ЗСМК. Том 4. 2-4
2.4 Колишня парочка хоче стимул | «Не кажи, що я крутий»
2.4 Колишня парочка хоче стимул | «Не кажи, що я крутий»
– Зі справою закінчено. Ідемо додому?
– Так. Ходімо додому.
– Чи повернули ми відчуття напруги?
– Ну, принаймні я знаю, що ти дивишся на мене розпусними очима.
– Я сказав тобі… Це ти та, хто сказала мені дивитися.
Юме тихо захихотіла. Навіть не повертаючись в її бік, я знав, як вона виглядала. Юме, піднісши руку до рота і поглянувши на мене, м’яко усміхалася.
Ми були парою, а потім стали зведеними братом і сестрою. Я надто добре знав, які вирази бувають на її обличчі. Це справді нагадувало кризу у стосунках… нам не потрібно було братися за руки, ба більше, нам навіть не потрібно дивитися на обличчя одне одного.
Голос, зовнішність, саме її існування – бути поряд з нею стало надто природним.
Схоже, ми досі перебували у фазі виходу з медового місяця. Називала нас парою продавчиня в магазині чи батьки за обіднім столом – нічого суттєво не змінювалося.
– Хочеш зайти до книгарні по дорозі додому?
– О так, я хотів взяти кілька книжок, щоб почитати під час поїздки.
– Ти абсолютно не маєш наміру покидати будиночок своєї бабусі, еге?
І ось так ми, не тримаючись за руки, пішли до книгарні. На мою думку, це було чудово.
Ми поверталися додому, коли на землю спускався вечір. Літне небо забарвилося в червоний від променів сонця, яке котилося за горизонт. Ми переступали через тіні телефонних стовпів, що лягали на нашому шляху, ніби перепони.
– Раз ми вийшли з дому в різний час, то чи слід нам прийти додому також в різний час?
– Та все гаразд. Просто скажемо їм, що ми випадково зустрілися по дорозі додому.
– Точно… Якщо ми надто мудруватимемо, то це виглядатиме награно, еге?
Порівняно з торговим центром, який був переповнений людьми, навколо практичного нікого не було. З будинків, що вишикувалися по обидва боки дороги, лунали голоси дітей, які гралися, та звуки приготування їжі. Єдині тіні, що були відкинуті людьми на асфальт, належали нам з Юме.
У цьому місці, ніби спеціально створеному для нас, я намагався заштовхати у глибини мозку спогади, що намагалися повернутися до мене. Вони мені не потрібні. Більше ні. Ми справлялися. Все необхідне прийшло з часом і звиканням. Тепер ми могли жити повсякденним (у своєму стилі) життям, не озираючись на темне минуле з наших днів у середній школі.
Це вже четвертий місяць, який провели як зведені брат і сестра. Період розгубленості закінчився.
Ми колись були парочкою. Одна минуле – це минуле, а теперішнє – це теперішнє, вони ніколи не будуть змішані. Обидва статуси – колишньої парочки та зведених брата і сестри – можуть без проблем співіснувати і не заважати одне одному.
Я розумів це. Розумів, але…
– А… – Юме, яка йшла на крок попереду, раптом зупинилася.
– Це…
Перед нами було роздоріжжя.
Це був той самий маршрут, яким ми ходили у середній школі, і те саме місце, на якому ми прощалися перед тим, як розходилися по домівках. Тепер, навчаючись у старшій школі, ми рідко користувалися цим шляхом. І…
Якщо подумати, то я міг назвати це лише поривом юності, але з другого по третій рік середньої школи в мене була так звана дівчина.
Шлях зі школи додому поволі тонув у сутінках.
Роздоріжжя, яке вело до наших з нею домівок.
Обличчя Аяї з легким рум’янцем.
М’яке відчуття, що залишилося на моїх губах.
Навіяні пейзажем навколо спогади виринали один за одним. Юме в окулярах і з хвостиками дивилася на мене з ближчої відстані, ніж це було у спогадах.
У цю мить подув прохолодний вітер, який мало не зірвав з неї капелюх.
– А… – одночасно зреагували ми.
Я квапливо простягнув руку, Юме ж підняла свою. В результаті наші руки торкнулися.
– …
– …
За сьогодні це був перший раз, коли наші руки торкнулися. Я відчув щось гладке і прохолодне, у пальцях закололо, ніби по них пробігла електрика.
Просто здалося. Це все ілюзія. Це все у моїй голові. Так, всього лише якихось чотири місяці тому я усвідомив це, хіба не так? Тоді в мене була інша думка. Коли тато підняв тему зі своїм повторним шлюбом, то він сказав, що навіть у такому віці люди не могли припинити зачаровуватися. А раз у його віці це було неможливим, то для таких старшокласників, як ми…
…Юме раптом міцно стиснула мою руку. Не було причин докладати стільки сил, але вона продовжила міцно стискати, ніби не хотіла, щоб я відпускав. Потім вільною рукою вона зняла капелюха.
З такої близької відстані я міг чіткіше побачити її обличчя. Захід сонця пофарбував щоки Юме в червоний. Вона дивилася на мене, ніби чогось чекала.
– …Як подолати спад у стосунках, метод четвертий, – ніби загнана у кут під час гри у шьоґі, вона швидко випалила виправдання. – Виражайте свої почуття діями.
Це просто. Бо ми робили це знову і знову, і знову, і знову. З іншого боку… рік тому ми цього не зробити, тож все почало закручуватися і зрештою розвалилося.
Юме заплющила очі. Мені всього лише потрібно було підійти ближче і трохи нахилитися. Це легко. Це справді дуже легко. Рік тому це було б так легко.
– …Ой! – Юме схопилася за чоло, коли я легенько стукнув по ньому. – Щ-що ти робиш?!
– Спосіб другий – здивуйте партнера, правильно?
– Щщ…! – в Юме почервоніли вуха і вона затремтіла.
Проігнорувавши зведену молодшу сестру, я пішов додому.
– Т-ти… Серйозно, прямо зараз ти був абсолютно…!
– Я зробив саме те, що ти сказала. Виразив свої почуття діями.
– І що це за почуття?!
Звідки мені знати? Але… я просто подумав… Рік тому – це було б примиренням, але робити щось подібне зараз, означало, що ми не могли відпустити минуле.
Ми не могли вдати, що раніше нічого не було. Піврічний вихід з фази медового місяця, рішення розійтися і те, що ми тепер стали зведеними братом і сестрою, та навіть моя відмова Хіґашірі Ісані. Ми не могли прикинутися, що всього цього не було, і повернутися на рік в минуле.
Я ні про що не шкодував.
Причина, чому я відмовив Хіґашірі Ісані, була не в тому, що я все ще мав почуття до колишньої дівчини. Більше не було потреби згадувати про минуле. Принаймні так все мало бути. Так все мало бути…
Ми поверталися до одного і того самого будинку, бо я і вона – члени сім’ї, яка проживає під одним дахом.
– Мізуто-куне, ось книга, яку я позичала вчора.
– Ага… І як це було?
– Досить цікаво. Я думала, що це просто роман, орієнтований на персонажів, але розгадка таємниці була справді добре показана.
– Так, як я і очікував, це відповідає твоєму смаку, Юме-сан.
– Так… Гмм…
– …
– Якщо у тебе є ще якісь цікаві книги…
– О, так, звісно.
Ми успішно відновили напругу між нами.
Незграбність вчорашнього дня зникла, і ми змогли пригадати те делікатне відчуття дистанції, що було характерним для двох людей, які зовсім недавно стали зведеним братом і сестрою. Завдяки цьому наші батьки припинили називати нас «парочкою у фазі виходу з медового місяця». Однак…
– Ви двоє поводитеся якось відсторонено, – зауважив тато.
– Нагадуєте парочку, яка шукає слушного моменту, щоб зробити пропозицію, – додала Юні-сан і захихотіла.
Коли наші батьки засміялися, Юме затремтіла і різко підвелася з дивана, на якому сиділа.
– Арх! То що ми маємо робити?! Ви двоє продовжуєте все ускладнювати!
– Ахахаха! Вибач, вибач. Для мене досі незвично бачити, як ти ладнаєш з хлопцем.
– Це підготовка перед поїздкою до моєї матері, – додав тато. – Там вас будуть дражнити ще більше. Коли я сказав, що у Мізуто тепер є сестра, мої родичі були неабияк схвильовані.
– Щось мені більше не хочеться їхати… – надулася Юме.
Виявилося, ми просто надто багато думали. Наші батьки, очевидно, не говорили серйозно, це були просто жарти. Хотілося б мені сказати їм, що вони завдали нам багато клопотів, але принаймні нам більше не було про що хвилюватися. Поки наші батьки продовжували жартувати, ми могли залишатися сім’єю.
– Щось не так? – запитала Юме, дивлячись на мене.
Сьогодні вона не одягнула окуляри, тому я не згадував її з минулого. Натомість у голові виник образ Юме в купальнику.
– Ні… – я опустив очі на книгу.
Скільки в цьому минулого, а скільки – теперішнього? Не знаю. Справді не знаю. Абсолютно…
Коментарі
Дописати коментар