СвТ. Том 4. Розділ 6-1
Розділ 6. Відбувається щось підозріле… Але сила в тіні бачить все! Частина 1
Розділ 6.
Відбувається щось підозріле… Але сила в тіні бачить все! Частина 1
Сьогодні в неї нічна зміна.
Після заходу сонця і вечері з Мінору, Акане попрямувала до офісу лицарів. Вона сказала хлопцю не виходити з кімнати, бо це небезпечно.
Ніч – найнебезпечніший час, а нічна зміна вирізнялася важкістю. Минулої ночі один лицар, який патрулював стіну, був убитий під час нападу звірів. Монстри ставали активнішими з наближенням тісняви.
– Даруйте.
Вона відчинила двері кабінету і побачила, що представники лицарів уже зібралися. Акане технічно також була командиром загону.
– Ти запізнилася. Розважилася вдень? – сказав Саеджіма, який уже сидів.
– Вибачте за запізнення.
Хоча вона не запізнилася, але це правда, що Акане прийшла останньою.
– Ні, все гаразд. Ти прийшла вчасно, Акане-кун.
Ці слова сказав командир лицарів – Хайтані.
Колись він належав до еліти великої компанії, але потім звільнився і розпочав власний бізнес. Можливо, завдяки цьому в нього добре виходило керувати іншими.
Він також рано пробудив свої лицарські здібності і був тою людиною, що неодноразово рятувала Месію у скрутних ситуаціях.
– Що ж, здається, всі тут, тож почнемо.
Акане сіла, і зустріч почалася.
Спочатку вони почали зі звітів про вищий вид – Брута, тісняву і щура всередині Месії.
Покарання для Акане й інших, хто вийшов без дозволу вночі, також було на порядку денному, але стояло воно після обговорення тисняви.
– А тепер перейдемо до головної теми, – сказав командир Хайтані, коли вони закінчили обговорення.
Багато хто припустив, що далі мова піде про Акане, – і кімнату наповнило шурхотіння.
– Ці фотографії зробила група, яка сьогодні досліджувала Брута.
Командир роздав стос роздрукованих фотографій. Люди втратили дар мови, коли їх побачили.
– Що за…
На фотографіях – сотні трупів безжально вбитих магічних звірів.
На краю світлини була помітна будівля, що перетворилася на руїни. Вона виглядала знайомою…
– Невже це… Початкова школа Нішіно?
Невпевнено запитав хтось. Початкова школа Нішіно – це друге найближче велике лігво монстрів біля «Месії» і поступалося вона лише старшій школі Сакуразака. Коли вони востаннє перевіряли, будівля ще стояла.
– Є ще фотографії.
На наступних світлинах, які передав Хайтані, чітко видно, що початкова школа повністю зруйнована.
– Ц-це зробив Брут…?! – голос Саеджіми злегка тремтів.
– Ми оглянули трупи монстрів, і порізи були неймовірно чистими. Більшість загинули від одного удару в життєво важливу точку. Навіть якби це був вищий вид, він би не зміг зробити це з такою точністю.
– Можливо, це була група з іншої бази?
Командир Хайтані похитав головою.
– Принаймні у нашому районі нема іншої бази, яка б мала бойову силу для цього. І є щось, що мене турбує.
– Що це?
– Усі порізи на трупах виглядають однаково.
– Усі…?
– Так. Найімовірніше, всіх цих звірів убила одна і та сама людина.
– Ц-це ж божевілля, командире! Їх там сотні! Не десять і не двадцять! Одна людина не могла б убити стільки! – заревів Саеджіма, його обличчя зробилося червоним.
– А що, якби це було можливим? Що, якби у нашому світі існував лицар, здатний на це?
– Н-на чому ґрунтуються…?
– Уважно подивіться на поперечний розріз шкільної будівлі.
– Щ…?! Ро… розріз? Невже хтось справді розрізав шкільну будівлю?!
На фотографії було видно, що споруду розрізали навпіл.
– Крім того, розріз чистий, – додав командир Хайтані. – Ніби гарячий ніж пройшов крізь масло. Колись у Японії був лицар здатний на таке. Думаю, ви всі знаєте, про кого йде мова.
– Лицар Початку… – прошепотів хтось.
– Невже це вона…
– Хіба вона не зникла…
– Вона тут, щоб знищити «Месію»…?
Лицарі зблідли, обличчя Акане – найблідіше з усіх.
– Ми не знаємо напевно, чи це вона. Цілком ймовірно, що знайшовся лицар, який не поступається їй у силі, – сказав командир Хайтані, намагаючись заспокоїти інших. – Не дозволяйте безпідставному страху взяти над вами гору і не втрачайте пильності. Наразі нам відомо, що поблизу є сила, здатна це зробити. Упевнений, ви можете уявити, що станеться, якщо на «Месію» нападуть…
І щойно всі кивнули…
– Напад!! Звірі атакують!!
Пронизливо завила сирена.
***
Верхня частина стін, що оточували базу, перетворилася на поле битви.
Величезна кількість звірів чіплялася за них, намагаючись вилізти нагору. Лицарі докладали всіх зусиль, щоб збити їх мечами і списами, але було очевидним – їх недостатньо, щоб протистояти стільком ворогам.
– Розбудіть усіх лицарів, які зараз не на чергуванні! Ми не можемо дозволити їм потрапити всередину! – крикнув командир.
Акане вилетіла на вершину стіни і розрубала звіра навпіл.
– Акане-сан!
– Акане-сан тут!
Її дії вирізнялися на тлі інших лицарів.
Вона швидша. Сильніша. І здатна вбивати звірів одним ударом.
Однак цього було недостатньо…
– Ґхаааааа!
– А-а-а! Н-не підхоооооооодь!!
Магічних звірів надто багато.
Орда монстрів досягнула вершини і накинулася на лицарів.
– Так багато… – нахмурилася Акане.
Якщо так продовжуватиметься, кількість убитих лицарів зростатиме дедалі більше.
– Командире, невже це тиснява?! – крикнула вона Хайтані, який бився поряд.
– Ні, це не має повної сили тисняви, – відповів він. – Це, мабуть, лише прелюдія.
– Стільки звірів і це лише прелюдія…?
– Ця тиснява буде неймовірно важкою.
У такому разі, їм потрібно вберегти якомога більше лицарів.
Акане вийшла вперед, привертаючи увагу монстрів, і стрибнула зі стіни.
– Акане-сан?!
– Акане-кун, що ти робиш?!
Щойно вона приземлилася, то змахнула мечем і змела навколишніх монстрів.
– Я приманю звірів! – киркнула вона.
– Не роби дурниць! Негайно повертайся!
Але навіть якби Акане хотіла виконати наказ командира Хайтані, вона б не змогла цього зробити.
Звірі вже оточили її. З усіх боків летіли гострі кігті і клацали ікла.
Акане ухилялася мало не на волосину, рубаючи і вбиваючи звірів.
Вона не боялася.
Смерть була б для неї спасінням.
Краще це, ніж вона перетвориться на когось незнайомого і в незнайомому місці скоїть щось немислиме…
Трагедія минулого підіймалася нагору в її пам’яті.
Оточена зграєю монстрів, Акане усміхалася.
Все її тіло було залито кров’ю. Вона бігла по тілах тих, кого убила.
А потім…
– Акане-сан, позаду тебе!!
– Акане-кун, стережися!!
Гострі кігті опускалися на неї ззаду.
Вона стояла перед двома варіантами.
Жити або померти.
Подібне ніколи не давалося легко.
Акане сумно усміхнулася і заплющила очі.
Раптом вона відчула присутність, що здавалася майже ностальгічною.
На неї полилася тепла рідина.
– Га…?
Це була кров звіра.
Коли вона розплющила очі, то побачила настромленого монстра.
Далі на очі потрапив смолисто-чорний меч.
Лезо пронизало звіра наскрізь.
– Х-хто ти…?
Червоні очі дивилися на Акане.
Незнайомець був одягнений у довгий чорний плащ, який нагадував шматок темряви. Його обличчя було сховане капюшоном і маскою. Він тримав у руках смолисто-чорний меч.
– Чорний лицар… – пробурмотів хтось.
Здавалося, час зупинився. Всі погляди були прикуті до чорного лицаря.
Він недбало відкинув пронизаного звіра і повернувся до них спиною.
Далі незнайомець заговорив голосом, який ніби лунав з глибин безодні:
– Вітер… плаче.
Ніхто не знав, що означають ці слова.
Але вони глибоко відгукнулися у серці кожного.
Немов би у цих словах крився тягар, накопчений незліченною кількістю життів і смертей.
Раптом Акане відчула порив вітру.
Чорний вітер пронісся над чорним лицарем, приховуючи його.
Пориви повітря промчали крізь монстрів, примушуючи розквітнути криваві квіти.
Зрештою залишилися лише трупи звірів.
– Що… сталося?
– Я-як це можливо…?
Люди на стінах шоковано тремтіли.
Коли пройшов чорний вітер, всі звірі були розрубані навпіл.
Це був витончений і природний потік магічної сили, яка нагадувала справжній вітер. Неймовірна техніка, яка, здавалося, тривала вічно. Неможливо уявити, скільки часу було покладено на її вдосконалення.
Чорний лицар зник.
Акане отямилася й усвідомила, що тремтить.
– Ти в порядку? – командир Хайтані спустився зі стіни і підійшов до неї. – Це неймовірно… Мабуть, саме він зруйнував лігво у початковій школі Нішіно.
– Командире… Він Пробуджений.
У нього були такі ж червоні очі, як в Акане.
Командир Хайтані кивнув і подивився на трупи звірів.
– Він розрізав їх усіх одним чистим ударом. Неймовірно, я б так не зміг.
– Він врятував нас. Але… чому пішов, не сказавши ні слова?
– Мабуть, у нього є якась мета…. Поки що будемо сподіватися, що він нам не ворог. – Командир Хайтані пильно поглянув на нічне небо. – Вітер плаче… Цікаво, що означали ці слова?
– Можливо, він щось знає… – сказала Акане. – Щось важливе, чого не знаємо ми.
– Чорний лицар… Хто ж ти такий?
Питання розчинилося у темряві ночі.
***
Попри глуху ніч, база була неабияк зайнята.
Хоча напад монстрів вдалося відбити, однак навколо рухалося ще багато людей. Проте був лицар, якому вдалося вислизнути.
Це був чоловік з грубим виглядом – віцекомандир лицарів Саеджіма.
– Тц, це якась нісенітниця.
Він сказав ці слова, ніби виплюнув, і пішов за темну навчальну будівлю. Зовсім поруч з головною дорогою був тихий, неосвітлений провулок.
– Чорний лицар… Він мені не подобається. Зовсім. Не знаю, з якої він бази, але він не може ходити тут і робити все, що йому заманеться.
Лаючись на ходу, він тупотів крізь темряву.
Судячи з його рухів, у нього було чітке місце призначення.
– Він з Альянсу? Ні, вони б сказали мені, що з’явиться хтось подібний. Але тоді…
Топ, топ.
Позаду почулися кроки.
– О, ти швидше, ніж зазвичай. Твоя інформація…
Але щойно Саеджіма заговорив і повернувся, пролунав ще один звук.
Пшшу.
Щось пронизало його груди.
Він затиснув рану рукою, намагаючись зупини кров.
– Ч-чому…?
Пшшу, пшшу.
З кожним таким звуком повітря наповнювалося бризками крові.
Очі Саеджіми, коли він упав на землю, шоковано розширилися.
Він кілька разів викашляв кров, а потім завмер.
Топ, топ.
Було чути лише звуки кроків.
Коментарі
Дописати коментар