СвТ. Том 4. Розділ 5-3
Розділ 5. Уперше за довгий час повернутися до таємної діяльності в Японії! Частина 3
Розділ 5. Уперше за довгий час повернутися до таємної діяльності в Японії! Частина 3
***
Це був чисто-білий коридор.
Підлога, стіна і стеля мали однорідний чисто-білий колір. Нішіно Акане з чорним волоссям і червоними очима йшла коридором з порожнім обличчям.
Кроки були ритмічними і байдужими. Ніби вона десь залишила свої емоції.
Коли Акане дійшла до дверей, то зупинилася.
Двері також були білими. Вона ввела пароль, щоб відімкнути їх, і зайшла всередину.
– О, то вона вже прокинулася, – з усмішкою сказала Акане. Її холодний, порожній вираз обличчя зник, ніби його ніколи і не було.
– Привіт, Акане-сан. Так, вона прокинулася близько полудня, – відповіла дослідниця у білому халаті. Це була одна з підлеглих Акіри.
У кімнаті стояло біле ліжко, на ньому сиділа красива дівчина зі срібним волоссям. Вона мала блакитні, ніби у кішки очі, під один з яких була краплеподібна родимка. Ця дівчина – Нацуме, Пробуджена.
– Рада зустрічі. Мене звати Нішіно Акане.
Коли Акане представилася, Нацуме мило нахилила голову.
– Наскільки ми можемо судити, вона не розуміє жодного слова з того, що ми говоримо, – сказала дослідниця.
– Вона не вміє читати і писати?
– Так, схоже на це. Я зараз читаю їй книгу з картинками. Здається, їй цікаво, якщо ми продовжимо в такому ж дусі, я впевнена, що вона зможе заговорити.
Дослідниця знову розгорнула книгу.
Це була досить маловідома книга з картинками.
В бібліотеці університету мало бути досить багато популярних творів з картинками, але всі вони, ймовірно, вже були на руках. Народжуваність на базі зростала з кожним роком.
У них були серйозні проблеми з утриманням наявного населення бази, але реальність полягала в тому, що вони не могли примусити людей не мати дітей. Якщо не буде потомства, то людство зрештою вимре.
– Яка гарна дитина…
– Точно.
Лише поглянувши на неї, будь-хто міг зрозуміти, що Нацуме – Пробуджена. Їй, мабуть, довелося пройти немало труднощів через не знання мови.
Попри це, Нацуме дивилася на Акане невинними очима. Здавалося, вона зовсім не боялася людей. Мабуть, Нацуме була доброю душею до того, як стала Пробудженою.
– Цікаво, на що вона дивиться?
Блакитні очі Нацуме були прикуті до столу в кімнаті. На ньому стояв тонкий рідкокристалічний годинник.
– Тебе цікавить годинник?
Коли Акане передала його, Нацуме широко розплющила очі, які світилися від захвату. Це був звичайний годинник, але допитливий вираз на обличчі, коли вона торкнулася до нього, виглядав абсолютно щирим.
У неї була вдача дитини. Ніби перед ними маленька невинна дівчинка, яка нічого не знає про світ.
– Хе-хе, схоже, їй весело, – сказала Акане.
Нацуме радісно гралася з годинником. Вона повертала його знову і знову, торкалася матеріалу і роздивлялася зблизька. Це наче дитина, яка невинно гралася з новою іграшкою, яку їй щойно дали.
– Її цікавить усе. Вона цілу вічність вивчала каркас ліжка, а очі розширювалися щоразу, коли її погляд падав на гвинти і болти.
– Здається, вона дуже допитлива, – сказала Акане.
– Безсумнівно. Коли я дала їй механічний олівець, мені знадобилося 30 хвилин, щоб повернути його.
– Це мило.
– О так.
Раптом щось запищало.
– А!
Нацуме так здивувалася, що впустила годинник.
– О, будильник задзвенів. Тебе це налякало? Все гаразд, – сказала Акане, ніжно погладивши її по голові.
Нацуме з сумом спостерігала, як дослідниця підняла годинник і повернула на стіл.
– О, час неправильний, – зазначила Акане.
– Гадаю, вона змінила його, поки гралася з годинником.
Дослідниця вирішила поставити правильний час.
Вона засунула руку до кишені і зупинилася, збентежено нахиливши голову.
– Гм, де він…?
– Що сталося?
– Я ношу цифровий годинник. Я хотіла скористатися ним, щоб встановити правильний час, але його нема в кишені…
– Можливо, ти забула його у своїй кімнаті?
– Я завжди маю його при собі, тож це неможливо. Як дивно…
– Тоді, можливо, ти впустила його десь.
– Може бути. Ремінець досить зношений, тож таке могло статися.
Дослідниця, ніби визнаючи поразку, зітхнула і зустрілася поглядом з Нацуме.
Погляд блакитних очей був спрямований на них з Акане. Здавалося, ніби вона спостерігала за ними.
Але дослідниця була впевнена, що їй просто здалося.
Наступної миті Нацуме невинно усміхнулася і нахилила голову. Ніби кажучи: «Я нічого не знаю».
– Вона така гарненька.
– Так, нагадує маленьку принцесу.
Вони забули про годинник і погладили Нацуме по голові. Вона на це лише усміхалася.
Однак її погляд був прикутий до того, як рухалися їхні губи.
Вона ворушила губами і горлом, ніби імітуючи їх. Але не видавала жодного звуку. Вона повторювала ті самі маленькі рухи знову і знову, намагаючись робити так, щоб цього не помітили.
Раптом двері кімнати відчинилися.
– Агов, ви бачили мою камеру?
Зайшов Нішіно Акіра.
– Камера? Та, яку ти використовуєш для записів?
– Так, саме ця. Клянуся, вона була при мені сьогодні вранці…
Він завжди носив із собою маленьку цифрову камеру для документації подій.
– Ну, тут її нема. Можливо, ти її десь загубив?
– Чорт, куди вона поділася? – Роздратовано оглядаючи кімнату, Акіра зустрівся поглядом з блакитними очима, що дивилися на нього. – Це була ти…? Ти її забрала? Я впевнений, що бачив її тут сьогодні вранці прямо перед тим, як ти сюди прийшла.
– Ч-чекай, брате, – втрутилася Акане, – навіщо їй це робити?
Нацуме чарівно нахилила голову й усміхнулася, як невинна дитина, що нічого не знає.
– …І то правда.
Навіть Акіра не міг сердитися, коли бачив таке обличчя. Він зітхнув, щоб очистити голову.
Потім відкрив ноутбук у кімнаті, ввів пароль і почав працювати.
– Брате, чи зможеш ти вилікувати мутацію Нацуме?
– Хто знає? – байдуже відповів Акіра, продовжуючи працювати.
У цей момент очі Нацуме рухалися з неймовірною швидкістю. Вони стежили за екраном ноутбука і за рухами пальців Акіри.
– Ти взагалі зацікавлений їй допомогти?
– Зараз у мене є важливіші справи. Скоро почнеться тиснява. А сьогоднішня розвідка знайшла нові сліди Брута. Якщо відбудеться одночасна атака, то Месії настане кінець.
– Який у нас план?
– Було б добре, якби ми змогли хоча б розібратися з Брутом до тисняви, але шанси невеликі. У нас нема іншого вибору, крім як посилювати власні сили і молитися.
– Ти збираєшся попросити допомогу в інших баз?
– Ха. Якби я спробував, вони б вимагали натомість генератор. Про це і мови бути не може.
– То що ти плануєш робити? Невже ти справді розглядаєш
можливість використати голову монстра, яку підібрали минулого тижня?
– А чому б і ні? Сила тої істоти на зовсім іншому рівні, ніж сила магічних звірів. Якщо ми зможемо її використати…
– …Ти серйозно?
– І це ще не все. Ця дівчина також має великий потенціал. Аналіз крові показав деякі цікаві речі.
– Тобто, цікаві?
– Хе-хе-хе…
Акіра лише багатозначно засміявся, відмовившись давати пояснення.
Через деякий час він закінчив роботу і вийшов. Акане і дослідниця пішли слідом за ним.
– Побачимося завтра, – сказали вони на прощання.
Нацуме провела їх з невинною усмішкою.
Однак блакитні очі бачили все. Конструкцію дверей, механізм замка і рухи пальців, коли вони вводили паролі.
Щойно вона залишилася сама, світло згасло.
Блакитні очі рухалися в темряві. Погляд упав на ноутбук.
Всю ніч кімнату наповнювали клацання і стукіт.
***
Мене вигнали з клініки докторки Юки.
З цим нічого не можна було вдіяти, через вчорашню бійку ліжок не вистачало.
Але мене це цілком влаштовувало.
Оскільки клініка була переповнена, я більше не міг легко вислизнути. Вчора я був схвильований вибором, на яке з лігв напасти, але зрештою мені вдалося вислизнути ненадовго і задовольнитися знищенням лігва у початковій школі.
Моя поточна теорія полягала в тому, що в місцях, де збирається велика кількість монстрів, можна буде знайти підказки щодо чорної діри. Але нічого не вийшло.
То що робити далі? Чи
слід мені зібрати більше інформації тут, чи спробувати знищити ще кілька лігв?
Також я міг би пошукати голову пана кажана.
Було стільки варіантів, з яких можна вибрати, але виникла одна проблемка…
– Це буде весело, Мінору-куне.
– Так, весело…
Я ніколи не думав, що Нішіно Акане буде відповідати за мене. Отже, деякий час ми будемо жити разом.
Вона колись була моєю однокласницею і, хоча Акане, очевидно, уявлення немала, хто я, у нас з нею було кілька незручних моментів, якими я не пишався.
Проблема була не в ній. Вона цілком могла стати чудовою головною героїнею. Або, можливо, любовним інтересом головного героя?
У будь-якому разі, великою трагедією було те, що в той час мені бракувало навичок для того, щоб бути «силою в тіні». Через це я здобув низку перемог майже в останню секунду (після того, як мене притискали до стінки), що було неприйнятно для сірого кардинала.
Ці моменти були чорними плямами на моєму минулому житті. Я б все віддав заради можливості переробити їх.
Але, якщо подумати, то ця ситуація не така вже погана – це шанс. Тепер я мав силу виконати прийоми сили в тіні, які значно переважали ті, що були в мене в той час.
Це був шанс усього мого життя, чи не так?
Крім того, виконуючи обов’язки лицаря, вона більше буде відсутньою, ніж присутньою, тож мені буде легше вислизати.
Гадаю, небеса на моєму
боці.
– Ви справді схожі…
– …Га?
Поки я думав про свої ідеальні рухи сили в тіні, вона ішла поруч і вдивлялася в моє лице.
– Я схожий на когось?
Моє обличчя повністю змінилося, тож це було малоймовірним.
– Так, це аж моторошно. Твоє обличчя, коли ти зараз про щось думав, виглядало дуже схожим на його. Про що ти думав?
– Та так, нічого особливого…
Вона засміялася на ці слова.
– Ось воно, він робив так само. Ти не хочеш нікому розповідати, чи не так? Хочеш тримати свої таємниці при собі.
– Це не так, ви просто надто багато думаєте.
Моє заперечення пройшло повз її вуха.
– Все гаразд, я розумію. Він теж був таким… Людиною, яка ніколи не говорила про щось важливе для себе. А тепер його нема.
Той хлопець переїхав, чи що?
– Але хоча він ніколи не говорив багато, мені подобається думати, що я трохи його розуміла. Бо я завжди за ним спостерігала.
Ти що, сталкер?
– О, і, Мінору-куне, ти можеш говорити зі мною нормально.
– Нормально?
– Без «ви» і зайвих ввічливостей. Ти ж так робиш не тому, що справді мене поважаєш, чи не так?
Як вона зрозуміла?
Хоча це було не зовсім так. Справа не в тому, що я не поважав її, просто я не думав, що, використовуючи «ви» й інші ввічливі форми звертання, проявляв повагу. Однак такою була тенденція у суспільстві, тож я, як зразковий моб, завжди намагався дотримуватися суспільних норм.
По-своєму я поважаю тих, хто заслуговує на мою повагу.
– Я тебе цілком поважаю, – висловив я свої думки.
Вона радісно засміялася:
– Так і думала, що ти це скажеш.
Отак, перемовляючись про щось незначне, ми ішли житловою зоною.
Це трохи навівало спогади про минуле.
– Ми прийшли. Це моє місце.
Вона зупинилася перед дверима. Це була кімната в одному з навчальних корпусів університету.
– У студентських гуртожитках не вистачало місця, щоб вмістити всіх, тому ми розширили їх і побудували більше кімнат. Але навіть цього було недостатньо, тому ми переобладнали аудиторії і почали використовувати їх. Я лицар, тому можу використовувати трохи більшу кімнату.
Коли вона відчинила кімнату, то ми опинилися у невеликій аудиторії. Парти і стільці, за якими колись слухали лекції, зникли, але велика дошка залишилася на стіні.
Приміщення було розділене дерев’яними перегородками, секція, в якій ми стояли, виявилася найбільшою і була поєднанням вітальні-їдальні. Поруч була моя спальня.
– Це твоя кімната, Мінору-куне.
Вона була приблизно 10 квадратних метрів. З меблів лише ліжко і маленький письмовий стіл. Більше нічого.
– Моя кімната поруч. Не підглядай, добре? – з пустотливою усмішкою сказала вона, проводячи екскурсію. Між кімнатами нема дверей, лише перегородка.
Її спальня практично така ж, як моя. Єдина відмінність – сіра шафа в кутку.
– Мінору-куне, це ж твій єдиний одяг, так?
– Ага.
Я все ще був у худі когось з родини Танака. Якщо знати де, то дістати потрібний одяг не проблема.
– Тоді для початку приміряй це, – з цими словами вона дістала з шафки одяг.
Це була ностальгічна річ для мене… Хлопчача форма старшої школи Сакуразака.
– Але ж її можуть носити лише лицарі, чи не так?
– Звісно, ти не можеш носити форму ззовні, але для кімнати вона підійде. Тобі потрібний змінний одяг, щоб зайнятися пранням, еге?
– Ну, дякую.
Я взяв форму.
– Швидко, приміряй її!
– Що? Зараз?
– Швидше, швидше. Час спливає! Крім прання, в мене ще купа справ.
О, це мало сенс. Сьогодні була гарна погода, тож одяг висохне досить швидко.
Вона легенько штовхнула мене у спину. Я пішов до своєї кімнати і вперше за довгий час одягнув знайому шкільну форму.
– Хмм…
Вона на диво гарна сіла, ніби стара рукавичка. Форма відчувалася навіть зручнішою, ніж слизовий костюм. Чого не мало би бути.
– Га?
Раптом я помітив пляму на манжеті. Вона нагадувала слід від крові, якою я колись забруднив форму під час бійки, і навіть знаходилася ніби на тому самому місці.
Ні, думаю, мені здалося. Минуло стільки часу, я ледве пам’ятав, як виглядала та пляма.
– Уже переодягнувся? Розмір підійшов? – запитала Акане.
– Так.
– О, дай гляну...
Вона висунула голову з-за перегородки – і раптом замовкла.
Ніби побачила привида.
Я мимохідь обернувся, щоб перевірити.
Привида не було.
– …Вибач, я… Вибач.
Я не знав, за що вона вибачалася.
Вона витерла сльози і чомусь сумно засміялася.
– Вибач, раптом накотило багато спогадів…
– Все гаразд. Я іноді також сміюся, коли щось згадую.
Моменти, коли мені вдалося зробити ідеальний рух сили в тіні, щоразу примушували мене усміхатися, скільки б разів я не згадував про них.
– Я піду випру одяг, але скоро повернуся.
З цими словами вона відвернулася, взяла мій одяг і пішла.
– І тепер я сам.
Я цінував те, що вона збирається випрати мій одяг, але не відмовився б почути трохи більше пояснень перед тим, як їй потрібно буде йти.
Мені поки що не було чим зайнятися, тому я сів на старий диван у вітальні. Мабуть, його використовували для відвідувачів університету або щось таке.
На столі я помітив чашку, ручку, блок тон і…
– Це… ліки?
Їх було два види. Перший це білі таблетки, якийсь безрецептурний препарат. Другий – великі сині капсули, які я раніше ніколи не бачив.
– Жодних стимуляторів. Абсолютно, ні.
Навіть якщо це було щось типу допінгу, існувало безліч препаратів, які підходили для цього краще. Хоча вона виглядала серйозною дівчиною, тож справа, мабуть, не в цьому.
А раз так, то що це могло бути?
Трохи подумавши, я дійшов до висновку, що все гаразд, і потягнувся.
– Уммм.
Раптом я відчув, що хтось наближається. Я швидко випрямився.
За мить ручка дзенькнула. Потім знову дзенькнула. І знову, і знову.
Звичайно, двері були замкнені.
Я хвилину міркував над тим, чи варто мені виходити, але дійшов до висновку, що це надто клопітно, і вирішив просто спостерігати.
Дзенькання поступово ставало голоснішим, поки замок зрештою не зламався.
– Я заходжу.
Зайшла горила.
Схоже, в Японії все пішло шкереберть. Поки я міркував над цим, то зрозумів, що це не горила, а людина, яка схожа на неї.
Вона виглядала знайомою. Чи мені просто здалося?
– То це ти дитина, яку підібрала Акане?
– В-ви не можете отак вриватися! – як і належить мобу, я тремтів всім тілом мало не зі сльозами на очах.
– Ну, не треба так боятися. Я – Саеджіма Юдай, віцекомандир лицарів. Я один із хороших хлопців.
– Саеджіма Юдай…
Ім’я прозвучало знайомо… А потім я згадав.
Це була горила з мого класу.
Я запам’ятав його, бо він виглядав як чудовий матеріал для героя другого плану.
Я радий, що цей хлопець виріс у таку чудову дорослу горилу!
– В-ви шукали Акане…?
– Ні, я хочу поговорити з тобою. Бо є в тобі дещо підозріле.
Саеджіма з гучним звуком сів навпроти мене.
– Що я зробив…?
– Щур проник на базу. Чи, щоб було зрозуміліше, слід сказати шпигун. Хтось з ворожої бази шпигує за Месією.
– Я-я не шпигун…!
– Ти так кажеш, але, знаєш, лицарі не можуть вірити у все, що їм кажуть.
– Н-ні, я справді не шпигун…!
– Стули пельку!
Раптом голос Саеджіми підвищився і став загрозливим. Він схопив мене за комір.
– Знаєш, я можу кинути тебе в лігво монстра.
Кричить він зі своєю пикою горили.
Коли моб зустрічав щось таке страшне, то міг лише тремтіти. Це я і зробив.
– Хі-ік!
І в цей момент прибула кавалерія.
– Що ти в біса робиш?!
Увійшла Акане, що тремтіла від гніву.
– Тобто «що»? Звичайно, я проводжу допит, – сказав Саеджіма, все ще тримаючи мене за комір.
– Допит? По якому праву?
– Звісно, по моєму праву як віцекомандира. Ти також знаєш, що проник щур. Він єдина підозріла особа, яка недавно з’явилася на базі.
– Він не провів тут і двох повних днів. Присутність щура помітили раніше.
– Може, так, а, може, ні. У будь-якому разі, мені все одно доведеться його допитати.
Саеджіма й Акане пильно дивилися одне на одного. І потім…
– …На що ви сподіваєтеся? – запитала Акане.
– Ти чудово про це знаєш.
Саеджіма відпустив мене і розвернувся.
– О, так. Командир проведе сьогодні ввечері екстрену нараду. Побачимося там, Акане-чян.
Далі він легенько поплескав її по плече і пішов.
– Гадаю, це було досить страшно. Але не хвилюйся, добре?
Акане усміхнулася так, ніби нічого не сталося, і розповіла мені про життя в Месії.
Схоже, у неї сьогодні буде нічна зміна, тож я матиму більш ніж достатньо часу, щоб вислизнути.
Коментарі
Дописати коментар