СвТ. Том 4. Додатковий розділ
Додатковий розділ. Поява Стильного Вбивці Бандитів!
Додатковий розділ.
Поява Стильного Вбивці Бандитів!
Нішіно Акане, учениця другого року навчання старшої школи Сакуразака, мала певного однокласника, якого страх як не любила.
У нього були звичайні риси обличчя, чорне волосся і чорні очі, він завжди виглядав сонним і мав мішки під очима.
Його ім’я – Каґено Мінору. Він був найнеулюбленішим однокласником Акане і, що ще гірше, сидів поряд з нею.
Каґено Мінору – як виходило з імені, де «каґе» означало тінь, – був непомітним.
Його оцінки були нижчими за середні, його спортивні здібності – нижче за середні, він не входив до жодного клубу і мав небагато друзів, але в нього було вдосталь знайомих, щоб перекинутись кількома словами.
Каґено Мінору був пересічним і нічим не примітним учнем.
Спочатку Акане не відчувала до нього ненависті. Звичайно, він не подобався їй, але вона намагалася ставитися до нього як до звичайного однокласника.
Проте, провівши деякий час поряд з ним, Акане зрозуміла, що було дещо, чого вона не могла йому пробачити.
Його ранкове привітання.
Щоранку Каґено Мінору і Нішіно Акане приходили до школи якраз перед тим, як мали зачинитися ворота.
Оскільки вони завжди приходили майже одночасно, то віталися там.
– Доброго ранку, Каґено-куне.
Сьогодні, як і завжди, Акане привіталася з найнеулюбленішим однокласником біля шкільних воріт.
– Доброго ранку, Нішімуро-сан, – відповів їй Каґено своїм звичним рівним голосом.
«Не Нішімура, а Нішіно!!» – подумки закричала Акане. Але зовні продовжувала усміхатися, поки вони прямували до шафок із взуттям.
Минуло три місяці відтоді, як вони опинилися в одному класі, і кожного ранку їхні репліки були абсолютно однаковими.
Перший місяць вона нічого не говорила, очікуючи, що він зрештою помітить свою помилку. Однак Золотий Тиждень минув, а однокласник досі називав її неправильно. Нарешті вона вирішила виправити його.
Вона досі яскраво пам’ятала ту розмову.
***
– Послухай, Каґено-куне. Я не Нішімура.
– Га? – Каґено Мінору закліпав очима і подивився на Акане з обличчям, на якому відображалася суміш розгубленості і цікавості. – О, справді?
– Так, я…
– А, стривай. Я тепер згадав. Ти – Іменований Персонаж.
– Що?
Акане схилила голову на незнайомий термін.
– Не звертай уваги. Я зазвичай добре запам’ятовую імена важливих персонажів, але іноді помиляюся.
– Це нормально, всі роблять помилки.
Коли Каґено вибачливо схилив голову, Акане усміхнулася.
Але наступні слова примусили її завмерти.
– Вибач, Нішітані-сан.
У ту мить Акане охопило бажання вмазати прямо в пику цьому ідіотові, і вона стиснула кулаки.
– …Нішіно.
– …Га?
– Я – Нішіно.
Вони дивилися одне на одного в незручній мовчанці. Тишу можна було розрізати ножем.
До кінця дня Акане не сказала Каґено більше жодного слова.
А потім прийшов ранок наступного дня.
Вони, як завжди, зустрілися біля шкільних воріт.
Минула ніч і гнів Акане трохи вщух. Не те щоб Каґено робив це зі злим умислом. Можливо, їй не варто так гніватися лише тому, що він неправильно назвав її.
Вона вирішила забути про вчорашній день і привіталася першою.
– Доброго ранку, Каґено-кун.
– Доброго ранку, Нішімуро-сан.
Ти повернувся до того,
з чого почав!
Акане придушила бажання кричали сталевою посмішкою.
Найбільше її дратувало те, що Каґено поводився так, ніби вчорашньої розмови ніколи не було.
Він, як завжди, назвав Акане Нішімурою і, як завжди, не дивився на неї.
Звісно, його очі, коли Каґено вітався з нею чи говорив, були спрямовані в її бік, але насправді однокласних дивився кудись далеко.
Це дратувало найбільше.
Звичайно, Акане не подобалося, що він називав неправильне прізвище, але справжня проблема була в іншому.
Його очі ніколи не бачили її.
Коли Акане це зрозуміла, то почала по-справжньому ненавидіти Каґено.
Відтоді вона намагалася якомога більше уникати з ним контактів.
Вони і досі щоранку зустрічалися перед шкільними воротами й обмінювалися вітаннями, але це все. Він постійно називав її неправильно, але вона більше не намагалася виправити його.
Хоча вони сиділи поряд, але розмовляли рідко. Якщо у неї не було іншого вибору через уроки чи щось подібне, Акане обмінювалася з ним лише необхідним мінімумом слів.
Щиро кажучи, їй би хотілося повністю ігнорувати його, але через свої особливі обставини вона воліла уникати будь-яких дій, які б зробили її ще більш помітною.
Так, Нішіно Акане виділялася.
У неї чудове чорне волосся, а її зовнішність привертала увагу як хлопців, так і дівчат.
Ба більше, вона не просто учениця старшої школи. Акане – акторка.
Звичайно, однокласники також знали про її роботу. Якби стало відомо, що Акане не ладнає з Каґено, пішли б різноманітні неприємні чутки. Вона хотіла уникнути цього за всяку ціну.
Акане була досить успішною акторкою в дитинстві. Але під час навчання у середній школі її втягнули у скандал, через що вона була змушена на деякий час припинити свою кар’єру.
Відтоді Акане була вимушена носити маску.
Їй доводилося грати роль відмінниці, щоб уникнути ненависті вчителів, а також роль популярної дівчини, щоб уникнути нелюбові інших учнів. І загалом поводитися так, щоб ні в кого не виникало причин ображатися на неї.
Отак вона і жила, роблячи все можливе, щоб покидьок Каґено не відчував до неї ненависті, і щоб інші не усвідомили, якою сильною була її ненависть до нього.
***
Акане не входила до жодного шкільного клубу.
Тому зазвичай вона ішла додому, як тільки закінчувалися уроки, але цього дня в неї були додаткові заняття. Акане часто пропускала навчання через роботу, тому їй доводилося компенсувати кількість днів присутності, відвідуючи додаткові заняття.
Крім того, у неї були ще й інші справи, тож Акане вийшла зі школи, коли сонце вже сідало.
– І смартфон розрядився… – зітхнула вона, виходячи зі шкільних воріт.
Зазвичай Акане викликала б особистого водія, але, на жаль, через розряджений телефон це було неможливим.
До її будинку – тридцять хвилин ходьби. Не так уже далеко, можна дійти пішли.
Температура на початку літа після заходу сонця була напрочуд комфортною, тому Акане вирішила дійти додому на своїх двох.
Задумавшись, дівчина зрозуміла, що минуло багато часу від останнього разу, коли вона поверталася зі школи пішки. Це було ще тоді, коли Акане у купі з однокласниками поверталася додому з початкової школи.
Починаючи з середньої школи, її сім’я вирішила щодня надсилати машину, щоб привозити до школи і забирати додому.
Вона вперше за довгий час насолоджувалася самостійним поверненням зі школи додому. Акане не відчувала жодної тривоги, ідучи темними нічними вулицями.
Однак через цю радість вона забула про обережність.
Раптом поряд з нею зупинився чорний фургон, з якого вийшов кремезний чоловік.
Коли вона помітила це, було вже надто пізно.
– …Е?
Товста рука чоловіка обвила шию Акане.
– А…
Він міцно стиснув – її свідомість згасла буквально за кілька секунд.
Останнє, що вона побачила, це знайомий чорнявий хлопець, який біг до них.
***
– Ух…
Коли Акане отямилася, то опинилася у тьмяно освітленому складі.
Руки і ноги зв’язані, а в рот засунули кляп.
Вона ще не повністю отямилася. Акане пам’ятала, як чоловік вийшов з чорного авто і душив її, а ще… вона когось помітила?
– Мм! Ммм!!!
Вона застогнала, намагаючись покликати на допомогу, але кляп не давав нормально говорити чи кричати.
– О. Ти вже отямилася, га?
Вона почула позаду хрипкий чоловічий голос і завмерла.
– Поводься тихо. Якщо не хочеш постраждати.
Чоловік мав приблизно 190 см зросту. Він не тільки був високим, але і мав добре розвинуті м’язи, які проглядалися навіть крізь одяг.
Позаду нього стояв ще один чоловік. Мабуть, вони працювали разом.
– Не хвилюйся, – сказав інший чоловік, – ми вже надіслали лист про викуп до твоєї сім’ї. Якщо нам заплатять, ти повернешся додому без жодної подряпини.
Кремезний чоловік зловісно посміхнувся.
– Це було досить необережно, м? Спадкоємиця конгломерату Нішіно гуляє сама вночі. Якийсь негідним міг тебе схопити.
З глузливим сміхом він підійшов до Акане, яка досі лежала на землі.
– Мммм!
Не підходь!
Вона закричала, але слова не вийшли.
Акане спробувала відповзти по землі, щоб втекти від здорованя.
– Оп. Марно, дівчинко.
Він схопив її за стрункі ноги і потягнув на себе.
Чоловік підняв підборіддя Акане і зблизька роздивився її красиве обличчя.
– Воу, не дивно, що ти працюєш акторкою, дівчинко.
– Мм! Мммм!!
Акане смикнула головою, чинячи опір.
Чоловік негайно ляснув її по щоці.
– …м!!
– Не пручайся.
Акане відчула присмак крові у роті. Сльози, що зібралися в кутиках очей, нарешті покотилися вниз.
– Якщо подумати, то тебе вже не перший раз викрадають.
Смик.
Акане завмерла.
– Думаю, це було якраз тоді, коли ти тільки пішла до середньої школи. Хоча, здається, тоді це був якийсь переслідувач.
Спогади, які вона намагалася забути, повернулися – її тіло сильно затремтіло.
– Ну, я розумію, що відчував той хлопець. Чого ти така налякана, дівчинко?
– …Мм! Ммммммм!!
– Це марно. Ніхто тебе не врятує.
Товсті руки притисли Акане, яка намагалася вирватися.
Допоможіть!
Кричала вона у глибині душі. Аж раптом…
Бам!
Звук розбитого скла луною рознісся по складу.
– Хто тут?!
Одне з вікон розбите.
Місячне світло проникало всередину, освітлюючи людину, яка стояла серед уламків скла.
Це був чоловік одягнутий у чорний спортивний костюм, чорне взуття і з чорною балаклавою на обличчі.
Одягнутий у все чорне він виглядав неймовірно підозріло. На перший погляд, здавалося, що цей чоловік спільник викрадачів.
Топ, топ, топ.
Його взуття видавало глухе постукування при кожному кроці.
– Хто ти в біса такий?! – закричав здоровань.
– Я? Я просто… Стильний Вбивця Бандитів.
Він зупинився і поправив балаклаву. Схоже, отвір був неправильно вирівняний.
– Це що, жарт якийсь?!
Поки здоровань кричав, його спільник підкрався до Вбивці Бандитів ззаду і замахнувся битою.
Це була цілковито несподівана атака, але він ухилився від неї, ніби мав очі на потилиці.
– Що?!
– Ти відкидав тінь у місячному світлі… Справжній аматор.
З цими словами Вбивця Бандитів обернувся і врізав нападнику кулаком.
У поєднанні чорного одягу і темної кімнати його удар був майже непомітний.
Пролунав глухий звук – і спільник здорованя упав на коліна. Він більше не рухався.
– Точний удар у щелепу… А в тебе є досвід. – Здоровань відпустив Акане і встав. Він хруснув шиєю і глянув на Вбивцю Бандитів. – Але, на твій превеликий жаль, я колишній військовий.
Здоровань дістав ніж і приготувався.
– Колишній військовий? Ідеально. Завжди хотів спробувати побитися з солдатом.
З цими словами Вбивця Бандитів змістив центр ваги і прийняв стійку, готуючись до бою.
Під тьмяним світлом вони пильно дивилися один на одного.
Відстань між ними поступово скорочувалася, а потім…
– Помри!
Першим свій крок зробив здоровань.
Він, майже зігнувшись навпіл, зробив крок уперед і змахнув ножем.
Легко повірити, що він колись був солдатом. Попри кремезну статуру, його рухи були спритними й ефективними.
Вбивця Бандитів спробував заблокувати ніж, спрямований у горло, правою рукою.
І раптом – дзень! – пролунав високий металевий звук.
– Що?!
Вбивця Бандитів заблокував ножа.
При ближчому погляді стало зрозумілим, що він тримав щось у руці. Це був… чорний лом.
Вбивця Бандитів тримав його ніби тонфу.
– Л-лом?!
– Ломи – чудові. Вони міцні, тож їх непросто зламати. Лом можна купити будь-де, його легко носити з собою. І навіть якщо тебе зупинить поліція, то можна якось виправдатися. Принаймні я так думаю… А найкраще те, що їх можна використовувати як тонфи.
– Що?!
Наступної миті Вбивця Бандитів крутнув рукою під рукою здорованя.
Лом виписав дугу і завдав удару по руці.
Ніж випав з його пальців.
– Бля…
Через мить лом полетів у здорованя.
Той негайно зреагував і підняв кулаки, щоб перехопити атаку.
Лом ударив його по міцних м’язах, а кулак здорованя зачепив балаклаву.
Вони знову і знову стикалися на складі, залитому місячним сяйвом.
Однак Вбивцю Бандитів поступово відтісняли. Щоразу коли він блокував важкі удари здорованя, то робив крок назад.
– Хмм. Схоже, ти у невигідному становищі, – сказав здоровань, продовжуючи відтісняти Вбивцю Бандитів. – Ти, звісно, міцний. І бився не один раз. Але в тебе є велика слабкість. Твій зріст усього лише 170 см, а вага, мабуть, близько 60 кг. А от я – 194 см зросту при 115 кілограмах. Ми фізично в різних лігах. Є в тебе лом чи ні, все, що мені потрібно робити, це захищати голову. А от ти? Один мій удар – і тобі кінець.
Здоровань говорив упевнено. Вбивця Бандитів кілька секунд мовчки дивився на нього, перш ніж сказати:
– Твоя правда. Реальність така, що мені нинішньому зараз важко мати справу навіть з одним колишнім солдатом…
– Хочеш здатися?
– Ні… Я просто маю стати серйознішим.
Стійка Вбивці Бандитів змінилася.
– …Що?
– Я бачу потенціал у ломі. Його форма, схожа на тонфу, вага, міцність, портативність – усе це сповнене потенціалу, який тільки чекає, коли його відкриють. Тож я ходив ніч за ніччю та лупцював надокучливі банди байкерів, і дійшов до висновку…
– Не може бути! Ти Берсерк у Балаклаві, який тероризував місцеві банди байкерів ломом?!
Це була добре відома історія про те, як Берсерк у Балаклаві став причиною того, чому місцеві банди байкерів почали носити шоломи. Носіння шолома було єдиним способом залишатися у безпеці, коли невідомо в який момент може статися напад.
– Висновок, до якого я дійшов після того, як побив банди байкерів ломом полягає в тому, що його ефективніше використовувати для ударів, як є… ніж як тонфу!!
Вбивця Бандитів замахнувся ломом на голову здорованя.
Це був потужний, але неймовірно швидкий рух, переповнений неприборканого насильства.
Здоровань інстинктивно захистив голову руками, але через мить пролунав глухий звук.
– Ґкх! М-моя рука… – простогнав чоловік, схопившись одною рукою за іншу.
– Вона зламана, еге? Ось таємниця потенціалу лому: потрібно вдарити зовнішньою частиною, де є згин. Усе тому, що тут концентрується сила удару. Аматори ж б’ють гострим кінцем.
Він змінив хватку, пояснюючи. Не так, а ось так.
А потім знову вдарив.
Він бив плавно, ніби це була найприродніша річ у світі. Здоровань на мить побачив, ким був нападник насправді – це була людина, яка побила сотні байкерів.
– Акх! С-стривай…
Удар, удар.
– З-зупинися, ми можемо…
Удар, удар, удар.
– Ґха… Ґхах…
Удар, удар, удар,
удар.
Глухі звуки лунали у складі один за одним.
Насильство – це сила, а Вбивця Бандитів – втілення цього ідеалу.
Він продовжував бити здорованя, поки той не припинив рухатися.
Крап, крап. Кров крапала з лома.
– Нікуди не годиться… Як я можу досягнути успіху, якщо в мене виникають проблеми з якимось колишнім солдатом? Мені потрібно стати сильнішим…
Він подивився на місяць за вікном.
– I need more power…
І з тугою підняв руку.
Ніби намагався схопити місяць, до якого ніколи не зможе досягнути.
Він похитав головую, заперечуючи цій простій істині, після чого повернувся і подивився на Акане.
Піднявши ніж, який випустив здоровань, Вбивця Бандитів підійшов до неї.
– Ум… Мммм!
Відчуваючи небезпеку для власного життя, Акане спробувала втекти, але не змогла цього зробити. Ніж опустився на неї з нещадною ефективністю.
– Ммм?
Він розрізав пута на її руках і ногах.
Тепер вільна Акане подивилася на підозрілого чоловіка у балаклаві і з ломом в руках.
Він же подивився на неї згори вниз.
– Відтепер будь обережнішою дорогою додому.
Сказавши це, він пішов.
Акане заціпеніло дивилася у його спину. Лише через деякий час до неї дійшло, що він її врятував.
– Стильний Вбивця Бандитів… Хто ти…?
У неї було таке відчуття, ніби вона вже чула його голос раніше.
***
Наступного дня, попри занепокоєння батьків, Акане, як завжди, пішла до школи.
Думки про вчорашній день все ще сповнювали її страхом, але чомусь згадка про Стильного Вбивцю Бандитів викликала в неї сміх.
– Хе-хе… він був такий чудний.
Коли вона пройшла через ворота, то знову зустрілася з найнеулюбленішим однокласником.
– Доброго ранку, Каґено-куне.
– Доброго ранку, Нішіно-сан.
– …Га?
Приголомшена, Акане завмерла на місці.
Цього разу Каґено назвав її правильно. Ба більше, здавалося, що його погляд був спрямований прямо на неї.
Але це було не все. Цей голос.
– …Не може бути.
Похитавши головою, ніби намагаючись відігнати цю смішну думку, Акане кинулася за однокласником.
– Чекай! Каґено-кун!
Вона вирішила, що хоче спробувати з ним поговорити ще раз.
Коментарі
Дописати коментар