Роман ЗЦВ. Розділи 71-72
Розділ 71. Шпигун. Частина 2 | Розділ 72. Обговорення у королівській столиці
Розділ 71. Шпигун. Частина 2
Окрім вогню в каміні, біля столу Барова також стояв канделябр із червоного дерева. Його верхня частина розділена на чотири гілки, по центру найвища, а інші три утворювали навколо головної трикутник. На кожній гілці палала свічка, тому світло нагадувало сяючу гірську вершину.
Кімната була заповнена запахом соснової олії, що нагадував солодкий і вогкий деревний аромат, від якого люди відчували сонливість. Однак у Прикордонному Місті він не міг просити про більше, вишуканість і витонченість не мала нічого спільного з цим місцем, для цих бідних земель хижа, яка захищає від вітру та дощу це вже велика радість, тож йому потрібно тішитися тою спорудою, що у нього є.
Його офіс розмістився у місці неподалік від замку, раніше це була ратуша попереднього лорда. Той, звичайно, коли покинув це місто, забрав із собою людей, тому тепер цією спорудою володів помічник міністра.
Шелест паперу, який звучав час від часу, і завивання вітру за вікном – справляли враження двох різних світів. Баров швидко писав за столом, заповненим книжками і старими сувоями. По обидва боки його столу стояли трохи нижчі столи, за якими, зазвичай, ніхто не сидів, вони використовувалися лише для книг. У разі потреби він кликав своїй підлеглих і садив їх за нижчий стіл, там вони впорядковували інформацію або писали перший проєкт офіційного документа.
Свічки в канделябрі змінювалися тричі, крім тих моментів, коли потрібно було встати і замінити свічку, Баров не зупинявся ні на мить. Час – дуже цінна для нього річ. Поряд все ще чекає стос паперів, які він має розглянути, а також потрібно ретельно переглянути запропоновані фінансові витрати.
Баров у середньому працює по десять годин на добу, але він узагалі не відчуває себе втомленим. Навпаки, тепер помічник міністра може показати все, на що здатний.
«Ось така на смак влада», – подумав він. Йому не потрібно перейматися через відсутність наставника, всі підлеглі були вправні та не створювали безладу. Як тільки виконано наказ Його Королівської Високості, він може спокійно займатися адміністративними питаннями.
Було б чудово, якби накази принца були хоча б трохи нормальнішими, Баров з деяким жалем цмокнув губами. Наприклад, оцей документ з персональною печаткою Роланда, в ньому йдеться про запит на відправку людей до Вербового міста, щоб рекрутувати робітників і купити вітрильник. Щодо другого пункту примітка говорила, що при великій цінні, можна відмовитися від капітана, штурмана і матросів.
Прочитавши це, він здивувався: жодних людей, щоб доставили корабель до міста? Чи вони мають повернутися назад після доставки? До того ж, навіщо їм купувати корабель? Це найголовніше. Зараз торгівля між Прикордонним Містом і Вербовим містом стабільна. Навіть, якщо план полягає у тому, щоб після зими збільшити торгівлю рудою, достатньо повідомити про це – і кількість кораблів збільшиться. Від купівлі вітрильника жодної користі, а міська пристань придатна тільки для зупинки і розвантаження, там не передбаченого майже нічого для піклування за кораблем. До того ж, без матросів про вітрильник ніхто не дбатиме. Це знову одна із божевільних ідей Його Високості?
А щодо першого запиту, Баров розумів у чому суть.
Наразі в ратуші зайняті всі люди, яких він привів із собою, вони відповідають за нагляд за торгівлею, складають статистичні звіти, стежать за доходами і витратами. Сам Баров займається адміністративною і правовою роботою, що доволі незвично. Якщо Його Високість бажає відокремити ці дві сфери, то мусить збільшити кількість працівників міської ратуші. З простих причин помічник міністра не хотів передавати це комусь іншому. Він отримував задоволення від зосередження влади в одних руках, Баров хотів бути схожим на свого наставника – міністра фінансів, що не тільки відповідав за скарбницю Ґрейкасла, а ще також був правою рукою короля.
«Кхем-кхем, добре, зараз потрібно зосередитися на Прикордонному Місті», – нагадав він собі подумки. Хоча Його Високість Роланд пообіцяв, що боротиметься за престол, перед ними лежить довгий шлях. Баров не пам’ятав у який момент додав четвертого принца до числа достойних кандидатів. Раніше він думав, що у такої слабкої і малоосвіченої особистості мало шансів отримати корону.
Але після приїзду у Прикордонне Місто, він був приємно здивований. Той факт, що місто перебуває під охороною ополчення, яке досі міцно стоїть на заході, заслуговує похвали. І, навіть якщо не згадувати ті речі, що вигадав Його Високість, те, як він привертав людей на свій бік, більше нагадувало всезнаючого Диявола, ніж четвертого принца Ґрейкасла.
У двері постукали, Баров неохоче припинив роботу і сказав:
– Заходь.
Двері відчинив один з його улюблених учнів, «Пенал» Яро.
– Учителю, ми спіймали ще одного «щура».
– М? Ви вже його допитали?
– Він сказав, що його прислав другий принц. Під час обшуку ми знайшли мішечок із цементним порошком, кілька монет і лист. – Яро підійшов і передав наставнику конверт, загорнутий у шкіру. – Допит ще триває. Учителю, потім…
– Як і раніше, після допиту, запишіть всю інформацію до книги. Затим висуньте йому звинувачення і повісьте. – Велів Баров.
– Слухаюсь, – Яро поклонився, – тоді цей учень піде.
Коли двері зачинилися, Баров не повернувся до роботи, замість цього він взяв ніж для розпечатування конвертів, піддів печатку і дістав лист.
«Четвертий…» – подумав він.
Задовго до початку Місяців Демонів, Роланд Вімблдон викликав його, щоб обговорити це питання.
Його Королівська Високість вважав, що коли цемент, новий сніговий порошок і відьми будуть поступово розкриті, шпигуни, послані його братами та сестрами, не зможуть не повідомити про це своїм господарям, тож це буде найкращим часом, щоб позбутися щурів. Баров був згоден з першими словами принца, але не погоджувався з останніми. На його думку, не можливо ходити хвостиком за кожною людиною Прикордонного Міста, коли тут самих жителів більше 2000. Вони не мали ні людей, ні підготовки для виловлювання «щурів».
Проте Його Високість відмахнувся від цих турбот:
– Як це у нас немає людей? Кожен житель міста буде нашими очима.
Тоді Баров думав, що принц трохи відірваний від реальності, довірити неграмотним і недосвідченим міським жителям стежити за ймовірним «щуром»? Та це ж неможливо!
Що ж, він помилився.
На початку зими був проведений перший перепис населення, Роланд чітко пояснив місцевим жителям, які прожили у Прикордонному Місті більше п’яти років, що хоча план фортеці Лонгсонг по спаленню запасів їжі провалився, вона не здалася, її лихі посланці поряд, але приховані. Вони прикидаються родичами містян або торговцями, які не встигли поїхати, ці негідники шукатимуть будь-якої можливості, щоб нашкодити. Тому якщо хто-небудь помітить підозрілу людина, нехай негайно повідомить про це в міську ратушу. Після перевірки і підтвердження правдивості інформації містяни отримають нагороду у двадцять п’ять срібних вовків.
Ця ідея виявилася напрочуд ефективною.
Звичайно, були помилки, але дуже швидко таким способом був спійманий перший «щур».
Баров згадав, що Роланд із гордістю тоді дещо сказав.
Що ж він тоді сказав? Баров трохи подумав, точно… «Нехай ворог зануриться в бездонне море боротьби з місцевими жителями».
Слова і речення справді дивні, помічник міністра хитає головою та розгортає лист.
Чоловік на прізвисько «Бабак» неодноразово підкреслював, що всі дивні явища вказують на те, що четвертий принц Роланд Вімблдон замінений дияволом. Баров чітко міг прочитати страх у цих рядках. Коли помічник міністра подумав про те, як принц користується людськими серцями, він не міг не відчути легкий проблиск співчуття. Чоловік глибоко вдихнув, підніс лист до свічки, полум’я швидко охопило папір – і за якийсь час залишився лише попіл.
І все-таки, цей диявол, що не боїться каменю божої кари, може дати йому владу, чи не так?
Розділ 72. Обговорення у королівській
столиці
Тіфейке Вімбдон сидів на троні з рубіновим скіпетром у руці та дивився на чиновників у залі.
«Це те відчуття, якого я прагнув, – подумав він, – а не сидіти непорушно у Валенсії, спостерігаючи за нескінченими суперечками жадібних купців».
Він підняв скіпетр – і золотий кінець стукнувся об мармурову підлогу. Коли вся увага зосередилася на ньому, Тіфейке кивнув:
– Починаємо.
– Ваша Величносте, я маю повідомити дещо важливе. – Першим заговорив сер Веймарс на прізвисько «лицар Сталеве Серце», який відповідає за оборону столиці.
– Говори.
– Чи можна на деякий час призупинити полювання на відьом? Ваша Величносте, обшуки набирають обертів, вчора я чув, що над кількома арештованими жінками знущались у підземеллі, а одна померла у в’язниці. Пізніше з’ясувалося, що вони не були відьмами. Тепер все місто в паніці. Якщо так триватиме, боюся, буде велика кількість втікачів.
Тіфейке нахмурився, саме він велів проводити полювання на відьом. Він досі не з’ясував правду щодо загибелі Вімблдона III, але був свято впевнений, що його батько не міг покінчити життя самогубством. Та дивна посмішка на губах короля перед смертю викликала жах у Тіфейке. Батько носив найкращий камінь божої кари, та і церква підтвердила, що камінь не замінили і він не втратив своїх сил, однак це не означає, що відьма не брала в цьому участі.
Все дивне має зв’язок з відьмами.
Він перевів погляд на Ленглі, прислужника, який відповідав за полювання. Той одразу піднявся і сказав:
– Ваша шановна Величносте, це був просто нещасний випадок. Я суворо покарав людей, відповідальних за це, – він поклонився. – Начальник тюрми, наглядач і охоронець отримали по десять ударів батогом і були оштрафовані на двадцять п’ять срібних вовка.
– Одна людина померла, а ще троє пережили жорстокі катування, ви думаєте, що кількох ударів батога і штрафу достатньо? – холодним голосом запитав сер Веймарс. – І хто дав вам право судити? Прем’єр-міністр Вік чи його світлість міністр юстиції Пайл?
– Ваша Величносте! Я вимушений діяти швидко у такі складні часи. – Виправдовуючись вигукнув Ленглі, опустившись на одне коліно. – Проігнорувавши деякі дрібні невдачі, пошуки були дуже вдалими. Ми вже спіймали щонайменше п’ятнадцять відьом, що переховувалися в королівському місті. Їх зараз катують, то невдовзі ми дізнаємось чи ваш батько — ні, я маю на увазі, чи планували вони якусь змову.
Тіфейке зиркнув на нього – цей дурень мало не розкрив його наміри. Хоча більшість міністрів, що були в залі, могли здогадатися про справжню мету цих дій, зовнішній світ повинен знати лише те, що принц Ґелун убив короля.
– П’ятнадцять відьом? – лицар Сталеве Серце зневажливо посміхнувся. – Неймовірно, виявляється, столиця вже стала оплотом відьом. Кілька років тому церква влаштувала полювання на відьом у лісі на схід од королівського міста – і спіймала тільки шістьох. Здається, ваші люди ліпші за служителів церкви.
– Ти…!
– Досить! – Тіфейке був роздратований. Ленглі – дурень, він би ніколи не підвищив такого йолопа, якби мав можливість задіяти когось іншого для боротьби за трон. Навіть якщо хочеш отримати визнання, не потрібно вигадувати такі цифри. Ймовірно, більшість із тих п’ятнадцяти нещасних – звичайні жінки. Він не хотів, щоб церква втручалась у цю справу, але зараз не було іншого виходу. – Ти підеш до церкви і попросиш священника підтвердити істину суть тих 15 осіб. Припинити катування. Кожного разу, коли ви ловитимете людину, її повинен перевірити священник! Якщо я почую, що ви знову не в змозі дотримуватись наказів, то кину вас усіх у міський рів, щоб нагодувати риб!
– Ем, слухаюсь, Ваша Величносте.
– Негайно займись цим!
Як тільки Ленглі покинув зал, Тіфейке звернувся до міністра фінансів:
– Якщо разом із трьома попередніми ще хтось зазнав страждань – заплатіть їм два золотих дракони компенсації. Тіло тої, що загинула у в’язниці, поверніть родині, – він на мить зупинився, – і заплатіть три золотих дракони.
– Як побажаєте, – кивнув міністр фінансів.
– Ваша Величність милосердна, – відсалютував сер Веймарс.
– Перейдемо до наступного питання. – Сказав Тіфейке, оскільки ніхто не заговорив, він розпочав сам. – Якщо ніхто немає питань, то я почну зі свого. – Він поглянув на міністра закордонних справ – сера Брента, «Парасолька». – Указ про відкликання виданий більше місяця тому, проте до столиці ще ніхто не повернувся. Розкажіть, яка зараз ситуація?
Сер Брент походив з родини Ферін, він обіймав свою посаду вже тридцять років, мав сиве волосся та старе обличчя і був одною ногою в могилі. Міністр прочистив горло:
– Ваша Величносте, ваша третя сестра, Ґарсія Вімблдон ще нічого не відповіла. Ваш четвертий брат, Роланд Вімблдон прислав відповідь. У листі говорилося, що коли його люди будуть у безпеці після закінчення Місяців Демонів, він подумає про повернення до столиці. Але…
– Але що?
– На конверті, він написав, звертаючись до вас як до Вашої Високості, а не як до Вашої Величності чи короля.
Тіфейке не міг втримати зневажливої посмішки. «Ти такий же дурний, як і завжди, мій безнадійний молодший брате. Якщо ти маєш намір повернутися, – подумав він, – то мав би ставитися до мене як до свого короля, тоді я б виділив тобі гарне місце, щоб ти продовжував бути розпещеним принцом. Але поглянь, що ти робиш. Хочеш повернутися, але не хочеш здаватися? Чи буде від таких дій хоч якась користь?»
– Поки що залишимо, як є. – Тіфейке махнув рукою. – Де п’ята сестра?
– Ваша Величносте, вона… зникла.
– Що? Що означає «зникла»?
– Вона повідомила посланцю, що повернеться, але через тиждень Її Високість зникла разом зі своїм дворецьким і двома покоївками. Я вже наказав людям знайти принцесу, але поки що нічого не знайшли.
І що в результаті? Один чи двоє, але вони не вірять у нього! Тіфейке почувався приголомшеним, він сподівався, що молодша сестра стане для нього підтримкою. Зрештою, Тіллі з дитинства була надзвичайно розумною, вона навіть перевершувала його. Однак вона була дівчиною – і це єдине в чому вона йому поступалася.
Тіфейке відчував неабияке полегшення, бо, судячи з її домовленостей з батьком, Тіллі не збиралися втягувати в цей шторм. Їй дали місто недалеко від короля, Їньґуан хороше місце для торгівлі і немає ресурсів для навчання солдат. Але хто б міг подумати, що п’ята принцеса втече?
Хіба це вибір розумної людини?
– Що ж, оскільки вона втекла, нехай колишній лорд повернеться до управління Їньґуаном. Продовжуйте пошуки, не можна дозволити, щоб королівська кров текла між простих людей. – Він зціпив зуби, придушуючи роздратування. – Отже, наразі залишилася тільки третя сестра, яка відмовляється підкорятися?
– Так, Ваша Величносте.
– Оскільки вона така вперта, то я мушу вжити жорстких заходів. – Тіфейке поглянув на прем’єр-міністра Віка, щоб дати наказ про початок бойових дій потрібно схвалення короля і прем’єр-міністра. Але оскільки це найбільший його прихильник, то, ймовірно, проблем не буде. – Я планую дозволити герцогу Джо, захиснику півня, відправити війська, щоб змусити Ґарсію покинути Порт Чиста Вода і привести її назад до столиці.
Звичайно, маркіз Вік сказав:
– Це питання не слід відкладати. Ваша Величносте, будь ласка, якнайшвидше видайте військовий указ, нехай міністр закордонних справ займеться його передачею.
Тіфейке задоволено кивнув. Він якраз збирався покликати секретаря, щоб скласти указ, як у коридорі залунали швидкі кроки. Затим двері відчинилися і до зали, сповільнившись, увійшов лицар з блакитним плащем.
Тіфейке впізнай його, славетного «лицаря Холодного Вітру», Наймена Муа. Він попрямував прямо до центру залу, опустився на одне коліно і сказав:
– Ваша Величносте, я щойно отримав повідомлення з південного регіону. – Він видихнув і мовив тривожним голосом: – Ваша сестра, Ґарсія Вімблдон, п’ять днів тому перемогла герцога Півдня – Джо Керра і зайняла місто Сюнїн! І… вона проголосила себе Королевою Чистої Води, всі лорди південного регіону визнали це та підтримали проголошення незалежності!
Коментарі
Дописати коментар