Повелитель. Том 15. Розділ 1-2
Розділ 1. Взяти оплачувану відпустку. Частина 2
Розділ 1. Взяти оплачувану відпустку. Частина 2
2
Спочатку він використав
заклинання «Брама», щоб переміститися до воріт на шостому поверсі. Вже там Айнз
використав «Повідомлення» для зв’язку з Ореол, яка керувала воротами, і наказав
з’єднати ці ворота з дев’ятим поверхом. Ясна річ, ворота між восьмим і дев’ятим
поверхом працювали без проблем. В іншому випадку це могло б спровокувати
Аріадну.
Насправді не було потреби все так ускладнювати.
Існувало обмеження на кількість осіб, яких можна перемістити за допомогою персня Айнза Ула Ґоуна, тому вони не могли телепортуватися всі разом, але цю проблему можна було вирішити, якби він переміщував їх двома окремими групами. Попри цей варіант, Айнз вирішив піти складнішим шляхом через обережність, не бажаючи розкривати все ельфам. Також він не бажав демонструвати всю силу персня.
Коли Айнз пройшов через ворота дев’ятого поверху, підлеглі Коцита, що несли варту, низько вклонилися, демонструючи повагу.
– Дякую за вашу важку працю, – сказав Айнз так, як і належало правителю.
Наступними вийшли Аура і Люм’єр, а за ними пліч-о-пліч ішли троє ельфів. Однак щойно вони побачили монстрів, які кланялися Айнзу, то завмерли на місці.
Справа не в тому, що підлеглі Коцита намагалися залякати ельфів або щось таке. Просто якби перед звичайними людьми з лісу раптом вийшов дикий тигр, вони б завмерли на місці від страху. Те саме сталося і з ельфами.
Хтось ззаду легенько штовхнув
одного з ельфів.
Вони зупинилися прямо біля виходу з воріт. І для Маре, який ішов останнім, вони стали перепоною на шляху. Хоча він стримався і поштовх вийшов легеньким, але навіть цього вистачило, щоб порушити рівновагу до межі знервованої ельфійки.
– Хіі… – жалібно пискнувши, вона хитнулася і важко осіла на підлогу.
Обличчя ельфів обабіч неї втратили всі кольори, вони намагалися допомогти їй піднятися, але, схоже, в ногах ельфійки не було сил, щоб стояти прямо.
– …Не бійтеся. Ви в Назаріку, вас тут ніхто не скривдить.
– Так, пане…
Не те щоб вона сумнівалася у словах Айнза, але їх було недостатньо, щоб заспокоїти її.
Ельфи з обох боків від неї кивали так швидко, що їхнє волосся здіймалося в повітря. Ельфійка ж, що сиділа на підлозі, здавалося от-от заплаче.
Айнз міг з упевненістю сказати, що це стало б катастрофою і завадило б їм іти далі. Йому потрібно якнайшвидше їх заспокоїти.
– …Ходімо туди, де можна трохи перепочити перед відвідуванням кафетерію. «Брама». Ауро, неси її.
– Слухаюсь!
– Н-ні, пані Ауро, я не можу просити вас про це…
– Все добре. Я не проти. Ходімо.
Аура проігнорувала протести ельфійки, що сиділа на підлозі, підхопила її і перекинула через плече. Ельфійка на плечі Аури носила робочий одяг, тому не потрібно було хвилюватися, що спідниця задереться.
Чорна напівсфера – телепортаційні ворота «Брама» – вела до кабінету Айнза.
Він побачив трьох покоївок, що схилили голови. Приладдя для прибирання лежало біля їхніх ніг.
– Хороша робота, – сказав Айнз. – Ми тут трохи перепочинемо і підемо. Можете продовжувати прибирання.
Покоївки кивнули і вклонилися якраз в той момент, коли решта групи пройшла крізь «Браму».
Ельфи виглядали трохи по-дурнуватому, коли озиралися навколо з відкритими ротами. Кімната була доволі незвичною і зовсім не нагадувала дім Аури та Маре. Ельфи уже виглядали більш розслабленими. Набагато простіше сприймати звичайних покоївок, ніж монстрів під командування Коцита.
– Ауро, вона може скористатися тим стільцем.
Айнз вказав на місце Альбедо. Аура кивнула і посадила ельфійку туди. Стіл Альбедо був таким же бездоганним, як і вона сама. Стіл же Айнза здебільшого був порожнім.
– К-красно дякую…
Айнз намагався говорити з ельфійкою, що сиділа на стільці схиливши голову, якомога лагідніше:
– Я розумію твоє здивування. Але, як я вже говорив раніше, не потрібно хвилюватися. В Назаріку немає нікого, хто заподіє вам всім біль. Тому не потрібно так нервувати.
Не те щоб від цих слів ельфи одразу відчули спокій.
Айнз розвернувся і наблизився до однієї з покоївок.
– …Далі ми підемо до кафетерію. Я попрошу тебе подбати про те, щоб по дорозі ми не зіткнулися ні з ким, крім покоївок. Також, кафетерій… – він хотів сказати, щоб там нікого не було, але передумав. – Ні, нічого. Нехай працює у звичайному режимі. Можливо, навіть буде краще, якщо там будуть покоївки.
– Так, пане. Зрозуміла. Тоді я піду.
– Мені шкода, що я відриваю тебе від обов’язків, але подбай про це.
– Все добре, володарю Айнзе.
Він обрав її лише тому, що вона була найближче до нього, проте покоївка, схоже, думала інакше. Вона кинула своїм колегам ледь помітну переможну посмішку. Інші покоївки навіть не намагалися приховати своє розчарування, протягнувши виразне «хммм».
Більше не дивлячись на своїх колег, покоївка, що отримала наказ, бадьорими кроками вийшла з кімнати.
Айнз гостро відчув на собі погляди інших покоївок – він рідко був таким чутливим до подібного. Безсумнівно, вони дивилися на нього з надією отримати якісь вказівки і для себе. Супроводжувати Айнза – це вже особлива робота, тому від Люм’єр він нічого не відчував.
Йому здавалося, що він сидів на голках – звісно, покоївки не мали наміру тиснути на нього, однак відчуттів це не змінило. Айнз примусив себе відвести погляд від них, повертаючи увагу до ельфійки на стільці. Він переконався, що вона дихала нормально.
– Стало краще? Тоді ходімо…
Він не хотів надто поспішати, щоб це не виглядало ніби їх тягнуть силоміць, але і залишатися тут було несила.
Запевнившись, що ельфійка знову може ходити, Айнз повів усіх за собою, водночас прикидаючись, що він не помічає засмучених покоївок.
По дорозі до кафетерію він час від часу чув мимовільні вигуки ельфів, які перемішувалися зі словами «як чудово» і «так гарно».
Айнзу кортіло похвалитися, але він стримався і не озирався всю дорогу.
Нарешті вони прийшли до кафетерію. По дорозі вони нікого не зустріли, але шлях зайняв більше часу, ніж зазвичай. Ельфи були зайняті тим, що роздивлялися дев’ятий поверх, тому йшли повільно, а сам Айнз неквапливо йшов у тих місцях, якими дуже хотів похизуватися. Все пройшло без якихось проблем.
Кафетерій на дев’ятому поверсі Назаріка мав бути схожим на кафетерій у компанії чи школі – однак нічого подібного у школі чи компанії Айнза не було, тому він гадки не мав наскільки це відповідало реальності. Ясна річ, що це місце не нагадувало типовий ресторан.
Він не ступав сюди з моменту першої прогулянки по Назаріку після переміщення до цього світу, але, на перший погляд, нічого не змінилося. Зсередини долітали розмови молодих жінок, стукіт столового приладдя об посуд.
Ймовірно, це були ті, хто працював на дев’ятому і десятому поверхах, в основному звичайні покоївки, можливо навіть кілька охоронців зон. Час дещо пізній для обіду, але всередині було жваво. Можливо, це через розклад позмінної роботи.
Якщо ельфи побачать покоївок, що спокійно насолоджуються обідом, то зрозуміють, яке призначення має це місце. Вони могли почуватися чужинцями на незнайомій території, але знаходитися в атмосфері буденного життя повинно мати розслаблюючий ефект. Тому він вирішив не відсилати відвідувачів кафетерію.
Однак щойно Айнз зайшов усередину, як атмосфера, що панувала в цьому місці раніше, зникла.
Не пролунало жодного звуку.
Щасливі розмови, звуки, які виникали, коли хтось насолоджувався їжею, – все зникло. Атмосфера стала такою напруженою, що було складно повірити у те, що це кафетерій.
Всі голови повернулися в його напрямку. Всі очі дивилися на нього. Ніхто не ворушився.
Відчуженість.
Ніби хтось з негативною кармою прийшов до Альвгейму.
– Не звертайте на нас уваги, – сказав Айнз, – продовжуйте їсти.
Майже всі присутні у великому кафетерії були звичайними покоївки, почувши слова Айнза, вони повернулися до їжі. Однак не було жодних ознак того, що вони знову почнуть говорити. Всі мовчки їли.
Айнз не мав наміру переривати їхній обід і тому почувався дещо сумним через це. Але, подумавши, він зрозумів їхні почуття.
Саме така атмосфера була б у кафетерії, коли туди раптом прийшов президент компанії, який раніше ніколи не навідувався до такого місця. У Сузукі Сатору точно була б така сама реакція. Можливо, у менших компаніях, де начальник ближче до підлеглих, подібного не сталося б.
«Але тут такого не зробиш…»
Раптово змінити верховного правителя Айнза, якого всі поважають і перед яким схиляються, на верховного правителя Айнза, якого всі люблять, надзвичайно складно. Це могло навіть призвести до того, що його справжня особистість буде розкрита і всі називатимуть його дурнем, але стати посміховиськом (що малоймовірно) – не та ціль, до якої варто прагнути.
– Заходьте, – сказав він, повернувшись.
Айнз потайки вивчав реакцію ельфів.
Йому навіть не потрібно було докладати зайвих зусиль. З першого погляду видно, що вони знітилися. Звичайно, це було очікувано. Вони помітили, як поява Айнза зруйнувала мирний настрій у кафетерії. Негативна карма в Альвгеймі.
Він не знав, як це виправити.
Залишалося сподіватися, що все з часом налагодиться. Можливо, це дещо оптимістично, але Айнз пішов через кафетерій.
Він не хотів ще більше нервувати покоївок, тому обрав віддалений від натовпу столик і сів за нього.
– Сідайте тут.
Ельфи знервовано перезирнулися. Здавалося, вони вирішували, хто витягне коротку соломинку і сяде навпроти Айнза. Ймовірно, саме це і відбувалося.
– …Розумію, звичаї ельфів можуть відрізнятися. За цим столом ми всі рівні, тому нема потреби турбуватися про дотримання жорстких норм. Ніхто не буде проти, якими б різними не були звичаї.
Він спробував пом’якшити атмосферу, поводячись так, ніби по-іншому зрозумів їхні вагання. Якщо вони продовжать так діяти, то це може викликати незадоволення в Аури і Маре, Айнз трохи побоювався того, якою могла бути реакція двійнят.
– Ти. Сядь навпроти мене.
Айнз вказав на ельфійку, що стояла позаду. Вона ще жодного разу не опинялася всередині групи ельфів, тож буде справедливо, якщо зараз саме їй випаде жереб сидіти навпроти.
Чесно кажучи, йому не подобалося таке відношення, але він також розумів причину, чому вони відчайдушно намагалися цього уникнути, тому Айнз підійшов до справи по-діловому.
Після цього все відбувалося швидко.
Ельфійка, на яку він вказав, зайняла місце навпроти нього, інші сіли біля неї. Аура і Маре сіли обабіч Айнза.
Люм’єр стала позаду нього. Він багато чого хотів сказати з цього приводу, але залишив ці слова при собі.
– Що ж, даруйте, але я вперше користуюся кафетерієм. Не могла б ти трохи пояснити, як тут все працює? – Айнз спрямував це питання до Люм’єр. Її колеги-покоївки користувалися цим місцем, тож він припускав, що їй відомо, як тут все проходить. – Для початку… потрібно щось випити. Тут є меню?
– У цей час працює система самообслуговування щодо напоїв і страв. Звідти можна взяти напої і кілька простих страв на вибір.
Айнз поглянув туди, куди вказувала Люм’єр, і побачив ряд вишуканих глечиків, у яких, схоже, були напої. Поряд стояв посуд з різноманітними стравами.
– Також ось тут можна вибрати одну страву з обіднього меню.
– Ясно…
– Головний кухар повинен бути на кухні, тому я впевнена, що він приготує все, що забажає володар Айнз.
– Упевнений, що так. Але в цьому нема потреби. Якщо є обіднє меню, ми виберемо щось з нього.
Він взяв меню з рук Люм’єр.
Воно було написано японською. Ельфи, мабуть, не зможуть його прочитати. І…
– …Ви коли-небудь чули про кацудон?
Ельфи похитали головами.
– …Ауро, Маре. Що вони зазвичай їдять?
– Нормальну їжу, еге ж?
– Т-так. З-загалом, вони їдять
т-те саме, що і м-ми.
У такому випадку, Аура і Маре, ймовірно, ніколи не їли кацудон? Ні, вони, швидше за все, отримували продукти від служби доставки і готували для себе самі.
– Ви ніколи не їли кацудон?
– Ні, ми його їли. Просто вони не знають, як називалася страва.
– О, тоді це все пояснює…
Очікувано, в меню не було додано жодних зображень чи голограм, тому вони не могли побачити, як виглядали страви.
– Які… – Айнз збирався запитати про рекомендовані страви, але побоювався, що йому скажуть, що можуть порекомендувати всі пункти меню, тому проковтнув це речення і сказав замість нього: – О, справді… ви можете їсти м’ясні страви?
Отримавши ствердні кивки ельфів, Айнз обрав один з пунктів меню.
– Тоді візьмемо гамбурзький стейк.
– На вибір є три соуси: деміглас, японський і вершково-гірчичний. Також можна вибрати рис або хліб. Чому надасте перевагу?
– …Тоді хліб і деміглас.
Він мав уявлення про смак соусів деміглас і японський, але вершково-гірчичний був повною загадкою. Шкода, що його тіло не давало можливості скуштувати третій соус.
– Згодна!
– А, так. Я, е-е, теж згоден!
Відповіді Аури і Маре були енергійними, ельфи лише швиденько закивали головами. Ніхто не заперечував.
– Тоді зробимо так.
Айнз видихнув. Проте не було жодних ознак того, що Люм’єр збиралася піти на кухню, щоб повідомити замовлення. У чому справа? Можливо, мав підійти хтось зі співробітників і запитати про замовлення?
– Володарю Айнзе, як щодо напоїв?
– …О, справді. Нехай кожен візьме те, що захоче. Так підійде?
– Звичайно. Тоді я принесу ваш напій, володарю Айнзе. Чого бажаєте?
– Це не важ… Хоча, ні, принеси мені гарячої кави.
– Зрозуміла.
Аура повела інших до столу з напоями.
Тоді як Люм’єр пішла на кухню і щось сказала, після чого там стало гамірно.
Коли Айнз поглянув у той бік, то побачив, як звідки хтось вийшов.
Торс був оголений, до пояса прикріплений великий тесак, на спині величезний вок. На грудях – величезне татуювання «Свіже м’ясо!!», а на шиї – масивний золотий ланцюг.
Риси його обличчя були схожими на орчі, але насправді він належав до спорідненого, але більш дикого виду відомого як оркус.
На його голові був білосніжний кухарський капелюх, а навколо талії – пов’язаний чисто білий фартух.
Цей чоловік був охоронцем кафетерію і головним кухарем – Шіхоуцу Токіцу.
Швидко рухаючись, він підбіг до Айнза й опустився перед ним на коліно. Коли Айнз побачив це, йому стало цікаво, чи не забрудниться фартух.
– Володарю Айнзе! Ласкаво прошу до моєї зони!
– Минуло багато часу. Радий бачити, що ти не змінився, Шіхоуцу Токіцу.
– Так, пане!
Хоча Айнз сказав «не змінився», але останній раз він зустрічався з ним під час великої зустрічі з усіма NPC після того, як вони перемістилися сюди. Минуло так багато часу, що він не був упевнений, що зміг би помітити якісь зміни, навіть якби вони сталися.
– Зажди, здається, ти трохи схуд?
– Якщо володар Айнз так думає, то це має бути правдою!
Він не це мав на увазі, але Айнз силою стримав бажання сперечатися.
– Я чув замовлення від покоївки, але серед страв не було замовлення для вас, володарю Айнзе… Тепер я все зрозумів!
Шіхоуцу Токіцу блиснув широкою усмішкою «свого хлопця», хоча було досить важко розрізнити, що означають вирази на обличчі оркуса, однак Айнз був досить упевнений, що той нічого не зрозумів. Хіба його хоч раз розуміли в подібних ситуаціях? На жаль, ні.
– Я приготую їжу, яка личитиме володарю Айнзу, верховному правителю Назаріка, найвеличнішому з Вищих Істот!
Айнз подумки пробурмотів «Так і думав», Шіхоуцу Токіцу вже підвівся на ноги і закричав у бік кухні.
– Я зроблю це або помру! Страви гідні володаря Айнза! Розпочнемо бенкет, що триватиме тиждень!
– О-о-о-о, – захоплено протягнули покоївки, що спостерігали за ними.
– Агов, зажди.
– Так, пане!
Шіхоуцу Токіцу знову повернувся до Айнза й опустився на коліно.
Він майже буквально бачив, як в очах оркуса палав вогонь, що кричав «Я зроблю це! Я зроблю це!», тому йому було важче відмовити. Айнз завжди вважав, що якщо NPC щось хочуть робити, то він повинен підіграти їм, але це вже було занадто навіть для нього.
– …Можливо, ти неправильно зрозумів, тому, щоб бути певним, уточнення: я немертвий і не можу їсти.
– Так, пане! Іншими словами, ми повинні приготувати страви, що будуть насолодою для очей і носа! Ваші слова – мудрі! Я зрозумів!
Шіхоуцу Токіцу спробував знову піднятися, однак Айнз сказав:
– Ні, почекай.
– Так, пане!
– Не квапся. Коли я сказав, що не можу їсти, то мав на увазі, щоб ти не витрачав продукти даремно.
– Про що ви говорите, володарю Айнзе! Продукти, що підуть на приготовані для вас страви, не будуть витрачені даремно! Правильно?
Шіхоуцу Токіцу підвівся, обернувся і гукнув до всіх у кафетерії. Відповіддю стали щирі оплески. Це були не лише покоївки, приєдналися навіть Аура і Маре. Ельфи поспішно наслідували їхній приклад.
Айнз подумав, що краще б вони цього не робили.
– Гаразд, до справи!
– Ні, стривай.
– Так, пане!
Шіхоуцу Токіцу знову став на коліно.
– Буду відвертим, я прийшов сюди не для того, щоб їсти. Я прийшов сюди поговорити. Я ціную ентузіазм, з яким мене зустріли, але не потрібно заходити так далеко… Я просто хочу спокійно поговорити. Розумієш?
Айнз чудово усвідомлював причину надмірного ентузіазму Шіхоуцу Токіцу. Охоронець кафетерію думав, що він, верховний правитель, ніколи сюди не прийде, але ось він тут. Ясна річ, що Шіхоуцу Токіцу хотів зустріти його якнайкраще. Але Айнз прийшов сюди не за цим.
– Так, пане! Тоді я подбаю про те, щоб забезпечити вам усамітнення!
– Ні, зупинися.
– Так, пане!
– Не роби з мухи слона. Повторюю, я прийшов сюди просто поговорити. Не потрібно заходити так далеко, чи не так?
Айнз поглянув на інших – особливо на ельфів – всі виглядали дуже серйозно.
Покоївки вже наполовину піднялися зі своїх місць, готові піти в будь-який момент, Аура і Маре виглядали абсолютно спокійними, а ельфи, здавалося, були налякані тим, як розгорталася ситуація. Він вибрав це місце спеціально, щоб вони не відчували таких емоцій…
– …Це не прояв скромності, я прийшов сюди спеціально для цього. Я хочу, щоб всі тут діяли, як завжди. Не потрібно звертати на мене уваги, ставтеся до мене, як до всіх інших.
– Так, пане! Однак! Володарю Айнзе, ви – Вища Істота, я не можу ставитися до вас, як до всіх інших!
Це було дещо нечесно, але в цій ситуації не залишалося іншого вибору. Айнз прочистив горло і вже тихіше сказав.
– …Шіхоуцу Токіцу.
– Так, пане!
– Я хочу побачити, як це місце працює зазвичай. Тобі не потрібно робити нічого незвичайного, щоб продемонструвати відданість, з якою ти виконуєш щоденні обов’язки. Чи є якась причина, щоб ти поводився інакше? Є щось, що ти хочеш приховати?
Шіхоуцу Токіцу ковтнув і на його обличчі з’явився рішучий вираз (ймовірно?).
– Прошу вибачення, володарю Айнзе, але я повинен заперечити! Мені – Шіхоуцу Токіцу – це місце довірила одна з Вищих Істот, сам пан Аманомахітоцу! Я б ніколи не зробив того, що могло б зганьбити його!
– Звичайно.
Почувши негайну відповідь Айнза, Шіхоуцу Токіцу виглядав збентеженим.
– Навіть за час нашого короткого спілкування, я відчув, що ти повністю відданий своїм обов’язкам та абсолютно вірний тим, кого називаєш Вищими Істотами. Мої слова були невиправданими, я відмовляюся від них і прошу вибачення.
Айнз схилив голову.
– О-о! Володарю Айнзе! Будь ласка, не робіть так! Щоб Вища Істота схиляла голову перед таким, як я! Будь ласка, негайно підніміть своє дорогоцінне обличчя!
Айнз повільно підняв голову і поглянув прямо на головного кухаря.
– Шіхоуцу Токіцу, дякую, що прийняв мої вибачення. Проте я хочу, щоб ти почув і зрозумів одну річ: я хочу насолодитися атмосферою цього місця під час неквапливої розмови. Стався до мене, як до будь-якого іншого відвідувача.
Шіхоуцу Токіцу протягнув «хмм» і деякий час боровся з цією ідеєю, але зрештою змирився з нею.
– Зрозумів, пане.
– Добре, радий це чути. Прийде час, коли я запрошу до Назаріка гостей – гостей високого рангу і статусу. Тоді я обов’язково попрошу тебе продемонструвати всі свої вміння.
– Так, пане! А-але… більше не потрібно схиляти голову перед таким, як я.
– Я просив вибачення за те, що мої слова зневажили тебе. Але справа не тільки в цьому, я також просив вибачення в Аманоми, який довіряв тобі і доручив це місце.
Шіхоуцу Токіцу ніяково усміхнувся на це. Він виглядав так, ніби був абсолютно переможений цими словами і більше не міг сперечатися. Але через мить його обличчя повернулася до звичайного, ділового виразу. Ну, принаймні так думав Айнз.
– …У такому випадку, володарю Айнзе, я піду готувати страви, які ви замовили.
Він спостерігав за спиною Шіхоуцу Токіцу, який повертався до кухні, після чого трохи підвищив голос, щоб усі в кафетерії могли його почути.
– Прошу вибачення за метушню. Не звертайте на нас уваги і продовжуйте їсти.
Аура з іншими повернулися від столика з напоями, покоївки знову посідали на свої місця і продовжили їсти, але атмосфера, здавалася, не такою напруженою, як раніше. Схоже, драматична поява Шіхоуцу Токіцу дещо розрядила напругу.
Двійнята й ельфи підійшли до столика, тримаючи свої напої, Люм’єр же поставила перед Айнзом каву.
Аромат кави долинув до нього. Він мав дивний, інтригуючий запах з ягідними нотками.
Іґґдрасіль не укладав рекламних угод з якимись відомими мережами, але гра мала неймовірно багато даних. Це стосувалося і продуктів теж. У звичайній грі це були б просто «кавові зерна», але в Іґґдрасілі було багато видів кавових зерен. І кожен вид мав свої сорти, що вищий сорт, то кращі ефекти після приготування.
Тому кавові зерна, що зберігалися в Назаріку, належали до кращих сортів, тож, відповідно, і кава з них мала бути смачною.
«Можливо, так пахне дорога кава. Цікаво, чи має вона ягідний смак?»
Відчувши гіркоту через те, що тіло не дозволяло йому скуштувати каву, Айнз дочекався, коли всі сіли, після чого сказав:
– Що ж, поговорімо, поки п’ємо.
Двоє ельфів взяли собі динну газовану воду, а третій – зелений чай з льодом. Після слів Айнза вони зробили по ковтку. Група з динною газованою водою широко розплющила очі та закрила рота руками, ніби боячись, що напій втече – доволі непогана реакція.
– Бульбашки! Так смачно!
– Солодке!
Двоє ельфів пробурмотіли це і
їхні склянки досить швидко спорожніли. Тоді Айнз лагідно запропонував:
– …Чому б вам не взяти ще по напою?
– Т-так, звісно!
Двоє ельфів одразу ж кивнули головами, встали і пішли до столу з напоями. Їхні кроки були легкими й енергійними.
– Радий, що їм сподобалося.
– Т-так… – зреагувала на слова Айнза ельфійка, що залишилася за столом.
Здавалося, її зацікавив напій, що обрали інші. Тому вона швидко допила свій чай і встала з місця, щоб приєднатися до них. До речі, Аура і Маре вибрали колу, однак не проявили якоїсь особливої реакції, тому, швидше за все, вони звикли її пити.
Сталося багато несподіваних речей, але, схоже, ельфи трохи заспокоїлися. Вони більше не сприймали кожен його рух з підозрою тільки через те, що він немертвий.
«Як і очікувалося, солодкі речі – ефективні. Моччі-Мочі завжди казала, що всі жінки люблять солодке, бо не існує жінок, які б ненавиділи солодке… Схоже, ці її слова були правдою. Хоча я завжди думав, що цими словами вона просто виправдовувала свою ненажерливість…»
Дві інші учасниці Айнза Ула Ґоуна схилили голови – не те щоб у слизу були голови – на ці слова, не заперечуючи, але вони ніколи не заперечували. І це, схоже, робило дива з ельфами.
Враховуючи ці два факти, можливо, слова Моччі-Мочі і були правдою, однак він досі мав певні сумніви.
«Час починати. Я зробив безліч симуляцій, але мені цікаво, чи зможу я примусити їх добровільного говорити про країну ельфів…?»
Він пригадав, що почув, коли вперше з ними зустрівся.
На думку Альбедо країна ельфів, яка розташувалася у великих лісах на півдні, не мала назви, тому що не займалася торгівлею і поблизу не було країн, з якими потрібно було б налагоджувати дипломатичні відносини. А оскільки не було потреби відрізняти себе від інших, то і не потрібно таких незручностей як назва.
Схоже, через те, що з давніх часів країною правив король, її почали називати королівством. Здавалося, що той король дуже сильний. Але не було зрозуміло ні наскільки він сильний, ні його таланти. Ельфи дивилися на Ауру і Маре збентежено… ніби питаючи, як вони могли не знати?
Країна ельфів зараз перебувала у стані війни з Теократією, яка захоплювала ельфів і продавала їх. Вони нічого не знали про те, що стало причиною війни і коли вона почалася.
Можливо, це тому, що в країні ельфів не було належної системи освіти. Крім того, ельфи, здавалося, не мали наміру дізнаватися про це. Однак з того, що він почув про життя ельфів, виходило, що вони вчать інших, важливіших навичок і знань, наприклад, боротьби з монстрами. Можливо, через це вони не відчували потреби вивчати історію своєї батьківщини.
Коли їх запитали, чи бачили вони коли-небудь темних ельфів у своїй країні, вони відповіли, що не бачили, але темні ельфи у них існують. Насправді Аура і Маре були першими темними ельфами, яких вони побачили. Схоже, темні ельфи були меншістю у країні ельфів. Однак вони сказали, що ніколи не чули про жорстоке поводження з ними. Але, враховуючи загальну їхню необізнаність, цілком можливо, що їм про це просто було не відомо.
І це все.
Це все, що наразі знав Айнз.
Тоді, щоб не викликати підозр, йому довелося зупинитися на такому рівні. Але тепер у нього була причина докопуватися до глибшої частини. Настав час.
«Тепер потрібно вирішити. Я хочу дізнатися більше тому, що хочу налагодити дипломатичні стосунки? Чи це через бажання відвідати село темних ельфів, де Аура і Маре могли б знайти друзів?»
Якщо розмова зайде про перший варіант, то вони можуть знову напружитися. Тоді як другий варіант, ймовірно, буде їм більш зрозумілим і заохотить говорити. Крім того, Айнз з самого початку був націлений на другий варіант, тож він почуватиметься спокійнішим, бо йому не доведеться брехати. Айнз був тим, хто говорив багато брехні, але це не означало, що йому це подобалося. Він просто використовував її на свою користь.
Також була можливість, що вони пізніше могли довідатися правду, тому чесність буде найкращою політикою.
«Гадаю, що так було б легше, але… я не можу уявити, що станеться, коли Аура і Маре почують цю причину».
Він боявся, що вони можуть сприйняти це за завдання – знайти собі друзів. На його щиру думку дружні зв’язки народжувалися через спільні інтереси і тому подібне. Він би не назвав дружбою те, що сформувалося через наказ.
Айнз згадав своїх товаришів по гільдії, друзів з Іґґдрасілля. Їхня дружба сформувалася завдяки випадковим зустрічам і природним збігам обставин.
Він не був упевнений, чи дійсно дітям потрібні друзі. В Айнза – Сузукі Сатору – не було друзів дитинства і він не відчував через це якихось незручностей.
Чому ж він почав так багато думати про цю ідею? Бо колись Ямайко говорила про це. Він також пригадував, що Ульберт саркастично засміявся на її слова і сказав, що це мрії людей, що живуть у зовсім іншому світі.
Айнз не знав, на чийому боці правда. Але нікому не завадить мати друзів.
«Тоді, чому б не опустити частину про друзів, а просто сказати, що я хочу, щоб вони познайомилися з іншими темними ельфами? Залишу їм вирішувати, хочуть вони мати друзів чи ні. Звичайно, буде краще, якщо вони захочуть це зробити».
Але різниця в силі і статусі може стати на заваді справжній дружбі.
В Іґґдрасіллі всі були рівними.
…Раптом у його пам’яті виникли образи кількох друзів і на обличчя Айнза упала тінь. Однак він швидко похитав головою, відкидаючи спогади і почуття, які з’явилися.
Якби вони зустрілися в реальному світі, де були далеко не рівними, то, швидше за все, не змогли б стати друзями. Враховуючи це, першим кроком повинна бути максимальна рівність до темних ельфів. Двійнята з вищих ешелонів Чаклунського Королівства не будуть на одному рівні з темними ельфами, які були меншістю у країні.
«Це означає, що я маю приховати їхні справжні особи наскільки можливо… Гм. Невже всі батьки у світі думають так багато? І Тачмі? Можливо, мені потрібно було розпитати його про це більше, га?»
Поки Айнз думав, як же підійти до розмови, ельфи повернулися з новими напоями.
Вони всі обрали колу.
«Ой, лишенько. Я ще не встиг зібратися з думками… Мені справді погано вдається імпровізація. Але я нічого не можу вдіяти. Раз двійнята тут, то все повинно виглядати так, ніби я питаю з цікавості. Почну розмову, що ми хочемо налагодити дипломатичні відносини. Якщо я не зможу спрямувати розмову туди, куди хочу, то завжди можу сказати «Розумієте…» і заговорити про особисті мотиви. Або, можливо, представити це як бажання почати з малого, тобто з налагодження дружніх стосунків з темними ельфами».
Коли ельфи сіли, Айнз спокійно заговорив:
– Гадаю, варто перейти до справи.
Ельфи, які зосереджено пили свої напої, заціпеніли.
– Зараз ми створюємо країну відому як Чаклунське Королівство. Ми хочемо, щоб у ній всі раси жили в гармонії. Люди, гноми, гобліни, орки, ящіролюди уже прийняли цю ідею і стали громадянами нашої країни. Незалежно від того, погодяться ельфи приєднатися до нас чи ні, ми хочемо налагодити дипломатичні і торгівельні відносини з країною ельфів. Тож я хочу навідати ваш край. Чи можете ви допомогти мені з цим?
Навіть якщо це був лише привід, не буде нічого поганого в тому, щоб дійсно налагодити дипломатичні стосунки і відкрити торгівлю з країною ельфів. Була лише одна критична проблема.
Айнз не міг бути посланцем.
Йому не вистачало навичок, щоб зустрічатися з іноземними дипломатами й укладати угоди про встановлення дипломатичних відносин. Хоче це правда, що з гномами все пройшло гладко, але він сумнівався, що зможе знову досягнути подібного успіху. Була велика ймовірність того, що все вийде з точністю до навпаки.
Тож якби вони справді налагоджували дипломатичні стосунки, він послав би когось розумного. Альбедо підійшла б найкраще, але вона була дуже зайнята справами королівства, яке вони завоювали, тож Айнз поки не хотів підкидати їй додаткової роботи.
Якби він дав Альбедо наказ, вона б сказала, що впорається з цим, і, швидше за все, так і було б. Але це не означало, що вона не зашивається від кількості завдань. Тому Айнзу необхідно уважно стежити за фізичним і психологічним станом своїх підлеглих, та намагатися не перевантажувати їх роботою.
Тому він би був дуже щасливий, якби вдалося налагодити дружні стосунки з темними ельфами, а не братися за щось таке велике як дипломатичні відносини.
– Е-е, м-м, володарю Айнзе Уле Ґоуне, як ми можемо допомогти?
У голосі ельфа чулася настороженість. Айнз легенько знизав плечима.
– Для початку я хочу поставити кілька запитань. І, будь ласка, називайте мене Айнз, гаразд?
– Якщо ми щось знаємо, – рішуче почала ельфійка, – то з радістю поділимося. А-але… це звернення… я н-не впевнена, що це буде…
Аура, Маре, а також покоївки, які сиділи на певній відстані і підслуховували, мали незадоволені вирази облич.
Якби ельфи звернулися до нього Айнз, вони, безсумнівно, обурилися вигуками «Надто фамільярно!» і «За кого ви себе маєте?!», а якщо ні, вони б могли сприйняти це за «непокору наказам володаря Айнза!». Можливо, всі намагалися вирішити, як правильно реагувати.
Він не мав наміру сварити покоївок за те, що вони підслуховували. Вони робили це не зі злими намірами чи банальної цікавості. Він відчував, що над ними витав загадковий дух, який підштовхував кожну з них стати першою, коли знадобиться їхня допомога.
– …Розумію, як шкода. Але розкажіть мені, що собою представляє країна ельфів? Як ви, живучи глибоко в лісах, захищаєтеся від монстрів?
Ельфи виглядали так, ніби їх запитали про щось дивне.
– Ми живемо в лісі, але живемо на деревах. На землі надто небезпечно.
– За допомогою друїдської магії ми перетворюємо дерева на домівки.
– Ми вирощуємо призначені для цього дерева за допомогою магії. Вони називаються ельфійськими деревами.
З їхніх слів виходило, що ельфи-друїди використовували магію для зміни форми дерев. Наприклад, створювали порожнину всередині стовбура або робили прості підвісні мости між двома деревами. Таким чином поєднувалися десятки будинків на деревах.
Ось так утворювалися ельфійські села.
Створення речей шляхом перетворення ельфійського дерева є центральним для їхньої культури – це стосувалося не лише будинків і меблів, так створювали навіть зброю й обладунки. Стріли, які вони використовували для полювання, були такими ж міцними, як залізо.
Наскільки Айнз знав, подібної магії не існувало в Іґґдрасіллі. Але коли він попросив їх продемонструвати, ельфи були здивовані. Вони вважали, що дерево, в якому жили Аура і Маре, теж було змінено таким же чином. Хоча воно не виглядало як ельфійське дерево, вони припускали, що це був якийсь різновид, особлива порода, якою могли маніпулювати лише двійнята.
Їхня магія впливала лише на ельфійське дерево і не діяла на жодні інші дерева.
Враховуючи те, як зроблені їхні домівки, природними ворогами ельфів стали монстри, які мали хист лазити по деревах, наприклад, змії, павуки тощо. Ельфи мали варту, що виконувала свої обов’язки і вдень і вночі, але такі створіння були досить непомітними, тому завдавали певної шкоди. З іншого боку, монстри, які не володіли талантом лазити по деревах, не вважалися великою загрозою, а їхні напади легко відбивали.
Столиця ельфів – їхня чисельність була не такою вже великою, тож це було єдине місто, яке заслуговувало на таку назву – була на рівнині за межами лісу, вона стояла на березі озера у формі півмісяця. Ці ельфи жили далеко від столиці, а тому знали про місто лише з чуток.
Причиною, чому столиця була побудована на землі за межами лісу, здається, полягала в тому, що в озері нібито проживали величезні водяні монстри, що утримувало інших створінь від бажання наблизитися.
«Зрозуміло», – подумав Айнз.
Магія друїдів могла легко створити воду, тому життя на деревах було б досить комфортним. Гілки ельфійських дерев слугували щитом від летючих монстрів і допомагали ельфам сховатися.
Оскільки вони жили в такому середовищі, то не було нічого дивного в тому, що більшість ельфів набувала навичок рейнджерів або друїдів. Без них їм би було важко вижити.
«Ми досі багато не знаємо про принцип набуття навичок і класів у цьому світі. Але я думаю, що раз в ельфів менше фермерів, то вони мають більшу частку боєздатних осіб, ніж люди».
Далі Айнз запитав про тривалість життя, кількість населення тощо.
Здавалося, вони не надто переймалися тривалістю життя; їх не надто цікавило як довго вони можуть прожити. Але вважалося, що найстарішому ельфу в їхньому селі було понад 300 років. До речі, схоже, вони не знали скільки їм точно років. У них не було звичаю відзначати дні народження.
Можливо, через довгу тривалість життя ельфів було не так вже й багато, і дітей вони народжували не так часто, як люди. Проте судячи з розповіді, Айнз подумав, що у них насправді досить висока народжуваність.
«В Іґґдрасіллі ельфи жили тисячу років… Вони швидко росли в перші десять років, так? Чи ні, вони швидко старіли в останні десять років свого життя? Здається, якось так. Я не пам’ятаю подробиць, тому можу помилятися. Здається, вони могли народити дитину кожне десятиліття і вважалися повністю дорослими лише після досягнення двохсот років. А плідними вони залишалися до чотирьохсот років, тоді… це десь двадцять дітей? У майбутньому це може знадобитися. Потрібно буде поговорити з кимось, хто більше про це знає».
– Отже, якби ми повернули вас до рідного села, куди нам потрібно було б іти далі?
Ельфи перезирнулися.
«Звісно. Хіба вони будуть про це говорити? Це важлива інформація».
Через деякий час один з ельфів непевно запитав:
– Е-ем… нас відправлять додому?
– …М? – Айнз почув дивні нотки у словах. Далі він зрозумів, що зробив помилку. – …Авжеж, на ваше село напали люди з Теократії.
Ці троє не були воїнами. Коли на село напали люди Теократії, то їх взяли у полон. У такому випадку повернення додому для них буде болісним і навряд чи безпечним.
– Гаразд, тоді не село, а в якесь безпечне місце. Є щось на думці? Можливо, інше село, де живуть ваші родичі? Якщо ні, то, можливо, столиця?
– Столиця…?
– Вибачте, ми знаємо лише околиці навколо нашого села…
– Ми не знаємо, яке місце можна вважати безпечним…
Вони не знали багато про зовнішній світ. І це стосувалося не лише цих трьох. Жителі Королівства й Імперії були такими самими.
Більшість людей у цьому світі закінчували своє життя там, де вони народилися. Особливо ті, хто не отримав належної освіти, у кращому випадку вони могли знати про найближче місто, але все що далі було для них зовсім іншою країною.
Поки Айнз думав про це, ельфи запитали.
– Ем… Отже, нам потрібно залишити це місце?
– Такий план. Якщо ми збираємося налагоджувати дипломатичні стосунки з країною ельфів, то утримування вас тут може нашкодити нашій репутації. Розумієте? Досі ми тримали вас тут через відсутність варіантів, але це виправдання більше не буде діяти, якщо ми встановимо дипломатичні стосунки з країною ельфів. Але я не настільки жорстокий, щоб закинути вас на території під контролем Теократії, тому і запитав про безпечні місця…
Хоча Айнз не планував бути посланцем у дипломатичній місії, але безпечне повернення цих трьох могло бути корисним у майбутньому.
Побачивши, що ельфи хотіли щось сказати, він запитав:
– У чому справа?
– Чи не могли б ви залишити нас тут?
– …Хмм.
Айнз поглянув на напої перед ельфами. Вони ж не могли їм сподобатися аж настільки? Ні, це не могло бути причиною.
– …Чому? – запитав він. – Я не буду наполягати, якщо ви не хочете пояснювати, але мені цікаво.
– Е-е…
Лідер тріо глянув на Ауру і Маре.
– …Ауро, Маре, схоже, ваші напої майже закінчилися. Чому б вам не взяти собі ще?
– Га?
– Точно! Зрозуміла, володарю Айнзе. Ходімо, Маре.
Чудово.
Айнзу подобалася кмітливість Аури.
Якби він був на її місці, то, ймовірно, навіть би не зрозумів, що його попросили відійти на мить. Або, можливо, досвід роботи в офісі допоміг би йому зчитати це прохання негайно?
Схоже, Аура читала атмосферу набагато краще за Альбедо чи Деміурга. В його голові з’явився Деміург, на обличчі якого грала ледь помітна усмішка, коли він говорив «То ось у чому справа, володарю Айнзе?».
«Ці двоє зазвичай не розуміють моїх справжніх намірів… Іноді мені здається, що вони роблять це навмисно. Чи вони дійсно роблять це навмисно?»
– Щ-Що? – протягнув розгублений Маре, якого потягнула за руку Аура, що вже стояла на ногах.
Коли вони відійшли на безпечну відстань, Айнз запитав:
– Тепер ви можете говорити?
– Т-так.
Оцінивши відстань на око, ельфійка заговорила тихим голосом. Двійка темних ельфів мала кращий слух, ніж люди, а такі вправні рейнджери, як Аура, чують ще краще. Ельфи перед Айнзом, схоже, це розуміли, тому і стишили голос, проте залишалась висока ймовірність, що Аура могла все почути.
– Ми вже звикли до життя тут і нам буде важко повернутися до того, що було раніше… Крім того…. Дім пані Аури і пана Маре – такий чудовий.
– О?
Айнз мав говорити так само тихо, як і ельфи, але він був до того здивований, що видав цей звук своїм звичним голосом.
На мить він подумав, що це жарт, але коли побачив, як двоє інших ельфів серйозно кивнули на знак згоди, то зрозумів, що кожне слово було щирим.
Вони почали з того, що їжа тут була набагато кращою. Схоже, ельфи їли різноманітну їжу, наприклад, фрукти, м’ясо й овочі, страви були зазвичай або смажені, або варені.
Тепер, коли вони звикли до кухні Назаріка, вони не були впевнені, що зможуть повернутися до простих страв, що їли раніше. До речі, схоже, їхньою улюбленою їжею стала піца.
«Он як… їжа як інструмент дипломатії показує себе доволі непогано. Можливість їсти таку смачну їжу – це дуже ефективна тактика… це як з гномами!»
У них були також й інші причини.
Тут було набагато безпечніше. Хоча села, створені за допомогою магії друїдів, розташовувалися високо і були відносно безпечними місцями, але ще не було жодного року, щоб хтось не став жертвою монстрів. У Назаріку вони могли міцно спати вночі, і нікому не потрібно було стояти на варті.
Хоча вони сказали багато, але жодна з цих речей не звучала як те, що не можна було сказати перед Аурою і Маре. Тому Айнз подумав, що мало б бути ще щось. Щойно це спало йому на думку, ельфійка сказала:
– Крім того, ми дуже раді, що можемо служити двійнятам.
– Он як…
Айнз із розумінням кивнув.
Двійнята належали до ельфійської раси, ба більше, вони були милими дітьми. Можливо, у когось би виникли сумніви щодо служіння дітям, але чари Аури і Маре, ймовірно, переважили це.
Якби хтось запитав Айнза кому з охоронців поверхів він би хотів служити, то його вибір однозначно упав би на Ауру і Маре. Звичайно, якби Айнза насправді про це запитали, то він би дипломатично відповів щось таке «Всі охоронці такі чудові, що я просто не можу вибрати когось одного». Однак у глибині душі це точно були б Аура і Маре. Наступним був Коцит. Він не дуже хотів служити іншим.
Проте це все одно не скидалося на те, що не можна сказати при двійнятах. Айнзу здавалося, що повинно бути щось ще, але схоже ельфи сказали все, що хотіли.
«Чесно, я не дуже розумію. Хіба не можна було сказати це при двійнятах? Чи вони думали, що їх будуть лаяти за щось таке? Ну… неважливо».
– Гаразд. Тоді ви можете продовжувати працювати в Назаріку.
Не було потреби відмовляти в їхніх бажаннях.
Почувши слова Айнза, ельфи виглядали щасливими. Не схоже, що вони намагалися таким чином улестити його.
– Що стосується постійного працевлаштування, то нам потрібно буде детально обговорити зарплату й інші переваги. Пізніше я доручу комусь зайнятися цим.
Здавалося, трійка ельфів не розуміла про що він говорив, але Айнз вважав це дуже важливим.
Якщо вони планують налагодити стосунки з темними ельфами у країні ельфів, то поводження з цими трьома могло зіграти важливу роль. Звичайно, можна було скористатися виправданням, що вони звільнили їх від рабства, тож їхня праця була компенсацією за те, що Назарік весь цей час дбав про них. Однак навіть у цього виправдання були своєї межі. Їхню нинішню ситуацію з безоплатною працею навряд чи можна вважати справедливою трудовою практикою. Він не хотів, щоб у темних ельфів, які могли колись завітати сюди, склалося про Назарік погане враження.
У такому випадку ці троє могли стати ідеальною можливістю для створення прецеденту, коли працівники Назаріка отримували чудову зарплату і хороші умови праці.
Айнз кинув погляд на покоївок навколо них.
Після того, як ельфи стишили голоси, вони більше не могли підслухати розмову, тому майже кожна покоївка вдавала, що обперла голову на руку, а насправді притискала долоню до вуха, з усіх сил намагаючись почути хоч щось.
Ясно як білий день.
Він відчував, що це ознака відданості, тому не хотів докоряти їм за це. Проте Айнзу хотілося, щоб вони діяли більш приховано.
«Потрібно якнайшвидше підписати контракти з цими ельфами. До речі, чи можна скористатися цим для того, щоб поширити умови праці й на звичайних покоївок?»
Він міг би спробувати так зробити, проігнорувавши їхнє бажання працювати, однак це могло викликати гнів, який покоївки спрямували б на ельфів, що і стали причиною збільшення вихідних. Айнз сумнівався, що вони спробують нашкодити ельфам, однак якщо він справді збирався поширювати нові умови праці на покоївок, йому потрібно обирати обережний підхід.
– …Відійдемо від цього питання, у мене є прохання щодо мандрівки в країну ельфів. Я б хотів, щоб ви були нашими провідниками. Звичайно, Аура і Маре також будуть з нами. Ми нічого не знаємо про ельфійський етикет, тому я хотів, щоб ви виступили в ролі посередників.
Трійця перезирнулася і похитала головами.
– Вибачте. Ми не впевнені, що будемо корисні як провідники… Хоча ми були у сусідньому селі, але ми не впевнені щодо наших знань етикету…
– Он як…
– Вибачте!
– О, не треба схиляти голови.
Опинитися в незнайомому місці без провідника було досить клопітно, але також було незрозуміло, чи буде від цих ельфів користь. Якщо їм все одно доведеться покладатися на власні рішення, тоді не було потреби примушувати їх іти. Цілком могло бути так, що трійка стала б для них тягарем.
Айнз обернувся і поманив Люм’єр.
Коли вона нахилилася, він сказав «Ще трохи» і підняв чашку. Звичайно, рідини
там не стало менше, щоб внести ясність він перевів погляд на двійнят.
Айнзу здалося, що це могло виглядати дещо дивно, але, вона, здається, негайно зрозуміла і, сказавши «Перепрошую», пішла.
– Отже, що такі ельфи, як ви, думають про темних ельфів?
– Вони чудові.
Негайно відповіли всі троє. Айнз нахмурився.
Його тішило, що темних ельфів оцінювали саме так, але, здавалося, що така відповідь була продиктована чимось іншим.
Він швидко зрозумів у чому причина.
Аура і Маре.
– Ні, я питаю як ваша раса ставиться до раси темних ельфів.
– Вони чудові.
– Ні, це не…
Так він нічого не доб’ється від
них через ось це підлабузництво. Аура і Маре багато чого зробили для трійки
ельфів, тож вони навряд чи могли сказати «Темні ельфи – нижча раса» або щось
таке. Навпаки, якби вони могли таке зробити, це було б набагато тривожніше.
– Як я вже говорив раніше, ми плануємо встановити дипломатичні стосунки з країною ельфів. Швидше за все, я довірю цю справу двійнятам. Тому мені потрібно знати, як загалом раса ельфів ставиться до темних ельфів. Якщо в ельфійському суспільстві є упередження до темних ельфів, то це буде поганим рішенням – відправляти двійнят як посланців, правильно? Саме тому я хочу знати правду.
Трійка перезирнулася.
– Чесно кажучи, темних ельфів у нашому селі не було, ми зустріли їх тут уперше. У нас не було про них якоїсь особливої думки. Нам було відомо лише те, що група темних ельфів переселилася з півночі, оце і все.
– Загалом ми чули лише якісь чутки, тож коли уперше зустріли темних ельфів, то були здивовані, що їхня шкіра справді темніша.
– У селі ми ніколи не чули, щоб хтось говорив щось погане про темних ельфів. Однак ми можемо говорити лише за наше село.
Не схоже, що вони намагалися улестити його чи збрехати. А раз так, то молоді – якщо тут можна використовувати таке слово – ельфи не мали упереджень щодо темних ельфів.
У такому випадку, хоча темні ельфи були меншиною, вони не зазнавали утисків. Можливо, це пояснювалося тим, що країна ельфів мала зовнішнього ворога – Теократію – а тому жителі не мали часу на внутрішні конфлікти. А може справа була в тому, що ліс був суворим середовищем для життя?
– …А немертві?
– Ворог, що забруднює ліс.
– Огидні істоти.
– Однак ми рідко їх бачили.
– Он як, зрозуміло.
Швидкі відповіді. Жодних вагань.
Хоча він був володарем Аури і Маре, але не користувався повагою у трійки ельфів. Звичайно, Айнз нічого про це не сказав. Він сам хотів знати правду і нічого крім правди, але не очікував, що вони будуть аж настільки прямими. Схоже, ця трійка ельфів належало до того типу, який сприймав за чисту монету слова начальника «можете говорити вільно» і наступного дня отримував нижчу посаду або прощався з роботою.
Але це робило до болю ясним факт, що сам Айнз не міг стати посланцем, який би встановлював дипломатичні відносини. Ні, можливо, це навіть було йому на руку. Він міг би використати це як виправдання, що він не може брати на себе лідерство у цьому питання. Це набагато краще, ніж якби Айнз не зміг налагодити дипломатичні відносити через відсутність здібностей.
Чи потрібно їм діяти в повільному темпі, дотримуючись формальних процедур? Послати дипломатів і поволі, крок за кроком, налагоджувати стосунки?
«Однак у нас немає подібних дипломатів… Відсутність чиновників, яким ми можемо довірити подібну справу, це наша слабкість… Звичайно, є можливість, що я просто про них не знаю, але… Можливо, слід запропонувати Альбедо послати шукачів пригод? Ні… ми не на тому етапі, де могли примусити їх говорити від імені Назаріка. Можливо, я помиляюся, але…»
Якби він запропонував це Альбедо, то вона, мабуть, сказала, що навіть зараз шукачі пригод цілком впорають з цим завданням.
«…Але чи є у нас час?»
Країна ельфів воювала з Теократією і, здається, уже пережила досить серйозне вторгнення. І воно сталося ще до того, як цих трьох спіймали. Не можна було точно стверджувати, але була велика ймовірність того, що при найгіршому розвитку подій, країна ельфів могла опинитися на межі повного краху.
Падіння країни ельфів не було б такою вже поганою подією для Айнза. Якби він протягнув руку допомоги в такій ситуації, то ефект був би в рази кращим. Однак це не означало, що Айнз мав чекати, коли це станеться.
Він не міг дозволити собі чекати і дивитися на все збоку. Ті, хто міг би стати друзями Аури і Маре, могли втратити свої життя під час таких подій. Все-таки темні ельфи були меншістю, для нього вони мали велику цінність.
«Можливо, спочатку послати лише двійнят? Ні, я не можу цього зробити. Я б нервував, якби послав цих двох у невідоме місце. Я знаю, що вони NPC, а не безпорадні діти… Однак я хотів, щоб вони зосередилися на пошуку друзів, замість того, щоб думати про налагодження дипломатичних відносин. Тож, мабуть, я, як і планував, повинен іти з ними».
Наразі він не планував втручатися в їхню війну з Теократією з метою порятунку країни ельфів. Айнз не хотів ставати причиною ворожих стосунків і прямого конфлікту між Чаклунським Королівством і Теократією.
Він хотів дізнатися думки Альбедо і Деміурга з цього приводу, але також побоювався, що у такому випадку стане ясно, що його голова абсолютно порожня. Ба більше, якби Айнз завів про це розмову і висловив якусь ідіотську думку, вони могли поставити її на перше місце, а це своєю чергою могло б нашкодити Назаріку в майбутньому.
«Можливо, кращою ідеєю буде навідатися в країну ельфів і сказати темним ельфам, що їм потрібно евакуюватися. В такому разі… чи потрібно брати з собою ще когось, крім двійнят?»
Якщо він братиме з собою когось, то буде краще мати експерта з хорошими здібностями до приховування, як Ханзо, замість того, щоб вести за собою армію.
Так само, як було з поїздкою до країни гномів.
– Ясно…
Айнз дивився на трьох ельфів. Цього разу вони могли виконати роль того ящіролюда.
– Щ-що?
– Ні, нічого. Просто говорив сам з собою.
Наприклад, він би міг взяти одного з ельфів з собою, залишаючи двох інших тут. Опинившись у ролі заручників, жоден би не наважився нашкодити Айнзу.
Непоганий план.
Навіть якби вони зрозуміли, що опинилися в ролі заручників, то він би міг наполягати, що не мав такого наміру.
Айнз поглянув на двійнят – вони одразу зрозуміли, що тепер можуть повернутися. Аура, Маре і Люм’єр підійшли до столу.
– О, якщо подумати, то які подарунки потішили б ельфів? Золото, срібло чи коштовності?
– Ми не користуємося металевими монетами, тому я сумніваюся, що золото і срібло підійде…
– Гадаю, у нашому селі найбільше б тішилися їжі. Або лікарським травам, які важко дістати. Подряпини і невеликі травми можна вилікувати за допомогою магії, але у випадку з отрутою чи хворобою потрібна допомога талановитого друїда. Тому ліки, які можна носити з собою, були б неоціненним подарунком.
– Не одяг, ми магією робимо його з ельфійських дерев.
– Будинки, стріли… і навіть одяг… магія ваших друїдів може зробити майже все. Але ти не можеш зробити так багато правильно, Маре?
– Га? А, т-так. Я не можу використовувати таку магію.
Цей особливий вид магії друїдів, ймовірно, був результатом ельфійської еволюції. Айнз хотів за можливості отримати ці техніки, але, швидше за все, жителі Назаріка не зможуть ними скористатися. У такому випадку краще буде взяти під свій контроль мешканців цього світу і примусити їх всіх схилитися перед Назаріком. Це могло б мати вирішальне значення, якби вони зіткнулися з іншою гільдією.
Ні…
«Слід припустити, що вже є така гільдія. Мені потрібно поговорити про це з Альбедо і попросити переглянути національну стратегію».
Раз Айнз про це подумав, то логічно припустити, що й інші гравці про це подумали. Лише дурень буде вважати, що він один такий унікальний.
Можливо, відкриття «Брами» і
переміщення їжі в село ельфів за певних обставин буде хорошою ідеєю показати,
що Чаклунське Королівство мало дружні наміри. Він пам’ятав, що у випадку з
гномами це спрацювало досить ефективно.
Буде розумним пригадати те, що спрацювало тоді, і на такій основі планувати цю експедицію.
«В той момент я просто хотів розвернутися і втекти…»
– ...Що ж, гадаю, найкращий варіант – це знайти озеро у формі півмісяця, зібрати інформацію про столицю країни ельфів, а потім вирушити до села темних ельфів.
– Ми збираємося туди?
Аура, схоже, хотіла щось сказати. Однак вона не хотіла заглиблюватися у деталі у присутності трьох ельфів.
Айнз не хотів говорити двійнятам, що основна причина поїздки до села темних ельфів, це пошук друзів для них. Він не хотів, щоб Аура і Маре сприйняли це за наказ, відповідно до якого вони мали діяти.
– Так, це мій план. Мені знадобиться ваша з Маре допомога.
Він навмисне вдав, що не помітив поведінки Аури, однак двійнята енергійно кивнули, погоджуючись.
«Що далі…? Переконувати інших…
Але тепер не буде так, як з гномами…»
Він не був упевнений, що зможе подолати наступну перешкоду. Але в нього не було іншого вибору, як щось робити. Це стане сходинкою для впровадження оплачуваних відпусток у Назаріку.
Їжу принесли в ідеальний момент – можливо, вони чекали, поки затихне розмова.
– Уперед, їжте.
Коли Айнз сказав це, очі ельфів засвітилися. Вони насолоджувалися кожним шматочком їжі.
Коментарі
Дописати коментар