СвТ. Том 1. Розділ 3
Розділ 3. Офіційний старт «сили в тіні»!
Розділ 3. Офіційний старт «сили в тіні»!
Мене допитували протягом п’яти днів у кімнаті, схожій на слідчий ізолятор, а потім випустили пізно ввечері.
– Вали звідси.
Мене грубо виштовхали у спину з будівлі, після чого викинули мою сумку. Я був лише у спідній білизні; понишпоривши у сумці, я одягнувся і взувся в речі, що лежали там. Це зайняло певний час, бо на обох руках були видерті нігті.
Нарешті одягнувшись, я важко зітхнув і пішов. Потік людей, що перетинає головну вулицю, зосередив увагу на мені, побитому і закривавленому. Я знову зітхнув.
– Спокійно, спокійно. Немає сенсу лютувати через таку дрібницю.
Я зберігав спокій і не згадував обличчя лицарів, що мене допитували.
– Вони просто виконували свою роботу.
Рани від їхніх ударів поверхневі, а вирвані нігті можна досить швидко відростити. Однак я цього не зробив, бо повинен відповідати своїй ролі моба.
– Так, я завжди спокійний.
Саме так, спокійний.
Я глибоко вдихнув і повільно видихнув, зір прояснився. Позаду йшли дві підозрілі тіні.
– Два хвости?
Викрадача ще не спіймали. Ясна річ, про стан Алексії теж нічого не відомо. Те, що мене випустили, не означало, що все налагодилося. Просто у них не було достатньо доказів, щоб засудити мене, а моє ім’я досі не очищене.
Я ішов до гуртожитку опустивши голову і вдаючи втому.
– Пізніше… – тихий голос, що нагадує шепіт, донісся до моїх вух. Разом із тонким, знайомим ароматом парфумів.
– Альфа…?
Головна вулиця ввечері переповнена містянами, тому я не зміг її побачити.
***
Коли я повернувся до кімнати в гуртожитку й увімкнув світло, з темряви виринула дівчина.
– Вам слід поїсти.
Чорний костюм облягав все її тіло, підкреслюючи жіночі вигини. У руці вона тримала бутерброд з товстим шматком тунця із відомого столичного ресторану Король Тунець.
– Дякую. Давно не бачилися, Альфо. Де Бета?
За останні п’ять днів я не їв нормальної їжі, тому із задоволенням їм бутерброд. Останнім часом саме Бета була поряд, щоб допомагати мені.
– Вона покликала мене. Сказала, що у вас виникли проблеми.
Альфа сіла на ліжко і схрестила ноги.
Довге шовковисте золотаве волосся стікало по спині, а виразні блакитні очі мали мигдалеподібну форму. Вона виросла за останній час.
– Так, – я дожував останній шматок бутерброда.
– Там є вода.
– Дякую, – я негайно налив воду у велику чашку. – Хаа! Я знову живий.
Я зняв черевики і куртку й упав на ліжко.
– Агов, хоч переодягніться.
– Не можу. Зараз я буду спати.
– Ви ж розумієте, в якій ситуації опинилися?
– Я залишу підготовку на тебе.
Альфа – найкраща. Якщо я залишу це на неї,
вона підготує для мене найкращу сцену. А я поки посплю… тобто, побережу власну
силу.
Альфа голосно зітхнула.
– Гадаю, ви вже це зрозуміли, але якщо ситуація не зміниться, ви будете визнані злочинцем.
– Ага.
Якщо справжнього винуватця так і не знайдуть, то існувала велика ймовірність того, що головного підозрюваного стратять. Особливо у справі, де мова йде про викрадення особи королівської крові. Якщо ніхто не помре, справу не зможуть закрити.
Справжнє середньовічне правосуддя.
– Прокидайтеся, у мене ще є бутерброди.
– Я не сплю.
Альфа передала мені бутерброди.
– Хтось намагається виставити вас винуватцем.
– Хех, навіть якщо вони нічого не будуть робити, то я все одно виявлюсь злочинцем.
– Гадаю, вони хочуть закрити цю справу якнайшвидше. І непримітний студент з бідного баронського роду підходить для цього ідеально.
– Згоден, я зробив би те саме.
– Ми не можемо довіряти лицарському ордену.
– Культ проник до них?
– Так, принцесу викрав один із членів Культу. Їхня мета – отримати кров героя у високій концентрації.
Альфа й інші досі підтримували атмосферу існування культу. Які молодці.
– Вона ще жива?
– Якщо вона помре, вони більше не зможуть отримати кров.
– І то правда.
– Однак я не знаю, чому ви вирішили зустрічатися з принцесою. – Альфа уважно дивилася на мене.
– Все мало бути інакше.
– Упевнена, у вас є причини – причини, про які ви не можете нам розповісти.
Я замовк і відвів погляд, ніби хотів утекти від Альфи, що уважно дивилася на мене. Ясна річ, що ніяких серйозних причин не було.
– Я розумію. Упевнена, це дуже важливі причини.
Як мені реагувати, коли ніяких важливих
причин нема?
– Але, будь ласка, довіряйте нам трохи більше. Якби цього разу ви попередили мене заздалегідь, то ситуація не вийшла з-під контролю. Правильно?
– Т-так.
– Все добре. Наш обов’язок подбати про вас, – з усмішкою сказала Альфа. – Щойно ми розберемося з цією ситуацією, пригостіть мене стравами з Короля Тунця. Останній бутерброд був мій.
– Звичайно. Вибач, що з’їв твою порцію, Альфо.
– Не хвилюйтеся про це. – Сказавши ці слова, вона піднялася, відчинила вікно і поставила на підвіконня одну ногу. Її тонкі стегна погойдувалися. – Я піду. Вам слід якийсь час поводитися тихо.
– Зрозумів. Який план?
– Зібрати людей. Тих, хто є у столиці зараз, недостатньо. Я покличу Дельту.
– Навіть Дельту покличеш?
– Вона хоче зустрітися з вами.
«Куля» Дельта або Особливий Боєць Дельта. Інакше кажучи, вона дурепа, що витратила всі очки на бойові характеристики.
Зустрітися з усіма буде досить непогано, це
як зустріч однокласників. Дуже прошу, нехай все пройде гладко.
– Я повідомлю подробиці, коли все буде готово. Побачимося пізніше.
Альфа востаннє усміхнулася мені, приховала обличчя і вислизнула з вікна.
***
– Це все, що ви хотіли повідомити? – питає рудоволоса красуня.
Її пряме руде волосся стікало по плечах і спині та блищало у світлі свічок, а червоно-винні очі блукали по матеріалах розслідування на столі.
– Так, на цьому все, принцесо Айріс. Ми продовжимо пошуки.
Айріс кивнула і жестом показала, що лицар, який щойно доповідав, міг йти.
Двері зачинилися і в кімнаті залишилися лише принцеса та чоловік із красивим обличчям і світлим волоссям.
– Маркізе Зеноне, дякую за вашу співпрацю.
– Цей випадок стався на території академії. Я також відповідальний за це, і дуже хвилююся за безпеку принцеси Алексії…
Зенон опустив очі й розчаровано прикусив губу.
– Ви повинні виконувати обов’язки інструктора з фехтування. Ніхто не звинувачує вас. Наразі ми маємо зосередитися на безпечному порятунку Алексії, а не на тому, хто винен.
– Гадаю, ваша правда…
– І ще одне, – на мить замовкла Айріс, закриваючи матеріали розслідування, – ви впевнені, що студент на ім’я Сід Каґено, швидше за все, є винуватцем?
– Я не хочу думати, що злочинцем є студент академії, однак це правда, що він викликає підозри з огляду на обставини. Хоча, враховуючи його здібності, мені складно повірити, що він сам зміг би перемогти принцесу Алексію, – відповів Зенон, підбираючи слова.
– Отже, у нього повинен бути спільник або він використав на ній наркотики. Однак він нічого не сказав під час допиту слідчими. Ви впевнений, що це він?
– Не знаю. Але я хочу йому вірити.
Айріс, примруживши очі, кивнула.
– За ним стежать надійні лицарі. Чекатимемо звіту.
– Сподіваюся, що Алексія в безпеці. – Зенон вклонився і зібрався йти.
У мить, коли він відчинив двері, щоб вийти, до кімнати прослизнула дівчина.
– Принцесо Айріс! Будь ласка, вислухайте мене!
– Клер! Що ти робиш?! Перепрошую, ми негайно вийдемо!
Зенос схопив чорноволосу дівчину, Клер Каґено, і спробував виштовхати її з кімнати.
– Маркізе Зеноне, хто вона? – спитала Айріс, зупиняючи його.
– Вона…
– Клер Каґено! Я старша сестра Сіда Каґено!
– Клер! В-вона одна з найкращих студенток академії, і зараз є членом лицарського ордену на випробувальному терміні.
– Он воно що… Гаразд, я слухаю.
– Щиро вдячна! – сказала Клер Каґено і стала перед Айріс. – Мій молодший брат, Сід, не той хлопець, який би викрав принцесу Алексію! Мабуть, сталася якась помилка!
– Лицарі проводять ретельне розслідування, щоб не припуститися помилок. Поки що немає підтверджень, що ваш брат є злочинцем.
– Однак якщо справжнього злочинця не знайдуть, стратять мого брата!
– Лицарі проводять ретельне розслідування. Нікого не стратять через помилку.
– Але!
– Клер! – Зенон зупинив її відчайдушне насідання на Айріс. – Припини. Я розумію твої почуття, але подальші слова можуть стати образою лицарського ордену.
– Кх…! – Клер люто зиркнула на Зенона, а потім на Айріс. – Якщо з ним щось станеться…!
– Клер, досить!!! – Зенон обірвав її слова і силою вивів з кімнати.
Бам. Айріс зітхнула, дивлячись на гучно зачинені двері.
– Ми ставимося до наших рідних однаково, – промимрила вона. – Алексіє, нехай з тобою все буде добре.
Раніше вони були близькими сестрами, але з плином часу почали віддалятися одна від одної. Насправді вони не розмовляли вже кілька років. І тепер, виникла ймовірність, що більше можливості поговорити у них не буде.
– Алексія… – вона заплющила червоно-винні очі, по обличчю стекла сльоза.
***
Коли Алексія розплющила очі, то виявила, що знаходиться в напівтемній кімнаті. Вікон не було, єдине джерело світла – свічка. Стіни кам’яні, а попереду – міцні на вигляд двері.
– Де…
Вона нічого не пам’ятала після прощання з песиком. Коли Алексія поворухнулася, то почула брязкіт металу. Опустивши погляд, вона побачила, що її руки і ноги прикріплені до столу.
– Обмежувачі магії…
Це означало, що її магія заблокована. Самостійно втекти буде складно.
Навіщо її сюди притягнули? Викрадення, щоб залякати? Шантажувати? Торгівля людьми? Вона не знала відповіді. Хоча Алексія не була спадкоємицею трону, однак її статус принцеси мав певну цінність. Проте вона не могла дійти до якось висновку, маючи так мало інформації.
Алексія припинила думати про це і перемкнулася на інше.
Песик цілий?
Еге, песик такий собі друг, але їй подобається, що подеколи він говорить так, ніби не відчуває страху. Якщо він потрапив у цю халепу, то міг уже… Алексія зупинилася на цьому.
Вона похитала головою й озирнулася.
Кам’яні стіни, залізні двері, свічник і… маса чорного сміття. Ця купа чомусь була прикута ланцюгом поряд з нею.
Алексія з цікавістю дивилася на це, здавалося, воно рухалося.
Воно дихало. Це була жива істота в пошарпаному лахмітті.
– Ви мене чуєте? Розумієте, що я кажу…!
Істота поворухнулася і подивилася на Алексію. Це був монстр. Бридкий кістлявий монстр був прикутий ланцюгом до стіни, Алексія ніколи раніше не бачила подібних почвар.
На почорнілому обличчі заледве можна розрізнити очі, ніс і рот. Все тіло істоти спотворене і роздуте. Права рука довша за ноги Алексії, тоді як ліва рука тонша і коротша за руку Алексії. Тіло вигнуто так, наче воно щось несло у животі.
Ось такий монстр був поряд з Алексією.
Її руки і ноги – прикуті до столу, а монстра тримав лише нашийник. Якщо воно протягне свою довгу руку, то зможе дотягнутися до Алексії.
Вона відвела погляд і намагалася дихати дуже тихо, щоб не спровокувати монстра.
Воно дивиться на неї.
Алексія відчувала, що монстр роздивляється її.
Після моменту тиші, що ніби тривав вічність, задзвенів ланцюг.
Алексія скосила погляд. Монстр ліг на підлогу і, здавалося, спав. Вона полегшено зітхнула.
Через якийсь час двері відчинилися.
– Нарешті, нарешті я тебе отримав. – Увійшов худий чоловік у білому халаті. У нього були запалі щоки, темні кола під очима і потріскані губи. Волосся ріденьке, засмальцьоване, він нього йшов жахливий сморід. Алексія спокійно спостерігала за чоловіком. – Королівська кров, королівська кров, королівська кров.
Королівська кров. Чоловік у білому халаті дістав пристрій із тонкою голкою, постійно повторюючи ці слова. Схоже, він хотів взяти в неї кров. Лікар у замку не один раз брав кров у Алексії.
Однак вона не розуміла, навіщо викрадати принцесу, щоб взяти кров.
– Чи можу я дещо запитати? – спокійно сказала Алексія.
– М-м-м? – чоловік у білому відповів дивним бульканням.
– Що ви плануєте робити з моєю кров’ю?
– Т-т-твоя кров – кров демона. Я використаю її, щоб воскресити його.
– Он як, цікава ідея.
Хоча вона не розуміла слів чоловіка в білому халаті, але їй було очевидно, що він повністю з’їхав з глузду, і його діями керувало якесь вірування чи щось подібне.
– Однак якщо ви візьмете багато крові, мені важко буде залишитися живою. Я ще не готова померти.
– Хехе, хе, я з-знаю. Мені потрібно багато, тому я братиму потроху щодня.
– Так, будь ласка, і робіть.
Поки їм потрібна кров Алексії, вони її не вб’ють. Саме тому вона не намагалася чинити опір, а поводилася покірно. Алексія вирішила дочекатися порятунку.
– Все мало бути інакше. В усьому винні ці ідіоти.
– Еге, я теж ненавиджу ідіотів. – Вона подивилася на чоловіка в білому і тихо шепоче: – Бо мене виснажує спілкування з ними.
– Во-во-вони знищили мою лабораторію. Все почалося з загибелі того телепня Орби.
– Угу, все почалося з телепня Орби.
– А потім одне за одним і… а-а-а-а!
– Бідолаха, мабуть, важко було.
– Так-так! Я майже закінчив дослідження! Якщо я не закінчу його вчасно, то мене виженуть… виженуть!..
– О, це жахливо.
– Прокляття! Нікчеми! Нікчеми!
Чоловік у білому халаті підійшов до прикутого ланцюгом монстра і почав штовхати його ногою. Штовхав і штовхав. Монстр просто згорнувся калачиком і не рухався.
– Ви вже взяли мою кров?
– Так. Так. Твоя кров. З твоєю кров’ю все буде готово.
– Добре для вас.
Чоловік у білому халаті приготував пристрій і встромив голку в руку Алексії.
– З ц-цим все буде завершено… мене не виженуть.
– Не робіть мені боляче.
Мені хочеться йому вмазати. Гнівно подумала Алексія.
Голка була встромлена в її руку – вона спостерігала, як червона кров заповнює скляну ємність. Здавалося, що це чужа кров.
– Хі-хі, хі-хі-хі…
Коли ємність наповнилася кров’ю, чоловік, обережно тримаючи її в руках, пішов геть. Зачекавши, коли за ним зачиняться двері, Алексія важко зітхнула.
***
Я підготувався до цього дня.
Через два дні після звільнення з допиту я був у своїй кімнаті в гуртожитку і переглядав речі, які міг використати для свого антуражу сірого кардинала.
Сигари… не підходили для мого віку. Вінтажне вино… перлина Порто з південного заходу Френчі за 90 мільйонів зені. Так, воно ідеально підходило в цю ніч, коли місяць сховався за хмарами. До цього вина найкраще пасуватиме келих Вітон за 450 тисяч зені, теж з Френчі. Над антикварною лампою я повісив випадково надибану картину «Крик ченця»… Ідеально.
О, моє серце переповнене.
Ось чому я полював на бандитів і повзав на колінах, збираючи золоті монети.
Сльози радості виступили на моїх очах, коли я дивлюся на свою кімнату, заповнену речами, які я ретельно вибирав для своєї колекції. Тепер потрібно покласти запрошення, яке прибуло сьогодні, і дочекатися відповідного моменту.
Я чекав на нього.
Чекав.
Чекав…
І чекав…!
І нарешті… момент настав.
Коли дівчина у чорному входить крізь вікно,
я бурмочу:
– Час настав… цієї ночі світом керуватимуть тіні…
Так, усе заради цього дня…
***
– Час настав… цієї ночі світом керуватимуть тіні…
Такими словами зреагував Тінь на її появу. Він сидів у кріслі зі схрещеними ноги, спиною до Бети. Можливо, комусь могло здатися, що це незахищена спина, але вона чудово знала, наскільки ця спина недосяжна. Келих в його руці сяяв під світлом старовинної лампи. Вино, яке він недбало відпивав, було першокласним, навіть Бета, яка незнайома з алкоголем, це зрозуміла.
Вона була приголомшена, коли побачила кілька першокласних предметів, які прикрашали кімнату, але найбільше її вразила картина на стіні. Це ж недосяжний шедевр «Крик ченця». Витвір мистецтва, який неможливо купити ні за які гроші. Бета майже запитала, як він отримав цю картину, але вчасно зрозуміла, що це буде безглузде питання.
Всі ці речі потрапили до його рук тому, що це він. Просте пояснення.
Цілком природно, що він володіє «Криком ченця». Щиро кажучи, ніде у світі не знайдеться більш відповідної людини на роль власника, ніж Тінь.
– Світ сповнений тіней. Цієї ночі, коли місяць сховався за хмарами, цей світ найкраще підходить для нас, – говорить Бета.
Тінь поглянув на неї та підніс келих до рота.
– Ми готові.
– Угу.
Він зреагував так спокійно, що виникає ілюзія, ніби йому вже все відомо. Здавалося, що Тіні відомо все, що скаже Бета.
Але вона продовжила, бо це її обов’язок.
– Відповідно до наказу пані Альфи, ми зібрали всіх членів Саду, які знаходилися найближче до столиці. Загалом це 114 осіб.
– Сто чотирнадцять?
– Ум…!
Невже мало? Враховуючи бойову силу Саду Тіней, цього числа здавалося більше ніж достатньо.
Однак Бета швидко зрозуміла, що помилилася.
Зрештою ці 114 осіб персонажі другого плану, по суті, менше ніж 10% здатні пристосуватися до роботи. Він зірка сьогоднішнього шоу. Тому сто чотирнадцять осіб надто мала кількість для персонажів другого плану, обов’язок яких підкреслити велич головної ролі.
– Ви-вибачт…!
– Ви найняли статистів…? – сказав він, перебиваючи Бету. «Статисти»? Бета не знала, що означає це слово. – Ні, не зважай, просто говорю сам з собою.
– Зрозуміла.
Бета більше про це не думала. Вона знала, що кожне сказане ним слово має більшу глибину, ніж Бета могла собі уявити, однак вона не має ні влади, ні права питати про деталі.
Та навіть так Бета не втратила бажання стояти поряд і підтримувати його у всіх починаннях. Але поки що вона сховала це бажання глибоко в серці та продовжила говорити.
– План полягає в тому, щоб одночасно атакувати схованки Фенріра і культу Діаблоса, які розкидані по всій столиці. Водночас ми шукатимемо сліди магічної сили принцеси Алексії і щойно знайдемо, подбаємо про її безпеку.
Тінь кивнув, заохочуючи Бету говорити далі.
– Гамма керуватиме операцією, тоді як пані Альфа подбає про поле бою. Я допомагатиму їй, Іпсилон відповідатиме за тилову підтримку, а Дельта візьме на себе роль дати сигнал до початку операції. У складі кожної групи…
Тінь підняв руки, зупиняючи детальне пояснення Бети.
Він тримав лист.
– Запрошення, – Тінь кинув лист.
Бета зловила його і прочитала, відповідно до підказки.
– Це… – вона була здивована і розлючена цим грубим запрошенням.
– Передай мої вибачення Дельті, однак… прелюдією займуся я.
– Так, ми подбаємо про все інше.
– Ходи за мною, Бето. – Він обернувся і додав: – Цієї ночі світ дізнається про нас…
Бета затремтіла від радості, що може битися з ним пліч-о-пліч.
***
Місце, вказане у запрошені, знаходилося на стежці у глибині лісу. Тінь з’явився у формі академії неподалік від місця викрадення принцеси Алексії. Бета зникає, ховаючись у лісі неподалік.
Минає якийсь час, коли він відчуває наближення двох людей.
Потім щось летить у Тінь. Він ловить це однією рукою, дивиться і мимрить:
– Це… черевик Алексії?
За мить на лісовій стежці з’являється двоє чоловіків.
– Хей, магніте для дівчат, що ти робиш із черевиком принцеси Алексії?
– Ага, на ньому є сліди магії. Ти винуватець, Сіде Каґено.
Двоє чоловіків у лицарському спорядженні. Жодних сумнівів, це були ті двоє, що допитували Сіда раніше.
– Ясно, то ось, що ви хочете зробити.
– Саме так, – почувши слова Сіда, лицарі широко посміхаються.
– Якби ти зізнався у всьому, нам би не довелося проходити через такі неприємності.
– Ми могли б давно з цим покінчити.
Обидва чоловіки вихоплюють мечі та швидко наближаються до Сіда.
Яка дурість… Бета оніміла від їхньої тупості.
– А тепер, Сіде Каґено, ми арештовуємо тебе за викрадення принцеси.
– Не варто чинити опір, це марно.
Один із лицарів сміється і направляє меч на Сіда.
Але раптом…
– О?
Сід зупинив меч двома пальцями, після чого його права нога зі спалахом торкається шиї чоловіка. З шиї бризкає кров.
На правому черевикові Сіда з’явився смолисто-чорний кинджал.
– А-а… а-а… а!! – лицар хапається за шию і падає. Він скоро помре.
– Що ти в біса зробив?! – інший лицар поспішно напав на Сіда. Але це була невигадлива і незграбна атака.
Сід просто нахилив голову, щоб уникнути її, та завдає свого удару, буквально відрізаючи нападнику ногу нижче коліна.
– А-а-а-а-а-а-а-а! – кричить чоловік, схопившись за закривавлене коліно. – Моя… моя нога-а-а…!
Він починає відповзати від Сіда.
– На-навіть не думай, що тобі минеться напад на лицарів, падло…! Я-якщо ми помремо, ти будеш першим у списку підозрюваних!
Сід повільно наближається до чоловіка, ступаючи по кривавому сліду.
– Х-х-хей…! То-тобі кінець…! Кінець…! – кричить відчайдушно чоловік, відповзаючи.
– Коли зійде сонце… буде знайдено тіла двох лицарів.
– Т-так, коли настане ранок, усе закінчиться…!
Чоловік продовжує відповзати, Сід продовжує іти кривавим слідом.
– Але тобі не потрібно про це хвилюватися. – Раз! Перш ніж лицар устиг усвідомити, Сід опинився за ним.
– І-і-я-а-а!
Сід різко б’є правою ногою.
– Коли настане ранок – все вже буде вирішено.
Голова чоловіка злетіла в повітря. Бета тремтить, побачивши, як Сід озирається у бризках крові.
Проте це більше не Сід у формі академії.
На його місці стояв Тінь, закутаний з ніг до голови у смолисто-чорний костюм. Чорний слизовий костюм, чорні черевики, чорна, як смуга смоли, катана, а його довге чорне пальто погойдується на вітрі. Голову накриває капюшон, який приховує верхню частину обличчя в тіні, відкриваючи для світла лише нижню. Його обличчя також закрите маскою, залишаючи видимими лише рот і чорні очі, що визираються із темряви.
Бета мало не знепритомніла, побачивши цю величну і прекрасну постать. Вона дістала з декольте «Хроніки Пана Тіні» і додала розповідь про сьогоднішні події, а також намалювала ескіз. На це все вона витратила лише п’ять секунд.
Між іншим, у кімнаті Бети стіни обклеєні малюнками пана Тіні та розповіді про пана Тінь. Одне із незмінних її задоволень – це писати розповіді про пана Тінь перед сном.
Гуркіт віддаленого вибуху повернув Бету до реальності.
– Дельта…? Ноктюрн почався. Ходімо, Бето.
– Та-так! Уже біжу!
Бета засовує записник у декольте і біжить за ним. Тінь уявлення не має про те, чим вона займається.
***
– Іяа… Чому? Ми ж нічого не зробили, щоб заслужити це!
Море крові.
Місце, в якому кричав чоловік, цілком відповідало цим словам.
Воно прийшло раптово. Без попередження, без пояснення причини Воно прорвалося крізь стіни і почало вбивати. Ще одна людина стала жертвою чорного меча.
Ніхто не хотів вступати у бій з цим, кожен хотів утекти, але вихід був лише один – і Воно блокує його.
– Ми ж нічого не зробили, так?!
Воно перетворюється на людину і розтягує губи в посмішці.
– Хіа…!
На її обличчі чорна маска, вона сміється.
– До-допоможіть…!
Тіло чоловіка розрізали навпіл. По прямій лінії від маківки до промежини. Бризнула кров, дві половини тіла упали на землю: одна – наліво, інша – направо.
Воно має жіночу фігуру, вона купається у крові, що падає на неї, і виглядає як демон.
Воно озирається, бачить, що здобичі залишилося небагато, і її меч витягується. Катана перетворюється на довгу чорну смугу. Без жодних перебільшень, меч виростає так, що проходить крізь стіну.
Воно широко розмахує витягнутим мечем.
– Зу-зупинись…!!!
Воно нищить будівлю з усіма, хто є всередині.
***
– Почалося.
З вершини вежі з годинником прекрасна ельфійка спостерігала, як ніби у жартівливій манері трощать будівлю і та руйнується. Вітер розвіває її золоте волосся і воно блищить у темряві.
– Дельта… її завжди заносить. – Вона зітхає і хитає головою.
Альфа не могла змінити того, що вже сталося, тому просто обстежує столицю з вершини вежі з годинником.
Місто починає вирувати. Все йде за планом. Найбільше уваги прикуто до Дельти, що рознесла будівлю.
– Потрібно віддати належне Дельті, завдяки їй іншим простіше діяти…
Якщо заплющити очі на жертви, то Дельта виконала свою роботу найкраще.
– Гадаю, мені теж час вирушати. – Тихо говорить Альфа, ховаючи обличчя за чорною маскою.
***
Надворі щось відбувається.
Алексія вперше за кілька годин розплющує очі.
Єдині люди, що заходили до цієї кімнати, це чоловік у білому халаті та доглядальниця, тому в Алексії, кінцівки якої досі прикріплені до столу, не було іншого вибору, як спати. Тож вона і її товариш по нещастю більшу частину часу проводили у сні. Галас на вулиці поступово посилюється і це говорить про те, що за межами цієї кімнати відбувається якийсь конфлікт.
Алексія сміється, сподіваючись на допомогу.
– Цікаво, чи зможуть вони в один удар знищити стіну? – мимрить вона, не особливо задумуючись над своїми словами. Схоже, напруги назбиралося так багато, що Алексія більше не може себе контролювати. Вона смикає руками і ланцюги на її кайданах дзвенять. – Вибач, що розбудила.
Монстр поряд з нею підняв голову.
– Але в такий час краще не спати, а то можна пропустити веселощі.
Алексія говорить, знаючи, що монстр їй ніколи не відповість. Нудьга зводить людей з розуму.
Через якийсь час вона чує звук відмикання дверей. Він звучить тривожно і метушливо.
– Швидше, прокляття! Прокляття! – чоловік у білому халаті відчиняє двері та вривається всередину.
– І тобі привіт.
– Ще б трішечки! Я був так близько! – чоловік у білому халаті ігнорує вітання Алексії, яка явно насолоджується ситуацією. – Вони тут… тут! Всьому кінець! Кінець…!
– Здайся. Опір марний. Якщо ти відпустиш мене, я попрошу помилувати твоє життя. – І тихо додає: – Але нічого не обіцяю.
– О, ні… ні, вони нікого не відпускають…! Вони убивають… убивають усіх!
– Лицарі ордену не вбивають без потреби. Якщо ти не чинитимеш опір, вони навіть не подумають позбавляти тебе життя.
«Хоча це не так», – подумки заперечує Алексія.
– Лицарі ордену? Мені начхати на них! Ні, ті мерзотники, це вони всіх убивають, усіх!
– Ти говориш не про лицарів?
Якщо так, тоді про кого він? Хоча у цього типчика давно дах поїхав.
– У будь-якому випадку – це кінець. Здавайся.
– Ні! Ні-ні-ні-ні-ні-ні! Я-якби я міг все завершити! – чоловік у білому халаті хапається за голову, а потім переводить на монстра налиті кров’ю очі. – Я з-зробив прототип. Для т-такого непотребу, як ти, має вистачити.
Сказавши це, чоловік у білому халаті встромляє пристрій з голкою у руку монстра.
– Тобі слід зупинитися. В мене погане передчуття. – Алексія попереджає досить серйозно.
Звичайно, він ігнорує її слова та вводить щось у руку монстра.
– Н-ну, покажи мені проблиск Діаблоса.
– Чекаю з нетерпінням.
Тіло монстра почало збільшуватися. Його м’язи видимо розвивалися і навіть скелет виріс і витягнувся. Його права рука, яка і так була довгою та товстою, набула зловісної форми та отримала довгі кігті завдовжки з людську ногу. Ліва рука, яку монстр притискав до тіла, ніби тримав щось, теж змінилася.
Він пронизливо заревів.
– О, так, це чудово! Чудово!!!
– Який… сюрприз.
Однак, звісно, при такому швидкому зростанні монстра, нашийник не витримує і ламається.
– Ось чому я казала тобі зупинитися.
Хруст. Плеск.
Права рука монстра розчавила чоловіка у білому халаті так швидко, що він навіть скрикнути не встиг.
– Отже, – очі монстра й Алексії зустрілися.
Вона уважно стежила за його рухами. Її кінцівки прикріпленні до столу, тому вона обмежена у своїх діях. У неї надто малий простір для можливості рухатися. І їй стало нестерпно шкода, що вона помре через помилку якогось ідіота.
Монстр змахує правою рукою.
Алексія вигинає тіло, наскільки це можливо, щоб уникнути удару. Якщо вона не отримає смертельну рану, то може вижити…!
– …ух!
Права рука пройшла мимо Алексії та зламала стіл, до якого її прикріпили, через це вона ударилася об стіну, біля якої на мить втратила зв’язок з реальністю від болю.
– Кхуу…!
Кісти цілі, видимих ран не було, і Алексія досі могла рухатися. Оцінивши свій стан, вона швидко піднялася на ноги.
Однак монстра вже не було.
Був лише зламаний стіл і розтрощена стіна.
– Не може бути… він допоміг мені…?
Навіть якби Алексія не вигнулася, монстр би завдав удару не по ній. Тоді… ні, можливо, він всього лише промахнувся.
– Що ж, байдуже.
Алексія дістає ключі з трупа розчавленого чоловіка і знімає обмежувачі магії. Тепер вона може вільно використовувати магію. Потягнувшись, Алексія змиває напруження в тілі та виходить крізь дірку, яку зробив монстр у стіні.
Перед нею довгий темний коридор. Він заповнений розтоптаними бійцями.
– Я візьму це. – Алексія позичає мітриловий меч у трупа. Він не дуже якісний, але впорається зі своїм завданням.
Вона прямує довгим коридором, завертає за ріг і бачить перед собою людину.
– Не можна тікати без дозволу.
– Т-ти… Чому ти тут…? – Алексія приголомшено розширила очі.
***
Що в біса відбувається?
Айріс мчить по нічній столиці, її вогнисто-руде волосся розвівається на вітрі.
Спочатку вона не повірила, коли їй сказали, що будівлю розрізали і зруйнували. Однак повідомлення від її підлеглих з’являються одне за одним, поки вона мчить на місце подій.
На столицю відбувається масштабна атака.
Їй не знадобилося багато часу, щоб прийти до такого висновку. Однак немає нічого, щоб пов’язувало місця атаки: фірми, склади, ресторани, особняки вельмож… Жодних сумнівів, що це добре спланована атака, але її мета незрозуміла.
Але столиця королівства здригалася.
Лицарський орден негайно мобілізували через надзвичайну ситуацію, і почалася евакуація важливих осіб. Однак попри пізній час, містяни спостерігали за ситуацією крізь вікна. А на тих, хто хотів вийти, Айріс прикрикувала, щоб вони повернулися додому.
Відбувається щось дивне. Безсумнівно, це незвичайний інцидент.
Так говорила інтуїція Айріс.
Раптом до її вух долинув крик.
– М-монстр! Допоможіть…!!!
Це голоси лицарів. Вони недалеко. Айріс змінює напрямок і біжить на крик. Вона завертає за ріг, біжить пустим провулком і вибігає на головну вулицю, де і бачить монстра.
Це велика і жахлива почвара.
Помахами величезних кігтів, заляпаних кров’ю, монстр перетворює лицарів на шматки плоті.
– Що це? – бурмочучи, Айріс продовжує рухатися. – Назад!
Одним плавним рухом вона оголює меч, його лезо виблискує в темряві ночі та пронизує груди почвари.
Айріс одним ударом розділяє величезне тіло монстра навпіл.
– Цілі? – вона звертається до лицарів, поки дивиться, як почвара падає на землю.
– Принцесо Айріс, ви врятували нас!
– Як і очікувалося від принцеси! Вона вбила монстра одним ударом!
Вони були цілими. Більшість лицарів майже не постраждали. Але це стосувалося лише тих, кому вдалося вижити.
– Воно убило вісьмох наших.
Монстр убив їх одним ударом.
Побачивши трупи лицарів, червоно-винні очі затремтіли від смутку.
– Заберіть тіла та повідомте капітану…
– Принцесо Айріс! – раптом закричав один із лицарів, вказуючи на щось за її спиною. Інші теж приглушено закричали.
– Що…?! – Айріс озирається та негайно змахує мечем.
Її зброя стикається з правою рукою монстра.
– Кх…!
Здавалося, що Айріс от-от зазнає поразки, але вона негайно випускає величезну кількість магічної сили, завдяки чому відкидає руку, пірнає вниз, відрізає ногу почварі та відскакує.
Монстр завдає удару правою рукою по тому місці, де ще мить назад була Айріс, і чіпляє кілька пасом її довгого рудого волосся.
– Відновлюється…?
Від розрізу, який вона зробила зовсім недавно, і сліду не залишилося, а нога почала відростати.
– Не можу повірити… він відновився після того, як принцеса Айріс розрізала його навпіл…
– Очам своїм не вірю…
– Відступайте. – Говорить Айріс приголомшеним лицарям, блокуючи наступну атаку.
Удар був швидкий, потужний і важкий, але без якихось хитрощів.
– Зрештою це всього лише монстр.
Відповідь Айріс була безжальною. Вона ріже на шматки його руки, відрізає ноги та зносить голову. Її атаки, ніби говорять: спробуй тепер відновитися.
Вона не дозволить йому напасти знову. Атакувати зможе лише Айріс.
– І тепер відновлюється?
Однак монстр досі живий. Щойно Айріс зупинилися на мить, як він відновлюється та змахує правою рукою, щоб відштовхнути її.
Затим монстр випускає пронизливий рев у нічне небо.
Ніби у відповідь з безмісячного неба починає лити дощ. Спочатку це рідкі краплі, але потім він дужчає. Коли вода потрапляє на кров монстра, піднімається біла пара.
– Це займе деякий час…
Айріс готується до тривалого бою. Вона не думає, що програє, але бій займе якийсь час. Айріс стискує меч і кидається до монстра, який майже повністю відновився.
Миттю пізніше меч Айріс вилітає з рук. Її руки німіють від потужного удару.
Айріс дивиться на несподіваного зловмисника, не звертаючи уваги на те, що її улюблений меч, обертаючись, відлетів дуже далеко. Зловмисник теж дивиться на неї.
Їхні очі зустрічаються. Першим говорить зловмисник:
– Невже ти не розумієш, що це боляче?
Зловмисником виявилася дівчина у чорному костюмі. Її обличчя приховане, але голос був досить молодим.
– Хто ти? – Айріс тримає в полі зору і дівчину в чорному костюмі, і монстра.
– Альфа, – сказавши це, дівчина повернулася до принцеси спиною, наче втратила інтерес.
– Зажди, що ти хочеш зробити? Якщо ти плануєш напасти на лицарів, то не думай…
– Напасти…? – Альфа обриває слова Айріс, стоячи до неї спиною і сміється.
– Що смішного?
– Напасти… Не думаєш, що це звучить кумедно? Дурні, які нічого не знають, говорять про напад.
– Що ти…! – магія Айріс вибухає, її магічна сила нагадує величезну хвилю, що розганяє дощ і утворює сильний вітер.
Однак Альфа навіть оком не змигнула на таку демонстрацію. Вона все ще стола спиною до Айріс, коли сказала:
– Покірно виконуй свою роль глядача та стеж за сценою. Не заважай нам. – І вона пішла до монстра. Її дії ніби наповнені якимось таємним сенсом. Здавалося, вона повністю забула про Айріс.
– Глядача…? – Айріс дивиться на спину Альфи, стискаючи онімілі руки.
– Бідолаха. Мабуть, боляче. – Альфа наближається до монстра і говорить з ним. – Більше не буде болю. Не буде смутку.
Її чорний меч витягується і перевищує зріст Альфи.
– Тому не плач більше.
А далі вона робить крок уперед і одним ударом розтинає монстра навпіл.
Ніхто не встиг зреагувати.
Ні Айріс, ні почвара, їм залишалося лише спостерігати, як Альфа розрізає тіло монстра навпіл. Це виглядало так природно. Не відчувалося жадоби крові, це був ніби акт співчуття.
Величезне тіло монстра впало. Воно зменшилося, випускаючи білий дим, поки не досягнуло розмірів юної дівчини. З лівої руки випав кинджал.
Це кинджал із червоним коштовним каменем. На руків’ї був напис: улюбленій доньці Міллії.
– Сподіваюся, в наступному житті ти житимеш мирно.
Після цих слів Альфа зникає у білому димові.
Здалеку лунає грім. Айріс приголомшено стояла на місці. Проливний дощ стікає по її волоссю та обличчю.
Вона тремтить, але не розуміє чому.
– Алексіє… – шепоче Айріс. Вона відчуває, що в центрі цього хаосу знаходиться молодша сестра. – Алексіє, будь у безпеці…
Айріс хапає свого меча і починає бігти. Сильний дощ не припиняється ні на мить.
***
– Чо-чому ти тут…?
Коли Алексія завернула за ріг, то побачила знайоме обличчя.
– Бо це моя територія. Я вклав сюди багато зені. Оце і все.
Блондинисте волосся, виразні риси обличчя і впевнена посмішка. Там стояв інструктор Зенон.
– Що ж, приємно дізнатися правду. Я вже почала думати, що ти божевільний. Але виявилося, що я не помилилася. – Говорить Алексія, відступаючи на крок, потім на другий. За спиною Зенона сходи, мабуть, там вихід.
– Ха, думай, що хочеш. Мені байдуже, поки в мене є твоя кров.
– Всі навколо говорять про кров. Це що, дослідницький центр вампірів?
– Щось на зразок того.
– Мені не потрібні пояснення, окультизмом не цікавлюся.
– Їх і не буде.
– Упевнена, що ти вже знаєш, але лицарі скоро будуть тут. Тобі кінець.
– Кінець? І який же кінець на мене чекає? – говорить Зенон з незмінною посмішкою.
– Тебе позбавляться титулу, твоя репутація буде знищена, і тебе, ясна річ, стратять. Я особисто опущу гільйотину на твою шию.
– Цього не буде. Ми з тобою втечемо через таємний прохід.
– Яке романтичне запрошення, але я тебе терпіти не можу.
– Ти ідеш зі мною. З твоєю кров’ю і дослідженнями мене призначать 12 у Колі. Я розпрощаюся з дурнуватою посадою інструктора фехтування.
– Коло? Що це, група божевільних чи щось таке?
– Лицарі Кола – це дванадцятеро вищих лицарів, обраних культом. Увійшовши до їхнього числа, ти отримуєш статус, честь і багатство набагато більші, ніж можна собі уявити. Тепер, коли вони визнали мої здібності, потрібні досягнення. Але я досягну цього завдяки твоїй крові та результатам дослідження.
Зенон картинно розводить руками і регоче.
– Начхати, мене вже нудить від усіх цих розмов про кров.
– Насправді принцеса Айріс підійшла би більше, але і ти згодишся.
– Я тебе прикінчу.
– О, вибач, ти терпіти не можеш, коли тебе порівнюють з сестрою.
– Кх…!
Потужний удар Алексії, спрямований на шию Зенона, сповіщає про початок бою.
– Ой, як страшно. – Зенон блокує цей удар, а також наступний удар Алексії.
Від зіткнення мечів у повітря летять численні іскри.
Якщо оцінювати ситуацію по мечах, що танцюють у повітрі, то вони здаються рівними. Проте вирази обличчя цих двох відрізнялися. Алексія похмура, а Зенон невимушено посміхається.
Ясна річ, Алексія палає ненавистю. Вона розчаровано клацає язиком і відступає.
– Щойно я відвів від тебе погляд, як ти почала використовувати дешеві мечі.
Зенон дивиться на меч, на який і сама Алексія дивиться з гіркотою. Битва лише почалася, а він уже покрився незліченою кількістю зарубок.
– Вибір зброї не впливає на майстерність. – Відповідає Алексія з кам’яним лицем.
– Розумію. Для майстрів це саме так. – Зенон засміявся. – Але ти – посередність. Я інструктор з фехтування, тож відповідаю за свої слова.
Обличчя Алексії скривилося. На мить здалося, що вона ось-ось розплачеться, але цю емоцію глушить чиста лють.
– Дивися, потім скажеш чи справді я посередність.
Сказавши це, вона збирає всі свої сили і кидається на нього.
Алексія знає. Знає, що власними силами, навіть якби це був поєдинок за нормальних обставин, вона не змогла б подолати Зенона. До того ж зараз в її руках дешевий меч, який не прослужить довго. Однак Алексія кожен день махала мечем не без мети. Вона ставила собі за ціль стати такою ж сильною, як старша сестра, тому розуміла чого їй бракувало і докладала всіх зусиль, щоб подолати прірву між ними. Вона бачила, як її сестра володіє мечем. Алексія уже досягнуло того моменту, коли могла уявити собі стиль сестри до найменших деталей.
Тому їй легко зробити це.
– Хааааа! – відтворити удар у стилі принцеси Айріс.
– Кх…!
Уперше посмішка зникає з обличчя Зенона. Меч, який він блокує, наповнений магічною силою.
Обидва мечі жорстоко врізаються одне в одного. Вони на одному рівні.
Ні… Алексія здається трохи сильнішою.
На щоці Зенона з’явилася червона лінія. Він зі здивованим виразом витирає щоку і дивиться на кров.
– Я вражений. – У цих словах не закладено якогось особливого сенсу. – Не знав, що ти приховувала свою силу.
Зенон нахиляє долоню, ніби перевіряючи колір крові під іншим кутом.
– Я змушу тебе пошкодувати, що ти мене недооцінював.
– Кхахаха. – Але Зенон сміється у відповідь. – Звичайно, я був здивований, але ти всього лиш імітація. Тобі ще дуже далеко до справжньої сили.
Він хитає головою.
– Не тобі про це говорити.
– Я поспішаю, тому, гадаю, варто стати серйознішим.
Сказавши це, Зенон піднімає меч.
– …ух!
Атмосфера змінюється, коли магічна сила Зенона стає гострішою і щільнішою.
– Я скажу тобі одну річ: я ніколи не показував свою істину силу перед сторонніми людьми. Уміння, які я тобі продемонструю, це моя істина сила, стиль фехтування наступного лицаря Кола!
Повітря навколо них тремтить.
– Що…
Тепер ситуація повністю відрізнялася.
Алексія ще ніколи не бачила такої сили, що наповнює меч Зенона. Між генієм і посередністю справді полягає неподоланна прірва. Його навіть можна порівняти зі старшою сестрою.
Алексія не має можливості захиститися від клинка, наповненого руйнівною силою, який наближався до неї. Однак рефлекси, закладені довгими роками навчання, спрацювали раніше за розум.
Поштовху не було.
Мечі зіткнулися й один просто розлетівся.
Меч Алексії розлетівся на шматки. Їй здалося, що вона спостерігає за блискучими уламками мітрилу здалеку.
З дуже далекого місця.
З пам’яті випливли дитячі спогади, коли вона насолоджувалася, розмахуючи мечем. Поруч з Алексією завжди була старша сестра. Це той далекий спогад, який би мав уже давно стертися з пам’яті.
– Ти ніколи не станеш такою, як твоя сестра.
З ока Алексії котиться сльоза.
– Ти ідеш зі мною.
Ефес меча випадає з її рук, чується лише глухий металевий звук.
Раптом.
Топ, топ.
Зі сходів позаду Зенона долинає звук.
Топ, топ, топ.
Хтось спускається сходами.
Топ, топ, топ, топ.
Коли звук припиняється, вони бачать чоловіка у довгому чорному, як смола, плащі. Чорне вбрання покриває все його тіло, а глибокий капюшон і маска фокусника закривають обличчя.
Чоловік спокійно робить крок уперед, зупиняючись за межами зони, в якій вони можуть атакувати.
– Людина одягнута в чорний, як смола, одяг… Отже, це ти той кусючий пес, що осмілився напасти на культ. – Зенон дивиться на нього з блиском в очах.
– Мене звуть Тінь. Я той, хто ховається в тіні, і полює на тіней… – його голос глибокий і низький, ніби лунає з безодні.
– Ясно. Ти, здається, надто зрадів, знищивши кілька наших дрібних баз, але на них не було наших кращих бійців. Ти просто боягуз, що полює на дрібних рибок.
Чоловік, який назвав себе Тінню, схоже, вороже ставиться до Зенона. Це хороша новина для Алексії. Однак вона сумнівалася, що цей тип є її союзником.
– Не важливо, на кого і де ми полюємо. Ми знищимо всіх.
– На твій превеликий жаль, більше так не буде. Одна з головних сил культу тут. Сьогодні я вполюю тебе своїми власними руками. Ти приречений.
Зенон спрямовує меч на Тінь.
– Я наступний, хто увійде до числа дванадцяти лицарів Кола, – Зенон Ґріффі. Твоє життя стане моїм досягненням.
Він потужно атакує Тінь, здіймаючи вітер.
Але постать Тіні зникає, а меч розрізає порожній простір.
– Що…?!
Уже за мить Тінь стояв позаду Зенона. Йому знадобилося так мало часу, щоб зайняти цю позицію.
Зенон не може рухатися.
Час для нього ніби зупинився, його меч завмер на місці, він навіть затамував подих, повністю зосереджуючись на людині позаду нього.
Ніхто не рухається.
Так, Тінь просто стоїть спиною до спини Зенона зі схрещеними руками. Він говорить:
– Отже… де головна сила культу?
Обличчя Зенона спотворюється від приниження. Він обертається і б’є мечем.
Але там уже нікого нема.
– Абсурд…!
Чується тріпотіння плаща. Зенон озирається – Тінь стоїть на тому місці, де вперше з’явився, так, ніби нічого не сталося.
Навіть Алексія, що спостерігала за всім збоку, не помітила, як рухається Тінь. Якщо він робить це без якихось трюків, то це дуже сильна людина… Ні, це вміння, про які можна сміливо говорити, що вони виходять за межі можливого.
Зенон придушує роздратування і повільно обертається.
– Здається, я трохи недооцінив тебе. Хоча ті бази були маленькими, та ти все ж зміг їх знищити.
Цього разу він спостерігає за Тінню і, не вагаючись, використовує більше магічної сили. Від такої кількості магії повітря пульсує. Це було набагато сильніше того удару, що розтрощив меч Алексії.
Тінь, безперечно, дуже талановитий воїн. Однак Зенон теж дуже сильна людина. З дитинства його знали як вундеркінда, що виграв численні турніри та став інструктором з фехтування. У цій країні немає мечника, який би не знав імені Зенона Ґріффі.
– Я покажу тобі силу того, хто стане наступним лицарем у Колі.
Швидко…! Алексія ледве може встежити очима за мечем Зенона.
Залишкове зображення меча, що сяє білим, розтинає повітря і наближається до шиї Тіні.
Однак…
– Як нудно…
Тінь легко блокує меч Зенона своїм чорним, як смола, мечем.
– Кху…!
Вони на мить завмирають. Зенон намагається тиснути, але Тінь відступає, користуючись імпульсом руху супротивника, щоб без зусиль відкинути інструктора.
– Ха-а…!
Зенон майже влетів у стіну, йому ледве вдалося уникнути удару, він змінює положення меча, однак не може приховати неспокою.
Вони не рухаються. Але Тінь не рухається з власної волі, тоді як Зенон не може поворухнутися. Йому здавалося, що тіло ніби знаходиться під чужим контролем.
– Хіба ти не атакуватимеш, наступний лицар Кола?
– Тц…! – обличчя Зенона пашить від люті. Він гнівається на свого ворога, але ще більше гнівається на себе. – Стулися-а-а-а-а-а-а!!! – він кричить і січе мечем. Його удари нагадують шквал. Сплетена серія атак нагадує шалений вогонь. Але нічого з цього не діє. – А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
Його рев нагадує виття. Це ніби дорослий тренує дитину.
Алексія приголомшено спостерігає за боєм. Вона ніколи не бачила, щоб Зенон раніше так відкривався. Він відкинув свою безтурботну посмішку і скинув маску стриманості. Алексіє знає лише одну сильнішу людину – старшу сестру. Однак вона сумнівалася, що принцеса Айріс здатна перемогти Зенона.
Дзень, дзвяк, дзінь.
Легкі передзвони меча, що розходяться навколо, здаються недоречними. Вони ніби нагадають звуки звичайного тренування.
Чорний і білий меч стикаються, вимальовуючи у повітрі свої траєкторії.
Алексія не може відвести погляду від цієї імітації тренування. Смолянисто-чорний меч зачарував її. Це ж…
– Класичний стиль…
Ця постать використовує той самий стиль, що й Алексія.
Коли Алексія була дитиною в неї вже тоді сформувалося бачення ідеального стилю фехтування. Суть полягала не у таланті, силі чи швидкості, суть у простому: відпрацювання і розвинення основ класичного стилю. Однак її постійно порівнювали з сестрою, висміювали за класичний стиль і Алексія втратила орієнтири.
Проте Алексія не зупинялася.
І щойно вона стала свідком, як людина з класичним стилем фехтування перемагає Зенона Ґріффі.
– Дивовижно…
Їй подобається стиль цієї людини. Якщо подивитися на його рухи, то можна побачити шлях, який він пройшов. Це результат серйозний і постійних зусиль.
Можливо, її сестра думала так само.
– Айріс…
Вона нарешті розуміє значення слів, які старша сестра колись сказала.
– Ґха… чорт…!
Навіть складно порахувати скільки разів стикалися мечі Зенона і Тіні. Звуки від зіткнень розходилися по повітрю.
Зенон дивиться на Тінь і уривчасто дихає. В його очах палає гнів, він досі не може змиритися з реальністю.
– Хто ти в біса такий…! Володіючи такою силою, чому ти приховуєш свою особу?!
Ті, хто мають силу як у Тіні, добре відомі світу, вони мають багатство та славетні своєю честю, але ніхто не чув про стиль Тіні. Навіть якщо він приховує своє обличчя, ті, хто хоча б раз побачили його стиль фехтування, ніколи цього не забудуть.
– Ми – Сад Тіней, ми ховаємося в тіні та полюємо на тіней. Саме тому ми існуємо…
– Ти божевільний…!
Погляди Зенона і Тіні зустрічаються.
Алексія повністю виключена з цієї ситуації. Вона не розуміє, чому вони борються чи яка в них мета. Вона зауважила кілька ключових слів: кров, Діаблос, культ.
Однак Алексія не розуміє, що вони означають. Для неї це звучить, як марення божевільного.
Але якщо це не так, якщо це ніяке не марення? Якщо за лаштунками відбувається щось серйозне, про що Алексія не знає?
– Гаразд. Хочеш, щоб усе було серйозним? Я не проти. – Сказавши це, Зенон дістає з кишені червону таблетку. – Завдяки цьому я пробуджуся та вийду за межі людських здібностей. Однак звичайні люди не можуть впоратися з цією силою, тому зрештою знищують себе самі та помирають. Але лицарі Кола інші. Лише ті, хто може контролювати цю руйнівну силу, мають право приєднатися до Кола.
Зенон ковтає таблетку.
І говорить:
– Я – Третій Пробуджений.
Його магія вирує і ніби вибухає. Рани Зенона гояться за одну мить. М’язи напружуються, а в очах капіляри наливаються кров’ю, виступаючи під дією величезного тиску.
– Я покажу тобі істину силу. – Говорить Зенон і на його губах розцвітає посмішка.
Звичайно, зараз Зенон володіє силою, що переважає силу принцеси Айріс. Алексія справді вважала його сильним, одним із найсильніших у світі, однак вона так думала, пірнувши у глибини відчаю… до того, як побачила стиль Тіні.
Проте зараз вона не думає, що Зенон найсильніший, насправді, побачивши його зміни, вона думає про дещо інше.
– Бридкий…
– Який бридкий…
Голос Алексії і голос Тіні звучать одночасно. Зрештою, вони практикують один і той самий стиль фехтування, тому поділяють однакові почуття.
– Ти щойно сказав бридкий…? – питає Зенон, посмішка зникла з його губ.
– Не принижуй сильних людей цією бридкою формою. Це ганьба для сильних.
– Виродок!
– Неможливо бути найсильнішим, позичивши силу в інших.
Це вперше, коли Тінь проявляє свою магічну силу. До цього часу він майже нею не користувався. Тінь настільки виважено користується магією, що її майже не можливо помітити.
Однак що це?
Ущільнена магічна сила проявляє себе у вигляді синьо-фіолетових ліній. Багато тонких, дуже тонких ліній. Вони спалахують, як блискавки, нагадують кровоносні судини, що оплітають Тінь дивовижним сліпучим візерунком.
– Красиво…
Алексія загіпнотизована цим видовищем. Її приваблює не краса світла, а краса точно вибудуваної магії.
– Що… що це…? – Зенон також був приголомшений. Ніколи раніше жодна людина не показував магію в такій прекрасній формі.
– Зараз я покажу тобі, що таке істина сила… Це навіки закарбується у твоїй пам’яті.
Магічна сила збирається на смолисто-чорному лезі, виплітаючи візерунок. Тінь зосереджує свою магію, вимальовуючи спіраль. Здається, що ця спіраль засмоктує у себе все.
Величезна сила накопичується у смолисто-чорному мечі.
– Це – істина сила. – Тінь, що тримає меч, змінює позицію. Це позиція призначена для того, щоб проткнути ворога.
– Зу-зупини…
Це земля тремтить? Повітря? Зенон?
Ні, все навколо. Тремтить усе.
Алексія помічає, що вона також тремтить. Але не від страху, а від радості. Це переломна точка. Це… найсильніший стиль фехтування.
– Дивись уважно… – Тінь відводить смолисто-чорне лезо, охоплене світлом, назад. – Таємна техніка: Я – атомний вибух.
І атакує.
Всі звуки зникли.
Потік світла проходить повз Алексію і поглинає Зенона. Він проникає і поглинає все – стіни, землю – показуючи далеке небо.
Відбувається вибух.
Візерунок світла виплітається в нічному небі, а столиця королівства освітлюється синьо-фіолетовим кольором.
Здалеку… вибух досягає столиці з запізненням, розвіює дощові хмари, трясе землю і будинки, коли ударна хвиля проходить мимо них.
Над ними виднілося прекрасне зоряне небо і повний місяць.
Зенон випарувався, не залишивши по собі навіть порошинки.
Велика діра в стіні занурилася аж у землю.
І потім… Тінь змахує смолисто-чорним пальтом і зникає.
Колись… був хлопець, який хотів кинути виклик ядерній бомбі. Він тренував своє тіло, свій розум, відточував свої навички.
Але попри всі його старання, бажана мета залишалася поза межами досяжності.
Однак він не здавався, і нарешті знайшов відповідь після усіх своїх божевільних тренувань.
Завдання: Як не випаруватися при ядерному вибухові?
Відповідь: Самому стати ядерною бомбою.
З цього і народилася таємна техніка «Я – атомний вибух». І її потужність справді як у ядерного вибуху!
Алексія не знає, як довго вона заціпеніло стояла на місці, але раптом вона чує, що її кличуть.
– Алексіє… Алексіє…!
Вдалині хтось кричить, задихаючись. Алексія впізнає цей голос.
– Сестро… Айріс… – кричить вона і вибігає через отвір у стіні надвір.
– Алексіє! Алексіє!! – до неї біжить Айріс.
– Сестро, я-я… ух…
Алексію обіймають, не даючи сказати ні слова про те чи поранена вона, чи ні. Айріс мокра з ніг до голови, її тіло здається водночас і холодним, і теплим.
– Я така рада, що ти в безпеці… така рада. – Айріс міцно її обнімає. Алексія охоплює старшу сестру руками у відповідь. – Вибач, тобі, мабуть, холодно.
Алексія хитає головою, притиснувшись до грудей Айріс. Вона не може припинити плакати.
***
На початку літа двоє студентів стояли на даху. Одна – красива дівчина зі сріблястим волоссям. Другий – звичайний хлопець із чорним волоссям.
– Хоча на поверхні виглядає так, ніби все вирішено, справжня суть цієї справи схована за лаштунками. Моя сестра готується створити спеціальну слідчу групу, і я планую допомогти їй, тому попереду ще багато роботи. – Сказала дівчина.
– Головне – поміркованість, – відповідає хлопець.
– Звинувачення з тебе зняті. Мені шкода, що я втягнула тебе в таку халепу.
– Не переймайся через це.
Між ними проходить порив вітру. Спідниця дівчини погойдується, відкриваючі білі ніжки.
– Тут так жарко, ходімо всередину?
Сьогодні хороший день, погода гарна, полуденне сонце яскраво світить. Здалеку долітають звуки цикад, а від двох студентів тягнуться довгі густі тіні.
– Зажди. Є дві речі, як я маю сказати.
– Тут?
– Тут. – Дівчина примружує очі та дивиться на синє небо. – Перше, я хочу тобі подякувати. Раніше ти сказав, що тобі подобається мій стиль, так? З деяким запізненням, але я тобі дуже вдячна.
– Жодних проблем.
– Нарешті мені подобається мій стиль фехтування. Але це не через тебе.
– Тобі не здається, що останнє можна було і не говорити?
– Але це правда.
Вони зустрічаються очима і хлопець першим відводить погляд.
– Що ж, це добре, що ти почала любити власний стиль.
– Так, добре, – дівчина усміхається.
– А що друге?
– До цього часу ми вдавали, що зустрічаємося, але інструктор Зенон загинув під час цього інциденту.
– Я нарешті звільнився від своїх обов’язків.
– У мене є для тебе пропозиція. – Дівчині, схоже, важко підібрати слова. – Якщо ти не проти… – Її червоні очі блукають. – Чи можемо ми ще якийсь час продовжувати ці стосунки? – голос дівчини трохи пом’якшав.
Хлопець яскраво усміхнувся.
– Ні, – каже він, показуючи їй середній палець.
Дівчина одним плавним рухом дістає меч.
Студенти, що увечері того дня піднялися на дах, побачили там величезну калюжу крові.
Однак попри таку кількість крові ніде не було трупа. Навіть коли студенти і керівництво школи розслідували цю справу, то не знайшли нікого з серйозними пораненнями або зниклих безвісти. Справа зайшла у тупик.
Пізніше цей випадок стане один із семи загадкових див академії, який назвали – вбивство без трупа.
***
Якось Алексія поставила Айріс дивне запитання:
– Будь ласка, скажи, як потрібно просити вибачення, щоб тебе точно вибачили?
Айріс хмуриться на це запитання. Цікаво, чого молодша сестра очікує від неї? Вона говорить молодшій сестрі очевидне:
– Немає таких вибачень.
Айріс сказала Алексії те, що стосувалося здорового глузду. Однак це проходить повз вуха роздратованої молодшої сестри.
– По-перше, я не люблю вибачатися, – говорить Айріс, кидаючи в Алексію, що повернулася до неї спиною, рушник.
В той день на цьому все закінчилося.
Однак в Айріс розгорається обов’язок допомогти сестрі.
Вона має чимось допомогти Алексії.
Якщо судити з того, що Айріс зрозуміла, жодних сумнівів, нерозумна молодша сестра зробила боляче комусь із близьких. Однак судячи з вигляду Алексії, вона не змогла залагодити цю ситуацію.
Якщо подумати, то це вперше, коли молодша сестра питає в неї, як вибачатися.
Досі Алексія вибачалася, коли робила щось не так, бо мала це зробити. Це були поверхневі вибачення, в які не вкладали жодних емоцій, однак ті, хто не були з нею знайомі, не розуміли цього. Тому до цього часу в неї не виникало проблем.
Однак питання, як вибачитися, щоб тебе точно вибачили, означає, що вона знайшла друга, який не є поверхневим знайомим.
Сестричка нарешті знайшла друга.
Серце Айріс розривалося від радості, краплі самотності та непереборного відчуття обов’язку.
Однак якщо прямо заговорити з Алексією про це, то вона збуриться і це викличе протилежний ефект. Айріс провела цілу ніч, розмірковуючи над ситуацією, але так і не змогла знайти якось хорошого рішення.
Почнемо з того, що Айріс говорить прямо, але вона не має витонченості у спілкуванні дворян, тоді як Алексія гарно вміє прикидатися і не дуже ладнає зі щирими розмовами. Якщо старша сестра запропонує їй якийсь варіант, Алексія може сказати: будь ласка, сестро, припини, у мене сироти по шкірі пішли від того, як це незручно. У спілкуванні ці двоє – абсолютні протилежності.
Тому Айріс вирішує покластися на чутки.
У рідкісний вихідний, коли вони могли зустрітися, Айріс запропонувала Алексії навідатися до крамниці, про яку багато говорили.
– Сестро, що це за місце?
– Воно називається Міґоші, дуже популярне у столиці місце. Я чула, що тут продаються смачні солодощі.
– Я не ненавиджу солодке, але…
Айріс квапиться змінити фокус уваги Алексії, на обличчі якої з’явився дивний вираз.
– Хей, я чула, що смаколик під назвою шоколад дуже популярний серед дівчат. Тому, я думаю, що це буде чудовий подарунок.
Алексія холодно дивиться на сестру.
– На-наприклад, якщо в тебе є близький друг, гадаю, він буде щасливий отримати щось таке.
Айріс силувано усміхається. Їй не дуже вдається натякати.
– Гаразд, я зрозуміла. Ходімо всередину. – Говорить Алексія з байдужим видом.
– О, ні, ми не можемо зайти. Бачиш, яка черга.
Міґоші має величезну популярність, перед будівлею вишикувалася довга черга.
– Якщо ми станемо в чергу, то завдамо їм чимало клопоту.
Щойно Алексія це сказала, як до них підходить співробітниці з Міґоші.
– Принцесо Айріс і принцесо Алексіє, ласкаво просимо.
Жінка в синій уніформі чемно схиляє перед ними голову і веде їх за собою. Швидкий погляд навколо показує, що дві принцеси привернули багато уваги.
– Ясно, – Айріс киває, Алексія зітхає на це.
Їх ведуть через переповнені зали крамниці до спокійного місця. За словами темноволосої жінки, що їх привела, цей торговий зал призначений виключно для важливих клієнтів.
Зала оздоблена просто, але зі смаком, це справило освіжаюче враження на двох принцес, що звикли до вишуканих і пишних дизайнів. Навколо багато нових продуктів і Алексія, яка здавалася байдужою, поступово почала сяяти.
Перед ними з’являється неймовірно красива ельфійка з волоссям кольору індиго.
– Перепрошую за очікування. Мене звати Луна, я голова компанії Міґоші. Це наш новий шоколадний продукт.
Перед Айріс і Алексією ставлять по шматочку коричневої маси, якої вистачить лише на один укус.
– Цей продукт під назвою «трюфель» ми щойно випустили на ринок.
– Трюфель…?
– Виглядає не надто апетитно. – Говорить Алексія з байдужим лицем.
– А-але пахне добре. – Одразу ж каже Айріс.
– Це зразки для проби, скуштуйте, будь ласка. – Реагує Луна зі спокійною усмішкою.
– О, дякую.
– Тоді я скуштую.
У момент, коли вони поклали трюфель до рота, їхні обличчя засвітилися.
– Цей… цей солодкий смак такий глибокий. Гадаю, я б з’їла ще кілька штук.
– Гіркі нотки підкреслюють його солодкість. Смак вишуканий, насичений і аромат просто неймовірний. Купую.
Звичайно, Айріс з Алексією купили кожен вид шоколадного продукту. Компанія Міґоші доставить усе до королівського замку.
– Алексіє, чи не варто тобі попросити, щоб їх загорнули як подарунок?
– Нема потреби.
– С-справді?
Коли вони збираються піти, Луна звертається до них:
– Якщо у вас є бажання, хочете поглянути на інші наші товари? Упевнена, щось припаде вам до смаку.
– Гаразд…
Вони не збиралися затримуватися надовго, але Айріс зацікавили товари компанії, що виготовляє шоколад. Алексія теж здається трохи зацікавленою.
– Так, я не проти.
– Чудово.
Луна подає жест персоналу і ті приносять продукт за продуктом. Це були не тільки солодощі. Делікатеси, консервовані продукти, чай, лікер, товари повсякденного попиту, аксесуари – все свіже і неймовірної якості. Вони знову несподівано витрачали гроші.
Аж раптом перед ними поклали невеликий клаптик тканини.
– Що це…? – Алексія нахиляє голову, беручи пальцями тканину з мереживом.
– Це жіноча білизна. – З усмішкою відповідає Луна.
– Спідня білизна?
– Оце…?
Айріс і Алексія уважно роздивляються чорну штуку у вигляді літери Т, прикрашену білим мереживом.
Якщо придивитися, воно і справді нагадує спідню білизну, але тканини замало. Якщо їх одягнути, то буде видно сідниці, до того ж ця річ мала прозорі вставка.
– Цей продукт називається стрінги.
– С-стрінги… – Айріс здригається.
Ця річ може прикрити лише мінімум. Хоча виглядає воно досить мило, але мета очевидна.
Ч-чи має право така білизна взагалі існувати?
– Чоловікам вони дуже подобаються.
Алексія одразу реагує на ці слова.
– Сестро…
– Алексіє, ти не можеш…
– Я впевнена у формі своїх сідниць.
– П-проблема не в цьому!! – Про що говорить її молодша сестра?! – Ц-ц-це не те, що має носити принцеса!
– Я впевнена у формі своїх сідниць.
– Я це вже чула! Я не дозволю. Ні, я тобі цього точно не дозволю!!
– Можете приміряти, якщо хочете.
Айріс з неймовірним зусиллям стримує себе, щоб не крикнути Луні: «Не говори дурниць!».
– Я приміряю.
– Ні!
– Сестро Айріс, я всього лиш приміряю.
– О, ні! Ти просто намагаєшся створити ситуацію, коли тобі доведеться це купити. Так чи так, а ти це купиш! Я знаю ці штучки!
Алексіє роздратовано цокає язиком.
– Принцесо Айріс, здається, ви неправильно зрозуміли, але стрінги це жіноча спідня білизна. – Сказавши це, Луна встала. – Насправді, зараз я ношу таку саму модель. – Вона повертається до них спиною.
Вони звертають увагу на її розкішні сідниці, обтягнуті красивою сукнею.
– Подивіться, моя сукня тоненька, але спідня білизна непомітна.
– Т-так, справді.
Спідня білизна завжди помітна під тонким одягом. Деякі дівчата не одягають спідню білизну на офіційні заходи, щоб не показувати лінію трусиків.
Але стрінги усувають цю проблему. Вони абсолютно непомітні під одягом.
– Ви справді це носите…
– Хочете побачити? – Луна трохи піднімає сукню, показуючи молочно-білі стегна.
– Н-ні, все добре.
– Жартую, – з яскравою усмішкою Луна опускає сукню. – То бажаєте приміряти?
– Так.
– Ну, якщо це просто примірка…
Луна відвела їх обох до великої примірочної.
Айріс занепокоєно дивиться на Алексію, що радісно змінює спідню білизну.
Алексія задирає спідницю і стягує трусики. Спідня білизна падає до щиколоток, вона піднімає спочатку одну ногу, а потім іншу. Зняті трусики вона вішає на гачок на стіні. Алексіє бере стрінги.
– Вони ж майже прозорі… – збентеженим голосом говорить Айріс.
– Гарне провітрювання. – Голос Алексії звучить абсолютно щасливо.
Вона нахиляється і піднімає праву ногу. Просунувши одну ногу, Алексія піднімає ліву, після чого тягне стрінги під спідницю та нахиляє голову.
– Трохи дивні відчуття…
Айріс втрачає дар мови, коли бачить, як сестра задирає спідницю.
– Це… – її поле зору заливає білим.
– Принцесо Алексіє, ви одягнули їх задом на перед.
– О, зрозуміло. – Залишивши приголомшену Айріс стояти на місці, Алексія і Луна обмінялися фразами. Алексія знімає стрінги й одягає їх, як треба. – А вони приємні до шкіри.
– Ми використали для цього новий матеріал, яким пишаємося.
Алексія піднімає ноги, присідає і розводить ноги, щоб перевірити наскільки зручні стрінги.
– Сестро, поглянь.
Це повертає Айріс до реальності.
– Дивись. – Сказавши це, Алексія задирає спідницю і показує оголені сідниці ідеальної форми.
Біла гладка шкіра відбиває світло і сама світиться. Алексія грайливо похитується і її стегна погойдуються в такт.
– Ні, припини цю ганебну поведінку негайно!
– Бачите, трусиків не видно під одягом. – Додає Луна.
Алексія опускає спідницю і спідньої білизни під одягом не видно.
– Поглянь спереду, це дуже мило.
Алексія знову піднімає спідницю, повертаючись до Айріс обличчям. Дизайн справді милий, але це…
– А-А-А-Алексіє, воно ж прозоре…
– Вони приховують достатньо…
В голові Айріс тричі повторюється: недостатньо, недостатньо, недостатньо.
– Беру. А ще візьму такі ж у трьох різних кольорах.
– Дякуємо за покупу.
– Ні! Абсолютно і точно ні! – Айріс приходить до тями. – Принцеса Мідґарду не може носити таку вульгарну білизну!
– Сестро…!
– Ні! Ні! Ні! І ще раз ні!!
– Це всього лише спідня білизна!!
Айріс і Алексія дивляться одна на одну. Луна майже бачить, як між ними пробігають іскри.
– Гаразд.
– Алексіє, нарешті ти зрозуміла.
– Я дослухаюся до твоїх слів. Безглузді слова замилили мені очі, я втратила орієнтир. Я мала дослухатися до правильних слів, як тоді, коли ти сказала, що тобі подобається мій стиль.
Алексія дивиться на Айріс із серйозним обличчям, все ще демонструючи прозору спідню білизну.
– Так, я пам’ятаю це.
– Мій стиль фехтування – простий, так само як і я. Тому я дослухаюся до слів тих, хто мене визнає.
– Алексіє… – Айріс від зворушення проймає тремтінням. Нарешті вони розуміють одна одну.
– Якщо ти так не схвалюєш носіння стрінгів, тоді я не купуватиму їх. Я дужу-дуже-дуже хочу їх носити, але якщо ти скажеш ні, то я послухаюся. Тому, будь ласка, скажи: ти справді вважаєш, що це абсолютно неприйнятно?
Алексія дивиться в очі Айріс так, ніби зазирає в душу.
– Ем, е-е… вони не…
– Не неприйнятні?
– …так.
– Тоді я беру їх!
– Дякуємо за покупку!
Айріс розуміє, що її ошукали, але коли вона бачить яскраву усмішку сестри, то відмовляється від заперечень і теж усміхається.
~ ~ ~
Коментарі
Дописати коментар