ЗСМК. Том 4. 4-4
4.4 Колишня парочка навідує родичів ①
4.4 Колишня парочка навідує родичів ① Сибірська танцівниця
– Тобі слід прочитати книгу. Якщо так цікаво, то прочитай і дізнайся сама. Як бачиш, вона не така вже й велика.
– Е… а-але… ти впевнений?
– Чому ні? Я не бачу проблеми.
Я обережно взяла з його рук «Сибірську танцівницю». Книга справді була дуже тонкою. Тверда обкладинка цілком могла бути товстішою за сторінки всередині. Однак було якесь загадкове відчуття. Ніби одержимість… Або відчуття образи. Ніби вона кипіла і переповнювалася емоціями.
– Скільки людей… прочитали її?
– Не знаю. Мабуть, лише я. Коли я знайшов її, то вона була засунута в задню частину книжкової шафи. Сумніваюся, що хтось знає про існування цієї книги.
Ні дядько Мінеакі, ні Нацуме-сан, ні, звичайно, Мадока-сан ніколи не читали того, що стало корінням Мізуто. Я раптом відчувала навіть більше збентеження, ніж тоді, коли зайшла до кабінету. Чи це правильно, щоб я прочитала її…?
У голові промайнуло обличчя Хіґашіри-сан. Можливо, це мала бути вона, а не я. Я просто не могла подумати інакше…
– Що ж… я піду купатися, – Мізуто встав і пішов до дверей. – Читати чи ні – вирішувати тобі, але в будь-якому випадку просто залиш її на столі.
Після цього він вийшов, а звуки поскрипування з коридору все віддалялися і віддалялися.
У кабінеті-печері, наповненій запахом старих книг, я мовчки сиділа, тримаючи в руках єдиний примірник у цілому світі. Можливо, тут мав би сидіти хтось інший. Але тут була лише я. «Сибірська танцівниця». Я знову подивилася на назву і пригадала, як Мізуто передав книгу мені. Цього разу мені знадобилося три вдихи, перш ніж я її розгорнула.
«У міру того, як моє життя добігає до кінця, я все більше часу думаю про минуле. Це не було життя, сповнене сорому, але воно повнилося розчаруваннями. Серед усіх спогадів, що лежали на моєму серці, найбільшого болю завдавали спогади про далекий Сибір.
Моя любов до дружини не стала меншою, а мої почуття – непідробні. Однак час, який я провів з нею там, також яскраво світить у серці, ніби пекучий вогонь.
А-а, Сибір. Мій Унтер ден Лінден.
Вирішив записати, як зробив це Ота Тойотаро. Це буде останній літературний твій і сповідь мого життя».
Цим починалася «Сибірська танцівниця».
Ота Тойотаро – головний герой «Танцівниці» (Майхіме) Морі Оґая. Коли він навчався за кордоном у Німеччині, то зустрів дівчину на ім’я Еліза. Вони закохалися одне в одного, але зрештою, щоб захистити репутацію родини і своє майбутнє, він зраджує її. Це, мабуть, найбільш ненависний для дівчат персонаж, якого можна зустріти в японських підручниках.
Косуке, ототожнюючи себе з Тойотаро, писав про подібний досвіт у своєму житті. Маючи широку підтримку, він ішов шляхом еліти, а також будував хороші стосунки з нареченою, яку обрали батьки. Однак, отримавши наказ про призов, він не мав іншого вибору, як підкоритися і полишити рідне місто, щоб стати солдатом…
Те, як він описував траєкторію свого життя, не поступалося перу професійних авторів.
Косуке відправили на передову в Маньчжурію, де він і пробув до кінця війни. Виконуючи наказ рідної країни, солдати здалися в полон совєтськой армії. Він разом з товаришами радів, що вижив і мав можливість повернутися додому, щоб возз’єднатися з рідними і близькими.
Однак…
«Совєтські солдати кричали «Токіо, дамой»! Мої товариші були збентежені, але я з радістю і хвилюванням пояснив їм, що з російської «дамой» означає «повернення додому». Ми могли повернутися до Японії.
Ми сідали у вантажні вагони, сподіваючись поїхати на схід до наших домівок. Однак лише коли поїзд рушив, ми дещо зрозуміли.
Нас везли на захід, а не на схід».
Японських солдатів, які міряли повернутися додому, на довгі місяці відправили до морозних таборів для інтернованих. Їх примушували до важкої фізичної праці, даючи натомість на день лише невеликий шматок кислого чорного хліба і рідкий солоний суп.
Косуке пощастило. Оскільки він знав російську, йому дали роль перекладача і звільнити від фізичної праці. Він також міг їсти краще за інших.
Однак через те, що йому доводилося передавати вказівки совєтського союзу, це викликало обурення в японських солдатів. Крім того, в совєтській росії суспільство знаходилося під суворим контролем, тому вже просто вміння розмовляти російською викликало підозру у шпигунстві…
Коли я читала його розповідь, перед моїми очима яскраво повстав холодний і суворий сибірський концтабір. Це так, ніби я зазирала в чуже життя. Я занурювалася все глибше у спогади й емоції Танесато Косуке.
«Моя любов до літератури не загинула на цій далекій чужині. Хоча мої книги конфіскували, але їхній зміст зберігався у пам’яті. Поки вони були у моїй голові, я збагачувався їхніми багатими історіями і ностальгічними словами.
Поки я так робив, приходили люди зі схожими поглядами, які могли слухати, а іноді навіть сперечалися. Любов до літератури жила не тільки в моїх земляках, але і чужоземцях.
Велікій Дастаєвскій справді поєднував серця людей».
Ніби блиск вогню в заметіль, в тих жахливих умовах були проблиски світла в його житті. І найяскравішим була сибірська танцівниця. Її звали Єлєна.
Вона була донькою совєтського офіцера, з яким Косуке вдалося порозумітися через спільний інтерес до літератури. Він став її репетитором і навчав японської мови. Поступово між ними формувався зв’язок. Єлєна була так само зацікавлена літературою, як і її батько…
Дійшовши до цієї частини, я не могла не побачити у них нас з Мізуто.
Прелюдія руйнації. Зустріч, якій судилося закінчитися розлукою. Це було очевидним з самого початку. У Косуке вдома була наречена…
«Серед моїх товаришів, які любили літературу, лунало багато голосів, які критикували головного героя роману «Танцівниця» (Майхіме) Ота Тойотаро за безхребетність.
Тойотаро завжди йшов шляхом, яким його вели сім’я, країна і народ. Але коли він на чужині зустрівся і закохався в Елізу, то уперше зійшов з цього шляху. Однак йому не вистачило мужності подолати цей виклик і, вчепившись за руку допомоги друга, Тойотаро зрештою знищив серце коханої Елізи.
Незліченні голоси критикували його приблизно так: що це за чоловік, якщо він не здатен захистити одну жінку?
Проте я відчував сильне почуття спорідненості і співчуття як до способу його життя, так і до стану душі. Кожен раз, коли я розмовляв з Єлєною, кожен раз, коли я дивився на її усміхнене обличчя, у пам’яті виникав образ мого суворого батька. Він повторював знову і знову. Збагати свою родину. Зміцни свою країну. Я ніколи не сумнівався у цих словах.
Незалежно від того, наскільки ми з Єленою зблизилися, я не міг собі уявити, що пішов би проти наказу батька і залишився б в совєтському союзі. Коли настане час піти, чи залишу я людину, яку любив, у такому жалюгідному стані, як зробив це Тойотаро? Мені було страшно від цієї думки».
Минав час і Косуке почав боротися проти ідеологічної діяльності, яка під назвою «демократичний рух» поширювалася всередині табору. По суті, ця назва була лише фікцією, насправді совєти проводили операцію з промивання мізків ув’язнених, і його товариші повстали проти цього.
Крім каторжних робіт, товариші Косуке зазнавали у табору знущань. Це було поєднання втоми, голоду, сильного холоду і психологічного виснаження…
«Я не міг врятувати моїх друзів, хоча вони неодноразово допомагали мені. Але. Вони не здавалися до самого кінця. В їхніх очах відбивалася далека батьківщина».
Ця частина була хаотичною. Здавалося, вона відображала неспокій на серці Косуке.
Після трьох років, які військовополонені провели у Сибіру, нарешті з’явилася перспектива повернутися до Японії.
Косуке зблизився з Єлєною і її батьком, вони обоє заохочували його залишитися в совєтському союзі. Обіцяли, що дадуть йому роботу і запропонували одружитися з Єлєною.
Вибір Косуке був саме таким, як він колись думав.
Йому не вистачило сміливості відмовитися від рідної країни заради швидкоплинного роману. Він не міг забути ні своєї родини, ні країни, ні нареченої. Коли Косуке сказав про це Єлєні, вона лагідно посміхнулася.
«Будь ласка, будьте щасливі.
Сказала вона японською, мовою якої я її навчив».
Косуке записав про те, що відбувалося в голові, коли він повернувся до Єлєни спиною.
«Можете сміятися з мене і називати безхребетним. Можете критикувати мене за те, що я несправжній японець. Навіть так, я хочу поділитися тут своїми щирими думками.
Я хотів, щоб ти мене зупинила».
…Цим реченням все закінчувалося. Я завмерла на останній відкритій сторінці і деякий час дивилася на текст.
Крапля води упала на старий папір.
– А… – я поспіхом витерла очі.
Коли востаннє я плакала над книгою…?
Це тому, що це правдива історія, чи тому, що це історія прадіда Мізуто – історія нашого прадіда? Цікаво, чи можна було трохи намочити таку стару книгу? Я вирішила якнайшвидше стерти краплю води, але коли подивилася на відкриту сторінку, то дещо побачила.
Там були сліди від сліз.
…Це друкована версія. Також мала бути й інша версія, рукопис, написаний Танесото Косуке.
Тобто, ці сльози пролив не автор,
а єдиний, не рахуючи мене, читач… На мить перед очима з’явилося чітке видіння.
У цьому темному і запорошеному кабінеті я бачила хлопчика, який плакав над цією
книгою.
Я ніколи не помічала, щоб він плакав, коли читав книгу. Та попри це, я чітко бачила цю сцену перед очима, ніби була свідком.
До тьмяного кабінету, де під стелею світила лампа розжарювання, здалеку долітали голоси дорослих, що продовжували пити. Виникало враження, ніби це місце було ізольованим від решти світу. Ніби я єдина, хто була відділена від світу. А-а… Він прожив у цьому світі все життя.
– …Ти ще тут?
Крізь прочинені двері місячне світло відкидало в кабінет довгі тіні.
– Принаймні розсувні двері зачини. Тут навіть влітку холодно.
У голосі Мізуто звучало певне здивування, коли він зайшов і легко закрокував захаращеним кабінетом. Наблизившись і побачивши переді мною розкриту «Сибірську танцівницю», його брови приголомшено підскочили вгору.
– Стривай… ти прочитала її всю?
Я повільно кивнула.
– Он як… – видихнув він, перш ніж замовкнути.
Тиша нависла над кімнатою, заповненою запахом старих книг. Я не чула жодного звуку. У моїй голові скакали думки про хлопчика, який колись був у цій кімнаті, і про юнака, який зараз стояв переді мною. Можливо, тому я вирішила запитати дещо… про що ніколи раніше не думала питати.
– Агов… ти коли-небудь писав книгу?
– Га?
Мізуто був здивований раптовим запитанням, але я продовжила.
– Я писала… Коли я навчалася у початковій школі, то написала детективний роман, який, по суті, був поробкою у стилі Агаті Кристі. Це було жахливо. Жодне речення не йшло, а історії і трюки були запозиченнями з усього, що я читала. Але навіть так, він мені дуже подобався. Він був наповнений «мною».
Тому я досі не позбулася від цього роману. Коли ми переїхали, я взяла його з собою. Мені було надто соромно показувати це творіння комусь, і я не хотіла перечитувати роман знову, але я все одно не могла змусити себе викинути його.
– Хей, Мізуто.
На це він трохи ширше розплющив очі.
– Я хотіла б прочитати роман, який ти написав.
Мізуто стояв з напіврозкритим ротом, перш ніж непевно видихнути:
– Ти… щойно… звернулася до мене тільки на ім’я.
– Ми брат і сестра. Це нормально, чи не так? – я захихотіла.
Досі я називала його так лише подумки. Навіть коли ми зверталися одне до одного перед нашими батьками, то використовували іменні суфікси. Але тепер я хотіла називати його «Мізуто».
Я хотіла називати його так знову і знову. Щоб ти не зник з мого боку. Щоб я не зникла з твого боку. Таким чином ми триматимемо одне одного.
– Дай мені почитати його, Мізуто. Я дозволю тобі почитати свій.
– Можливо… колись, – він відвів погляд, щоб приховати збентеження.
– Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно.
Тому що ми будемо братом і сестрою, поки не помремо.
Коментарі
Дописати коментар