Роман ЗЦВ. Розділи 610-611
Розділ 610. Мисливець | Розділ 611. Захищений
Розділ 610. Мисливець
Поки він чекав, до окопу прибіг невисокий парубок.
– Капітане, ви рано, – видихнувши, він зняв з себе тканинний мішок і поклав до ніг Денні. – Ось боєприпаси, які я отримав.
– Якби я пішов у гори, то за цей час би вже повернувся зі здобиччю, – похмуро сказав Денні. – Скільки мені дали?
– Тридцять патронів.
– Так мало… – пробурмотів він. – Довбані кулеметники.
Невисокий парубок був наймолодшим у їхньому загоні. Йому всього шістнадцять. Хлопця звали Солод і він виконував роль «захисника» Денні.
Кожного снайпера ставили у пару з захисником, який, при наближенні ворога, міг швидко придушити ціль і так виграти час для відступу або для атаки багнетом.
Денні не потребував захисту, особливо від неповнолітнього. Причина, чому Солода обрали захисником, полягала у тому, що він не міг протистояти благанням Карла Ван Бате. Вони з міністром будівництва були сусідами багато років. Раніше вони жили на одній вулиці у новому районі. Природно, Денні знав, що Карл ставився до всіх дітей, які навчалися в його школі, ніби до власних.
Оскільки снайпери зазвичай розташовувалися позаду, то захисники насправді перебували у більшій безпеці, ніж солдати у першій лінії. Денні знав, що Його Величність Роланд ненавидить, коли люди використовували зв'язки або змовлялися одне з одним, тому це було єдине, що він міг зробити у цій ситуації.
Спостерігаючи за Солодом, який присів навпочіпки і вибирав кулі з мішечка, він не міг не запитати:
– Ти ніколи не думав про те, щоб знайти іншу роботу?
– Піти з першої армії? – Солод відповів, не підводячи голови: – Ні, мені тут подобається.
– Це не якась гра, – підняв брови Денні. – Ми в будь-який момент можемо загинути на полі бою. Тобі не потрібно ризикувати. Кожен, хто закінчив школу Карла, може піти працювати в ратушу. Зарплата там досить пристойна і не менше ніж у першій армії.
– Але мені не подобається ідея цілий день виконувати доручення чиновників. Я хочу взяти гвинтівку в руки і захищати короля, – сказав низенький парубок, складаючи 8 міліметрові кулі на краю окопу. – І… – він раптом замовк і злегка почервонів.
– Це через пані Нану?
Солод не відповів, але його щоки почервоніли ще дужче.
Денні не стримався і засміявся:
– Принаймні половина першої армії закохана у пані Янгола. Навіть якби ти стояв у черзі, тобі б не вдалося її здобути. Ба більше, її батько – барон. Навіть якщо у нього немає феода, тобі не дотягнутися до її рівня.
– Я-я і думки такої не мав, – сказав Солод, його шия зробилася дерев’яною. – Я буду задоволений вже тим, що зможу бачити її щодня.
Денні похитав головою і не став далі його переконувати. Він знав, наскільки сильними – чи впертими – можуть бути людини, коли закохуються. Бо Денні і сам був таким.
Щоразу, коли він мав вільну хвилину і заплющував очі, в пам’яті з’являвся образ зеленоволосої жінки.
Якби вона не врятувала його, Денні загинув би в лісі.
Тоді жінка була ще посіпакою диявола, втіленням зла, тому Денні поховав все глибоко у серці і не наважувався нікому про це розповісти. Несподівано, коли вони знову зустрілися, з неї зняли всі звинувачення і, ставши невинною від гріхів, вона переїхала до замкового району, де знаходився будинок відьом. У Туманному лісі зеленоволоса жінка створювала різноманітні поля для досліджень.
Він не міг потрапити на територію замку, тому у вихідні дні завжди брав мисливський лук і йшов на полювання в ліс. Денні навіть думав, що коли він припинить служити солдатом, то подасть до ратуші прохання, щоб влаштуватися на місце лісничого, після чого зробить Туманний ліс своїм новим домом.
– Ту-у-у! Ту-у-у-у!
Раптом пролунала сурма.
Це був знак того, що ворог наближається.
Денні відсторонився від зайвих думок і вирівняв приклад гвинтівки.
Хай там що, наразі він залишався воїном, який бився, щоб захистити Його Величність і повалити церкву, що полює на відьом.
……
Коли сонце поступово піднімалося над головою, біля підніжжя гори з’явилася група воїнів у сяючих обладунках.
Щоб оточити єдиний шлях, лінія оборони розмістили менш ніж за один кілометр від гір, де стояв Гермес. Як тільки вороги спустилися з гори, вони опинилися в радіусі артилерійського удару.
Денні знав, що командувач Залізна Сокира не упустить нагоди атакувати супротивника.
Ніби на підтвердження його здогадки, позаду пролунав глухий гуркіт, ніби здалеку докотився грім. Він навіть побачив розмиті тіні, що промчали над головою і полетіли до ворогів.
Бій почався без попередження.
Завдяки великій відстані Денні міг чітко бачити точки падіння снарядів. Пил і бруд, які піднімалися при ударі об землю, нагадували цвітіння польових квітів, а довгі рухомі ряди, що нагадували мурах, раптово охопило панікою. Це було нормально – відчувати страх, коли вперше стикаєш з нападом і не можеш побачити супротивника. Якби це були звичайні найманці або ополченці, кілька раундів гарматних пострілів повністю знищили б їхній моральний дух.
Але церковне військо не відступило. Вони почали прискорюватися, а їхні ряди розсіялися.
На той час, коли Денні зміг чіткіше побачити одяг і зброю ворогів, відбулося принаймні три гарматних обстріли. Позиції з 50 польових гармат було достатньо для ведення безперервного артилерійського вогню, що стало нестерпним випробуванням для ворога. Вони не мали бойових коней і тому були змушені долати цю пекельну дорогу пішки.
Армія божої кари, про неймовірну силу воїнів якої ходили чутки, виставили величезні щити перед собою і йшли в першій лінії, утворивши сіру металеву стіну приблизно за 500-600 метрів від першого окопу.
Однак це не мало великого значення для артилерійських снарядів. Щойно вони влучали у величезний щит, як той розлітався, а вороги за ним падали на землю.
– Так діло не піде, – похитав головою Денні. – Думаю, вони будуть повністю розбиті ще до того, як добіжать до першого окопу.
Він чітко знав вогневу схему позицій. Спочатку – на відстані від тисячі до п’ятисот метрів – ворога зустрічав артилерійський вогонь. Коли супротивник досягав колючого дроту, у бій вступали кулемети, що мали зачистити поле бою. Револьверні гвинтівки використовувалися лише для ближнього бою, коли ворог ішов на штурм і відстань була меншою ніж двісті метрів.
– Хіба це не добре, якщо їх переможуть? – Солод став навшпиньки й обперся на край окопу, щоб визирнути.
– Звісно, бо так мені нічого не дістанеться, – Денні зібрав набої до поясної сумки, взяв гвинтівку і приготувався.
– Куди ви? – Солод швидко схопив його, щоб потягнути назад.
– До окопів на першій лінії, – Денні змахнув руку хлопця. – Залишайся тут.
– Я піду з вами!
– Не йди за мною, це наказ капітана!
Сказавши це, Денні злегка нахилився і пішов до траншеї, що з’єднувала окопи.
Звуки ударів снарядів об землю ставали все гучнішими і гучнішими. З кожних глухим ударом трохи землі сповзало з обох боків траншеї і сипалося йому за комір.
Він знав, що все ближче і ближче підходив до переднього краю поля бою.
Не звертаючи уваги на дивні погляди інших солдатів, Денні перетнув три окопи поспіль і, скориставшись новою хвилею артилерійської атаки, визирнув з траншеї. Він чітко побачив величезні щити армії божої кари та навіть почув відчайдушні крики і стогони ворога.
Приблизна відстань – чотириста метрів.
Досить близько.
Денні глибоко вдихнув, підняв гвинтівку, навів приціл трохи вище верхнього краю щита – і натиснув курок.
З різким звуком з-за щита піднялася нитка блакитної крові – величезний щит разом зі щитоносцем упали на землю, відкриваючи збентежених воїнів суду, що ішли позаду.
Денні потягнув засув, викинувши димлячу гільзу, і з клацанням вставив новий набій у патронник.
Від звуку перезаряджання зброї у нього закипіла кров.
«Перший», – подумав Денні.
Розділ 611. Захищений
За кілька вдихів він знову прицілився і стріляв, а потім знову стріляв, поки не спустошив магазин. Ще два величезних щити упали. Денні не став марнувати дорогоцінні кулі на воїнів суду. Попри те, що їхня броня виглядала потужно, але вона не витримала б навіть пострілу крем’яної рушниці. Командувач Залізна Сокира сказав, що церковна армія божої кари – надзвичайно грізний противник. У ближньому бою кожен воїн міг перемогти десятьох ворогів одночасно, однак їх було небагато, а тренувати їх складно. Тож вони були гідною мішенню для полювання.
Причина, чому він ненавидів кулеметників, полягала в тому, що вони вважали себе такими крутими, хоча використовували такі самі кулі, що і він, але ефективність цих хлопців була приголомшливо низькою.
Під час двох тренувань з бойової стрільби кулеметний розрахунок витратив кілька ящиків куль за півгодини. Навіть пан Залізна Сокира виглядав засмученим. Але, якщо судити з пошкоджень мішені, загальна кількість куль, які влучили, перевалила трохи більше за сотню. В очах Денні це було марнуванням ресурсів.
Звичайно, він також розумів значення кулемета «Марк I». Принаймні у випадку, коли вони малу справу з ворогами, що нагадували морський приплив, ця зброя могла зіграти роль у стримуванні наступального імпульсу. Але коли справа доходила до результатів полювання, вони все одно мали покладатися на стрільців з високою точністю.
Одна куля – один ворог.
Ось що він так суворо відточував.
Денні витягнув магазин, спритно перезарядив, але, коли вже збирався повернути його на місце і стріляти, раптом почув біля себе уривчасте дихання. Він повернув голову і побачив, що це був малий негідник Солод.
– Тьфу, хіба я не казав тобі залишатися на місці? – він люто глянув на хлопця. – Ти порушив наказ!
– Командир Браян наказав не залишати призначену позицію без важливої причини. Тож ви також порушили наказ, – Солод витер піт з чола. – Як захисник я повинен залишатися поряд з вами!
– … – Денні встояв перед бажанням ударити його. Він вихопив жменю куль з поясної сумки і кинув перед хлопцем: – Заряджай магазин – і не висовуй голови без потреби!
– Слухаюсь, капітане! – усміхнувся Солод і віддав честь.
Щойно Денні прикінчив п’ятого, як у лавах ворога раптом сталися зміни.
Церковний командир, швидше за все, також зрозумів, що так їм не вдасться досягнути перших окопів, тож воїни божої кари скинули величезні щити і кинулися до позицій першої армії. Їхня швидкість вражала, навіть кінь, який мчав на повній швидкості, не зміг би встигнути за ними. Вони стрімко скорочували дистанцію!
Одночасно почали стріляти револьверні гвинтівки і кулемети.
В одну мить перед очима Денні утворилася стіна з бризок крові, а пил, що піднімався з землі, був навіть густішим, ніж коли ішов артилерійський обстріл. Здавалося, невидима гігантська рука з усієї сили ударила по атакуючим воїнам – і їхній імпульс негайно сповільнився. І всі, до кого торкалася ця невидима сила, втрачали кінцівки, опиняючись у бризках крові.
Воїн армії божої кари все ще продовжував бігти вперед навіть після того, як йому прострелили руку. Саме в той момент, коли Денні націлився на нього, «піщана змія», що складалася з десятків пилових стовпів пройшла косою лінією через його тіло – це була унікальна траєкторія польоту куль під час кулеметної черги. Груди мішені затремтіли, ніби водяна хвиля, зі спини вибухово вирвалася блакитна кров, потік гарячого повітря навіть потрощив ворогу ребра.
Втративши рівновагу, воїн божої кари зім’явся, немов ганчірка, але за інерцією пробіг ще три-чотири кроки, перш ніж впасти на землю. Денні помітив, що його спина була суцільною раною.
– Капітане, обережно! – раптом крикнув Солод.
Сполоханий, Денні повернув голову. Він побачив іншого воїна армії божої кари, який з’явився з диму і пилу, той підняв короткий спис у руці.
Далі ворог нахилився і метнув зброю.
Денні заледве міг побачити кинутий спис.
Як необачно! Пильне спостереження привертало увагу ворога. Мисливці не мали залишатися у полі зору здобичі протягом тривалого часу.
Він навіть не встиг відреагувати, як Солод сильно врізався в нього – і вони упали на дно траншеї. Водночас з цим над їхніми головами пролунав гучний звук удару.
Денні відчув гострий біль у потилиці, його тіло було вкрите землею.
Звуки стрілянини в мить зникли, у вухах стояло неприємне дзижчання.
Йому знадобився деякий час, щоб оговтатися. Денні простягнув руку і торкнувся до потилиці. Він відчув щось липке, мабуть, це було через удар об щось тверде під час падіння. Але оскільки його думки були тверезими, проблема не була також вже серйозною.
Затуманена свідомість показала, що до них кинувся товариш.
– Хей, ти як?
Голос звучав приглушено, Денні зміг лише помахати рукою, показуючи, що з ним все гаразд.
– Потрібна допомога! Тут двоє поранених! – крикнув товариш.
Незабаром навколо них зібралося ще кілька людей, які витягли Денні і Солода з-під обваленої землі.
В цей момент він помітив, що короткий спис зробив у краю траншеї отвір у формі півмісяця. Зброя не відскочила, а врізалася у край окопу, пробила тонкий шар ґрунту і врізалася у стінку. Їх засипало землею через обвал, спричинений ударом списа.
Але коли він перевів погляд на Солода, його серце стиснулося.
На плечі хлопця була кривава рана розміром з миску. Рука майже відвалилася, вона була з’єднана з тілом лише кількома нитками шкіри, чітко виднілися білі кістки.
Денні спис не завдав жодної шкоди, однак зачепив Солода.
Товариші повернулися до бою, залишивши одного чоловіка для надання першої медичної допомоги важкопораненому. Усі в першій армії розуміли, що якщо поранений не загинув одразу і матиме можливість протриматися до завершення бою, то пані Нана повністю зцілить його. Тому зупинка кровотечі і перев’язування були обов’язковими курсами для солдатів. Чоловік рішуче дістав кинджал і відрізав Солоду руку. Далі він дістав з сумки пакетик з травами і рівномірно покрив ними рану, а потім перев’язав.
Після всіх цих маніпуляцій хлопець, який був непритомним, прокинувся від болю і тихо застогнав.
– Лежи і не рухайся, ти не помреш, – втішив солдат, що надавав першу допомогу.
– Д-де капітан Денні…?
– Я тут, – скрипнув зубами Денні і, напруживши ослаблі кінцівки, підповз до хлопця. – Навіщо ти підставився замість мене…
– Я ваш захисник, тому… звичайно, не міг дозволити, щоб це сталося з вами. – Солод говорив повільно. – Ну як? Я… я виконав свій обов’язок, так?
Денні раптом відчув, як його охопило невимовне почуття провини:
– Так… ти чудово впорався.
– Справді? – невисокий хлопець ледь помітно усміхнувся: – Тоді я зможу побачити пані Нану.
– Саме так, ви обоє побачите. – Солдат подивився на Денні: – Можеш подбати про нього? Мені потрібно повернутися на позицію.
– Зможу… дякую, – він кивнув.
Коли солдат пішов, Денні повільно взяв гвинтівку, обтрусив бруд і примусив себе підвестися.
Він ще може битися!
За цю рану ворог мусить заплатити кров’ю!
Однак він більше не бачив, щоб церковна армія наближалася. Ворог панічно відступав, тож серед диму і пилу виднілися лише розмиті спини.
В окопах уже лунали радісні крики.
…Вони перемогли!
Коментарі
Дописати коментар