Роман РБ. Том 9. Розділ 5-2
Розділ 5. Біла маска. Частина 1-2
Розділ 5. Біла маска. Частина 1-2
Було також багато інших покращень. Винаходи Сайлент використовували навіть у найбанальніших речах. На знак визнання їхніх досягнень, гільдія магів надала їм високий ранг в організації.
Але, що стосується речей, які ця людина створила… Я був добре знайомий з ними. Вони здавалися чимось новим для мешканців цього світу, але я їх добре знав. Мене не можна назвати найрозумнішим, але я мав певні підозри. Мені здавалося, що я знав дещо про походження Сайлента.
Однак до цього часу я не наважувався висловлювати щось вголос. Я не знав чому. Можливо, мені хотілося вірити, що я особливий. Можливо, мені хотілося думати про себе, як про когось абсолютно унікального – бути єдиною людиною в цьому світі, що має спогади про інший світ. Але коли я думав про це, то, звичайно, не було жодної логічної причини, чому я мав бути особливим.
Чесно кажучи, існування Сайлента трохи мене лякало. Тому я сподівався уникнути зустрічі з ним. Я не хотів бачити когось, хто досягав кращих результатів, ніж я, за таких самих умов. Ба більше, якби ми зустрілися і вони запитали мене, чому я марную час на ігри, коли міг досягнути чогось більшого, почути це було б боляче.
Але коли старшокурсник Фітц назвав ім’я цієї людини, я негайно вирішив зустрітися з Сайлентом.
– Зрозумів. Дякую, старшокурснику Фітце. Тоді я спробую з ними зустрітися.
Можливо, я став надто самовдоволеним. Благословенне Дитя стало моїм учнем і назвало мене майстром, я переміг двох головних хуліганок університету і вони назвали мене босом, головний геній дивився на мене зі співчуттям, мені навіть вдалося перемогти Короля Демонів і він назвав мене своїм другом. Половина студентів дивилися на мене зі страхом і благоговінням. Звичайно, у глибині душі я знав, що не мав бути таким самовпевненим…
Після всього того, що я зробив, вони ж не
стануть дивитися на мене згори вниз, правда?
Можливо, через цю підсвідому думку я вирішив негайно піти до Сайлента.
***
Я запитав про те, де вони, у заступника директора Джініуса. Університет надав Сайленту лабораторію, що складалася з трьох великих кімнат, у самому кінці третього поверху дослідницького корпусу. Вони проводили там майже весь свій час і рідко звідти виходили.
Я вирішив навідатися до їхньої лабораторії сам. Я не знав конкретно чому. Можливо, мені слід було піти зі старшокурсником Фітцом, але з якоїсь причини я відчував, що мав піти один.
Стоячи перед дверима, я глибоко вдихнув. Я був готовий. Навіть якщо Сайлент були «переродженою людиною», як я, це мене б не злякало.
Я легенько постукав.
– …Заходьте.
Коротко відповів голос, в якому лунали нотки роздратування. Я повільно відчинив двері.
У задній частині кімнати була розкидала велика кількість книг і стопки паперів. Магічні інструменти були залишені в різноманітних місцях, також усюди можна було знайти величезну кількість магічних кристалів і гори магічного каміння. Точно, це ж лабораторія.
Людина сиділа у самому кінці цього захаращеного простору. Щойно вона обернулася, я втратив дар мови.
– …А, ми зустрілися знову.
Ця особа мала чорне волосся. Це була жінка.
На ній було дещо… що я яскраво запам’ятав. Те, чого я ніколи не забуду.
Гладка біла маска, без якихось примітних рис.
– Ґяааааааа!
Я закричав і кинувся тікати.
Це – та дівчина в білій масці. Вона була з Орстедом. Я не пам’ятав її імені. Але чудово пам’ятав Орстеда. Так, Орстед! Чому він?! Навіть якщо я був готовий зустрітися з іншою переродженою людиною, у мене не було жодного бажання зустрічатися з Орстедом!
Страх, який я відчував, коли мене вбили, повернувся з усією яскравістю. Страх, від якого я заціпенів, і останні миті переповнили мене, щойно я побачив білу маску. Біль від розчавлених легенів. Безпорадність і безсилля, бо він ігнорував усі мої атаки. Шок від пронизаного серця. А потім… всепоглинальний страх від того, що я дивився в обличчя смерті.
Все це промчало у голові, і я побіг. Я біг і біг, і біг. Я не знав, куди біг.
Але коли я озирнувся, то дівчина слідувала за мною.
Я не розумів чому. Чому я не втік від неї? Вона була такою швидкою? Ні, справа не цьому. Це я… я був надто повільним. Я думав, що біг щосили, але заледве кудись просунувся. Хоча мої думки вже помчали на край світу.
Я побіг ще далі. Відчайдушно і незграбно. Спотикаюсь і падаючи, мої рухи були непевними, як у п’яниці.
Я тренував свої ноги, щоб мчати щодуху в такі моменти, але вони не слухалися. Я не міг вкласти ні краплі сили у власні хиткі кінцівки, ніби перебував уві сні.
Я не міг віддалитися від неї. Я навіть не здригнувся, коли зустрівся з Королем Демонів, і все ж…
– …кх.
Раптом я помітив старшокурсника Фітца внизу сходів. Він, так, він мені допоможе. Витягне мене звідси. Думаючи про це, я трохи послабив пильність.
– Хуу, хіба це не прояв грубості раптово закричати і почати тікати, побачивши чиєсь обличчя?
Хтось постукав мене по плечу. Я обернувся і опинився з нею обличчям до обличчя.
– Ахііі!
З мого горла вирвався дивний звук, тіло здригнулося від страху і шоку… наступної миті я послизнувся і впав зі сходів, після чого знепритомнів у безглуздій манері.
***
Хтось гладив мене по голові. Це був ніжний дотик. З якоїсь причини це глибоко мене заспокоювало. Здавалося, ніби рука цієї людини випромінювала цілющу енергію.
Я поглянув угору, щоб побачити власника руки, і побачив старшокурсника Фітца. Це він гладив мене. Його рука була теплою. А ще тендітною, м’якою і лагідною, важко було повірити, що вона належала чоловікові.
Без особливої причини я схопив його за руку.
– О, Рудеусе, прокинувся? Ти мене налякав, коли раптом упав зі сходів.
– …Мені наснився жахливий сон. Жінка у білій масці ось-ось збиралася мене вбити.
– Ем… – старшокурсник Фітц виглядав стурбованим. Чому?
Хвилинку, де я взагалі? Це не була моя кімната в гуртожитку. Це взагалі не гуртожиток. Але я вже раніше бачив це місце. Позаду старшокурсника Фітца стояв ряд ліжок…
Точно, це був лазарет.
Я сів і повільно оглянув приміщення.
У лазареті нікого не було. Тільки я і старшокурсник Фітц. А, ще був черговий цілитель.
Я трохи повернув голову…
– Уваах…!
Вона теж була тут.
Прямо на іншому боці мого ліжка сиділа жінка в білій масці.
Я інстинктивно сіпнувся і гупнувся на підлогу. Жінка роздратовано зітхнула і подивилася на мене.
– Як грубо… Чого ти так боїшся? Я ж минулого разу допомога тобі, чи не так? О, зачекай… Ти ж тоді мало не помер, правда? Тоді ти, мабуть, не пам’ятаєш.
Це все підтверджувало. Вона та сама. Це точно була та дівчина, що супроводжувала Орстеда.
– Д… де О-Орстед!?
– Його тут нема. У нього багато справ, – безтурботно сказала вона.
Його тут нема? Орстед не тут? Справді? У
неї не було жодних причин брехати про це, правда?
– Не хвилюйся. Він не цілитиметься на тебе деякий час.
– Деякий час? Це означає, що колись він таки прийде і вб’є мене, чи що?
– Не думаю, що у нього є такий план… але ймовірність існує. Все залежить від тебе.
Принаймні мене не планували вбити зараз. Щойно я це усвідомив, мене накрила велика хвиля полегшення. Мабуть, я завжди був людиною, яка думала досить короткостроково.
– Е, я не розумію, що тут відбувається. Чи не могли б ви пояснити? – ставши свідком цього, старшокурсник Фітц почухав вухо і звернувся до жінки в масці. – Для початку, які у вас стосунки з Рудеусом?
– У нас нема жодних стосунків, – різко відповіла жінка у масці.
Я міг чітко сказати, що старшокурсник Фітц був роздратованим.
– Я ніколи не бачив, щоб Рудеус так панікував. Ви, очевидно, щось з ним зробили, чи не так?
Його тон був надзвичайно наполегливим. Він сильно нагадував старшокласника, який намагався захистити друга, що навчався на першому році. Чесно, я був дуже вдячний за його підтримку.
– Під час нашої останньої зустрічі, його сильно побив Бог-Дракон. Думаю, він це пригадав.
– Бог-Дракон…? Один із Семи Великих Сил?
– Саме так.
– Ви – Бог-Дракон?
– Звісно, ні. Ми просто подорожували деякий час разом.
Жінка в масці відповіла на запитання старшокурсника Фітца так, ніби їй було абсолютно байдуже, і відкинула волосся назад. Я щойно зрозумів, що вона також була у формі університету магії.
– Попри це, мушу визнати, що я не очікувала знову зустріти тебе тут… – Вона повернулася у мій бік. Хоча на ній була маска, я чітко знав, що жінка уважно дивилася на мене. – Але, мабуть, це був природний результат. Та зустріч у Нижній Щелепі Червоного Змія підняла прапор, який з часом і призвів до того, що ми знайшли одне одного тут.
Перш ніж я встиг якось відреагувати, вона витягла з кишені аркуш паперу.
– Я поставлю тобі три запитання. Відповідай чесно.
Її тон раптом став дуже владним, тому я просто ковтнув і кивнув.
– Перше, чи впізнаєш ти ці слова?
Я взяв папірець, який вона простягнула. На ньому було написано «Шінохара Акіто, Курокі Сатоші».
…Японською мовою.
Я одразу зрозумів, що це чиїсь імена. І водночас усвідомив, що моя початкова здогадка була правильною.
– Друге, розумієш, що я кажу? Третє, хто з цих двох ти?
Ці питання вона також поставила японською. Тепер не було жодних сумнівів. Вона така сама, як і я.
Що ж до імен, записаних на аркуші паперу, то я їх не впізнавав. Я почувався трохи розгубленим, але вже був готовим до цього.
Я повільно відповів японською.
– Жоден з них. Я не знаю цих імен.
– Он як. Але принаймні ти розмовляєш японською.
– Га? – Старшокурсник Фітц збентежено подивився на папір і стурбовано сказав: – Якою мовою ви розмовляєте? Рудеусе?
– Ми просто маємо спільну батьківщину, ось і все, – спокійно сказала Сайлент.
– Що? Цього не може бути! – заперечив старшокурсник Фітц.
Я не знав, чому він був такий впевнений у цьому, але зараз це не мало особливого значення.
Несміливо і повільно я поставив запитання:
– То ти така сама, як і я?
Сайлент кивнула:
– Так, це правда. Ні з того ні з сього я раптом опинилася у цьому світі.
Говорячи це, вона підняла руку і зняла білу маску. Коли я побачив її обличчя, у голові щось клацнуло.
Спогади з минулого життя. Останні миті перед смертю. Учні старшої школи, яких мало не збила вантажівка. Хлопець і дівчина, які билися тоді. Це була та дівчина. Переді мною стояла людина, яка мала точно таке ж обличчя.
Я в цьому впевнений, але було щось дивне. Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти. Так, це було воно… Її обличчя точно таке саме.
Від того часу минуло п’ятнадцять років, але її зовнішність не змінилася. Це було дивним. Чому вона анітрохи не змінилася за стільки років?
Хвилинку… Але чому вона виглядала так само, як і раніше? Якби це було переродження, то у неї мало би бути нове тіло, як у мене.
Однак ще до того, як я встиг поставити своє запитання, вона вже дала відповідь на нього:
– Я не знаю, як мене перенесли в цей кошмарний світ, але поки що я застрягла тут.
Якщо її перенесли, то наші ситуації дещо відрізнялися. Зі мною відбулася реінкарнація. Я фактично народився у цьому тілі і мав спогади про минуле життя. Перенесення ж було іншим. Вона, по суті, перемістилася до іншого світу у власному тілі в тому віці, в якому покинула свій світ.
Але… чому наші ситуації різні?
– Мене звати Нанахоші Шізука. Я японка. Останнім часом я використовую ім’я Сайлент Севенстар.
Запитання призводили до плутанини, сумніви заповнили мою голову, утворивши повний безлад. Я не міг сказати ні слова. Але попри моє мовчання, вона продовжила питати.
– До речі, звідки ти? З Америки? Чи, можливо, з Європи? Ти ж європеоїд, чи не так…? Але ти розмовляєш японською, можливо, ти наполовину японець? Чи іноземець, який жив у Японії?
Вона вже давно поставила більше ніж три запитання. Але я не відповідав. Попри це, вона продовжувала далі.
– У будь-якому разі, це крок вперед. Я вчинила правильно, коли залишила тебе в живих. У мене виникли певні підозри, коли Орстед сказав, що не впізнає тебе…
Нанахоші говорила швидко, з ноткою хвилювання в голосі. Здавалося, вона не звертала уваги на моє збентеження.
– Гаразд, подивимося, чи зможемо ми попрацювати разом. Е, як тебе звати?
– Р-Рудеус. Рудеус Ґрейрат.
– Це фальшиве ім’я, яке ти використовуєш у цьому світі, чи не так? Яке твоє справжнє ім’я?
Я не хотів згадувати ім’я, яке використовував у минулому житті. Справді, справді не хотів.
Оскільки я тримав язика за зубами, Нанахоші кивнула, ніби показуючи, що зрозуміла.
– А, все гаразд. Я розумію. Ти мене побоюєшся, чи не так? Я можу це зрозуміти. Особливо після нашої останньої зустрічі. Але не хвилюйся – ми на одному боці.
– …
– Втім, я навіть не була впевнена, що тут був хтось ще, крім мене… Це моя перша зустріч з землянином відтоді, як я прийшла у цей світ. Це якось заспокоює.
Нанахоші схопила мене за руку. Старшокурсник Фітц насупився. Ігноруючи його, Нанахоші продовжила:
– Будемо працювати разом, щоб знайти дорогу додому, добре?
Щойно я почув ці слова, безладні думки в голові в одну мить зібралися до купи. Відповідь була чіткою, як ніколи: ні, чорт забирай.
Я швидко відкинув її руку.
– Я взагалі не хочу повертатися до того світу.
– Га…? – Нанахоші втратила дар мови.
– Рудеусе, Сайлент… Чи не могли б ви говорити так, щоб я вас розумів? – старшокурсник Фітц не розумів японської і виглядав ще більш розгубленим, ніж раніше.
…У лазареті запанувала дуже незручна атмосфера.
~ ~ ~
Коментарі
Дописати коментар