Роман РБ. Том 9. Розділ 1-2
Розділ 1. Таємниця вундеркінда. Частина 1-2
Розділ 1. Таємниця вундеркінда. Частина 1-2
– Здається, тобі ще зарано лагодити ляльки, еге?
– Вибачте…
Як би лагідно я не говорив з нею, в очах Джулі завжди був натяк на страх, коли вона дивилася на мене. Схоже, я досі її лякав.
– Увах… Я така сонна, няв…
– Так. Надворі стає все тепліше і тепліше.
– Хей, босе, у нас є чудове місце для полуденного сну. Хочеш, щоб ми якогось показали його тобі, няв?
Тут буде зображення
– Гм? Лініє, чи зможу я зробити з тобою щось неслухняне, поки ти спиш?
– …Босе, ти коли-небудь думаєш про щось інше, крім сексу, няв?
– Не говори дурниць. Майстер у першу чергу думає про ляльки.
– Стулися, Занобо. Тебе ніхто не питав.
– Але…
– Закрий рота – дуне. Може, тобі краще піти і купити нам м’яса.
– Викладач скоро буде тут, няв.
– Тоді йому краще бігти.
– Майстре, я можу…
– Я не дозволю маленькій дівчині виконувати чиїсь доручення. Я можу піти.
– Няв? Босе, краще піду я!
– О, тоді іди.
– Няв?!
Поки викладач ще не прийшов, ми п’ятеро досить голосно базікали. Ну, це було гучно. І, безперечно, сильно дратувало. Все-таки ми були не єдиними у класі. Разом з нами був ще один студент. Хлопець, який старанно навчався за партою у першому ряду. Точніше, Кліф Ґрімор
Він раптом підскочив на ноги і повернувся до нас, його плечі тремтіли від люті.
– Замовкніть! Я не можу зосередитися! Якщо ви тут лише заради розваг, то повертайтеся туди, звідки прийшли, і робіть це там!
Я замовк. Заноба також припинив сперечатися і почав давати тихі настанови Джулі.
Однак двоє колишніх порушниць правил сприйняли це як виклик на бій.
– На кого ти рот відкрив, няв?
– Відтепер твої гроші стануть моїм м’ясом!
Вони б мали трохи вагатися перед тим, як затіяти бійку, враховуючи, що я дав їм добрячу прочуханку. Але я чув, що ці двоє вже билися з Кліфом невдовзі після того, як він ступив до університету, і легко перемогли. Зазнавши поразки, хлопець присвятив себе навчанню. Він старанний і використовував свої невдачі для мотивації. Це неправильно, заважати такому студенту.
– Вибач, – втрутився я. – Ми не хотіли відволікати тебе від навчання. Ми будемо тихішими. А ви двоє сядьте. Сядьте!
– …Якщо бос так каже, то іншого вибору нема, няв.
– Бляха…
Лініа і Пурсена з невдоволеними обличчями повернулися на свої місця.
– Хмф, – Кліф пирхнув, – гаразд, це те, чого я хотів. Серйозно, що з вами взагалі таке… Не можу повірити, що ви втягнули Занобу у свої нісенітниці…!
Лініа і Пурсена роздратовано цокнули язиками. Але я не бачив причин заважати комусь, хто наполегливо працював над тим, щоб досягнути успіху в житті. Я теж не планував ледарювати, але ми з ним ішли різними дорогами. І навряд чи будемо чимось більшим, ніж просто знайомими.
Принаймні так я тоді думав.
***
Тиждень по тому я, як завжди, досліджував зі старшокурсником Фітцом телепортацію під час наших зустрічей у бібліотеці.
Нещодавно я почав розуміти, що телепортація і виклик мають певну схожість. Зокрема було багато спільного у формулах магічних кіл і кольорах магічної енергії, яку вони випромінювали.
Проте була одна суттєва різниця. А саме – викликати людину було абсолютно неможливо. Незалежно від способу, методу і техніки – людей ніколи не викликали. Так, можна було викликати демонічних істот, духів і навіть рослини… Але не людину.
Я переглянув незліченну кількість записів, міфів і стародавніх історій, проте не знайшов жодної згадки про те, щоб хтось викликав людину. У цьому світі існували різноманітні раси, але це правило стосувалося всіх без винятку.
Звичайно, це не мало прямого відношення до того, що ми хотіли знайти. Можливо, це не було значущим відкриттям. Однак щось у цьому мене непокоїло. Якщо не можна викликати живу людину із плоті і крові, то… чи можна викликати лише душу?
Я не висловлював ці думки вголос, а заховав їх у куток. Якби мені колись випав шанс запитати справжнього експерта в цій галузі, то, можливо, я б дізнався більше. Наприклад, чи можна викликати з іншого світу душу померлого?
– Старшокурснику Фітце, чи можете ви дізнатися, хто з професорів найбільше знає про магію виклику?
– Га? Звісно. Але тут не навчають виклику як такому, лише зачаруванню, чи не так? Невпевнений, що знайдеться хтось, кому відомо про сферу, яку ми досліджуємо…
Якщо подумати, то коли я переглядав список занять, там не було нічого прямо пов’язаного з магією виклику. Звісно, технічно зачарування, судячи з усього, було підкатегорією цієї школи магії. Однак чи справді це так? Чи було щось написано про це у моїх підручниках?
– Ну, принаймні не завадить у цьому покопатися. Можливо, щось знайдеться.
Чесно кажучи в мені зростали зернятка тривоги. Я не хотів цього показувати. Це могло бути всього лише займе занепокоєння. Жодного зв’язку не існувало, чи не так? Випадок з переміщенням стався, коли мені було десять. Всього через десятиліття після мого переродження. Ні, це ніяк не пов’язано. Все-таки за десять років нічого не сталося.
Занепокоєння все ще тонким серпанок нависали над свідомістю, коли я повертався до гуртожитку. Сонце котилося за горизонт, сутінки поволі згущувалися. Сніг майже повністю розтанув, відкриваючи червонувато-коричневу землю, унікальну для північних земель. Я йшов кам’яною доріжкою, викладеною на цьому ґрунті, коли почув крик неподалік.
– Іди сюди, маленьке лайно!
– Думаєш, ми дозволимо тобі використати магію?!
З-за навчальної будівлі вилетів хлопець, за яким гналася група з шести старших чоловіків. Юнак намагався триматися на відстані і спробував зупинити їх за допомогою заклинання просунутого рівня, але переслідувачі завадили. Тому він спробував стримати їх магією початкового рівня, але проти шести людей цього було недостатньо. Вони наздогнали хлопця, повалили на землю і почали бити. Нещасний згорнувся у клубок і чимось нагадував черепаху.
Судячи з усього, я натрапив на справжню сцену знущань. На це було боляче дивитися, тож я не міг не втрутитися.
– Хей, хей, зупиніться, – гукнув я, підбігаючи. – Не знущайтеся з бідолашної черепахи.
Шестеро нападників повернулися і люто подивилися в мій бік. Вони були трохи вищі за мене, тому, мабуть, намагалися налякати.
– Ти хто ще такий?!
– Х-хей, ц-це ж Болото… – один із них упізнав мене.
– Болото…? Ти говориш про Рудеуса?!
– Той самий Рудеус?! Який замкнув Лінію і Пурсену в кімнаті та дресирував їх?!
Ой, та ну. Нічого такого не було.
– Та ні, ця історія – абсолютна брехня.
– Але я бачив, як Пурсена виляла хвостом і називала його босом…
– Вона вилятиме перед кожним, хто дасть їй м’яса!
– Але ж ці двоє роблять все, що він їм скаже, так?
– Так. Я бачив їх у класі з тими надписами на обличчях.
– Що там було написано? «Ми секс-рабині пана Рудеуса»?
– Ну, я не пам’ятаю точно, що там було…
– То він побив їх, викрав і зробив своїми рабинями…?
– …Та це ж принцеси Дордія!
– Він явно не думає про наслідки…
Вони голосно шепотілися, озвучуючи вкрай неточні чутки, а потім разом важко ковтнули і подивилися на мене з чимось схожим на благоговіння. Чоловіки обмінялися поглядали, кивнули один одному, а потім звернули увагу на хлопця, що лежав біля їхніх ніг.
– Що ж, пацан, сьогодні ми тебе відпустимо.
Я негайно відреагував на слово «сьогодні»
– Тобто? Ви плануєте повторити це завтра? Хочете знову на нього напасти?
На ці слова шість хуліганів роздратовано скривилися.
– Тц…
– Послухай… те, Рудеусе. Це ж не має до вас жодного стосунку, правда?
Люди такого типу любили повторювати цю фразу. Так, так, це не моя справа. Я знав це ще до того, як сунув сюди свого носа.
– Я не знаю деталей, але шестеро проти одного – це нечесна бійка.
– … – Група обмінялася поглядами, потім похитала головами. Вони, очевидно, були досить близькими, раз могли розуміти один одного уже з погляду.
– Що ж. Гаразд. Ми йому нічого не робитимемо, – сказав один із групи. – Але просто для знання, у цій ситуації жертва не цей хлопець.
Після цього він розвернувся і зник за будівлею. Інші п’ятеро потягнулися за ним. Можливо, у них там база або щось таке.
– Фух, – я полегшено зітхнув, як тільки вони зникли.
Зберігати спокій перед групою із шести людей, що пильно дивилися на мене, було нелегко. Я працював над схеми бою з кількома суперниками, але ментальний стан був окремим питанням. Я б не відчував такого напруження, якби був з кимось сам на сам.
– Агов, ти в порядку? – Я підійшов до хлопця, який заледве підвівся.
Він обтрусив пил з одягу і швидко прошепотів цілюще заклинання. Щойно я подумав, що в цьому університеті навіть діти, до яких чіплялися, зналися на магії зцілення… як хлопець обернувся.
Це був Кліф.
– …
Чесно кажучи, наше з ним спілкування навряд чи можна назвати приємним. Щоразу, коли ми зустрічалися, він ставився до мене з відвертою ворожістю. Мабуть, зараз Кліф скаже щось на зразок «Я не просив твоєї допомоги!», а потім сердито піде.
– Я не просив… – Кліф раптом замовкнув. – …Вибач. Я вдячний за твою допомогу.
– О. Будь ласка.
Він злегка схилив голову, а потім швидко пішов геть. Я, приголомшений, стояв на місці і спостерігав, як Кліф ішов. Звісно, я допоміг йому, але така раптово зміна ставлення здавалася дуже дивною. Ніби він щось задумав.
Ні, мені, мабуть, краще просто змиритися з ситуацією. Кліф неодноразово словесно атакував мене, але я жодного разу не накинувся у відповідь. Можливо, він нарешті зрозумів, що я йому не ворог. Правду кажучи, я навіть не розумів, чому він взагалі мене ненавидів…
– Ну, байдуже, – я озвучив власні думки і пішов до гуртожитку.
***
Наступного дня Кліф попросив мене поговорити з ним за навчальною будівлею.
Він був розлючений. Я не знав чому, але це було написано на його обличчі. Мені здалося, що справа може дійти до насильства, тому я активував Око Передбачення й уважно стежив за навколишнім середовищем. У правій руці я зібрав достатньо магії, щоб відплатити за будь-яке зло, на яке здатні невдячні черепахи в наші дні.
– Гаразд, тут підійде.
Переконавшись, що поруч нікого нема, Кліф обернувся. Його обличчя було яскраво-червоним.
Я одразу зрозумів, що неправильно прочитав ситуацію. Це був не гнів. І він покликав мене сюди не для того, щоб битися. Це швидше нагадувало сцену освідчення в кохані. Ось у чому суть. Це була трохи незручна ситуація. Звісно, у мене були проблеми. Останнім часом у мене не виходило з дівчатами, але це не означало, що я був готовий вивчати «Чоловічу анатомію для чайників».
Важко бути сексуальним хлопцем, хе-хе.
– Т-тут така справа…
– Так? – У мене вже була готова відповідь. Я відповім йому чітко і впевнено. Ми почнемо як друзі – і так само закінчимо.
– Я закохався у декого, – чухаючи щоку, сказав Кліф і сором’язливо опустив погляд на землю.
– О-он як…?
Невже мені справді доведеться відмовити цьому хлопцю? У мене заболіло в животі. Я не міг не подумати, якою була б реакція, якби він був дівчиною… але мій меч мав свої уподобання – і не збирав їх змінювати.
Однак Кліф підвів погляд і вказав на певне місце.
– Ось там, це вона.
Він вказав на будівлю, розташовану трохи далі. Я побачив людину, яка визирала з вікна. Її довге світле волосся розвівалося на вітрі, поки вона з меланхолійним виразом обличчя дивилася на захід сонця.
– Я бачив вас удень, ви розмовляли. Ти ж її знаєш, так? То, е… можеш нас познайомити?
– …Е, звісно.
Людину, що визирала з вікна будівлі, я добре знав. Це була та сама відома створювачка проблем з чуток. Диявольска жінка, що пожирала своїх однокурсників з усією енергією сукуба.
Іншими словами, це була Еліналіз Драґонроуд.
~ ~ ~
Коментарі
Дописати коментар