СвТ. Том 4. Розділ 4-2
Розділ 4. Сховатися у тіні фентезійної Японії! Частина 2
Розділ 4. Сховатися у
тіні фентезійної Японії! Частина 2
***
– То куди ми йдемо? – запитала Бета після того, як вона переодягнулася і ми вийшли з будинку.
На ній – светр крупної в’язки, джинси, кросівки і шапка, що закриває волосся і вуха. Мені вдалося переконати Бету обрати цей одяг, наголосивши, що в ньому легко пересуватися.
Я також мав 30 літровий рюкзак, в якому лежав запасний одяг і порожні пляшки.
– Спочатку знайдемо річку, щоб набрати води. А потім ми займемося збором інформації про цей світ.
Я хотів дізнатися, чи справді це та Японія, з якої я родом. І якщо це так, то чому вона перетворилася на ці руїни?
– Згодна, це хороший план. У цьому світі, здається, багато цікавих технологій.
Тож у першу чергу ми вирушили на пошуки води.
Якщо я буду зберігати енергію, то зможу обходитися без їжі щонайменше місяць. Бета, ймовірно, може зробити те саме.
Але вода необхідна. Я ніколи цього не перевіряв, тому припускав, що зможу обійтися без неї, але досягну межі приблизно через десять днів.
– Цікаво, для чого ці стовпи? Здається, вони зроблені з бетону, але їх розставили з рівними інтервалами… Можливо, їх використовували для релігійних церемоній?
Поки ми йшли, Бета озиралася навколо. Її погляд зупинився на стовпах електромережі. В руках блокнот і ручка – вона з неймовірною швидкістю робила ескізи.
– Хе-хе. Подивися на чорні лінії, що ідуть між стовпами. На поперечному перерізі видно метал. З цього можна зробити висновок, що їх використовували як лінію передачі електроенергії до кожного житлового будинку.
– О, ваша правда. Чорні лінії ведуть до будинків. Отже, цей світ використовує електрику дуже просунутим способом. Не можу повірити, що ви змогли знайти відповідь з такої малої кількості підказок…
– Хе-хе-хе…
– Але… чому б тоді не закопати їх під землю?
– Гм? А, х-хм, це…
Я не знаю.
– З міркувань вартості? А т-також це ускладнить технічне обслуговування. О так, ще землетруси. Можуть виникнути проблеми з дротами під землею через землетрус.
– Але хіба стовпи не впадуть, якщо станеться землетрус?
– Вони, е-е-е-е-е, дуже міцні.
Бета кивнула.
– Ваша правда, знадобиться багато часу, щоб закопати дроти під землю, тому, якщо підвішувати їх дешевше, це найкраща альтернатива.
– Так, так, так, так.
– Але чому «Японія» з усіма цими передовими технологіями зазнала такого спустошення? Я не бачу жодних ознак посух чи повеней, тому мені важко уявити, що це спричинило стихійне лихо.
– Твоє збентеження цілком зрозуміле, але… я вже маю здогадку про те, що тут сталося.
До речі, це було правдою.
– Щ… То ви вже визначали причину?!
– Так… – сказав я з загадковою усмішкою.
Я мав конкретне припущення, але не був зовсім упевнений.
Мені не хотілося його озвучувати, бо було б ніякого, якби я помилився. Але найімовірніша причина – це магія, що витала в повітрі.
Наскільки мені відомо, ніхто не знаходив магічної сили в моєму старому світі, крім тих двох вогнів, які я бачив наприкінці попереднього життя. Однак зараз це місце переповнене магією.
Іншими словами, Японія, швидше за все, стала жертвою якоїсь магічної події.
Тож коли середовище раптово змінилося, це призвело до страшенної паніки.
Закладаюся, що це так.
– Я відчуваю запах води у тому напрямку, – Бета потягнула повітря носом.
– Твоя правда.
Я колись жив тут, тож знав, де була річка.
Коли ми прийшли до потрібно місця, вода була набагато чистішою, ніж я пам’ятав. Можливо, це тому, що всі люди зникли?
– Схоже, ми можемо її пити, – сказала Бета.
Ми з нею розділили порожні пляшки і почали наповнювати їх водою.
Це сира вода, але завдяки магічному гартуванню у нас сталеві шлунки, тож проблем не буде.
– Тут є риба, тому ми матимемо, що їсти, – зазначила Бета. – Може, зловити трохи?
– Ні, потурбуємося про це пізніше. Займемося цим, коли зголодніємо.
– Маєте рацію. У небі літають птахи, у нас багато варіантів.
– Еге.
Я поклав пляшки в рюкзак і закинув його на спину.
– Дозвольте мені понести, – запропонувала Бета.
– Ні, я про це подбаю. Чоловіки несуть багаж – така культура в цій країні.
– Он як… Гадаю, я не маю дивуватися, що ви вже зрозуміли звичаї цього світу.
– Саме так. А тепер про наш пункт призначення…
– Я б хотіла відвідати якусь громадську будівлю. Можливо, ми зможемо побачити там документи або якісь передові технології.
– Хмм. Тоді бібліотека чи щось таке…? О, точно, ми можемо піти до університету Нішіно!
На вершині гори неподалік стояв без потреби розкішний високотехнологічний університет, побудований неймовірно багатим конгломератом Нішіно. Це місце було призначено лише для золотої молоді і виступало ворогом для простих людей. Колись я поклявся взяти лом і розбити там всі вікна, але переродився до того, як виконав свою обіцянку.
– Ем, а що це? – запитала Бета.
– Згідно з правдивими даними це надмірно розкішний дослідницький заклад, побудований за гроші купи багатих негідників. Вони, ймовірно, проводили так незаконні експерименти на людях.
– Бачу, зло існує в кожному світі.
– Де світло, так є і темрява. Таким є світ…
– Мудрі слова, пане.
І ми пішли.
Дорогою ми зупинилися біля мого старого будинку, але від нього залишилися лише руїни.
Мама, тато і наш собака Джон перебралися до Америки через роботу, тож з ними, мабуть, все гаразд.
***
Сонце сідало. Багряне осіннє небо виглядало надзвичайно гарно.
Так, якби ми мчали щодуху, то вже б давно були на місці призначення, але Бета з радісним захватом оглядала визначні пам’ятки, а мені подобалося пояснювати їй різні речі, тож тут нічим було зарадити.
Але все гаразд. У будь-якому разі ми доберемося туди до кінця дня.
Поки ми йшли, Бета заговорила з серйозним виразом обличчя:
– Побачивши все це, я подумала…
– Про що?
– Мені знається, що ці «японські» символи письма виглядають якось знайомо.
– Справді…?
Бета жила в зовсім іншому світі, тому вона ніколи не могла бачити японського письма… А!
Якщо подумати, то у тій зашифрованій записці я використав японську, чи не так?
Хвилинку, вона її
розшифрувала?!
Ні, якщо думати раціонально, це неможливо.
П’ятнадцятирічна ельфійка ніяк не могла цього зробити. Вона, мабуть, помітила схожість між символами, і все…
– Г-гадаю, тобі просто здається.
– Справді? Хмм…
Це могло погано закінчитися.
Якби Бета навчилася читати японською, то зрозуміла, що вся моя Тіньова Мудрість походить звідси.
Коли я розповідав Беті й іншим про шоколад, паперові гроші, банки і літературу, то сказав, що сам усе це вигадав.
Я мав негайно повернути її до початкового світу. Хвилинку…?
В цей момент мене накрило шоком усвідомлення.
Як нам повернутися?
– Пане Тінь, щось не так? Здається, ви вкрилися холодним потом.
– Ц-ц-це тренування з регуляції температури тіла.
Я всього лише намагався круто піти і піддавшись імпульсу стрибнув у діру, але це призвело до величезного безладу!
Як я міг забути і не спланувати шлях повернення додому?
– Пане Тінь, ваше тіло тремтить.
– Ц-ц-це експеримент з генерування звукових хвиль за допомогою вібрації тіла.
– Як і очікувалося від вас, ви завжди прагнете до самовдосконалення…
О, та заспокойся.
Я потрапив у цей світ через чорну діру, тому, якщо я стрибну до іншої чорної діри, зможу повернутися до початкового світу.
Нічого страшного, все
налагодиться.
Для початку потрібно знайти потужне джерело магії… Щойно я про це подумав, як раптом подув вітерець.
– Хм. Цей запах…
Він був знайомим – сильний сморід смерті.
Запах був у кілька разів сильніший і набагато задушливішим, ніж той, що я відчував у будинку родини Танака.
– Джерело запаху – та будівля, – сказала Бета.
– А… лікарня?
– Це щось на зразок великого лазарету? Гадаю, це суспільство не розробило магічних технік зцілення.
– Схоже на те.
Для початку у цьому світі взагалі не мало бути магії.
– Здається, запах іде з верхнього поверху, – сказав я.
– Згодна.
– Ідемо…?
– Так.
– Тоді стрибаємо за сигналом.
Я відчував сліди магії в лікарні.
Також там могла бути підказка, що приведе до чорної діри.
Я стрибнув одночасно з Бетою, прямуючи нагору найкоротшим шляхом. Скло розлетілося, коли ми успішно потрапили всередину.
Світло вимкнене, тому в кімнаті було темно. На щастя, ми могли чудово пересуватися навіть у непроглядній темряві.
– Це лікарняна палата, – зазначив я.
– Я бачу плями крові.
– А також є сліди боротьби.
– Проте тіл нема.
У таких ситуаціях вони були зазвичай десь поряд. Подібне часто траплялося з жертвами бандитів. Після втрати такої кількості крові малоймовірно, що людина зможе втекти далеко.
Ми відчинили двері і вийшли в коридор.
– Бінго.
Тіла жертв розкидані по закривавленому коридору.
Бета без вагань торкнулася до тіла, щоб оглянути.
– Здається, їх з’їв якийсь звір.
– Має сенс.
Я не хотів бруднити руки і не бажав, щоб запах прилип до тіла, тому залишив огляд Беті.
Судячи зі стадії розкладання, вони мали померти трохи менше тижня тому.
О, Бета зробила рукавички зі свого слизу.
Рукавчики зі слизу, га? Я ніколи про це не думав.
Яка ж вона розумниця, ця Бета.
– Гадаю, можна з упевненістю сказати, що це люди з цього світу. Їх троє. Двоє чоловіків і одна жінка. Всі дорослі, – сказала Бета, розклавши три черепи з прилиплими пасмами волосся. – Враховуючи температуру і вологість, я припускаю, що з моменту смерті мало пройти приблизно п’ять днів.
– Іншими словами, тут були живі люди принаймні до недавнього часу, – міркував я.
– Можливо, у нас є шанси знайти тих, хто вижив.
І раптом я відчув це.
У лікарні щось рухалося.
– Бето.
– Е…? А, ми не самі.
Бета помітила це трохи пізніше.
Чиюсь присутність поверхом нижче.
– Ходімо.
Без зайвих слів ми спустилися сходами і зловили істот.
Це були чорні звірі.
Я взяв на себе двох, а Бета подбала про третього.
Ми схопили їх за задні лапи і потягнули вниз.
– Як думаєте, ці істоти стоять за злочином? – запитала Бета.
– Мабуть, так.
Ми спостерігали, як звірі борсалися і метушилися.
– Вони схожі на монстрів, – заговорила Бета, – які спустошували королівство Оріана.
– Так, твоя правда.
Тепер, коли вона згадала про це, ці істоти справді схожі на чорних монстрів, яких викликали разом з великим кажаном.
Вони мали таке ж чорне хутро, а їхні очі – такі ж червоні. Однак за кількістю магії ці монстри поступалися тим, що були в королівстві Оріана.
Ці істоти були чимось середнім між левом і ведмедем. Попри невелику кількість магічної сили, звичайній людині все одно буде важко впоратися з чимось подібним.
Однак для нас з Бетою…
– …Такі слабкі.
– Точно, – погодилася Бета.
Вона наступила ногою на шию розлюченого звіра і, розтрощивши горло, закінчила життя істоти.
Кров бризнула на всі боки, тому я використав монстрів, як щит, щоб заблокувати її.
– О, прошу вибачення.
– Не хвилюйся про це.
Я вдарив двох звірів, яких тримав у руках, один об одного – і вбив їх.
Що ж, судячи з розміру іклів, це, безсумнівно, були ті самі істоти, що напали на родину Танака.
Схоже, відкриття магії в Японії справді сильно вплинуло на навколишнє середовище.
Місцеві тварини отримали посилення чи щось таке?
– Пане Тінь, це ті слабкі свині, про яких ви згадували раніше?
– Ні, вони навіть слабші.
– Навіть слабші? Неймовірно. Як вони змогли вистояти у боротьбі за виживання?
– Це нерозкрита таємниця.
– Таємниці за таємницями.
– Упс…
У наступну мить я створив меч зі слизу і рубонув позаду себе, розсікаючи звірів, які спробували напасти.
– Приголомшливо, – сказала Бета, також створивши меч і опустивши його вниз.
Вона розрубала звіра, який кинувся на неї спереду, однак з кожною секундою з’являлося все більше і більше чорних істот.
– Здається, це їхнє лігво, – зауважив я.
– Схоже на те. Гадаю, вони починають активно рухатися, коли сонце майже повністю сіло.
Ось чому магія, яку я відчував раніше, була такою слабкою.
Далі деякий час ми розправлялися зі звірами, які намагалися напасти на нас.
Їх було досить багато, загалом ми вбили близько п’ятдесяти.
Під час бою я створив зі слизу щит і використовував його, щоб кров не потрапила на одяг.
– Припускати це дещо безглуздо, але… Чи можливо, щоб тут, у «Японії», ці створіння стояли на вершині харчового ланцюжка? – запитала Бета.
– …Така можливість є.
Важко перемогти монстрів, не маючи магічної сили.
Навіть якщо ці створіння отримували поранення від звичайної зброї, вони швидко відновлювалися.
Ці магічні звірі були дуже слабкими, тому, якщо випустити тисячу куль з кулемета, можливо, цього буде достатньо, щоб довести їх до стану, де вони не зможуть регенерувати. Хоча в такому випадку, ймовірно, було б ефективнішим примусити їх атакувати один одного.
У нашому світі з сильними магічними звірами боролися магічні фехтувальники, тоді як звичайні лицарі билися зачарованими мечами зі слабшими монстрами.
Хоча за нашими стандартами ці істоти вважалася слабкими, але у світі, де магія не розвинута, не було б нічого дивного, якби вони стояли на вершині харчового ланцюга.
– Пане Тінь, я думаю, що ви вже помітили, але…
– Хм?
– Я відчуваю присутність людей.
О, точно, хтось зайшов до лікарні.
– Чи варто нам спробувати встановити з ними контакт? – запитала Бета.
– Хороше питання… Для початку проявимо гнучкість і подивимося, що буде.
Коментарі
Дописати коментар