ЗСМК. Том 4. 4-3
4.3 Колишня парочка навідує родичів ①
4.3 Колишня парочка навідує родичів ① Сибірська танцівниця
– К-коли сестра напивається, то починає обійматися…
Вау, тепер він розмовляє зі мною!
– То ти втік?
– А-ага…
– Уже скупався?
– Т-так…
– Ясно. Тоді, можливо, мені слід сказати йому…
Нацуме-сан проговорила, що коли я вийду з ванної, то маю сказати про це іншим, щоб вони теж скупалися. Упевнена, що той хлопець, ще там не був.
– …
Поки я думала про це, то помітила, що Чікума-кун дивився на мене.
– Щось не так?
– О, н-ні, нічого такого… – сказав він, відсунувшись від мене.
Чікума-кун нервував через мою присутність? Що ж, я не могла його звинувачувати. Якби раптом з’явилася якась невідома дівчина і назвала себе моєю двоюрідною сестрою, я б теж насторожилася. Можливо, якби у нас була спільна тема для розмови, він би трохи відкрився мені. Але не схоже, що його цікавили книги, хоча…
– Агов, Чікумо-куне… Що ти думаєш про цього хлопця – тобто, про Мізуто-куна?
Тому я вирішила використати для теми спільного знайомого. У мене не було іншого вибору, я не могла придумати щось ще.
Очі Чікуми-куна забігали навколо.
– Га? Е-е…
– Він добрий? Страшний?
– Емм… Нуу… – Чікума-кун витратив певний час на пошук потрібних слів і нарешті сказав: – Насправді я не знаю…
– Не знаєш?
– Ми мало спілкуємося… Він завжди в кабінеті прадіда…
У кабінеті прадіда? Он як… Навіть у будинку родичів він обирав ховатися десь.
– А-але, – на обличчі Чікуми-куна було чітко видно, що його щось турбувало.
– Так?
– Я думаю… що він крутий…
– Крутий?
Чікума-кун сором'язливо кивнув.
– Він дуже впевнений… його взагалі не хвилює, що думають інші. Я… я не можу поводитися так…
– Ясно…
Я розуміла це почуття. Коли ми були у середній школі, я захоплювалася тим хлопцем з цієї ж причини. Але… хоча він здавався непогрішним, насправді це було не так. Він багато разів зазнавав невдач.
– Але, звичайно, він такий… – пробурмотіла я.
– Га?
– О, даруй, я просто говорила сама з собою, – я засміялася, вдаючи, що не сталося нічого особливого. – Вибач, що перервала твою гру.
– О, нічого страшного…
– Що ж, тоді – о, чи можу я запитати ще дещо? – я обернулася, як Суґішіта Укьо з детективного серіалу. – Де кабінет?
Я пригадала, як вперше побачила його. У перший день занять, коли всі були зайняті знайомствами, він був єдиним, хто спокійно занурився у світ книжок. Це було ще тоді, коли я була Аяї, а він – Ірідо-куном.
Я сиділа на першому місці біля вікна через список відвідуваності, а він мовчки читав книгу прямо позаду мене – і з якоюсь дивної причини я не вважала його «самотньою людиною».
Щоразу, коли я озиралася назад, то відчувала додаткову краплю мужності.
Людина могла існувати й ось так. Без прагнення безперервної взаємодії з іншими, зливаючись з тлом, але водночас шукаючи і плекаючи власний унікальний світ. Такий спосіб життя теж мав право на існування.
Або, можливо, це було лише жалюгідним бажанням знайти когось, хто був нижчим за мене, і так відчувати полегшення. Однак безсумнівним фактом залишалося те, що його присутність за моєю спиною стала опорою для всього мого життя у середній школі.
Тоді я навіть не підозрювала, що він стане для мене такою важливою людиною…
Слідуючи вказівкам Чікуми-куна, я дійшла до кабінету, який знаходився у кінці коридору. Ця кімната належала прадіду Мізуто… ні, нашому прадіду Танесато Косуке. У Мізуто завжди була звичка замикатися у цій кімнаті щоразу, коли він приїздив до цього будинку. Якщо подумати, то він сам казав, що проводить тут час за книгами…
Двері були відчинені, місячне світло проникало всередину, м'яко освітлюючи кімнату. Кабінет нагадував печеру, заповнену книгами. По обидва боки стояли величезні книжкові шафи. Ціле море книг, яке вже не поміщалося на полицях, було безладно звалене на підлозі, роблячи кімнату, і без того досить малу, ще тіснішою.
Основними джерелами світла були: стара лампочка в центрі стелі, маленька настільна лампа на письмовому столі і місячне світло. У цій напівтемній печері він сидів за столом і ніби зливався з кімнатою.
Здавалося, що ця кімната перенеслася на кілька десятиліть у минуле. Мізуто, який зливався з тим, що було навколо нього, справляв таке враження, ніби з'явився прямо з післявоєнного періоду.
Я вагалася кликати його чи заходити всередину. Цей простір був завершеним.
Світ уже був повним лише з Мізуто. Якби така зайва людина, як я, з'явилася у ньому, то повністю б зруйнувала цей ідеальний світ. Саме так. Ірідо Мізуто був завершеним проєктом із самого початку. Ніде не було проходу, крізь який хтось міг би проникнути. А раз так… якщо це так, то чому…
Чому ти зробив мене своєю дівчиною?
Спогади про середню школу тепер здавалися далекими. Та доброта, яку він проявляв до мене, його усмішка, його збентеження… все це здавалося якоюсь помилкою…
Це те, що я думала тепер.
Ми стали сім'єю. Жили в одному будинку. Я навіть слухала розповіді його родичів, які знали Мізуто набагато довше за мене. Саме тому я розуміла, що у середній школі він був неймовірно особливим. В його житті це був один з небагатьох винятків, одне з небагатьох відхилень.
І… зі мною відбувалося те саме. В той час моє минуле «я» також було неймовірно особливим. Кожен з нас був особливим одне для одного. Але… але все ж… я в минулому ніколи не змогла побачити його таким. Ми стали звичайними, а не особливими.
Час, проведений у гарячковому стані, закінчився, ми заспокоїлися і змогли зустрітися з реальністю. Ось чому я… зробивши один вдих, усвідомлений і спокійний, змогла переступити поріг кабінету.
Ніздрі щипав солодкий запах старого паперу. Я відчула певний тиск через незліченну кількість книжок, які вишикувалися обабіч мене.
Чи була це вага історії…? Поки я відчувала себе приголомшеною, Мізуто підняв голову і подивився на мене:
– …О, це ти… що таке?
Його голос звучав трохи тихіше, ніж зазвичай, тому я намагалася зберігати спокій і пригадати, чому опинилася тут.
– Ванна… Я прийшла покликати тебе…
– А-а… вже так пізно? – зітхнувши, Мізуто закрив книгу, яку читав за столом.
Вона була трохи дивною. Обкладинка книги виглядала твердою, але на ній не було нічого, крім грубо написаної назви… Я думала, що це була якась спеціалізована книга, але вона здавалася занадто тонкою для цього. У ній, мабуть, було менше ніж сто сторінок.
– Тобі не потрібна закладка?
– Ні. Все одно я це пам'ятаю.
– Га?
– Цю книгу можна знайти тільки тут. Тому я перечитую її щороку, коли приїжджаю сюди.
– Це дійсно така рідкісна книга?
Справді, виглядало так, ніби навколо валялися рідкісні видання вартістю сотні тисяч єн. Я напружилася і зосередилася на тому, щоб не наступити на жодну з книг, що валялися на підлозі. Раптом Мізуто заговорив так, ніби розмовляв сам з собою:
– Так, у певному сенсі вона рідкісна… Зрештою це єдиний екземпляр у світі.
– Єдиний?
– По суті, це самвидав… Ні, швидше, автор не бажав ні продавати, ні поширювати її. Він просто хотів мати друковану копію.
Мізуто легенько погладив книгу, яку поклав на стіл.
Я підійшла до нього, стежачи за тим, щоб не наступити на жодну книгу, і подивилася на обкладинку. На ній була незнайома назва.
– …Сибірська танцівниця?
Це все, що було написано на книзі, імені автора ніде не було. «Танцівниця» (Майхіме) – була знайомою з підручника японської літератури, це твір, написаний Морі Оґайєм… Але до чого тут «сибірська»?
– Про що ця книжечка?
– Це автобіографія прадіда.
– Га? Автобіографія… прадіда? – розгублено запитала я.
– Що ж… Химерне хобі, га? – побачивши мою реакцію, Мізуто посміхнувся.
Якщо подумати, то я чула щось про це. Схоже, була чималенька кількість людей у середній і старшій школі, які бажали видати автобіографії…
– Коли я був маленьким… здається, у першому класі початкової школи чи щось таке, я випадково натрапив на цю книгу в кабінеті. На ній не було імені автора, тож це здавалося трохи підозрілим. Мабуть, саме тому, я і розгорнув її… і відтоді перечитую щороку.
– Невже це так цікаво?
– Хм, з точки зору розважальної цінності, я вважаю, що твори Хіґашіно Кейґо цікавіші. Тут же використовується багато слів без додаткових підписів, тож у дитинстві я не міг їх зрозуміти. Проте… я прочитав її повністю. Це був перший раз, коли я зміг прочитати історію від початку до кінця.
Перша прочитана історія… Я розуміла, як те, що він відчував, так і масштаби цього почуття. У моєму випадку це сталося тоді, коли з нами жив мій біологічний батько. Я знайшла книгу, що застрягла у задній частині книжкової шафи, яка стояла в нас дома. Книга, яку я як дитина взяла з примхи, була написана відомим автором, але не була ні шедевром, ні чимось показним. Її назву, швидше за все, не чув ніхто, крім шанувальників.
Я взяла книгу саме через назву. Для учнів початкової школи вона була надзвичайно провокативною – «Вбивство – це звичка» Агати Крісті. Пізніше я дізналася, що книга також була перекладена під назвою «Вбивство у Месопотамії».
Порівняно з «І не лишилося жодного» або з «Убивство Роджера Екройда» тієї ж авторки, роман не був дуже відомим і не мав якихось видатних поворотів сюжету, а назва «Вбивство – це звичка» не мало нічого спільного зі змістом. Це твір, про який мало хто зназ, за винятком фанатів Агати Крісті, і саме він захопив мене хитрощами вбивства у закритій кімнаті і чарівністю великого детектива…
Гаразд, у такому випадку… подібно до того, як «Вбивство у Месопотамії» зробило мене такою, якою я була сьогодні, можливо, саме ця «Сибірська танцівниця» сформувала Мізуто таким, яким він був тепер.
Я стала навколішки між купами книжок і нахилилася до нього, дивлячись на книгу.
– Я розумію «танцівницю» (майхіме), але до чого тут «сибірська»? Це якось пов’язано з залізницею?
– Ти коли-небудь розгортала підручник?
– Га?
– Його тримали в Сибіру… Мій прадід пішов на війну і по завершенню був у совєтському полоні десь три-чотири роки.
– У полоні…
Це було досить незнайоме слово, тож я не одразу змогла зрозуміти його реальність. Отже… його прадід був з покоління, що пережило війну…
– То це його біографія про той час, коли він був у полоні в Сибіру…?
– У певному сенсі так. Здебільшого він писав про те, що вони мало не померли від нестачі їжі. Або про те, що холод був таким сильним, що вони від цього мало не померли. Або про те, що примусова праця була настільки важкою, тож вони думали, що помруть.
– То все, що він написав, це думки про смерть?
– А також про те, що друзі гинули у нього на очах.
– … – Я мовчала.
Я ніколи не голодувала і ніколи не відчувала такого холоду, щоб моє життя опинилося під загрозою. Мені ніколи не доводилося працювати дуже важко, єдині випадки, коли я відчувала фізичне виснаження, то це забіги на довгі дистанції на уроках фізкультури.
Хоча я читала про це у підручниках і чула на уроках, все це здавалося історіями з іншого світу.
– То де тут «танцівниця» (майхіме)?
– Це Морі Оґай.
– О, це як Еліза?
– Так, він порівнював жінку, з якою зблизився у Сибіру з «танцівницею» (майхіме) Морі Оґайя.
– Це… у певному сенсі романтично. Сподіваюся, що завершення не було таким, як у «Танцівниці» (Майхіме), інакше це вийшло б справді трагічно. О, тоді це означає, що в тобі є російська кров?
– …Прочитай і дізнайся сама.
– Га?
Мізуто заскочив мене зненацька і протягнув книгу.
Коментарі
Дописати коментар