ЗСМК. Том 3. 9-5
9.5 Більше не друзі дитинства. Частина 2
9.5 Більше не друзі дитинства. Частина 2
◆ Ірідо Юме ◆
Це було неминуче; прийшовши на літній фестиваль, я не могла не згадати перше побачення у своєму житті. Ми з ним розділилися, я загубилася і плакала… але зрештою він мене знайшов.
Так, він мене знайшов, хоча до того моменту я думала, що ніхто у світі не подивиться на мене. Я думала, що нічого не варта. Тож у момент, коли він мене знайшов, я у прямому сенсі слова відчула, що мене справді знайшли.
Ось чому відтоді я здалася і припинили вдавати, ніби я краща, ніж є насправді. Я перестала грати когось іншого. Ми були просто звичайними людьми: Аяї Юме й Ірідо Мізуто. Нічого більше.
Але що довше тривали наші стосунки, то більше я трималася за позицію «дівчини» у намаганні стати «нормальною» парою. Я перестала бути собою… О, тепер, коли я про це думаю, речі сприймаються інакше. Звичайно, природні сімейні стосунки важко підтримувати протягом багатьох років. Тоді друзі дитинства, які протягом років залишалися такими самими, просто дивовижні, правда?
– О! Починається, Юме-чян!
Акацукі-сан вказала на групу чоловіків у хаорі, вони стояли на бетонному пірсі, що врізався в озеро Біва. Біля їхніх ніг лежали великі трубки.
Почувся свист – і з тріщанням над поверхнею озера розсипалися тисячі іскорок. Коли чоловіки у хаорі піднімали трубки, іскри, як фонтан, злітали в нічне небо.
– О-о! – захоплено вигукнула Акацукі-сан, що стояла поряд зі мною.
Я кинула на неї погляд.
Вона – дорога подруга для мене, і я хотіла залишитися з нею друзями навіть після того, як ми закінчимо старшу школу. Я була впевнена, що вона відчувала те саме до мене. Однак я не думала, що зможу замінити того, кого вона втратила.
Подібного до тих почуттів, що ми з Хіґашірою відчували до того хлопця, Акацукі-сан мала такі ж почуття до минулого супутника, який також був для неї незамінним. Зрештою, він був єдиною людиною, говорячи про яку, вона використовувала нецензурні слова.
Бам! Феєрверк піднявся, а потім з гучним вибухом різнокольоровими іскрами розлетівся під нічним небом. Він швидко освітив темряву і так само швидко згас. В цей момент я нікого не бачила, ніби була лише одна я. Але раптом я відчула, як мене смикали за сорочку.
Якимось чином я знала хто це, навіть не озираючись. Можливо, тому, що, на жаль, ніхто не знаходив мене так вміло, як цей хлопець.
Він прошепотів мені кілька слів, примусивши усміхнутися. Я відчула невелику заздрість до Акацукі-сан.
◆ Мінамі Акацукі ◆
Після того, як почалося друге коло, високого у нічному небі знову затанцювали спалахи світла. Слухаючи потріскування вогняної зливи, я кинула погляд на Юме-чян поряд з собою. Феєрверки освітлювали її гарне обличчя.
Чому мені так подобалася Юме-чян? Звичайно, вона була милою і доброю, але кожного разу, коли я стояла поряд з нею, то відчувала, ніби мене трохи рятували.
Я обміркувала свої дії, цього разу я не поводилася егоїстично і брала до уваги думку інших людей. Я точно знала, ким була Юме-чян. Хоча, звісно, я зробила помилку у квітні, але це сталося лише тому, що я піддалася власним фантазіям, а не тому, що я планувала щось зробити. Тож все було добре.
Все гаразд. Цього разу все буде добре – я не
зроблю помилку. Я можу поводитися пристойно, якщо постараюся. Цього разу я не
дозволю жодному веселому дню, який ми проводимо разом, пропасти даремно.
– О… Га? Ірідо-кун?
Я не одразу помітила, тому що його закривала тінь, але він стояв поряд з Юме-чян. Я думала, що він десь в іншому місці разом з тим хлопцем.
Але ні, він стояв поряд з Юме-чян – і їхні плечі злегка торкалися. У цей момент я відчула, що в моїх грудях спалахнув вогонь ревнощів, але я постаралася швидко взяти себе в руки і придушити його. Заспокойся. Тримай це під контролем.
– О, що це? Хочеш приєднатися до дівчат? Йой, це трішки збочено, – жартома сказала я, чіпляючись за руку Юме-чян.
Я трималася на рівні, щоб не зайти надто далеко. Тож так Юме-чян не буде думати, що я занадто чіпка... мабуть. Ну, принаймні вона не стане відмовляти мені лише через це. Мабуть.
– Вибач, Акацукі-сан, – рука Юме-чян м’яко вислизнула з моєї і вона ніжно штовхнула мене у плече.
– Га…? Юме-чян…?
– Я вислухаю всі твої нарікання, але іншим разом, – попри те, що вона дистанціювалася від мене, на її губах була лагідна усмішка, ніби Юме-чян намагалася підбадьорити мене. – Зроби все можливе, поки ти сама.
Я відчула, як хтось ззаду схопив мене за руку і відтягнув. Я знала, хто це, але мені було байдуже. Найбільше мене засмучувало спостерігати за тим, як Юме-чян зникла у натовпі…
До неба піднявся ще один феєрверк – і розсипався яскравими іскрами, що вимальовували чіткі тіні. Мить – мене і все навколо огорнула непроглядна темрява.
◆ Ірідо Мізуто ◆
– Дякую.
Коли я це сказав, Юме, як завжди, швидко відповіла:
– Чому ти мені дякуєш? Це ж було прохання Каванамі-куна, чи не так?
– Просто здалося, що потрібно…
Спостерігаючи за тим, як вибухнув ще один феєрверк, я згадав, що прошепотів їй раніше: «Каванамі має щось сказати Мінамі-сан».
– Я здивована, що ти зміг це зрозуміти, маючи так мало інформації.
– Ну, я, мабуть, просто відчув це, – я знизав плечима.
– Просто відчув, га…?
Мене цікавило, де знаходилося справжнє «я»? Люди говорили про ролі, персонажі і маски так, ніби вони не ті, ким були насправді. Але просто подумайте про це. Коли люди використовують ці речі? Навіть якщо ви просто думаєте щось собі, чи може бути так, що ви всього лише граєте роль людини, яка щось собі думала?
Справжнє «я» людини було її ядром. Ми найбільше хотіли, щоб інші зрозуміли це, але воно було тим, чого ми не могли знайти самостійно… Якщо воно справді існувало, то де знаходилося?
– Точно не всередині тебе.
– Га? Про що ти?
– Нічого. Просто трохи філософії.
Юме тихо захихотіла, її обличчя освітило місячне світло.
– Ти схожий на людину, про яку говорила Хіґашіра-сан… Чунібьо, так?
– І це говорить мені та, в якої у середній школі на рингтоні стояв Девід Боуї?
– Б-бо це була головна пісня з фільму, який ти рекомендував!
Та байдуже. Тепер все залежало від тих двох. Read only member – ROM – цей той, хто просто сидів і спостерігав за розвитком подій, а не той, хто втручався.
…Га? Хвилинку, ми щойно говорили про середню школу перед… Що? Я обернувся і побачив натовп незнайомих облич.
– Ем… Де Хіґашіра?
– Га? – Юме теж озирнулася, а потім завмерла.
…Так, я зрозумів. Я все зрозумів.
– Здається, Бог послав мене на цю землю, щоб шукати загублених дівчат на літніх фестивалях…
– А-а! Я зрозуміла! Мені шкода! Достатньо?!
◆ Каванамі Коґуре ◆
Ми жили у світі мрій. Розуміли одне одного краще, ніж будь-хто інший, були відданими і завжди могли розвеселити одне одного. Але ми двоє були занадто хорошими, щоб існувати в реальному світі.
Скільки років ми дружили? Я не пам’ятав, як це почалося, але минуло майже десять років, а ми зблизилися настільки, що нас називали друзями дитинства. Що я побачив у ній за ці роки?
Те, що вона гарненька? Віддана? Її почуття гумору? Ні, це були зручні маски, які вона носила лише заради мене…! Я просто вибирав ті частини, які мені подобалися найбільше, щоб зробити з неї людину моєї мрії. Яка була абсолютно не схожою на те, якою вона була насправді.
Я зрозумів це надто пізно. Вона мило сміялася і була зв’язана своєю відданістю. Можливо, вона виглядала так само, як знайома мені подруга дитинства, але я не усвідомлював, що всередині неї щось змінилося.
Ні, вона зовсім не змінилася. Її справжнє «я» почало вириватися з-під маски, яку вона носила. Не сталося раптової зміни чи чогось подібного.
Вона завжди була такою. Це я просто був невігласом. Я просто прокинувся від сну і зіткнувся з реальністю. Але навіть попри це… переді мною розкинувся пейзаж нічного міста, де світло перепліталося з темрявою. Це нагадало мені про пригоду тієї ночі. Про нічне небо, на яке я дивився, на чарівний сяючий місяць перед очима.
Я облажався. Повністю облажався. Я справді ніколи не мав тривалої прихильності. Почуття, які я відчував тієї ночі, повністю зникли, залишивши мене повністю порожнім. Тепер залишився лише глибокий жаль.
Тому я повторюватиму це знову і знову.
Тримайтеся подалі від друзів дитинства. Бо
не буде куди тікати, якщо щось трапиться.
Тримайтеся подалі від друзів дитинства. Бо
ви більше не зможете нічого приховати.
Друзі дитинства – єдині, кого треба уникати. Серйозно, не треба цього робити. Бо їх не можна забути, як сон.
◆ Мінамі Акацукі ◆
Лише коли ми вибралися з натовпу, я нарешті подивилася на обличчя того, хто схопив мене за руку. Каванамі Коґуре стояв у темряві зі своєю звичною ледь помітною легковажною посмішкою. Мені довелося відвести погляд від обличчя, яке височіло приблизно на тридцять сантиметрів над моїм. Цікаво чому? Я не знала. Можливо, це через відчуття, що я не мала права на нього дивитися.
Я спробувала струсити руку, що тримала мою. Але його руки були набагато більшими за мої, вони були достатньо великими, щоб повністю огорнути мене. Це було ностальгічне відчуття, яке я не мала згадувати зараз.
Однак скільки б я не намагалася, Каванамі не відпустив мене. Навіть навпаки, він тримав міцніше.
– Хочеш піти погуляти? – тихо запитав він.
Далі Каванамі потягнув мене за руку і пішов. Я не мала іншого вибору, як іти за ним, не розуміючи, що відбувалося.
Цей район був заповнений приватними будинками, а вуличні ліхтарі, що освітлювали вулиці, створювали враження, ніби це місце наповнене життям. Попри те, що краєвид навколо був зовсім іншим, нічне небо вгорі і далекий шум фестивалю неминуче нагадав мені про ту ніч… Сімейна подорож, ніч, коли ми з ним втекли з рьокану. А ще… обіцянка, яку ми далі дітьми. І яка ніколи не буде виконана.
Ми ішли, намагаючись уникати людних місць, аж поки не дісталися до берега озера Біва. Це було безлюдне місце з кількома лавками, поставленими на бетон. Оскільки це озеро, то не було чути навіть плескоту хвиль об берег. За спокійною чорною поверхнею води слабенько світилися вогні міста на протилежному березі.
Каванамі відпустив мене і засунув руки в кишені. Він поглянув на озеро, яке здавалося широким, ніби море.
– Здається, у серпні буде більший феєрверк. Але якщо ми вирушимо в одноденну подорож, то повернемося пізно.
– …Що ти задумав, Каванамі?
Не міг же він привести мене в таке безлюдне місце лише для порожніх балачок, правда?
Коментарі
Дописати коментар