Роман РБ. Том 9. Розділ 4-1
Розділ 4. Непроникний наречений. Частина 2-1
Розділ 4. Непроникний наречений. Частина 2-1
Немов лісова пожежа, країнами, що оточували університет магії Раноа, поширилася чутка: з’явився Король Демонів.
Зазвичай новини про появу когось подібного надходили набагато раніше. Але швидкість пересування цього Короля Демонів була настільки високою, що країни дізнавалися про його появу в момент, як він уже перетинав їхню територію. Правителі впадали у стан збентеження і паніки.
Що було очікувано. Як правило, Королі Демонів не покидали Континент Демонів. Агресивні ж і швидкі Королі Демонів були майже винищені під час війни Лапласа. В результаті на Континенті Демонів залишилися лише помірковані й обережні особи, які здебільшого не цікавилися бойовими конфліктами.
Та попри це, вони все-таки були Королями Демонів, які здатні правити Континентом Демонів. Якби вони коли-небудь впали в лють, то завдали б величезних руйнувань.
Почувши про появу Короля Демонів Бадігаді, три країни – Раноа, Неріс і Башерант – мобілізували всіх лицарів, яких мали; вони також звернулися по допомогу до гільдії шукачів пригод, але їхні сили були на певній відстані від університету магії.
Як тимчасовий захід, гільдія магів, місцеве відділення гільдії шукачів пригод і група лицарів, що дислокувалися у місті Шаріа, де розташувався університет магії Раноа, об’єдналися і невеликими силами оточили магічний навчальний заклад. При найгіршому розвитку подій, вони мали сповільнити Короля Демонів, поки не прибудуть основні сили трьох країн.
Однак мета прибуття Короля Демонів залишалася загадкою. Його досить швидко вдалося ідентифікувати. Був лише один Король Демонів з чорною, як смола, шкірою і шістьома руками: Безсмертний Король Демонів Бадігаді.
Він був одним зі стародавніх Королів Демонів, які жили ще до того, як почалася війна Лапласа. Його найвизначнішу силу можна дізнатися з імені – це безсмертя. Оскільки він досить поміркований, мало хто знав про бойові здібності Бадігаді. Однак деякі історики вважали, що він колись бився проти самого Лапласа. Якщо це було правдою, то це означало, що навіть Бог-Демон не зміг його повністю знищити.
Чому ж цей Король Демонів з’явився в університеті магії? І чому ж він нокаутував невинних студентів і відвідувачів з раси звіролюдів?
Мине деякий час, перш ніж хтось дізнається відповіді на ці запитання.
★ Рудеус ★
Зараз я стояв обличчям до Короля Демонів Бадігаді посеред тренувального майданчика для старших курсів університету магії… іншими словами, посеред величезного, порожнього університетського подвір’я. Я високого тримав голову, схрестив руки і широко розставив ноги, намагаючись випромінювати впевненість, але всередині трохи панікував.
А як інакше? Хто б міг залишатися спокійним, коли на нього дивився могутній смолисто-чорний шестирукий Король Демонів?
Зізнаюся, останнім часом я вважав себе досить сильним. Але тут мова йшла про Короля Демонів, це на кілька рівнів вище того, з чим могла впоратися досить сильна людина. Здавалося, світ карав мене за самовпевненість.
Чесно кажучи, я хотів просто втекти. Мчати цілий день. Бігти стільки, на скільки вистачить витривалості і магії.
– … – Я озирнувся і побачив позаду купу дурнів.
Хлопці, дівчата і чимало професорів дивилися на мене. Цікаво… щоб вони подумали, якби я накивав звідси п’ятами? Чесно кажучи, мені було байдуже на те, що вони подумали б, але я не міг позбутися від відчуття, що втратив шанс втекти.
Раптом крізь натовп глядачів хтось прорвався і швидко підійшов до мене. Це був літній чоловік у перуці, яка впадала в очі. Але вона йому пасувала.
– Я почув про ситуацію від Джініуса. Вибач, але чи не міг би ти виграти нам ще трохи часу? Ми якраз збираємо наші сили.
Сказавши це, він розвернувся і пішов до натовпу.
І хто це такий? У мене було таке відчуття, що я вже десь його бачив… Я не міг пригадати його, але розумів, що він намагався сказати. Заступник ректора Джініус знав про ситуацію і, якщо мені вдасться виграти трохи часу, зможе з цим щось зробити. У такі моменти приємно мати на своєму боці когось сильного.
– Хм, – протягнув Бадігаді і, спостерігаючи за мною, схрестив руки, – а він не квапиться…
– Не думаю, що це займе багато часу, – відповів я.
Я попросив старшокурсника Фітца взяти для мене Гордість Водяного Короля-Дракона – Аква Херті. Бадігаді ж погодився почекати, поки принесуть посох. Однак я не очікував, що це займе стільки часу. Бібліотека була не так далеко від гуртожитків. Крім того, я не ховав посох, він стояв біля ліжка, а його верхня частина закрита тканиною. Старшокурсник Фітц мав би досить швидко його знайти.
– Хм. Я квапився сюди, бо знаю, що ви, люди, завжди поспішаєте, але ти досить спокійний. Як і слід очікувати від того, ким зацікавилася моя наречена.
– Ваша наречена… е-е… Імператриця Кішіріка, так?
На це питання Бадігаді твердо кивнув:
– Так.
Імператриця світу демонів Кішіріка Кішірісу. Не те щоб я забув. Саме вона подарувала мені магічне око. Тоді я не думав, що переді мною була справжня Імператриця. Потім вона так раптово пішла, і я був настільки приголомшений, що взагалі не розумів, що сталося.
Але чому її наречений з’явився лише зараз? Сумніваюся, що він, як звіролюди, хотів одружитися з Лінією або Пурсеною.
– У мене була лише коротка розмова з імператрицею. Хоча вона подарувала мені магічне око.
– Кішіріка постійно говорила про те, який ти приголомшливий. Минуло багато часу відтоді, коли вона говорила про когось з таким захватом у голосі. Я дуже терплячий чоловік, але визнаю, навіть я відчув трохи ревності!
Піднявши одну брову, з усмішкою сказав Бадігаді.
Ревнував? Серйозно? Я ж нічого не зробив, щоб він відчував ревнощі? Можливо, це через той сексуальний жарт, що я кинув? Але це ні до чого не призвело. Вона відмовила мені, бо мала нареченого… А, точно, він зараз прямо переді мною.
– Запевняю, в мені нема нічого особливого, – приховуючи внутрішнє сум’яття, я постарався відповісти якомога спокійніше. – Я не більше ніж жалюгідна маленька миша. Не можу уявити, чому такому Королю Демонів, як ви, ревнувати… Імператриця Кішіріка, мабуть, трохи перебільшила.
Бадігаді вибухнув сміхом, ніби я сказав якийсь кумедний жарт.
– Бва-ха-ха-ха! Не будь таким скромним. Я чув про дивовижну кількість магічної сили в тобі.
«Дивовижна кількість магічної сили» – це звучало надто перебільшено. Так, звісно, я недавно зрозумів, що магії в мене більше, ніж у більшості людей. Але хай там що, цього було недостатньо, щоб викликати заздрість у Короля Демонів… чи не так?
Проте якщо подумати, мені здавалося, що Кішіріка теж про щось таке говорила. Що саме вона сказала? Я міг пригадати лише її гучний регіт без видимої причини.
– Е, так, здається, магічної сили в мене трохи більше, ніж у більшості людей.
– Фу-ха-ха-ха! Трохи більше, га? Так, звісно! – Бадігаді знову гучно засміявся. Але раптом припинив і з гучним звуком гупнувся на землю. – Сідай.
Я зробив так, як він мені сказав. Навіть сидячи, Бадігаді все одно був великим. Чи варто мені сказати, що він нагадував гору м’язів? Шкода, що я не мав таких мускулів.
– Здається, ти не розумієш, що означає, коли Імператриця Демонів Кішіріка Кішірісу каже про когось «дивовижний».
– …Ну, гадаю, так, не розумію.
– Вона сказала мені, що в тебе неймовірна кількість магічної сили. Навіть більше, ніж у Лапласа. Ти перша людина, про яку вона таке сказала.
Лаплас? Той самий Лаплас?
У мене не вкладалося у голові слова про те, що я мав більше магії, ніж у Бога-Демона. Це правда, що я вже давно не вичерпував магічну силу до кінця, однак це не означало, що моє тіло переповнилося силою чи щось таке.
– Бог-Демон Лаплас мав один із найбільших запасів магічної сили в історії. Іншими словами, ти також можеш похвалитися найбільшим резервом магії у світі.
– Та ну, ви жартуєте.
Попри ці слова, моє серце забилося швидше. Зрештою я говорив з Королем Демонів, з тим, хто мав багатовіковий досвід битв. Здавалося, що професійний спортсмен сказав мені, що я маю потенціал або щось таке.
– Сам я не знаю правда це чи ні. Кішіріка часом буває неуважно. Можливо, вона неправильно тебе оцінила.
Після цих слів на обличчі Бадігаді з’явився гіркий вираз. Можливо, він згадав якусь болючу помилку, яку зробила його наречена в минулому? По правді, Імператриця світу демонів виглядала як той тип людей, що часто припускався помилок.
– Ну, так, я багато років тренувався, щоб збільшити запас магії. Проте я не думаю, що кількість моєї магічної сили одна з найбільших і історії. Будь-хто, хто тренувався б так само, міг би досягнути такого, чи не так?
– Ні, за нормальних обставин це неможливо.
У такому випадку, можливо, це було пов’язано з тим, що я прийшов у цей світ з іншого? Або той Бог Людей (Хітоґамі) якось мене обдурив, а я цього і не усвідомив…
– Королю Демонів, якщо ви не заперечуєте, я хочу запитати вас про дещо.
– Я слухаю, питай мене про що завгодно.
– Ну, для розуміння, я не слуга і не помічник людини, про яку збираюся згадати, тому, будь ласка, не нападайте на мене раптово.
– Я вже погодився почекати. Король Демонів ніколи не порушує обіцянки.
Справді? Радий це чути. Я повірю вам на
слово. Тільки, будь ласка, без насильства…
– Чи говорить вам про щось ім’я Хітоґамі?
– …Де ти чув це ім’я?
– Він іноді з’являється у моїх снах.
Бадігаді схрестив одну пару рук на грудях, а пальцями руки з іншої пари задумливо гладив підборіддя. Можливо, він щось знав?
– Хм, он як… у снах, еге?
– Ви щось знаєте про нього?
Почувши моє запитання, Бадігаді на мить замовк і задумався, а потім похитав головою.
– Не можу сказати! Здається, я вже десь чув це ім’я раніше, але не можу пригадати! Принаймні кілька останніх сотень років я його не чув!
– Справді? Ну, все одно дякую.
Кілька
сотень років – це трохи розпливчасто. Гадаю,
у нього не найкраща пам’ять…
– Ну, якщо згадаю, я обов’язково скажу тобі! Бва-ха-ха-ха!
– Буду вдячний.
– Ти до біса нудний, посмійся зі мною хоча б раз! Фу-ха-ха-ха!
Бадігаді справді виглядав, як людина, що насолоджувалася життям. Я не сказав нічого особливо смішного за всю розмову, але він, здавалося, ніколи не припиняв сміятися.
Раптом я згадав ніч, коли вперше зустрів Руїджерда. Ми поглибили наші стосунки, сміючись разом, чи не так? Можливо, сміх тут також був своєрідною спільною мовою. Він сміявся і говорив зі мною, тож, мабуть, було б неввічливо не відповісти взаємністю.
Гаразд, тоді я посміюся.
– Бва-ха-ха-ха!
– Добре, це воно! Кішіріка завжди говорить: спочатку смійся, а потім думай! Пригадую, вона реготала навіть тоді, коли померла минулого разу. Фу-ха-ха-ха!
Бадігаді сказав це і знову засміявся. Попри грізний вигляд, цей чоловік не здавався таким вже поганим.
– Гм?
Поки ми з ним сміялися, глядачі позаду мене раптом зашуміли. Я обернувся і помітив у натовпі метушню. Напруживши вуха, я ледве зміг почути, що вони говорили.
– Відпустіть! Я маю віддати йому посох!
– Стій! Якщо ти віддаси йому посох, почнеться дуель!
– Але що він буде робити, якщо вона все одно почнеться? Залишити його без посоха, щоб він просто помер?!
– Ц-це не те, що я…
– Залиш це мені!
– А, Заноба!
– Занобо Шірон?! Відпусти мене! Відпус — ой! Ой-ой-ой!
Старшокурсник Фітц вискочив з натовпу глядачів – і помчав до мене з неймовірною швидкістю. Він рухався, як блискавка. Мабуть, утричі швидше за мене. Можливо, його слід пофарбувати в червоний і приклеїти на голову роги…
– Хаа… Хаа… Вибач, Ру… Рудеусе. Професори намагалися мене зупинити.
Старшокурсник Фітц, тримаючи в руках мій посох, важко дихав.
– А в-ви… неймовірно швидкий.
– Га…? Хаа… Ні. Моє взуття – це магічний предмет…
Я поглянув на чоботи, які він, здавалося, носив завжди. Навіть не здогадувався, що вони наповнені магією. Можливо, його плащ також магічний предмет. Він не знімав його навіть тоді, коли надворі жарко.
– Серйозно? Тоді й сонцезахисні окуляри теж магічний предмет?
– Хаа… Хаа… Так, вони… теж… Е, ні, чекай. Вибач, але це таємниця… – тихо засміявся старшокурсник Фітц зі збентеженою усмішкою.
Чому він виглядав таким милим, коли усміхався? Від цього моє серце билося швидше.
– Хуу… Гаразд, Рудеусе, зроби все можливе… але не перестарайся, добре? Якщо зрозумієш, що не можеш перемогти, то просто вибачся і тікай. Тебе ніхто не звинувачуватиме. Не думай про гордість чи щось таке, просто рятуй своє життя, гаразд?
Кивнувши, я забрав у старшокурсника Фітца Гордість Водяного Короля-Дракона – Аква Херті. Минуло багато часу відтоді, коли я востаннє серйозно бився з цим посохом в руках. Зробимо все можливе, друже. Якщо ми пройдемо через це цілими і неушкодженими, то негайно підемо додому й одружимося з ананасовим салатом.
Піднявши прапорець смерті, я зняв тканину з Аква Херті і почув, як старшокурсник Фітц здивовано зітхнув. Всередині з’явилася пустотлива думка, і я не втримався.
– …Старшокурснику Фітце, подивіться на цей магічний камінь на вершині. Що думаєте?
– В-він такий… великий…
О, здавалося, унизу щойно сіпнулося щось. Що б це могло бути?
Ну, досить жартів.
Бадігаді вже піднявся і радісно розминав плечі. Чи виграв я достатньо часу? Це здавалося малоймовірним. Проте я не знав, як мені заговорити йому зуби достатньо довго, щоб зібралося достатньо сил.
Старшокурсник Фітц неохоче повернувся до натовпу. Особисто я не заперечував, якби він залишився. Підкріплення зараз було б доречним. Будь ласка, допоможи мені, га…?
– Готовий?
– Чесно кажучи, я волів би присвятити більше часу розмовам…
– Бва-ха-ха-ха! Для цього буде час пізніше!
Чи означало це, що він не планував позбавляти мене життя? Ні, не можна було цього припускати. Він здавався настільки необережним, що міг би випадково вбити мене, припустивши, що будь-хто з такою великою кількістю магії витримає один-два удари.
Можливо, мені слід щось сказати. Наприклад, попросити про дуель, яка не закінчується смертю…?
Поклавши руки на стегна, Бадігаді невимушено стояв. Судячи з усього, він не планував атакувати першим. Можливо, чекав, коли я дам сигнал про початок бою. Спершу я активував Око Передбачення.
– …Га?
Однак… воно нічого не показувало. Там, де я знав, що стояв Бадігаді, нікого не було.
– Чому ти такий здивований…? О, розумію. Ти вже використав магічне око, яке дала тобі Кішіріка, га? Даруй, але на мене ці штуки не діють.
Недбало сказавши це, Бадігаді гордо пирхнув.
Серйозно? Магічне око не спрацьовувало на ньому? Мабуть, цього і слід очікувати від Короля Демонів… Але це була проблема. Мої шанси уникнути смертельного удару щойно різко знизилися. Я не був вже таким вправним фізично. Якщо він вдарить кудись не туди, мені настане кінець.
– Ваша величносте…
– Баді підійде. Я дозволяю тим, хто сміється, коли я їм про це кажу, називати мене цим іменем.
– Тоді, королю Баді, в мене є прохання.
– Яке?
– Навіть якщо я програю, будь ласка, пощадіть моє життя.
На ці слова Бадігаді розреготався.
– Бва-ха-ха-ха-ха-ха! Благаєш про своє життя ще то до того, як ми почали? Ти не припиняєш мене дивувати!
– Ну, життя потрібно цінувати. Буде сумно втратити його просто так, правда?
– А, так. Ви, люди, швидко помираєте! Я чув, що багато хто з вас так думає! – зі сміхом відповів Бадігаді. – Але навіть, маючи такий великий запас магічної сили, ти не маєш впевненості у собі!
– Близько двох років тому мене мало не вбив дехто на ім’я Бог-Дракон. Гадаю, вся суть в цьому.
Щойно я це сказав, як Бадігаді припинив сміятися.
– Ти маєш на увазі Бога-Дракона Орстеда? Ти бився з ним і вижив?
– Я мало не помер. Якби він не залишив мене живим з якоїсь примхи, я б тут не стояв.
Обличчя Бадігаді раптом стало дуже серйозним. Це було погано. Я відчув полегшення, бо він не зреагував на ім’я Бога-Людей (Хітоґамі). Можливо, саме Орстеда мені не слід було згадувати? Ось і прояв недбалості…
– Скажи мені, чи вдалося тобі хоч трохи поранити Бога-Дракона в тій битві?
– Га? А, так. Мені вдалося подряпати шкіру на тильній стороні його долоні. Але це все.
– … – Бадігаді міцно стиснув губи. Він люто дивився на мене. Це було трохи страшно.
Агов, ч-чому б нам знову не посміятися?
А-ха-ха-ха…
– У такому разі я хочу звернутися до тебе з проханням.
– Т-так? – я дивився на дуже серйозне обличчя Бадігаді. – Яке воно?
– У тебе всього один постріл.
– …
– Удар мене своєю найсильнішою магією. У тебе лише один шанс. Точно, використай те заклинання, що поранило Бога-Дракона. Якщо воно зможе пробити мою бойову ауру і завдасть шкоди, ти переміг. Якщо на мені не буде ні подряпини, я переміг. Як щодо цього?
~ ~ ~
Коментарі
Дописати коментар