СвТ. Том 4. Розділ 2-2
Розділ 2. Початок операції «Запобігти шлюбу»! Частина 2
Розділ 2. Початок
операції «Запобігти шлюбу»! Частина 2
– Нам потрібно принаймні з’ясувати, де він знаходиться, інакше ми не зможемо впоратися з проблемами, що виникнуть.
– Тоді тобі більше не потрібно шукати ключ..
– …Не потрібно? Ви впевнені?! – зі здивованим обличчям запитала Іпсилон.
– Звичайно.
Це було очевидно, чи не так? Коли замок зламаний, то потреби в ключі більше не було.
– Як і очікувалося, пане Тінь, ви не перестаєте дивувати. Я не здогадувалася, що все просунулося аж так далеко… Наскільки далеко потрібно бачити, щоб підготуватися? Ваші очі справді мають містити іскру божественності. Ні, навіть цього недостатньо для пояснення… Ви, безперечно, найвидатніший, те, що я можу служити вам, робить мене найщасливішою людиною у світі!
Я зробив найелементарніше спостереження, але вона змогла перетворити його на щось подібне? Це Іпсилон була тою, хто не припиняла дивувати.
– Отже, приготування завершені? – запитала вона.
– Приготування…? Звичайно.
Мої приготування до сьогоднішнього вечора були бездоганними. Я покажу Розі холодну і сувору правду.
– Тоді я повернувся і займуся справою.
– Так і зроби.
З цими словами я, вирішивши відпочити у готелі до ночі, залишив Іпсилон і королівський замок.
***
Роза знервовано чекала, поки червоноволоса покоївка наллє їй чаю.
Коли вона зробила ковток, в роті поширився квітковий смак.
– …Смачно. Дякую, Маргарет.
– …
Маргарет не відповіла.
Вона проігнорувала Розу і продовжила виконувати свою роботу.
Роза сумно дивилася на її спину.
– Перепрошую… Маргарет?
– Якщо вам більше нічого не треба, я піду.
– Ну…
Поки Роза вагалася, що сказати, Маргарет вийшла з кімнати.
Двері з клацанням зачинилися, і принцеса зітхнула.
Вони з Маргарет росли разом з малечку. Розі подобалася її усмішка, що нагадувала квітку, яка розпускалася.
Однак Маргарет більше не дарувала їй такої усмішки.
Але все гаразд.
Роза вирішила врятувати матір за будь-яку ціну. Заради батька.
До кімнати, де була лише одна вона, увірвався холодний вітер.
– Можу заприсягнутися, що зачиняла вікно…
Невже? Він знову був тут?
Серце Рози забилося швидше. Хоча вона знала, що їм більше не слід було зустрічатися, але все одно не могла не сподіватися.
– Сіде…? – покликала вона, підходячи до вікна.
Раптом усе світло в кімнаті згасло. Відчуття різкої присутності говорило, що це був хтось інший.
Вона помилилася… Це був не він.
Довгий смолисто-чорний плащ майорів у місячному світлі.
– Пане… Тінь, – глухо пробурмотіла Роза.
Цей чоловік був ніби бог для Саду Тіней. Її руки вкрилися крапельками поту від напруги.
– Ви… прийшли мене вбити?
Жодних сумнівів, він прийшов покарати її за зраду.
Вона навіть уявити не могла, що це буде саме пан Тінь.
– Вибачте…
Роза була у великому боргу як перед Тінню, так і перед Садом Тіней. Вони неодноразово рятували її і підтримували, коли це було найбільше потрібно.
Їй було дуже прикро через те, що, хоча і ненавмисно, вона відплатила за їхню доброту зрадою.
Однак слова Тіні були несподіваними.
– Настав час побачити правду.
Він сказав це глибоким голосом і простягнув руку до Рози.
– Правду…?
– Хапайся.
Блискучі червоні очі за маскою були прикутими до Рози.
Вона не могла відмовити.
***
Тінь привів Розу на один із балконів замку. Їх овівав холодний нічний вітер.
– Це ж…
Це була спальня її матері, королеви Рейни.
– …Правда – по той бік.
– Яка правда…?
Вона не розуміла, що він мав на увазі.
Всередині наростали тривога і напруженість. Тремтячими очима Роза зазирнула до кімнати.
– А…?
Те, що вона побачила, приголомшувало до глибини душі.
У спальні, освітленій тьмяним світлом каміна, обіймалися герцог Доем і королева Рейна.
Роза заціпеніла на місці.
– Але… чому?
Королева Рейна не демонструвала опору. Навпаки, вона із задоволенням приймала обійми герцога Доема.
До Рози за вікном долітала їхня розмова.
– Королівство скоро буде в наших руках, – сказала королева.
– Усе завдяки тобі, мила.
– Воно було того варте, дати моєму дурному чоловікові наркотики. З нього вийшла справді хороша маріонетка.
– Він був таким корисним. Шкода, що його вбили…
– Бачиш, ось чому я казала, що спочатку потрібно було вбити Розу. Подумай лише про ту всю додаткову роботу, яку нам довелося виконати, коли вона стала його наступницею…
Роза більше не могла слухати.
Вона відсахнулася від вікна, однак крізь щілину у шторах було добре видно, як парочка у спальні пристрасно цілувалася.
– Не може бути…
Її тіло сильно тремтіло, зір затуманився, а світ ніби закрутився.
– Це правда.
– Ні, це неможливо… це неправда… моя мама ніколи б…
Кволими кроками вона йшла по балкону й обперлася на поруччя.
– Прийми правду.
Голос Тіні, здавалося, долинув здалеку.
– Н… ні…
– Час настав…
Свідомість Рози згасала.
– Пам’ятай, що ти бачила. Пам’ятай, що ти маєш взяти.
– А…
– Меч повстання має бути…
Поки свідомість Рози поглинала темрява, розділені частинки збиралися разом. Тепер вона розуміла, чому її мама тоді виконувала накази Культу… і чому Номер 559 намагалася її вбити.
І щойно Роза це зрозуміла, то впала, ніби лялька з тканини.
Тінь здивовано дивився за тим, як її медове волосся розтікалося на підлозі балкона.
– Га… ти знепритомніла? Саме тоді, коли ми підійшли до головного?!
Роза не відповіла.
– Агов, що таке? Ти в порядку?
Він потряс її за плечі, але реакції не було.
– Зрадниця перед тобою! Ось твій шанс убити її! Я готовий допомогти!
Дув вітер, холодний і байдужий.
Тінь нахили голову набік, поглянув у небо і видихнув білку хмарку.
– Хааа… Мій ідеальний план…
Він підняв Розу і, пригнічено опустивши плечі, стрибнув з балкона.
***
Коли вона помилилася?
Чи, може, все було зіпсованим з самого початку?
У пам’яті Рози спалахнули образи. Вона бачила мертве обличчя батька, а також обличчя мертвих солдат Оріани.
За що вона боролася?
За що вони загинули?
Її батько… Чому?
Побачивши, як її мама цілувала Доема, Роза відчула, ніби все її життя було брехнею.
Коли вона прийшла до тями, то виявила, що лежить на ліжку і дивиться у стелю. Нові сльози потекли по слідах старих.
– Я хочу повернутися…
Роза пригадала дні, проведені в академії темних лицарів Мідґара.
Якби ж вона тільки могла повернутися до того часу, коли нічого не знала, і бути щасливою з ним.
– Сіде…
Чого вона намагалася досягти?
Який був сенс в її стараннях?
Відколи вона вбила свого батька, то відчувала, як все потроху починало йти не туди.
Це було для королівства. Для її батька. Для матері. Для себе. Все це здавалося правдою, і водночас – брехнею.
Вона більше не знала, де правда. Вона просто хотіла, щоб це закінчилося.
Але в момент, коли її почав огортати відчай…
Пролунали звуки прекрасної фортепіанної мелодії.
– Місячна соната…
Вона ніколи її не забуде. Це була та мелодія, яку грав Тінь у підземеллях королівства Мідґар.
Але зараз на фортепіано біля вікна «Місячну сонату» грав дехто інший.
Це був звичайний хлопець з чорним волоссям.
– Сіде…?
Невже вона все ще бачила сон?
Роза на нетвердих ногах підійшла до нього і простягнула руку у спробі доторкнутися до нього.
Її рука торкнула щоки – і музика припинилася.
Це не сон. І не ілюзія.
Він справді там.
– Сіде… Хочеш втекти зі мною?
Він забере її від усього цього. Відвезе в якийсь далекий куток, де про неї ніхто не знає. Там вони зможуть одружитися і створити щасливу сім’ю.
Роза вбила свого батька, була зраджена матір’ю, сама зрадила Сад Тіней і була відкинута своїм народом.
Але він був єдиним, хто залишився з нею до кінця. Що б не сталося, він завжди буде поряд з нею… принаймні вона так думала.
Тепер він усе, що їй
потрібно.
– Сіде…
Кінчики пальців Рози торкнулися його губ, вона зустрілася поглядом з темними очима.
Вони чорні, як найтемніша ніч.
– Мені подобається ця музика, вона наповнює світ сенсом, – тихо сказав він, освітлений місячним світлом.
– Як так…?
Вона не розуміла, що він намагався сказати.
– Я розділив світ на дві категорії: речі, які є важливими, і які – ні.
– …Чому?
– Бо в мене є мрія, яку не можливо здійснити в інший спосіб. Час обмежений і зусилля також. Тому я вкладаю все в те, що є для мене важливим, і відкидаю все інше.
Тепер Роза зрозуміла.
Він сказав, що пожертвував усім заради неї.
Заради Рози він перетнув кордон, наполегливо працював, щоб навчитися грати на фортепіано, а також непомітно проник до королівського замку.
Його дії говорили багато.
Однак він нічого не озвучував.
Не хотів обтяжувати її непотрібним тягарем.
На очі Рози навернулися сльози, бо вона була зворушена його чистим коханням.
– Але сказати легше, ніж зробити. Надто багато зайвого. Світ переповнений цим і приховує важливі речі. Людям легко втратити з поля зору те, що має значення.
Коли він говорив, його очі видавалися такими глибокими, що, здавалося, майже затягували її.
– Мені здається, що світ надто яскравий. Ось чому він показує нам так багато речей. Але оскільки їх дуже багато, ми втрачаємо з поля зору те, що важливо, – як ти зараз.
– Я…
Роза вбила свого дорогоцінного батька. І була зраджена своєю дорогоцінною матір’ю.
Що насправді було важливим?
Роза не мала ні найменшого уявлення.
– Дивно, що ми так легко забуваємо, заради чого живемо. Тож… – Він підняв погляд на місяць у нічному небі. – …Світ, омитий місячним світлом, найкращий для нас. Так кожен напружує очі, щоб не втратити важливе. Під місячним світлом нам просто потрібно дивитися на те, що для нас цінне.
Його пальці почали рухатися, продовжуючи грати «Місячну сонату».
М’яке світло омило світ.
Ніжна мелодія вливалася у вуха.
Звідти ноти просочувалися у тіло, резонуючи з її серцем.
– Що ти бачиш у цьому місячному світлі?
Залишивши ці слова на прощання, він зник.
Біля фортепіано нікого, ніби це була ілюзія, створена місячним світлом.
– Сіде…?
Але він точно не був ілюзією.
Під місячним світлом на табуретці перед фортепіано виблиснув перстень.
Це була… обручка.
– Сід!
Роза притисла обручку до грудей.
Перстень виглядав справжнім витвором мистецтва, крім того, від цієї старовинної і витонченої прикраси ледь відчутно віяло магією. Вона навіть не могла уявити, наскільки дорогою була ця річ. Очевидно, що до вибору він підійшов з усією серйозністю.
Це була його відчайдушна спроба передати своє справжнє і незамінне кохання…
– Я…
Роза подивилася на місяць.
– Що я бачу…
Місячне світло було нескінченно ніжним.
***
– Я загубив перстень! – нарікав я, відмокаючи у ванні просто неба.
Я був розчарований.
Поклавши перстень до кишені, я забув про нього і, перш ніж я це усвідомив, він зник. Мені слід було віднести його в ломбард раніше… Цікаво, скільки б він коштував?
– Ех, та байдуже.
Легко прийшов, легко пішов.
Я відкинув думку про це і подивився на нічне небо. Почав падати сніг.
– О, які чудові гарячі джерела.
Я зробив усе можливе, щоб переконати Розу.
Так само, як я прагнув бути «силою в тіні», незалежно від того, хто і що говорив, якщо в неї було серце лева, то вона обов’язково стане на ноги і підніме прапор повстання.
Решта залежить від неї.
Але якщо вона цього не зробить…
– Тоді я зірву весілля.
Іншого варіанту не було.
Могутня сила в тіні
з’являється на весілля, говорить кілька багатозначних фраз і викрадає принцесу.
– Гадаю, вам подобаються гарячі джерела просто неба готелю Міґоші Делюкс?
Зайшла Іпсилон. Звичайно, вона спеціально забронювала ці гарячі джерела.
– Сніг додає елегантності.
Я б не відрізнив елегантність від діри в землі, але мені хотілося використати цю фразу, бо вона звучала круто.
– Помити вам спину?
– Я вже зробив це, але дякую.
– О… Як шкода.
Іпсилон опустилася у воду поряд зі мною.
У мене по спині пішли мурашки, коли я побачив її оголену світлу шкіру.
– Як…?
Її слизовий костюм еволюціонував так, що його тепер можна було прийняти за справжню шкіру.
Я не міг не поглянути ще раз.
– Хе-хе-хе… Це трохи ніяково.
– А, вибач.
Однак, як шанувальник магії, що також займається дослідженнями, я не міг не відчувати захвати від її досягнень.
Дивовижний ступінь магічного контролю, зміна форми і налаштування текстури… Вона пройшла довгий шлях.
– Прекрасно Іпсилон.
– Га?
Я сказав усе, що було потрібно.
У світі були речі, які не потрібно виражати словами.
– Сніг прекрасний, чи не так?
– Так.
Ми сиділи пліч-о-пліч і насолоджувалися сніговим пейзажем.
– Сьогодні мене заскочили зненацька, – я вирішив розповісти трохи про свій день.
– О небо. З вами ж все гаразд?
– Так, все гаразд.
– Як і очікувалося від вас. Навіть якщо обійти весь світ, не знайдеться нікого, хто міг би зрівнятися з вами, пане Тінь.
– Якщо вона матиме волю піднятися, то я очікую, що вона підніме повстання.
– Ви вже знаєте, як все буде?!
– Основною сценою стане весілля.
Я за допомогою магії викликав меч і розрізав посередині відображення місця на поверхні води.
Від удару здійнялися бризки, що виблискували в місячному світлі.
– Лев… прокинеться.
Я багатозначно посміхнувся. Упевнений, що так і буде. Вона прокинеться і вб’є Доема.
Хе-хе, гості будуть
дуже здивовані.
– Говорите, основною сценою стане весілля? Я підготую все необхідне!
Іпсилон поспішно вийшла з гарячих джерел.
Про що вона взагалі?
Невже хотіла переконатися, що в неї буде достатньо попкорну?
– Гадаю, мені також потрібно виходити, еге?
Весілля було не за горами…
Коментарі
Дописати коментар