ЗСМК. Том 1. 6
6. Колишня дівчина чекає у мріях (Що я щойно зробила…?!)
6. Колишня дівчина чекає у мріях (Що я щойно зробила…?!)
Зараз я можу назвати це лише помилкою юності, але в мене був так званий хлопець з другого по третій рік середньої школи.
Причина, чому я влізла в таке божевілля, в тому, що раніше я було досить незграбною у соціальному спілкуванні. Плаксійкою, яка не могла ясно судити про речі. Цей висновок можна зробити з того, що жодна нормальна дівчина не вважала б того хлопця крутим.
Один із моментів мого темного минулого був таким.
Це сталося під час другого семестру на другому році навчання в середній школі прямо перед проміжними іспитами. На превеликий жаль нас теперішніх, тоді ми двоє сиділи у шкільній бібліотеці та готувалися до іспитів.
Тепер, коли я пройшла через справжнє пекло підготовки до вступного іспиту старшої школи, маю визнати, що те, чим ми тоді займалися, зовсім не нагадувало справжнє навчання. Та поведінка більше нагадувала спів птахів у шлюбний період, ніж навчання.
Ми зустрічалися десь місяць, і хоча я не співала так голосно, як пташка, моє серце від хвилювання швидко калатало у грудях. Навіть якби це не була бібліотека, а якесь інше місце, то нічого б не змінилося. У той час у мене був повний розгул гормонів. Мабуть, тому я зробила певну помилку.
– Ой…
Я зачепила гумку, що лежала біля блокнота, рукою і вона полетіла вниз. Я мимоволі подумала, що хтось навмисно зробив так, щоб гумка підстрибувала і діяла мені на нерви. Вона закотилася кудись ще до того, як я змогла її зловити.
Я зазирнула під стіл, але нічого не знайшла. За час використання моя гумка для стирання зробилася малою, тож уже не було сенсу її шукати.
Не таке вже і велике діло, але мені чомусь хотілося зітхнути. І саме в цей момент, з неймовірно огидною точністю, до мене протягнули руку, пропонуючи гумку для стирання.
– Візьми, в мене є запасна.
В той час я, будучи абсолютною простачкою, почервоніла й обережно взяла гумку з його простягнутої руки, я була впевнена, що він проявив неабияку люб’язність, якої насправді не було.
Поки що звучить як цілком звичайний, буденний епізод, про який навіть дивно згадувати, але… тут піднімає голову моя темна сторона.
В той день, коли він дав мені гумку для стирання, я пішла додому – і поклала її до маленької скриньки!
Саме так, та соціально незграбна дівчина вважала ту гумку «першим подарунком від свого хлопця»!
Ні, ні і ще раз ні. Минула я, послухай уважно, навіть той хлопець не настільки дурний, щоб подарувати своїй дівчині гумку для стирання! Це не винагорода за ранкову руханку чи щось таке. Коли він дав гумку, то це була просто послуга без якихось умов.
Однак цей здоровий глузд був не доступний минулій мені.
Ніч за ніччю моє минуле «я» широко усміхалося і дивилося на ту гумку, як на священну реліквію, повторюючи одне і теж, ніби якийсь чудернацький ритуал.
Упевнена, в того хлопця дещо дивний спосіб мислення, але якби він побачив минулу мене в такі моменти, то негайно б накивав п’ятами. Це навіть близько біля нормально не знаходилося. Коли люди говорять про червоні прапорці у стосунках, моя тодішня поведінка була очевидним прикладом цього.
На мій нинішній жах, з того моменту щоразу, коли я отримувала щось, що належало тому хлопцю, то клала все до тієї маленької скриньки на зберігання. Коли я робила це, то відчувала, що частинка того хлопця завжди поруч зі мною, навіть якщо ми були порізно.
Якби минула я почула, що через півтора року вона житиме під одним дахом з тим хлопцем і їх розділятиме лише тонка стіна, вона б обпісялася і померла. Не від страху, а від щастя. Ось настільки божевільною я тоді була.
Коли я переїжджала в цей будинок, то запечатала разом із маленькою скринькою і свої непристойні колекційні звички. Однак я про дещо забула. Печатка – це всього лише печатка. Те, що колись було запечатано, іноді знову може вилізти назовні через який несподіваний випадок. Наприклад, як та соціальна незграбна дівчина, що досі живе в моїх мріях.
◆
Я змусила себе мовчати про найстрашніші події, які коли-небудь зі мною відбувалися. Проте з кожним цоканням секундної стрілки усередині наростало невимовне почуття тривоги, що от-от мало досягнути критичної точки. Щоб розвіяти цю тривогу, я намагалася об’єктивно подивитися на божевілля, що охопило мене тієї ночі, тому я зроблю деякі записи.
Там була спідня білизна.
Зачекайте, не уявляйте собі нічого! То була не моя спідня білизна. То були боксери, які носять хлопці.
Коли перед сном я зайшла до пральні-роздягальні, що була поряд з ванною кімнатою, дещо привернуло мою увагу. Серед одягу, зваленого в кошику для прання, стирчав край хлопчачих боксерів, вони виглядали немов якесь щупальце. Якщо взяти до уваги порядок купання у ванній, то вони належали моєму молодшому зведеному брату Ірідо Мізуто.
І що? В цьому нема нічого особливого. Так подумав би будь-хто. Це всього лише інформація. Нема потреби думати про чийсь одяг, який людина кинула в кошик для прання після купання.
Спокійно заходжу до кімнати, спокійно іду до раковини і спокійно чищу зуби. Ну, так це було в моїй голові.
Однак в той момент мене вже охопило божевілля. Я несвідомо підійшла до кошика з одягом. Несвідомо витягнула боксери і несвідомо витріщилася на них.
…Це спідня білизна, яку сьогодні носив Ірідо-кун…
– Хах?!
Що я щойно зробила…?! Чому я тримаю в руках боксери зведеного брата?! Останні
кілька секунд повністю стерті з моєї пам’яті. О, Боже!
Мене охопило такою сумішшю емоцій, що аж занудило. Я спробувала швидко повернути боксери до кошика з одягом, бо якби хтось… якби той хлопець побачив, що я зробила мить тому…
– Гм?
– А… – я відчула, як кров відливає від обличчя.
Двері раптом відчинилися і зайшов Мізуто. Я продемонструвала дивовижні рефлекси і сховала за спиною боксери, що тримала в руках. Це було близько!
– Я думав тут нікого. Не чув жодного звуку звідси.
– С-спрадві…? Можливо, тобі час перевірити слух.
Схоже, мої навички соціально незграбної дівчини активувалися автоматично і я несвідомо приховала свою присутність. Чому зараз?! Якби він почув хоча б звук, то не зайшов би!
Мізуто нахмурився і підозріло глянув на мене:
– Чому ти там стоїш?
Лайно!
Зараз я стояла біля кошика з одягом, досить далеко від раковини. Потрібно придумати логічне виправдання!..
– С-смартфон… Так, мій смартфон! Я залишила його в одязі, коли переодягалася!
– Хмм…
Яка я розумна! Це геніально!
Здавалося, у Мізуто не виникло
жодних сумнівів щодо мого бездоганно-логічного пояснення. Він підійшов до
раковини і взяв зубну щітку.
Я думала, що зможу скористатися цією можливістю, щоб повернути ті бридкі боксери до кошика, але, на мій відчай, кошик для одягу відбивався у дзеркалі над раковиною. І, що ще гірше, цей хлопець чомусь дивився на мене через дзеркало. О Боже, скільки ще випробувань я маю пройти?!
– …Н-на що витріщаєшся? Щасливий побачити мене у піжамі?
Сказавши це, я занервувала, що
робити у випадку, якщо він скаже «так», але, на щастя, Мізуто відповів у своїй
звичайній різкуватій манері.
– Ні. Ти так уважно дивишся на мене, що в мене виникла думка, можливо, в тебе якийсь фетиш на людей, що чистять зуби.
Коли я почула слово «фетиш», моє серце швидко забилася, бо я подумала про огидні боксери, що ховала за спиною. Однак я не дозволила своїм емоціям відобразитися на обличчі.
– …На-навіть якби в мене був такий фетиш, я б на тебе не витріщалася.
– І слава Богу.
Мізуто починає чистити зуби. Я не особливо схвильована цим видовищем, але все одно трохи дивно думати про ситуацію, де цей хлопець у піжамі чистить зуби, як про щось звичне.
– Агов… – почистивши зуби, Мізуто повернувся до мене. – Ти так і не знайшла смартфон? Потрібна допомога?
– Га? А, ні-ні, все нормально! Уже знайшла!
Коли Мізуто спробував наблизитися до мене, я вільною рукою дістала телефон з кишені і показала йому. На моєму житті можна буде негайно поставити крапку, якщо він побачить, що я тримаю в іншій руці.
– Раз так, то добре. Час лягати спати. Ходімо.
– Т-так. Твоя правда. Брак сну шкодить шкірі!
Бляха… Довелося тимчасово відступити. В мене не було іншого вибору, як запхати огидний шматок тканини до кишені та вийти з пральні разом з Мізуто. Я поквапилася до своєї кімнати і закрилася там, ніби втікаючи від чогось невидимого.
І що тепер?
Я поклала на ліжко гротескні, але чимось зловісно привабливі боксери. Відчуваю повну розгубленість.
Ні, їх потрібно повернути назад до кошика з одягом. Якщо обрати час, коли всі члени сім’ї будуть спати, то не доведеться хвилюватися про те, що мене хтось спіймає. Однак проблема в тому…
Я поглянула на стіну, що розділяла наші кімнати.
Цей хлопець справжня сова. Не можу повірити, що з таким графіком сну він все одно здатен вставати кожного ранку, щоб іти разом зі мною до школи… Можливо, коли ми зустрічалися з ним, він дуже старався.
Іншими словами, я не знаю, коли
відкриється вікно можливостей. Це може бути опівночі, о першій годині чи о
другій годині ночі. А-а, я просто хочу
спати!
Однак спати і мати при собі боксери зведеного брата – це, безсумнівно, переходить не лише межу між братами і сестрами, а навіть виходить за межі того, що роблять нормальні люди. Добряче так виходить. Тому я не хочу відкладати це на завтра.
…У мене нема іншого варіанту, як зачекати. Я розгорнула книгу і сіла біля стіни, прислухаючись до звуків у сусідній кімнаті. Час від часу я чула, як він ходить по кімнаті. Цікаво, чому він ходить туди-сюди?
Мене не можна звинувачувати в тому, що я відволікаюся. Частково я
звертаю увагу на те, що відбувається у сусідній кімнаті, але також мене надто
відволікає присутність спідньої білизни того хлопця у моїй кімнаті.
Я поглянула на огидні боксери, що лежали поряд.
Це моя кімната… Тут більше нікого нема… Ніхто не знатиме, якщо я щось
зроблю…
– …
У цю мить ніби сам диявол зачепив моє серце.
Я впала на ліжко тому, що втомилася. Це абсолютний збіг, що боксери того хлопця опинилися біля мого обличчя. Іншими словами, це не моя провина, що вони наблизилися до мого носа… О ні, серце так шалено калатає! Це аритмія? Нема про що хвилюватися. Моє серце так калатає через звичайні фізичні особливості. Мені стане краще через деякий час, потрібно зробити глибокий вдих і заспокоїтися.
Я глибоко вдихнула.
– Хах? – коли повітря заповнило легені, я отямилася.
Що… що сталося?! Моя пам’ять знову зникла! Я не пам’ятаю, що щойно сталося!
– О, ні-і-і-і-і….
Я залізла під ковдру і прийняла позу ембріона, стиснувши голову.
Хочу померти.
Це так, ніби я знову непопулярна дівчина, що нічого так і не отримала…! Але вона давно зникла! Тепер я гарненька і супер популярна дівчина серед учнів першого року, яка самотньо стоїть на вершині!
Це він винен, що залишив свою спідню білизну так і розбудив моє минуле я. Дрімуче створіння, що благоговійно поклонялося гумці для стирання, ніби це реліквія якось культу!
Якщо той хлопець дізнається… Це серйозне порушення наших правил щодо поведінки братів і сестер – мене б негайно визнали винною, без будь-яких заперечень чи відмовок. Я мусила б стати молодшою сестрою того хлопця… А потім…
– Отже, моя молодша збочена сестричко, що краде спідню білизну старшого
брата, скажи, що ти від мене хочеш?
– Я-я… не збоче…
– Га? То крадіжка спідньої білизни і зберігання гумки для стирання у
скриньці не вважаються збоченими? Тоді це теж нормально!
– Н-ні…! Ірідо-кун…
– Для тебе – старший братик, збочена сестричко!
– С-старший братик!
Коли фантазія пішла у напрямку, який словами не описати, я скинула ковдру.
Я-якщо… якщо так триватиме, я з глузду з’їду! Я помру таємничим чином,
залишивши по собі лише загадкову записку!
Я не можу більше чекати, коли той хлопець засне. Потрібно повернути їх прямо зараз! Я міцно схопила бридкі боксери і встала з ліжка. І саме в цей момент, я почула клацання дверей у сусідній кімнаті.
– …Га?
Уважно прислухавшись, я почула, як він спускається сходами. Дивлюся на годинник, дата вже змінилася. Що він в біса робить о такій пізній годині…? Невже це мій шанс…?
Якщо він зібрався піти до мінімаркету, то кращої можливості, ніж ця, не було. Хай там що, спочатку потрібно перевірити, що задумав той хлопець… Я запхала бридкі боксери до кишені піжами і тихенько вийшла в коридор.
Поглянувши вниз зі сходів, я побачила лише суцільну темряву схожу на глибоке нічне море. Цікаво, куди ж він подівся…
Крок за кроком я обережно спускалася сходами, боячись, що Мізуто щомиті з’явиться з густої темряви, від думки про це все тіло охопила сильна напруга. Якщо ми з ним зустрінемося, то я просто скажу, що йду в туалет. Придумавши відмазку, я ступила в коридор на першому поверсі.
У вітальні нікого. Світло у
ванній вимкнено, проте я не чула, щоб вхідні двері відчинялися.
То… де він? Почувся тихий звук із пральні, я у паніці кинулася до вітальні. Затамувала подих і побачила, як у темряві з’явилася тінь Мізуто.
Я трохи нахилилася, визираючи з вітальні, і побачила, що той хлопець прямує до сходів, приглушуючи звуки кроків.
Наші батьки недавно одружилися, тому, можливо, він намагався не шуміти вночі… Або для цього є якась інша причина…
Постать Мізуто повільно зникла у темряві, що огорнула сходи. Не знаю, що він робив, але це мій шанс. Тепер, жодних сумнівів, він не зможе мене спіймати і засудити.
Я навшпиньки зайшла до пральні. Тут так темно, хоч око виколи, тож я увімкнула світло. Побачивши, що в яскраво освітленому просторі нікого нема, я полегшено зітхнула. Нарешті я можу скинути цей тягар зі своїх плечей…
Я заштовхала моє темне і соціально незграбне «я» в глибини свідомості, де і запечатала. Більше ніколи її не випущу. Поклявшись у цьому, я підійшла до кошика для білизни біля пральної машини.
– Га…?
У цю мить по спині пробігли мурашки лихого передчуття. З поваги до доньки-підлітка моя мама приготувала два кошики – один для чоловіків, а інший для жінок.
Мої очі приклеїлися до купи одягу в жіночому кошику, що нагадував вівтар якомусь лихому божеству. Те, що я побачила на вершині, підказало мені про масштаби чогось приголомшливого і страшного, про що я ніколи не хотіла знати.
На самісінькій вершині одягу лежав бюстгальтер.
Судячи з дизайну і розміру… це мій бюстгальтер.
– …
Коли я кладу свій одяг до кошика, то завжди стежу за тим, щоб спідня білизна була схована. Чому? Бо я не хочу, щоб той хлопець бачив мою спідню білизну.
Така сама ситуація і з тим хлопцем. Боксери, які я зараз тримаю в руках, були заховані між одягом. У цьому домі нема нікого, хто відкрито б демонстрував свою спідню білизну. Тоді… Чому мій бюстгальтер зараз ніби на показ лежить на купі одягу?
– …
Я мовчки кинула принесені боксери
у кошик для чоловічого одягу. Вони плавно приземлилися на самому верху.
Я раптом дещо згадала.
Сьогодні, коли я зайшла по справі у пральню, той хлопець щойно вийшов із ванни. Він був уже вдягнутий, тож проблем не виникло, але коли я пригадала про це зараз, то в ту мить, коли я зайшла, його плечі смикнулися, він підстрибнув ніби від здивування. А потім тримав руки за спиною, наче щось приховуючи.
– …
Я вийшла з пральні, пройшла коридором, піднялася сходами, пролетіла коридором другого поверху і відчинила двері – не своєї кімнати. Двері у кімнату Мізуто.
– Ха…? Щ-що? Вриваєшся без стуку о такій пізній годині…
Мізуто повернувся до мене зі здивованим обличчям. Він був у вовняному кардигані, що на диво добре виглядав на його вузьких плечах. Однак в моїх грудях кружляли тисячі слів, які я хотіла кинути в це худе тіло.
– Ум! М-мхм!
Але… вони не могли вирватися з горла.
Я так багато хочу сказати, але в мене ніби язик у вузол зав’язався, а
обличчя стає дедалі червонішим.
– …У чому справа? Це ненормально, коли хтось вривається у чужу кімнату посеред ночі та без причини починає червоніти. Що ста…
– …кошик для одягу. – Нарешті я змогла вичавити кілька слів. – Перевір кошик для одягу, тоді зрозумієш.
– Е… – обличчя Мізуто набуло такого виразу, ніби відбувся кінець світу.
За цим приємно спостерігати, мабуть, він подумав, що його вчинки розкрито, але, на жаль, я не могла щиро цьому радіти.
Я відступаю вбік, Мізуто повільними кроками виходить з кімнати і
спускається сходами. Не минає і тридцяти секунд, як він повертається з удвічі
більшою швидкістю, ніж виходив.
– Е…! Т-ти…!
Обличчя Мізуто яскраво почервоніло, він намагався мені щось сказати, але нічого не виходило. Схоже, тепер він дещо зрозумів…
Поки я чекала, то трохи заспокоїлася і тому спокійно сказала:
– Проведемо сімейну зустріч.
Не бажаючи проводити розмову в
чиїйсь кімнаті, ми обрали місцем для нічної зустрічі вітальню.
Мізуто сів на згині L-подібного дивана, а я вмостилася приблизно за три подушки від нього. Я б не змогла зберігати спокій, якби сиділа з ним поруч або обличчям до обличчя – тому таке розташування єдиний прийнятний варіант.
– …Спочатку вирішимо, хто говоритиме першим, а хто другим, – тихо говорю я, дивлячись на телевізор перед собою.
Ми не знаємо сплять наші батьки чи ні у спальні на першому поверсі, але в будь-якому випадку нам потрібно поводитися тихо. Тому перше й абсолютне правило цієї зустрічі: не підвищувати голос.
– …Гаразд. Як ми це зробимо?
– Зіграємо в «Камінь, ножиці, папір».
– Переможець говоритиме першим?
– Хіба не очевидно, що першим говоритиме той, хто програв?
– Що ж, досить справедливо… Тоді гаразд. Камінь, ножиці…
Після трьох нічиїх у четвертому раунді я програла. Це означало, що я мала говорити першою.
– У мене не було вибору!!
– Тихіше, дурепо!
Ой! Ми висунули голови в коридор, щоб подивитися, що відбувається у спальні батьків, але не схоже, що вони прокинулися. Я швидко повернулася на диван і продовжила виправдовуватися.
– У мене не було вибору… Це зробило моє темне я, що досі спало. Це не моя провина.
– Серйозно? Не можеш придумати краще виправдання?
– Моє темне, соціально незграбне
«я» на мить вирвалося на свободу! Якби я була при здоровому глузді, то не
підійшла б до твоєї спідньої білизни навіть за гроші!
– Твоє «минуле, соціально незграбне я», га? Ти говориш так, ніби та ти, що навчалася на другому році середньої школи, могла вкрасти мої боксери. Є причина, чому ти так це сформулювала?
– А… – Ойой! Невже… мені потрібно говорити про ганебне минуле, яка я так старанно намагалася запечатати…! – Т-треба і про це говорити…?
– Так. Жодних секретів. Розкриємо незручні таємниці одне одному.
– У-у-у-ух…! П-пообіцяй не бентежитися?
– Я вже достатньо збентежений. Далі вже нікуди.
– Гаразд. Ти пообіцяв…!
Я здалася і розповіла про всі дивні, майже ритуальні речі, що робила в минулому. Іншими словами, я розповіла про те, як зберігала всі речі, які він мені давав, починаючи з гумки для стирання і до монеток, у скриньці, ніби це якісь скарби.
Справжні тортури… Я так довго приховувала це ганебне минуле… і тепер розповідаю про це людині, від якої найбільше хотіла це приховати. Чи може зараз з’явитися якийсь злий бог і поховати все в темряві?
– …тому моя звичка колекціонувати спрацювала до того, як я встигла усвідомити щось. Розумієш?
Коли я подивилася туди, де сидів Мізуто, то він відвернувся від мене. Він прикривав рота рукою, а його плечі злегка тремтіли.
Ц-цей хлопець…!
– Т-ти обіцяв, що не будеш бентежитися, так?!
– Т-так… але…
Мізуто глянув на мене і швидко відвернувся.
А-а-арх…! Не знаю, як мені реагувати. Чи маю я від цього страждати? Соромитися? Злитися на нього? Мої емоції закружляли у вихорі і я заговорила, підсунувшись до Мізуто:
– Ц-це вже в минулому! Тепер все інакше!
– Т-так, я розумію. Розумію.
– Подивись сюди і скажи мені це прямо в лице!
– Ні, – швидка відмова.
Ти справді так сильно не хочеш бачити моє обличчя?! Ага, я зрозуміла. Ой, ну вже вибач, що я така моторошна дівчина! Тільки я збиралася надутися, як помітила, що вуха Мізуто трохи почервоніли. Ем…
– Ти… засоромився? – запитала я.
– Ні…
– Т-ти щасливий через це? Через те, що я збирала гумки і монетки…?
– Звичайно, ні. Хто буде щасливий через таке? Це надто дивно.
– Тоді подивися на мене!
– Ні! – Мізуто продовжує відвертатися.
Охох…! Моє обличчя стало гарячим!
Я почала обмахуватися рукою, щоб трохи охолонути. Потрібно бути уважною, щоб у цього хлопця не виникло хибного уявлення буцімто я до нього ще відчуваю якісь теплі почуття.
– У будь-якому випадку, – Мізуто заговорив так і не поглянувши на мене, – не можу повірити, що ти вирішила розповісти мені правду. Ти могла просто приховати все і скинути вину на мене.
– А…
– Ха? – Мізуто підозріло глянув на мене. Цього разу я відвела погляд. – Дай вгадаю, ти щойно подумала, що могла так зробити.
– Н-ні… Я п-просто намагаюся
дотримуватися справедливості…
– О, тоді виходить, що у глибині душі ти відчайдушно прагнула, щоб я все знав, так? Будь чесною і кажи все, як є. Ти хотіла, щоб я знав яка ти велика збоченка, так? Еге?
– Тепер твоя черга!
Чому цей хлопець говорить фрази, які використовувала його копія у моїй
фантазії? Це телепатія, чи що?!
Мізуто нахмурився і тихенько цокнув язиком. Це було близько. Невже він хотів уникнути своєї черги, скориставшись моментом? Я зиркнула на нього. Навіть не думай, що я дозволю тобі втекти!
Мізуто зі збентеженим виразом обличчя почав говорити:
– Ну, це… – він ніяково ворухнувся. – Як це сказати… Гм… Навіть не знаю, чи ти мені повіриш…
– Я не вірю у більшість речей, які ти говориш. Зараз нічого не зміниться.
– …Твій бюстгальтер лежав на підлозі, а я його підняв.
– …
Я люто поглянула на його блідий
профіль.
– Нечесно… Абсолютно нечесно! Навіть якщо це всього лише виправдання, хіба воно не звучить занадто зручно…?!
– Я не брешу! Він просто випав з кошика! Я підняв його і саме збирався повернути на місце, коли ти зайшла…!
– Ти сам сказав, що ми маємо розкрити незручні таємниці, так? Тоді просто визнай це. Цього разу я тобі пробачу. Тож зізнайся вже: ти збудився, коли побачив мій бюстгальтер!
– Хто…?! Я… – Мізуто знову відвернувся.
Ем, цей… ти повинен заперечити. Якщо ні, то я не знаю, що мені робити…
– Н-ні, я не збудився. Клянуся. Але…
– Але…?
– Мені здалося, він більший, ніж я пам’ятаю…
– А… – я відкрила рота, щоб кинути в нього ущипливе зауваження, але мені забракло слів.
Йо-о-о-о-ой! Чого це я засоромилася?! Так, це правда, що мої груди стали більшими, ніж коли я зустрічалася з цим хлопцем. Упевнена, це справді його здивувало… хвилинку!?
Звідки він знає розмір моїх грудей? Як він міг зрозуміти, що розмір бюстгальтера більший, ніж коли я навчалася у середній школі, лише поглянувши на нього? Як часто цей хлопець витріщався на мої груди у середній школі?
– Т-ти… не робив нічого дивного з моїм бюстгальтером, правда?!
– Дивного? Тобто? – похмуро запитав він.
– А… ну… – почувши його слова, я не знала, як реагувати.
– Не хвилюйся, єдине, що з ним трапилося це подорож між кошиком у пральні та моєю кімнатою і назад. Більше нічого не було.
– …Справді?
– Справді.
– Ти ж не тикав у чашки чи щось таке?
– …Ні.
– Чому ти вагався?!
– Я нічого не… – Мізуто вчасно зупинився, не дозволяючи собі підвищити голос, він перевів подих і продовжив: – Якщо ти ставиш стільки запитань, то я теж поставлю кілька. Ти ж не робила нічого дивного з моїми боксерами, так? Наприклад, не нюхала їх?
– У-ух…
Я нічого не пам’ятаю.
– Зрозуміла? Тут ми не отримаємо переваги одне над одним, – підсумував Мізуто.
– Так… Гадаю, так буде краще.
Ніколи не думала, що настане день і я погоджуся у чомусь з цим хлопцем. Спідня білизна – це справді винахід століття. Що ж, тепер, коли ми пояснили ситуацію одне одному, залишилося головне…
– …До речі, Мізуто-кун?
– …Що таке, Юме-сан?
– Гм, як це сказати… Ця ситуація, вона однозначно вийшла за межі, правильно?
– А, правило про брата і сестру.
Так, правильно.
Брати і сестри не крастимуть в одне одного спідню білизну. Мабуть…
– Отже, настав час торгівлі. Що я отримаю від тебе, молодший брате?
– Ти, хитра старша сестричко, навіть не думай, що я проявлю милосердя, бо ми оголили одне перед одним незручні таємниці.
Після цього наша зустріч перетворилася на хаос і все закінчилося тим, що «ми можемо віддавати одне одному накази, якщо не вони не порушуватимуть суспільний порядок і мораль».
– …м-м… – я почала вислизати зі сну і відчула, що подушка якась дивна, тож повернула голову.
Як це описати… попри те, що вона трохи жорсткувата, але доволі комфортна. Хоча запах не дуже приємний, але моє серце билося швидше.
У напівсні я знову повернулася і втиснулася обличчям в подушку. А, точно… ця подушка… вона пахне, як ті боксери…
– Гмм…?
Хвилинку. Пахне… як ті боксери?
Від цієї думки я швидко прокинулася. Я повільно розплющила очі, боячись побачити, що буде переді мною. А коли розплющила, то зрозуміла, в якій ситуації опинилася.
– …
Я… я спала на дивані… використовуючи коліна Мізуто як подушку. Коліна Мізуто. Як подушку.
– ...
Коли шестерні в моїй голові закрутилися, повернулися спогади про минулу ніч. У нас з цим хлопцем проходила сімейна зустріч щодо спідньої білизни… але що було далі?
Не пригадую, щоб я поверталася до своєї кімнати. Невже… мене вирубило прямо на місці…? Я повільно сіла і вовняний кардиган, яким мене накрили, зіслизнув униз. Я такого не носила. Тоді… Це кардиган, в який був одягнутий Мізуто. Хоча зараз весна, але вночі досить холодно. Можливо, цей хлопець накрив мене кардиганом, коли я заснула.
Мізуто спав сидячи. Схоже, він не міг поворухнутися, бо я використовувала його коліна як подушку. Мабуть… йому холодно без кардигана. Гаразд, повернемо послугу. Я підняла кардиган, який упав на підлогу і накрила Мізуто.
Саме в цю мить він тихо промимрив:
– …Аяї…
Моє серце забилося швидше. Воу, коли і про кого тобі сняться сни, га? Але, добре, поки це просто сни, я заплющу на таке очі.
– Хе-хе.
У цю Мізуто розплющив очі.
– Ранку.
– Хах?! – я аж завмерла на місці від здивування.
Мізуто, який перебував досить близько, глумливо посміхнувся:
– Ну і ну, здається, ти з самого ранку в хорошому настрої, га? Ти така щаслива від того, що я уві сні пробурмотів твоє старе прізвище?
Ц… цей хлопець…!!
– Т-ти щойно порушив правила! Брати і сестри не називають одне одного на прізвище, так?!
– Я прошепотів прізвище своєї однокласниці, з якою разом навчався на другому році середньої школи. А що таке, хочеш сказати, що в цьому прізвищі є щось особливе?
Т-то он як він все розіграв! Угх…!
– Не червоній так. Я не можу
зрозуміти збентежена ти чи сердишся, але… це помста. Тож у тебе нема права
скаржитися.
– Помста…?! Що я тобі зробила?!
– Ну, якщо ти хочеш знати, чому б тобі не записати, що ти робиш під час сну, – відсторонено сказав Мізуто, хитнувши головою. – Добренько. Батьки скоро прокинуться. Сьогодні докладемо всіх зусиль і станемо найкращими братом і сестрою. Згодна, молодша сестричко?
– Я твоя старша сестричка! І я ненавиджу, коли ти зациклюєшся на таких дурних деталях.
– Те саме стосується і тебе. – Після спроби спровокувати мене, Мізуто нахилив голову і сказав: – Ні, насправді мені подобається, коли ти відверто реагуєш на те, що ненавидиш. Це не залишає місце для непорозуміння.
– …Непорозуміння?
– Тепер у кожного з нас власне життя. Тому просто робитимемо те, що ми хочемо, якщо це не створює проблем для іншої людини.
Ти не змінився. Що зараз, що в минулому – у твоїй голові є лише читання. Навіть коли справа доходила до побачень, саме я зазвичай виступала ініціатором. Ненавиджу це в тобі. Але маю визнати, що ти маєш рацію. Тепер це тепер, а минуле спливло за водою. Та дівчина, що раділа найменшій дрібниці, як отій гумці для стирання, це моє минуле «я». Так само як і людина, що була колись дівчиною цього хлопця, це також моє минуле «я».
◆
Ось так закінчилася та відносно спокійна, але водночас і жахлива ніч. Зрештою ми всього лише підлітки, які роблять дурниці.
Тепер, коли мої дещо перебільшені фантазії закінчилися, я поверталася зі школи додому. По дорозі я вирішила навідатися до книгарні, тому попрямувала прямо до вулиці Карасума. Прогулявшись трохи, я знайшла потрібну книгарню, вона розташовувалася прямо перед автобусною зупинкою.
Книгарня була на другому поверсі, а на першому – відома бургерна. Обидва ці місця мали популярність в учнів нашої школи, я навіть бачила всередині людей з такими самими піджаками, як у мене.
Я спробувала пригадати, чи були ми колись разом з тим хлопцем тут. А, так, пригадую один випадок, ми купили тут книги, читали і говорили про них, і наші однокласники мало не підловили нас на цьому… я пригадала цей момент, прямуючи до ескалатора, щоб піднятися на другий поверх.
І в цю мить перед моїми очима відкрилася пекельна сцена. Я навіть на мить не повірила в те, що побачила.
Бургерна на першому поверсі. Посеред переповненого учнями приміщення поряд сидів мій молодший зведений брат і дівчина з довгими низькими хвостиками, вона дуже нагадувала минулу мене.
У моїй голові раптом пролунали слова Мізуто, які він сказав учора:
«Тому просто робитимемо те, що ми хочемо, якщо це не створює проблем
для іншої людини».
– Га-а-а-а-а-а?!
То ось, що він мав на увазі під «робитимемо, що ми хочемо»?!
Коментарі
Дописати коментар