СвТ. Том 4. Розділ 1-2
Розділ 1. Зупинити весілля Рози Оріани! Частина 2
Розділ 1. Зупинити
весілля Рози Оріани! Частина 2
***
– Це знаменитий розарій замку Оріана.
Покоївка привела мене до чудового квітника.
Хоча зараз зима, але тут було тепло і цвіли різноманітні квіти.
– Артефакт під землею підтримує в саду постійну температуру.
– Охо.
Контраст між білим снігом, що випав на королівський замок, і яскравими квітами був до того прекрасним, що навіть я, людина, яка не надто цікавилася квітами, була зачарована.
– А щ-ще я була дуже зворушена вашим нещодавнім виступом! – Маргарет повернулася і подивилася на мене.
– О, ні, він був не таким вже і видатним.
– Ні, він був видатним! Я впевнена, що ви незабаром станете одним із найвидатніших піаністів! Це виконання «Місячної сонати» було найкращим з усього, що я коли-небудь чула!
– Ха-ха-ха, мені ще потрібно багато чого вивчити.
– Це не так! Пані Шірон надто сувора з вами!
– Ну, не знаю …
– Я впевнена у цьому! Шкода, що ваш видатний талант марнується поряд з нею.
– Що ж, мені про це точно не відомо.
– Я випадково почула, що на вас поклав око граф Партон! Якби ви стали його піаністом, то отримували б зарплату щонайменше у 100 мільйонів зені на рік.
– Га? Щонайменше 100 мільйонів? Щороку?
Маргарет енергійно кивнула з усмішкою, яка нагадувала квітку, що розпустилася.
– Маркіз Нувориш також високо оцінив вас. Він пропонував зарплату у 70 мільйонів зені, дещо нижче ніж у графа Партона, але на концерти, які проводить маркіз, приходить багато провідних діячів музичного світу. Якщо ви прагнете здобути славу, то маркіз Нувориш те, що треба!
– Хм, хм. Кажеш, 100 мільйоні зені…?
Серйозно, я міг би подумати про те, щоб стати музикантом у майбутньому.
Удень я буду
музикантом, а вночі – силою в тіні. Хіба не чудово?
Однак тоді мені доведеться виконувати й інші твори, крім «Місячної сонати».
– І щ-ще, ем… моя сім’я!
– Твоя сім’я?
– Так!! Ви могли б працювати на моїх батьків. Початкова зарплата буде лише 50 мільйонів, але я впевнена, що зможу переконати батька платити вам 70!
– Ти зробила б це?
– Так, абсолютно! Я готова дати вам всю необхідну підтримку. Що скажете?
– Га?
Маргарет схопила мене за руку і повела за трояндові кущі.
Вона стишила голос і заговорила мені на вухо:
– Це лише між нами, я маю дружні стосунки з графом Партоном і маркізом Нуворишем, а моя родина неабияк мені довіряє. Просто залиште все на мене, і все пройде гладко.
– Хммм?
Маргарет міцно притиснула мою руку до своїх грудей.
Відсоток слизу в них дорівнював нулю.
– Отже, яким буде вибір? Звичайно, я рекомендую свою родину. Так я зможу бути поряд і підтримувати вас на кожному кроці.
Маргарет кокетливо нахилила голову і подивилася на мене.
– Але як щодо наставниці Шірон…?
– Пані Шірон хоче мати свого чарівного учня лише для себе. Вона раніше кинула на мене такий моторошний погляд, що у це навіть складно повірити.
– Угу…
– Не хвилюйтеся, просто довірте все мені. Я зроблю все можливе, щоб вам допомогти. Ну як?
Ясно, то он як все
проходить у королівстві Оріана.
– До речі, я чув, що ти покоївка принцеси Рози, це так?
Я плавно вислизнув з рук Маргарет.
Я поки що не планував іти шляхом музиканта.
– Га? Але… як ти…?!
– Цікаво, де вона?
Маргарет роздратовано надула щоки:
– Цікавитеся принцесою Розою?
– Ну, вона ж у центрі чуток.
– Щоб ви знали, я зневажаю принцесу Розу.
– А, он як.
– Я була її покоївкою, поки вона не поїхала вчитися до тієї академії в королівстві Мідґар. Хоча вона завжди була трохи дивною, але принцеса Роза була доброю і розумною, і її всі любили. Ось чому нам так боліло, коли вона нас зрадила.
– Зрадила?
– Через неї королівство Оріана впало у безлад… Ніхто більше навіть не визнає її принцесою.
– Ясно.
– Але не кажіть нікому про мої слова, – Маргарет подарувала мені ще одну усмішку, що нагадувала розквітлу квітку. – Отже, ви хотіли знати, де кімната принцеси Рози?
– Так.
– Але це… таємниця.
– Так і думав.
Звичайно, я не очікував, що вона просто візьме і розповість усе, але я мав принаймні спробувати.
– Ясна річ, що я не можу вам цього сказати. Але… але, але оскільки це ви… то можна зробити виняток…
Маргарет міцно стиснула мою руку і подивилася в очі.
Її обличчя було все ближче і ближче. Коли Маргарет зашепотіла, я відчув її подих на власній шкірі:
– Кімната принцеси Рози знаходиться на верхньому поверсі тієї високої вежі. Це наша маленька таємниця.
Вона просто взяла і все мені розповіла.
Ділитися з кимось таємницею – це класичний шахрайський трюк. Рекомендую його, якщо ви прагнете легко завоювати чиюсь довіру.
– Дякую.
– Тільки не кажіть нікому, добре? Лише ви…. Бо ви особливий… можете про це знати. Розумієте?
А також вона намагалася примусити мене почуватися особливим. Ця дівчина влаштовувала справжнє шоу.
– Т-тому, будь ласка, завітайте якось до моїх батьків.
– Я абсолютно точно розгляну це питання.
– Агов, що ви там робите?!
Коли ми повернулися на голос, то побачили сердитого охоронця, що пильно дивився на нас.
Ми, очевидно, з оцим усім триманням за руки і загляданням одне одному в очі були ще тою колючкою.
– Хей, підозрілий пацанчику, іди сюди!
– В-він учень пані Шірон…! – скрикнула Маргарет.
– Я тебе не питав!! Хей ти, – заговорив охоронець до мене, – іди сюди, швидко!!
Його обличчя почервоніло від злості.
– Гадаю, мені краще піти з ним, – сказав я Маргарет. – Просто зачекай мене тут, добре?
– Мені дуже шкода. Якщо він вам щось зробить – будь-що – скажіть мені, гаразд? Я справді ненавиджу цього чоловіка.
– Он як?
– Він завжди здалеку спостерігає за мною. Мене від нього аж пересмикує.
Маргарет зиркнула на охоронця зі щирою відразою.
– Не примушуй мене повторювати, ну!! – ревнув охоронець.
– Біжу!
Я підбіг до нього.
– Сюди.
– Так, іду.
Охоронець схопив мене і потягнув за сусідню будівлю.
– Ти знаєш, хто я? Я Кевін. Охоронець.
Представившись, він схопив мене за комір.
– Приємно познайомитися. Кевін. Охоронець.
– Думаєш, що це смішно? Хто ти? Якийсь музикант. Добре, мабуть, га?
– Вибачте.
Кевін виглядав справді розлюченим.
– Знаєш, ми тут захищаємо цю країну. Ми ризикуємо життями заради вас, хоч нас, магічних фехтувальників, називають «варварами». А ви тільки розважаєтеся з жінками і ні про що не турбуєтеся.
– Вибачте.
Схоже, це був любитель понарікати.
Найкраща стратегія з такими людьми – це знову і знову просити вибачення, поки думаєш про щось інше.
– Ну ж бо, музиканте! Покажи мені! Покажи як ти переможеш цього варвара-магічного фехтувальника власною музикою!
– Вибачте.
Тепер, коли я дізнався, де Роза, я хотів якнайшвидше зустрітися з нею.
– Ха, який жарт, еге?! Музикант не може перемогти магічного фехтувальника, і ти це знаєш! Мистецтво нічого не варте!
– Вибачте.
Ми знаходилися там, де Маргарет нас не бачила, тож я отримав чудовий шанс прикинутися, що заблукав.
– Ніколи більше не наближайся до моєї Маргарет! Ми з нею закохані, ясно?!
– Виба… га?
– Що? У тебе з цим проблеми?
– Ви… закоханні одне в одного?
– Саме так! Ми з нею присягнули одне одному в коханні!
– Але Маргарет сказала, що постійно ловила на собі ваш пильний погляд.
– Кожного дня ми підтверджуємо своє кохання, дивлячись одне одному в очі через цей квітник! Коли я дивлюся на неї, Маргарет сором’язливо відводить погляд! Але вона настільки закохана в мене, що не може не дивитися в мій бік! О, моя мила, Маргарет! Вона прекрасніша за квіти…!
– То ви просто дивитеся одне на одного?
– Справжнє кохання не потребує слів!
– Ви взагалі з нею коли-небудь розмовляли?
– Я щойно з нею розмовляв, чи не так?! Звісно, це був перший раз, але ти бачив, як вона була повністю зачаровано моєю мужністю!
– Е-е-е…
– Що, у тебе з цим якісь проблеми?
– Я просто був вражений тим наскільки вільними і неортодоксальними є ваші стосунки. Я бачу, що між вами справжнє кохання.
– Про це я і казав. Ніколи більше з нею не розмовляй! Я скажу Маргарет, що ти втік, тож котись звідси!!
Дякую, Кевін. Ти подарував мені свободу пересування.
– Т-т-так! Бажаю вам всього найкращого!
Я скрикнув як справжній моб і негайно вирішив відвідати Розу.
***
Роза сиділа біля вікна і зневірено дивилася на небо. Попелясто-сіре зимове небо ніби віддзеркалювало її серце.
Роза погодилася вийти заміж за Доема в обмін на безпеку матері.
Вона змогла захистити матір. Однак чи було цього достатньо, щоб захистити королівство Оріана?
Сад Тіней, швидше за все, скоро зробить свій крок. Якими б не були причини, Розу затаврують зрадницею за непокору старшій.
І Культ Діаблоса також зробить свій хід. Вони теж щось задумали.
Королівство Оріана ось-ось мало стати полем битви для зіткнення двох сил.
Однак Роза тепер нічим не відрізнялася від пташки у клітці. Все, що вона могла робити, це дивитися на сіре небо.
– Сід…
Щоразу, коли Роза відчувала розчарування і тяжкість, то думала про його обличчя.
Тук. Хтось постукав у її вікно.
Вона підійшла і виглянула на вулицю. І тоді…
– Не може бути… Сіде…?
Роза побачила хлопця, про якого завжди думала.
Вона почервоніла, дивлячись на чорноволосого і чорноокого хлопця.
Їй здавалося, ніби це сон. Вона була впевнена, що більше ніколи його не побачить.
– Розо…
Вона відчувала жар в його погляді. Їм вистачало одного погляду, щоб передати глибину пристрасних почуттів.
Роза була впевнена, що в цю мить вони відчували одне і те саме.
Її серце билося так швидко, що, здавалося, от-от вирветься з грудей.
В цей момент вона хотіла міцно притиснути його до себе і втекти разом з ним.
Але не могла.
– …Швидше залазь усередину. Будуть великі проблеми, якщо тебе хтось побачить, – Роза примусила себе поводитися холодно і відсторонено. – Чому? Чому ти зробив щось таке небезпечне?
– Я дуже хотів зустрітися з вами. Я став учнем піаніста, щоб проникнути сюди.
– Ти зайшов так далеко? Заради мене…?
Вона була на межі сліз.
Лише заради зустрічі з Розою він перетнув кордони, став учнем піаніста, щоб відвідати королівський замок. І всі ці зусилля лише заради неї.
Вона могла лише уявити, через що йому довелося пройти.
Обсяг того, що потрібно було зробити для того, щоб стати учнем вправного піаніста, якого запросили до королівського замку, майже немислимий.
– Я хочу поговорити з вами про весілля, – сказав він.
– Т-тут нема про що говорити…
Вона любила його, тому мусила відштовхнути.
Їм не судилося бути разом. Тому найменше, що могла зробити Роза, захистити його від небезпеки.
– Це ж неправда, так?
Вона бачила благання в його очах. Він хотів, щоб Роза сказала, що весілля – це брехня.
Хотів, щоб вона сказала, що не хоче йти за Доема. Що вона хоче вийти заміж за Сіда.
– Це… це правда. Я виходжу заміж за герцога Доема з власної волі.
Її голос тремтів.
З очей нарешті покотилися сльози.
Роза нахилила обличчя і відвернулася, перш ніж він встиг це помітити.
– О ні…
Його голос прозвучав так, ніби щойно настав кінець світу.
Серце Рози закричало у грудях.
Найбільше їй пекло те, що вона мусила завдавати болю тому, кого любила.
– Тоді для чого все це було…?! – вигукнув він.
Сід говорив про той день, коли вони з Розою поклялися одне одному в кохані. А потів вона зрадила цю клятву.
– Будь ласка… – вона задихалася. – Просто забудь про мене і рухайся далі…
Сльози не зупинялися.
Вона не хотіла завдавати йому болю більше, ніж уже завдала.
– Ні… Я відмовляюся здаватися.
– О, Сіде…
– Що з вами, Розо?! Тут усі дивляться на магічних фехтувальників зверхньо, але ви не дозволили цьому зупинити себе. Ви все одно стали темним лицарем. Ніхто не підтримував і не розумів вас. Це, мабуть, було так самотньо. Але ви все одно слідували за своєю мрією. Ми з вами однакові…
– Ти… теж пройшов через це?
– Я також маю мрію, які інші не розуміють, тому я краще за інших розумію ваші почуття.
Роза точно знала, яка в нього мрія. Вони могли зрозуміти одне одного без слів.
Бо вони мали одну мрію на двох. Мрія Сіда – це мрія Рози, а мрія Рози – це мрія Сіда.
Вони обоє мріяли повінчатися і провести решту життя разом.
Ідея одружитися з принцесою Оріаною звучала надто абсурдно. Це було щось абсолютно недосяжне для дворянина нижчого рангу.
Однак Роза відмовлялася легковажно ставитися до його почуттів.
Це був доказ того, що вони кохали одне одного.
– Я розумію твою мрію, Сіде…! Навіть якщо весь світ відвернеться від тебе, я завжди поважатиму це!!
– Ти – так, але інші ніколи цього не зроблять. Вони називатимуть мене ідіотом, божевільним або говоритимуть, що мені слід вирости… Маси не мають прихильності до таких, як я.
– Нехай говорять, що хочуть! Це не змінює чистоту твоїх почуттів, Сіде!
– Розо…
Вона відчувала пристрасть у його погляді.
Справжня любов не потребувала слів. Вона могла зрозуміти його почуття уже з того, як він дивився на неї.
– Ми з вами вирішили іти за власними мріями, – сказав Сід. – З якими б перешкодами ми не стикалися, хто б не заступав нам шлях – ми продовжували іти вперед. То чому зараз ви відмовляєтеся від своєї мрії?!
– Я-я… я… не… – голос Рози ламався.
– Ви атакували нареченого і вбили власного батька, короля. І я не питатиму вас, чому. Причина? Бо я вірю у вас. Я вірю, що ви зробили це, дотримуючись власних переконань і слідуючи за власною мрією.
– Сіде…
– Тому… я хочу знати, чому зараз ви відкидаєте свою мрію?
– Я…
– Ви атакували свого нареченого і втекли від нього, але тепер виходите за нього заміж? Що це, як не відмова від себе самої?! Ви так боролися за це! То чому? Чому здаєтеся зараз?!
– …кх, – Роза закусила губу, вона не мала відповіді на це.
Їй краще за інших відомо, що це не те життя, якого вона хотіла.
Але заради захисту тих, хто дорогий її серці, Роза не мала іншого вибору, як пожертвувати собою.
– Забудь про мене…! Твоє щастя – це все, що для мене має значення!!
– Я ніколи не здамся. Навіть якщо весь світ стане проти мене…
– Мені більше нічого сказати. Будь ласка, іди собі…
Роза підштовхнула Сіда до вікна, після чого зачинила останнє.
Далі вона притиснулася до стіни і заридала.
Чому двоє людей, які сильно кохали одне одного, повинні розлучатися так? Чому її мрія, в якій вона виходить за нього заміж, не могла здійснитися?
Роза оплакувала жорстоку реальність і свою нещасну долю.
Через деякий час у двері постукали.
– Іду, – Роза витерла сльози і відчинила двері.
До кімнати зайшов ніхто інший як герцог Доем.
– Мені здалося, що я чув голоси.
– Як бачите, тут нікого нема.
– …Хмм.
Доем відштовхнув Розу вбік й обшукав кімнату.
Він зазирнув під ліжко, відчинив шафу і визирнув у вікно.
– І справді нема.
Роза полегшено зітхнула.
– Що я вам і казала.
– Бачу, ти плакала. Мабуть, це я і почув.
Доем погладив пальцем опухлі червоні повіки Рози.
– …! Не чіпайте мене! – вона підштовхнула його руку.
– Яке погане ставлення. Скоро ми станемо чоловіком і дружиною.
– Лише на папері.
– Знай своє місце!
Доем ляснув її по щоці.
– … – Роза зиркнула на нього.
– Не забувай, життя королеви Рейни залежить від твоєї поведінки.
– …Так, – Роза закусила губу й опустила очі.
– От і добре. Якщо ти слухняно підеш під вінець, я гарантую, що з нею нічого не станеться.
Доем обійняв Розу за плечі.
Її щока смикнулася.
– Отож, я чув, що твоя весільна сукня готова. Хіба ти не щаслива? Ходімо приміряємо її, еге?
– …Так, – Роза сильніше прикусила губу і дозволила Доему вивести себе з кімнати.
І тоді…
– …О, то он воно що.
У кімнаті, яка мала бути безлюдною, з’явився звичайний хлопець з чорним волоссям і чорними очима.
Він без дозволу використав чайний сервіз у кімнаті і зробив собі чай, після чого вмостився на дивані.
– Її маму взяли у заручники, м?
Він схрестив ноги і за обидві щоки уминав солодощі, які були на столі. Це був акт підлої крадіжки.
– Тоді все просто. О-о, це справжня розкіш. Невже важко зароблені гроші платників податків ідуть на такі розкішні перекуси?
Випивши ще чашку чаю і поласувавши солодощами, він завершив своє елегантне чаювання на самоті.
– Фух. Добрі громадяни Оріани, не хвилюйтеся. Я помстився за ваші неправомірно витрачені податки.
Сказавши ці незрозумілі слова, він пішов.
Трохи пізніше абсолютно не пов’язаного з цим охоронця на ім’я Кевін відсторонили від роботи за крадіжку їжі.
Коментарі
Дописати коментар