звичайно, якщо ми цього хочемо. Ясна річ, що вся відповідальність лежала на нас, як і обов’язок триматися подалі від неприємностей.
Ніхто не заперечував, це було краще, ніж проводити наш дорогоцінний час літніх канікул на уроках. Крім того, це було благословенням для всіх хлопців і дівчат, які хотіли запросити особливу людину на побачення на літньому фестивалі. Вони були б дурнями, якби впустили цей шанс!
Я бачив це як ідеальну можливість відправити зведених брата і сестру Ірідо разом на фестиваль. Особливо тому, що він славився своїми унікальними феєрверками. І ні, це були не ті, які можна підпалювати з безпечної відстані. Це були масивні ручні гармати, які тримали майстри. Деякі з феєрверків піднімалися аж до 10 метрів у висоту, осипаючи повітря навколо прекрасними іскрами. Я ніколи їх не бачив, але був упевнений, що видовище буде неймовірним.
Вже цієї новинки було більш ніж достатньо, щоб запросити когось подивитися це разом і не здатися дивним. Але я знав, що зведені брат і сестра Ірідо з власної волі разом не підуть. Тому потрібно було застосувати деякі хитрощі, щоб все пройшло так, як я хотів. Іншими словами, піти на фестиваль тою групою, якою ми грали в аркади. Достатньо завести їх у натовп, і все пройде як по маслу. Всього лише потрібно прикинутися, що ми розділилися – і залишити їх удвох.
Оскільки наші телефони так зручно конфіскували, у них не буде можливості зв’язатися з нами, щоб знову приєднатися до групи. Отже, з таким планом у голові я вийшов разом з чотирма іншими людьми на буксирі з готелю, і ми відправилися до незнайомого нічного міста.
– Бововов! – вилетіло з рота Хіґашіри.
– На жаль, у мене нема при собі BowLingual, – саркастично сказав Мізуто. – Чи не могла б ти пояснити, що означають ці звуки?
– Це означає: «Це моя перша нічна прогулянка з друзями. Я така схвильована!».
– …Стривай. Просто заради безпеки я дещо запитаю. Як добре у тебе з відчуттям напрямку?
– Не вважай мене дурною! Якщо я не бачу гір, то ми прямуємо на південь.
– Цей метод працює лише в місті Кіото, а це префектура Шіґа. Не відходь від нас ні на крок.
Справи йшли напрочуд гладко. Я очікував, що Ірідо зрозуміє мій план і буде проти, але, на мій подив, він відразу погодився. Може, йому від самого початку хотілося піти разом з Ірідо-сан? Чекав нагоди, щоб запросити її? Я прикрив посмішку рукою. Зазвичай мені вдавалося стримувати емоції, але цього разу було складно контролювати їх, коли я отримував неабияке задоволення від фантазій.
Коли ми йшли нічними вулицями міста, то бачили де-не-де учнів школи Ракуро, але всі вони були у повсякденному одязі. Я чув, що минулого року дехто взяв з собою юкати в навчальний табір, але, схоже, цього року так ніхто не зробив.
– О, я хотіла побачити тебе в юкаті, Юме-чян! Слухай, коли ми повернемося в Кіото, то чому б нам усім не сходити на фестиваль?
– Звісно. Фестиваль Ґіон уже пройшов, але буде ще багато можливостей.
Акацукі й Ірідо-сан ішли трохи попереду нас і дружньо розмовляли. Загалом зведений брат і сестра Ірідо й Хіґашіра поводилися стриманіше, ніж зазвичай. Схоже, вони засвоїли урок і відчували докори сумління. Можливо, навіть більші, ніж я думав. Вони взагалі не намагалися зіштовхнути нас з Акацукі разом.
І слава богу! Якби нам двом зараз довелося іти поряд, сумніваюся, що ми змогли б зіграти належним чином… Вже думка про це викликала сумніви про те, що я зможу зберігати спокій.
– Ти теж хочеш піти, Хіґашіро-сан, правда?
– Га? А, так… якщо можна…
– Тільки якщо ти будеш в юкаті! До речі, а ти знала, що це неправильно – носити спідню білизну під юкатою?
– Х-хіба це не міська легенда…?
– Міська легенда полягає в тому, що це – міська легенда!
– Акацукі-сан, припини, будь ласка, так відверто демонструвати свої приховані мотиви… Не слід обманом примушувати Хіґашіру-сан робити те, до чого вона не готова.
– Невже ти охоча до моїх грудей?! Ти справді цікавишся лише моїм тілом у цих стосунках! – Хіґашіра, надувшись, побігла до Акацукі.
Позаду залишилися лише ми з Ірідо. Тепер, коли Хіґашіра пішла, між нами запала тиша. Першою її зламав Ірідо.
– Каванамі, між вами з Мінамі-сан щось сталося?
– Ні. Чому? – негайно зреагував я.
– Не знаю. Відчуття таке.
– Що, ти тепер екстрасенс? – я тихо засміявся.
Обличчя Ірідо не змінилося:
– Якщо ти говориш, що все гаразд, то я не буду наполягати. Щоб ти знав, сьогодні я ROM-експерт. Тому триматиму язик за зубами і продовжуватиму спостерігати.
Після цих слів він прискорив крок, щоб наздогнати Акацукі й інших.
…Як ти можеш тримати язик за зубами, коли вже стільки сказав? Що тут ще говорити? Мене влаштовує те, як все іде зараз. Бо я помилився. Неправильно все зрозумів… Це було все в моїй голові, чи не так?
Я завжди жив за набором правил, які створив для того, щоби бути людиною, яка нікому не створюватиме жодних проблем і не буде тягарем. Це було ядром моєї ролі.
Але… я думав, що є людина, яка завжди була винятком з правил. Хтось, перед ким мені не потрібно буде грати роль. Хтось, з ким я міг би бути собою. Це було жалюгідно-сентиментально, бо я був єдиний, хто так думав.
– Ке-хе-хе, носи більше одягу! Який сенс у твоїх гарних повітряних кулях, якщо їх нікому демонструвати?!
– Хія… Жодних доторків! Торкатися заборонено!
– Якщо подумати, то хіба ти не носила під худі майку, коли приходила? – додав Ірідо. – Я здивований, що ти досі не в ній.
– Га?! Ти носиш що під худі?! – ахнула Ірідо-сан.
– Охо, – сказала Акацукі, похитуючи головою, – ще одна дівчина, яке не проти показати все хлопцю, який їй подобається.
– З-заперечення! Це відвертий наклеп, що псує мою репутацію! Я просто відрізняю вуличний одяг від домашнього!
– Домашній одяг є домашнім лише тоді, коли ти перебуваєш в ньому вдома, Хіґашіро-сан, а не ходиш в гості до хлопця, – Акацукі зареготала, стоячи між Ірідо й іншими.
Ця усмішка, цей сміх – вони також частини
ролі, чи не так? Це те, що вона робила відповідно до ситуації. Насправді це не
ти. Воно не справжнє. Я завжди думав, що ти єдина людина, з якою я можу бути
чесною. Бути собою. Але ти завжди приховувала своє справжнє я, натягуючи маску
для взаємодії з іншими. Я знаю, що
ніколи не бачив тебе справжньої, але навіть так…
Я хотів дивитися на твою усмішку. Чути твій сміх. Якби я зробив це, то принаймні знав, що тобі веселіше, ніж тоді, коли я примусив тебе розплакатися в лікарні.
Веселіше, ніж коли я повернувся до тебе спиною.
– ……
Я мовчки подивився у нічне небо. Місяць такий гарний, ніби сон, засліпив мене своєю красою.
Коментарі
Дописати коментар