Повелитель. Том 16. 5-11
Розділ 5. Скрадне вбивство. Частина 11
Розділ 5. Скрадне вбивство. Частина 11
Вона, одягнута у сяючі обладунки, була у центрі і підстрибувала на місці.
– Чи можу я запитати, що ви робите?
Можливо, це було щось, чого Валеріан не розумів. Якийсь особливий ритуал?
– Хм? Нічого особливого. Я просто не можу заспокоїтися, якщо не буду рухатися.
– Он як?
Ще кілька секунд пострибавши, вона нарешті зупинилася.
– Тобі не потрібно бути таким ввічливим. Зрештою у тебе вища позиція, ніж у мене.
Попри ці слова, ні в її тоні, ні у ставленні не відбулося змін, які б вказували, що вона розмовляє з вищим офіцером.
– Боюся, це неможливо. Ви – найкращий воїн Теократії й учень божественного захисника.
– Який ти серйозний… Що ж, як хочеш – я тебе не зупинятиму. Але раз ти прийшов, це означає те, що я думаю?
– Саме так. Залишився лише замок. Проте ми припускаємо, що там збираються вцілілі сили…
– Я подбаю про це, однак у мене лише одна ціль, тому не думайте, що я проводитиму ретельну чистку.
– Зрозумів. Ми довіримо його вам.
Вираз обличчя жінки, відомої як Ні Смерті Ні Життю, повільно змінився.
Валеріан опустив погляд, побачивши її посмішку.
Цей вбивчий намір не був спрямований на нього. Він знав це, але його все одно охопив страх.
– О, вибач… Агов, чи можу я дещо запитати?
– Звісно. Якщо я зможу відповісти…
– Добре. Чесно кажучи, особисто я не маю образи на того типа. Зрештою прямо він мені нічого не зробив. Хоча можна сказати, що він ніколи не поводився, як батько, але з його точки зору було б нерозумним вимагати чогось подібного від нього. Цілком ймовірно, що він навіть не знає про моє існування… Це моя мати ображена на нього. Тому можна сказати, що почуття всередині мене, це те, що вона прищепила мені.
Він не знав, як на це відповісти. Йому слід було погодитися чи заперечити? Крім того, вона – донька короля ельфів?! Тоді хто її мати? В його голові виникло багато запитань.
Жінка продовжувала говорити, не
звертаючи уваги на Валеріана, який був настільки розгублений, що не міг нічого
сказати.
Він зрозумів.
Це була розмова з собою. Вона не чекала відповіді.
– У такому випадку мені слід було б спрямувати ненависть на матір, чи не так? На людину, яка викликала в мені такі неприємні емоції. Але оскільки вона вже мертва, нема жодного способу зробити це. Тому, можливо, замість цього я спрямовую ненависть на батька. Але якщо я справді хочу позбутися цієї образи… можливо, мені слід зосередитися на тому, що любила мама, правда?
Тон розмови змінився.
Валеріан поглянув на її обличчя.
Вона досі усміхалася. Змін не сталося.
Але чи справжня ця усмішка?
Валеріан ковтнув.
Він боявся, що його відповідь могла спровокувати крах Теократії.
Мабуть, вона вловила напругу. Жінка криво посміхнулася.
– …О, знову. Вибач, якщо я тебе налякала. Я не намагалася сказати, що хочу знищити Теократію і так виплеснути свій гнів. Зрештою… мені подобається Теократія.
– О-он як. Приємно це чути.
Він не зміг дати хорошої відповіді. Проте всередині Валеріана охопило відчуття полегшення.
– Але… я не знаю. Мені цікаво, чи зможу я стати вільною, коли позбудуся образи, якою затаврувала мене мати. Що більше я думаю про це, то незручніше почуваюся. Для мене це емоційний час.
– Це зрозуміло.
– Якби це був хтось зі знайомих, вони б неодмінно поставили запитання «Нагадай, скільки тобі років?».
– Перепрошую, я не подумав про це.
Вона продовжила, не звернувши жодної уваги на поклон Валеріана.
– Про що думала моя мати?
– Га?
– …Слабких розтопчуть. Тож стань сильним. У цій ідеї нема нічого хибного. Частина мене вважає, що дитині не потрібно проходити через такі суворі тренування, однак я не єдина у світі, хто проходив навчання на межі смерті в юності. Можливо, є ті, хто проходив навіть суворіші тренування заради того, щоб стати сильнішими. Тож у мене егоїстичне мислення, чи не так?
– Це… думаю, важко сказати напевно… Як би це сказати…
Відповідь Валеріана, який постійно думав про те засмутить її відповідь чи ні, вийшла безглуздою.
Ніби відчувши його вагання, вона засміялася – цього разу щиро.
– Коли це буде завершено, можливо, мені слід переглянути старі записи. Можуть бути речі, які я тоді не помітила, але вони були очевидними для очей третьої сторони. Упевнена… щось залишилося. Якась підказка про те, що матір відчувала до мене… Що ж, час вирушати, га?
*
– Хуф. Хуф. Хаааф…
Враховуючи фізичні здібності Декема, він точно не мав задихатися, пробігши цю дистанцію на повній швидкості, але зараз його дихання було надзвичайно важким. Причина – страх. Емоційний вир, що панував усередині, сильно вплинув на фізичні здібності.
Декем, поки біг, напружив слух, щоб почути, чи гнався хтось за ним.
Але нічого.
За ним ніхто не гнався.
Чи вдалося йому втекти?
Ні, Декем подумки похитав головою.
Він не міг бути впевненим у цьому.
Його гордість як найсильнішого ельфа більше не мала значення. Він мав просто втекти звідси.
Поразка – це ще не кінець. Ельфи були не лише в цьому лісі. Декем міг вирушити кудись далеко і там знову створити королівство. У нього було стільки сили – він вірив, що досі їх мав.
«Я не зроблю такої ж помилки».
Він мав доказ того, що його кров могла пробудитися в майбутніх покоління, це були не лише діти, але й онуки і правнуки. Цього разу Декем мав діяти розумніше.
«Саме так. Це не провал і не поразка. Це всього лише хороший досвід. Я не якийсь там ідіот, тож не стану марнувати це. Тільки справжні дурні повторюють одні й ті самі помилки!».
Правильно.
Для початку нехай хтось із його дітей народить дитину від темного ельфа. Чи, може, йому самому слід мати спільну дитину з темною ельфійкою?
«У мене не так багато часу. Чи слід якнайшвидше тікати звідси? А, може… мені потрібно взяти трохи їжі?»
Він думав на бігу.
Телепортація Декема дозволяла переміщуватися до місця, де розташувався пов’язаний з ним елементаль. Але оскільки Бегемот був повалений, він більше не міг цим користуватися. Тому Декем не мав іншого вибору, як покинути це місце на власних двох. Хоча він також міг літати за допомогою магією, тож пересування на ногах не було його єдиним вибором.
Так, у Декема була магічна сила.
Відверто кажучи, йому не потрібно було щось з собою брати – з тими магічними предметами, що були на ньому зараз, Декем міг впоратися будь з чим. А діставши до цивілізації, він міг взяти все, що захоче. З силою Декема це було можливим.
Це правда, що він недавно зазнав поразки – йому було гірко це визнавати – але сила тих двох онуків була винятком. Вони були такими могутнішими лише тому, що в них текла кров Декема, тож навряд чи там, куди він втече, знайдеться хтось подібний. Однак якщо він використовуватиме свою силу направо і наліво, то приверне увагу. Якщо інформація про Декема пошириться, немертвий, яким керували онуки, може знову напасти на нього.
«Але якою була їхня мета? Вони з’явилися на тому поверсі, бо там була скарбниця? Якщо їх цікавили лише скарби, то їм би мало бути байдуже на те, живий я чи мертвий…»
Ця думка, мабуть, була надто наївною. Важко повірити, що слова його онуків – точніше те, що вони примусили сказати немертвого, – були правдою.
«Можливо, їхня головна ціль… моє життя».
Він мав припускати найгірше. Бо від цього залежало його життя.
«У такому випадку мені потрібно залишатися непомітним, наскільки це можливо, доки я не втечу звідси… Також слід уникати використання будь-якої магії. Отже, мені потрібна їжа».
Серед заклинань друїдів було одне, що створювало плоди. У скарбниці був посох, який дозволяв використовувати цю магію шість разів кожні чотири години. Однак сам Декем цього заклинання не опанував. Крім того, він не міг похвалитися видатними навичками виживання у лісі. Декем був упевнений, що зможе відбитися від будь-якого монстра, що нападе, але сумнівався у своїй здібності отримати щось їстівне у лісі збиранням або правильним приготуванням убитих звірів.
«У моїй кімнаті є дещо, фрукти й алкоголь. Я візьму їх і якнайшвидше покину цей ліс без використання магії. Після цього я грабуватиму всіх, кого зустріну, і вбиватиму їх, щоб інформація не дійшла до моїх онуків. О, точно. Чи варто мені взяти щось цінне? Я чув, що такі речі, як коштовності, золото і срібло можуть бути корисними, так?»
Важко дихаючи, Декем нарешті дібрався до своїх покоїв.
Там мало бути кілька жінок, але вони привертатимуть увагу, якщо він візьме їх з собою. Крім того, це його сповільнить. Він вирішив залити їх тут.
Чи, можливо, йому слід взяти одну чи дві?
Хоча для нього як для короля це було неприємно, але він міг нести їх без особливих проблем.
«…Я не проти взяти з собою жінку, яка зможе приготувати їжу. Крім того, коли я покинув ліс, невідомо, через скільки я знову побачу ельфів. Тож, мабуть, краще взяти когось з собою, щоб вона народила дітей».
Він витер піт, що виступив від болю, і заспокоїв уривчасте дихання. Він не хотів виглядати перед жінками не по-королівськи.
Декем відчинив двері не забуваючи про напрямок, з якого прийшов, хвилюючись, що у будь-який момент з-за спини міг з’явитися немертвий.
– Ласкаво прошу назад.
Пролунав бадьорий жіночий голос.
Декем негайно розлютився.
Одна з жінок, які раніше принижувалися перед ним, наважилася заговорити до нього таким тоном? Йому здавалося, що вона сміялася з нього за поразку, яку він зазнав від онуків. Однак гнів негайно вщух, коли Декем побачив стан кімнати.
Вона була червоною.
Його покої пофарбували в червоний.
Це – кров.
Запах крові був настільки густим, що це навіть виходило за межі слова «сильний». Чому ж він не помітив цього, коли був ззовні? Швидше за все, його нюх був приглушений через запах власної крові, що йшла від ран.
Останки ельфійок були розкидані по кімнаті, а посеред усього цього на кріслі, яке, мабуть, вона спеціально принесла, сиділа жінка.
Він не впізнавав її. Вона була одягнена у чудовий повний обладунок, в одній руці тримала шолом, а в іншій – дивний посох з трьома вигнутими закривавленими лезами на кінці. Просто дивлячись на це, він не міг зрозуміти, з якою метою була створена ця зброя.
У нього склалося враження, що вона не була ельфійкою. Але її зовнішність мала деякі риси ельфів, тож, можливо, він все-таки помилився? Крім того, її очі…
– Ну, рада зустрічі, тату.
Вона посміхнулася.
Висновок прийшов негайно.
– То он воно що… Ти матір тих дітей…
Обличчя жінки напружилося, але вона негайно засміялася.
– Саме так. Я… їхня мама. Дивлячись на твої рани, я бачу, що ти програв їм. Вони були настільки хороші? Як вони перемогли тебе? Поділися зі мною, тату.
Декем спробував відкрити рота, але швидко закрив його. Вона намагалася купити час, а він собі цього дозволити не міг.
Декем розвернувся і спробував піти.
– …Я не дозволяла тобі йти.
– Ґах!
Різкий біль у ногах примусив його впасти на підлогу.
Коли він поглянув, то побачив, що лезо з дивного посоха жінки зачепило ноги, збивши на землю. І далі його затягнуло в кімнату.
Коментарі
Дописати коментар