Роман ЗЦВ. Розділи 55-56
Розділ 55. Можливість, що випадає раз на життя | Розділ 56. У горах
Розділ 55. Можливість, що випадає раз на
життя
Роланд розчахнув двері кабінету, де його вже досить довго чекав Баров.
Він
передав папери помічнику міністра, сів на стілець, закинувши ноги на стіл.
Якби тут не було людей, принц би почав наспівувати.
– Ваша Високосте, будь ласка, стримайте своє горе. – Сказав Баров, швидко прочитавши лист і нахмурившись. – На жаль, король загинув, а його вбивця – перший принц. Це справді трагедія. Я не знаю, що Ваша Високість робитиме далі.
– Смерть Ґелуна надто дивна, я хочу подивитися, що робитиме третя і п’ята принцеси, перш ніж прийняти рішення. – Сказав Роланд. – Але в будь-якому разі у нас є речі, проти яких ми маємо вжити запобіжних заходів.
Баров поглянув на принца, очікуючи продовження.
– Через таку зміну короля у столиці може вирувати хаос, тож перше, що потрібно зробити, це захистити своїх коханих і членів сім’ї. – Звичайно, важливо не допустити, щоб другий принц міг використати цих людей для погроз. Поки що помічник міністра незамінний, він підтримує нормальну роботу адміністрації та відповідає за фінанси Прикордонного Міста. Роланд відпив чаю і продовжив: – Ти з Картером, а також ваші підлеглі – повинні написати листи до ваших сімей. Я попрошу охоронців доставити їх у столицю та організувати укриття для ваших рідних в інших містах.
– Їм не потрібно їхати до Прикордонного Міста? – Баров не був дурнем, більше 20 років політичного досвіду відразу ж підказали йому сенс того, що сказав принц.
– Ні. – Роланд не хотів, щоб хтось використав родини його підлеглих для погроз, а також не хотів, щоб підлеглі думали, що він хоче використати їхні сім’ї для погроз, тому обрав компромісний варіант. Спочатку розселити їх в інших безпечних містах, а коли міцно закріпиться в Прикордонному Місті, переселити людей сюди.
– Зрозумів, дякую Вашій Високості за турботу, – помічник міністра кивнув, від чого Роланд полегшено зітхнув. Все-таки у нього надто мало талановитих людей.
– Щодо торгівлі, потрібно призупинити продаж залізної руди, і продавати у Вербове місто лише необроблене коштовне каміння, – велів він. – Залізна руда потрібна мені для власних потреб.
– Це зменшить наш дохід, Ваша Високосте.
– Але несильно, недавно шахтарі знайшли нову жилу коштовного каміння, що перекриє частину втрат. – Сказав Роланд. – Більше того, взимку торгівля майже не ведеться, ніхто не бажає працювати у дні, коли у будь-який момент є загроза нападу демонічних звірів. Ймовірно, за довгі чотири місяці буде лише дві-три торгові угоди. Для легких човнів, очевидно, вигідніше перевозити необроблене коштовне каміння, ніж руду.
– Зрозумів, – Баров зробив відповідні записи.
Після того, як помічник міністра пішов, Роланд викликав Картера Ланніса:
– Потрібно збільшити чисельність ополчення. Після того, як набереш людей, вибери кількох сильних і здібних чоловіків – вони стануть капітанами для нових команд. Тренування будуть такі ж самі, як і минуло разу.
– Ваша Високосте, якщо використовувати попередній метод, новачкам, боюся, знадобиться багато часу, перш ніж вони зможуть вийти на поле бою.
– Це краще, ніж неорганізований натовп. – Відмахнувся Роланд, сказавши лицарю зайнятись справою. Хоча загони натреновані таким чином не можна назвати армією, бо це швидше рівень студентів університету, що проходять військову підготовку, але іноді потрібно порівнювати свою бойову ефективність з суперником. Якщо відкинути демонічних звірів, що не надто розумні, найбільш імовірним противником буде «змішана армія», що складається з приватних загонів, найманців і рабів. Якщо ополчення матиме зброю, яка дещо випереджає свій час, для боротьби з ворогами вистачить військової підготовки на рівні студентів університету.
Коли Картер теж пішов, Роланд не зміг стримати сміх.
Він не очікував, що може статися такий збіг! Це ніби хтось прислав вугілля під час хуртовини, чи дав подушку, коли хочеться спати.
Це погані новини для нього? Дилема? Неправильно! Він багато не знав про Ґарсію Вімблдон, але вона точно не була людиною, що легко дозволить себе знищити. Першого принца швидко засудили до смерті, навіть якщо в неї нема людей у столиці, сестра, ймовірно, так просто не повернеться до королівського міста.
Роланд просто зробить те саме, поки принц залишається у Прикордонному Місті, неминуче з’явиться той, хто не зможе всидіти на одному місці, наприклад, герцог фортеці Лонгсонг. Інакше він би не поспішав посилати когось, щоб доставити указ про відкликання в таку погоду.
Герцог не зможе спокійно їсти і спати, поки Прикордонне Місто знову не належатиме йому.
Обравши залишатися на місці, Роланд кинув виклик волі нового короля. Коли закінчаться Місяці Демонів, герцог швидше за все виступить під знаменом Тіфейке Вімблдона, щоб провчити четвертого принца. І це саме те, що потрібно Роланду.
Якщо хтось запитає, чого найбільше не вистачає індустріалізація, відповідь буде «людей».
Велике виробництво потребувало багато людей, які розділяться на групи та запустять цей потужний процес. Без перебільшення можна сказати, що ситуація у Великій Британії, яку назвали «вівці з’їли людей», коли купу фермерів позбавили земель, перетворивши їх на вільних робітників, заклала міцний фундамент для промислової революції.
Вік промисловості суворий, вклавшись в освіту робітників, можна отримати великі прибутки. Що вужчий індустріальний сегмент, то більше людей потрібно.
Найбільше Роланда турбувала проблема з кількістю населення.
У Прикордонному Місті проживає понад 2000 мешканців. Навіть з механізмами нової ери це ніщо інше, як виробництво у майстерні. Без великої кількості населення не можна реалізувати більшість проєктів. Але де він міг взяти більше людей?
Купити рабів? Опустимо те, що він уявлення немає, де можна купити тисячі рабів за один раз. Дорослі раби дорогі й не мають потрібної підготовки. Рабів, які молодше десяти, довго навчати і навіть якщо безжально скористатися дитячою працею, все одно доведеться зачекати кілька років.
Брати на роботу талановитих людей? Скількох привабить Прикордонне Місто? І витрати на них будуть більшими, ніж на рабів.
Заохочувати людей народжувати більше? Примусові шлюби? Ліпше про це забути…
Справа не в тому, що він не думав у такому плані про фортецю Лонгсонг, але королівство перебувало у стабільному стані, якби Роланд атакував когось із найближчих вельмож, то став би посміховиськом. Тому і герцог Раян не міг діяти відкрито, потайки вставляючи палки в колеса.
Але тепер все інакше. Після того, як Тіфейке зійшов на трон, він прагнув, щоб його конкуренти зникли. Указ про відкликання говорив про нетерплячість другого принца. Очевидно, що це побачив і герцог Раян. Звільнившись від обмежень старого короля, було б дивно, якби він, як правитель західного регіону, нічого не зробив.
Це була можливість, яку довго чекав Роланд.
Фортеця Лонгсонг, як велике місто майже на кордоні королівства, була важливим центром протягом століть і налічує майже 10 000 жителів. За фортецею лежать просторі землі та беззахисні міста. Якщо герцог зазнає поразки, а фортецю захопити, то можна отримати велику кількість вільних людей і завершити початкове накопичення багатства.
Чи є простіший спосіб отримати більше людей, ніж захоплення населених територій? Чи є швидший спосіб збагатитися, ніж грабунок?
Ці новини нагадували маяк, який розсіює туман і висвітлює напрямок, куди рухатися Роланду.
Він не втратить можливість, що випадає раз на життя.
Розділ 56. У горах
Соловейко
повільно просувалася гірською дорогою.
Стежка під ногами була не ширшою за її плечі. З одного була величезна кам’яна стіна, з іншого – круті скелі. Вона обережно спиралася на кам’яну стіну, що не зісковзнути.
Піднявши голову, Соловейко побачила на небі лише тонку смужку світла, схожу на срібну нитку на темному тлі. Проте вона знала, що зараз час заледве перевалив за полудень, навіть у день їй потрібно нести факел. Світла, що лилося вздовж кам’яної стіни, було не достатньо, щоб освітити дорогу попереду. Соловейко довго йшла, тому виникла ілюзія, що вона йде всередину гори.
Єдиним плюсом у цій ситуації є те, що ні холодний вітер, який шумить у горах, ні сильний сніг, ніяк не вплинули на стіни ущелини. Подеколи зверху падали сніжинки – вони швидко перетворювалися на пару, коли торкалися стіни чи стежки. Температура в цьому місці відрізнялася від зовнішнього світу, іноді вона бачила, як пара піднімалася від скель внизу.
Якби не це, Соловейко не наважилася б іти в Непрохідний гірський хребет у Місяці Демонів. Туман міг приховати її тіло, але не міг змінити температуру. Якщо йти під таким холодним вітром, то можна замерзнути на смерть менше ніж за годину.
Але Соловейко не хотіла залишатися тут надовго – їй завжди здавалося, що з темряви на неї щось дивиться, а тому в душу прокрадався страх.
Якби це було можливо, вона пройшла б усю дорогу крізь туман, але, на жаль, сил не вистачало. Тривале використання здібності швидко виснажувало її.
Соловейко підняла смолоскип, на протилежній скелястій стіні замерехтіло світло, подеколи зникаючи. При слабкому світлі вона іноді бачила там темні тіні різного розміру. Соловейко знала, що то печери, вони глибокі, тому світло не мерехтіло на скелях, а входи нагадували скупчення темних плям. На кам’яній стіні, прямо навпроти того місця, де вона стояла, теж була глибока западина.
Це нагадало їй про чутки щодо шахти Південного Схилу. Говорили, що вона колись була підземним лігвом чудовиськ. Там було багато плутаних ходів, що розходилася в усі боки, які начебто вирили монстри. Гора Північний Схил – лише шматочок Непрохідного гірського хребта, чи можливо, що ці печери можуть бути з’єднаними з проходами в шахті?
Ця думка змусила її здригнутися.
На захід од Непрохідного гірського хребта була дика, ніким не заселена, земля. Незліченна кількість проходів, викопаних в горах, що простягаються на сотні кілометрів, таке могли зробити лише монстри.
Вона постаралась більше не думати про це і зосередилася на тому, щоб рухатися вперед.
Нарешті дорога попереду змінилася. Стежка шириною в плечі розділилася на дві: одна вела трохи вгору, а інша тягнулась вниз, зникаючи в темряві. Ніхто не знав куди вела нижня доріжка. Стоячи перед роздоріжжям, відчуття, що на неї дивляться, стало сильнішим, ніби незліченна кількість очей нерухомо витріщалася на неї з темряви, від чого в її роті пересохло, а шкіра голови німіла.
Соловейко зчепила зуби, занурилась у туман і поквапилася піти. Незабаром моторошне відчуття зникло.
Поки вона піднімалася, температура робилася нижчою, а срібна нитка в небі робилася дедалі ширшою. За півгодини, праворуч від неї, з’явився вхід до печери, він знаходився трохи вище стежки. Вона підняла ногу і ступила в печеру, вглибині виднілося слабке світло.
Саме тут переховується Союз Співпраці.
Соловейко вийшла з туману і її одразу виявила відьма, що чергувала на вході. Чорна газова стіна з’явилася перед нею, але швидко зникла. З темноти долинув здивований вигук товаришки:
– Ти повернулася!
Вона подумала, що нарешті повернулася, але коли вона помітила дві білі стрічки, пов’язанні на руці відьми, настрій Соловейко різко змінився:
– Ще дві сестри…
Співрозмовниця на мить затнулась:
– Е… ах, це були Айрі й Еббі. Вони загинули п’ять днів тому, не переживши повноліття. – Вона силувано посміхнулася. – Таке часто трапляється, чи не так? Не говорімо про це. Іди до табору, Венді давно на тебе чекає.
Айрі та Еббі, близнючки, які народилися в заможній сім’ї з хребта Упалого Дракона, знайшли свій кінець у цій глибокій печері. Соловейко іноді ставила собі питання: чи роблять вони правильно? Якби Союз Співпраці не забрав їх з собою, дівчатка могли принаймні насолодитися життям перед смертю, мали б удосталь їжі та хороший одяг, а не слідували за ними, не маючи ні дому, ні речей.
Але подумавши про Венді в серці Соловейка з’явилося тепло. Без допомоги цієї відьми, вона б так і залишилася маріонеткою в чужих руках, і, як і всякий використаний інструмент, її могли викинути у будь-який момент. До того ж їй потрібно якомога швидше розповісти новини і повідомити сестрам, що їм більше не потрібно ховатися, як мишам. Є дехто, готовий їх прийняти, і… день пробудження можна пережити без смертей і травм!
Прийшовши до табору, Соловейко побачила знайому фігуру, що сиділа навпочіпки біля багаття і готувала їжу. Інших відьом поряд поки що не було, тож вона не стрималась і вигукнула:
– Венді, я повернулася.
Відьма на якусь мить завмерла, затим підняла голову і показала знайому усмішку Соловейку:
– Вероніко, ласкаво просимо додому.
Венді дуже добра жінка і одна з найстарших членів Союзу Співпраці. Навіть тепер, коли їй тридцять, на її обличчі не можна помітити жодної зморшки, каштанове волосся спадало майже до пояса, риси лиця зрілі та чарівні. Для більшості відьом у Союзі Співпраці вона була як старша сестра. Венді піклується про всіх, допомагає, наскільки може, і в повсякденному житті, і в душевному спокої. Якби не вона, Союз Співпраці не зібрав би так швидко стільки відьом.
Саме через неї Соловейко вирішила вирватися з лабетів родини і вирушити в подорож, щоб разом знайти Святу Гору. Венді також одна з тої купки людей, що знають її перше ім’я.
– Скільки разів я говорила, що більше не є тою боягузливою дівчиною, – сказала Соловейко, хитаючи головою і всміхаючись. – Тепер я могутня відьма, Вероніки більше немає.
– Ти завжди ти, вирватися з кошмару не означає відмовитися від минулого, – тихо сказала Венді. – Звісно, все добре, поки тобі це подобається. Соловейко, я чекала, коли ти повернешся, у тебе була важка подорож.
– Угу, – Соловейко ступила вперед і обняла її, – дякую.
Через деякий час Венді спитала:
– Що сталося з дівчиною? Ти... не змогла її врятувати?
Коли мова зайшла про це, Соловейко збадьорилася, вона схопила Венді за руки і схвильована сказала:
– Ні, їй не знадобилося, щоб я її рятувала, навпаки, вона може врятувати нас всіх! – далі вона детально розповіла про життя в Прикордонному Місті. – Тим місцем керує Роланд Вімблдон – четвертий принц королівства Ґрейкасл. Він готовий прийняти нас. А ще пообіцяв, що в майбутньому відьми зможуть жити на його землях, як і всі інші люди!
Коментарі
Дописати коментар