ЗСМК. Том 4. 5-3
5.3 Колишня парочка навідує родичів ② Завершення сутінків
5.3 Колишня парочка навідує родичів ② Завершення сутінків
Я поглянула на Мізуто, який схилив голову в руки і зітхнув, та обережно запитала:
– Сказати їй…?
– Думаю, так…
Я вирішила написати повідомлення.
Yume: Вибач, Хіґашіро-сан
Yume: Мізуто побачив.
Ізанамі: Користувач видалив повідомлення
Я могла уявити, як Хіґашіра-сан безмовно кричала у своїй кімнаті. Мені справді дуже шкода.
М’ясо шипіло на грилі. Звук заповнював простір на березі річки, поширюючи аромат, що пробуджував апетит.
– Готово. Їжте!
Нацуме-сан так само швидко накладала на решітку сире нарізане м’ясо, як і знімала готове. Я чула, що їй маже 70 років, але вона була більш енергійною, ніж я.
Я думала, що, хоча вони і говорили про барбекю, все буде набагато простішим і в менших масштабах, але чоловіки з родини Танесато привезли загалом шість грилів. Звідки вони їх взяли…? У них же не було складу чи чогось такого?
– У бабусі Нацуме є друг, який керує кемпінгом, тому вона змогла позичити їх за невеликі гроші, – пояснила мені Мадока-сан, жуючи шматок м’яса. – Це сила колишньої місцевої знаменитості. Я також хочу вийти заміж за багатого чоловіка в майбутньому!
– Мадоко, якщо Мікадо-кун це почує, то плакатиме!
– Я просто жартую! Хе-хе-хе! – засміялася вона.
Хто такий Мікадо-кун? Я розгублено схилила голову.
– А, – сказала Мадока-сан, поглянувши на когось. – Чікумо, витри лице.
– Га? – навколо рота Чікуми-куна, який їв неподалік Мадоки-сан, був розмазаний соус.
– Ох, ти весь у соусі. Хмм, де ж серветки…?
– А, у мене є хустинка, – я витягнула носовичок з кишені своєї кофти й опустилася на коліна перед Чікумою-куном, щоб витерти шкіру навколо рота.
Він дивився на мене широко розплющеними очима, дозволяючи робити все, що мені заманеться. Так, так, який хороший хлопчик. Якби це був Мізуто, він би відсунув хустину і витер обличчя рукою або чимось іншим.
– Ось, уже краще.
– Е… а…
Чікума-кун намагався щось сказати, але не виходило.
Мадока-сан захихотіла:
– Чікумо, подякуй старшій сестриці Юме-чян.
– К… красно д-дякую…
– Будь ласка, – відповіла я та яскраво усміхнулася.
– Уваах…!
Обличчя Чікуми-куна почервоніло і він сховався за Мадоку-сан. Він справді намагався уникати мене, еге…? Я була щаслива мати чарівного молодшого братика, який був і не був схожим на Мізуто.
– Хі-хі-хі, ти така грішна дівчина, Юме-чян.
– Грішна?
Що я взагалі зробила?
– О-о-о, я співчуваю тобі, Чікумо. Але це хороший життєвий досвід, – Мадока-сан явно на щось натякала, але я не могла зрозуміти на що. – Юме-чян, чому б тобі не скласти компанію Мізуто-куну?
Вона поглянула на Мізуто, який сидів на покривалі для пікніка подалі від усіх.
– Це якось раптово… Чому я?
– Зазвичай я намагаюся скласти йому компанію, але в мене таке відчуття, що він не хоче, аби я намагалася знову це зробити. Ха-ха-ха.
Я була здивовано, що вона могла так енергійно сміятися з того, що хтось не хотів бути поряд з нею…
Мізуто досі був занурений у книгу і не виявляв жодного бажання приєднатися до барбекю. Родина Танесато ж не проявляла жодних намірів, щоб примушувати його. Мізуто мав своє звичне місце. Вони розуміли, що він за людина.
– Що ж, гаразд.
Мадока-сан раптом підійшла до гриля і почала швидко набирати на паперову тарілку м’яса й овочі.
Виходило, що вона не тільки могла багато пити, але і знатна була так багато їсти? Однак вона така худа… Невже весь жир і поживні речовини пішли до грудей?! Коли я думала над цим, Мадока-сан протягнула мені тарілку з їжею:
– Ось.
– Га? О, у мене є, – я підняла тарілку, на якій ще було м’ясо.
– Ні, ні, це для Мізуто-куна.
– Хм?
– Можеш віднести це за мене? – Мадока-сан загадково усміхнулася.
Схоже, вони неправильно щось зрозуміли. У нас з Мізуто не такі стосунки – насправді ми ненавидимо одне одного…
– Ну ж бо, швиденько, поки не охололо.
– Добре… – можливо, якби я відмовилася, це виглядало б більш підозріло. Просто віддам йому їжу.
Я взяла тарілку і пішла до Мізуто, який сидів на покривалі.
Був уже вечір. Сонце котилося за горизонт і фарбувало небо у помаранчеві відтінки. Річка зробилася темною від довгих тіней дерев, що росли навколо. Густі тіні також накрили покривало для пікніка. Єдине, що не змінилося, це Мізуто, який читав книгу.
– Мі… – я спробувала покликати його на ім’я, але знову завагалася.
Не те щоб я відчувала ніяковість, я просто не звикла до цього. Закладаюся, що Мадока-сан не почувалася б такою розгубленою… Щойно я подумала про це, то негайно спробувала зімітувати її голос, намагаючись зробити його вищим і веселішим, і повторити інтонації Мадоки-сан.
– Мі-зу-то-куне.
– Огидно, – відповів він, навіть не піднявши голови.
Мізуто по звуках кроків зрозумів, що це я? Це мене зовсім не потішило. Я зняла сандалі і сіла поряд з Мізуто.
– Ось, це тобі, – коли я простягнула йому тарілку, він кинув на мене погляд, але ніяк не показав, що збирається відкласти книгу. – Не хочеш?
– Ні, хочу, але…
Я помітила, що йому залишилося читати не так багато, і дійшла до висновку, що Мізуто досягнув кульмінації книги. У такому випадку будь-хто забув би про голод. Тоді…
– Хі-хі, – я захихотіла.
– …
Мізуто кивнув на мене підозрілий погляд. О, ні. Здається, я підчепила хихотіння Мадоки-сан.
Я взяла паличками шматочок м’яса з тарілки.
– Відкрий рота.
– Га?
– А-ам.
На задньому тлі лунав дзвінкий сміх дорослих. Мізуто глянув у той бік.
– Все добре. Темно. Ніхто не помітить, – сказала я.
– Ні, проблема не в цьому…
– Тоді у чому?
– Ну…
– Ось.
– Кхм!
Коли він відкрив рота, я скористалася шансом і запхнула туди шматочок м’яса.
Мізуто, жуючи, зиркнув на мене. Ковтнувши шматок м’яса він нарешті знову заговорив:
– Агов! Це небез…!
– Ойой, у тебе сік навколо рота.
– Мфхм!
Я негайно витерла йому обличчя хустинкою. Після цього я тихо захихотіла:
– Коли ти мовчиш, то майже такий же милий, як Чікума-кун.
– Тоді іти і витирай його.
– Ой лишенько, невже ти боїшся, що в тебе заберуть дорогоцінну старшу сестричку?
– Огидно.
Я не втрималася від сміху. Навіть цього настирливого хлопця можна перетворити на милого молодшого братика, якщо поводитися з ним правильно.
Можливо, він знайшов відповідний момент, щоб зупинитися, чи більше не хотів чути мого «а-ам», Мізуто закрив книгу, відклав убік і вихопив у мене тарілку з паличками.
Я сиділа збоку і спостерігала, як мій колишній хлопець, а нині зведений молодший брат почав їсти м’ясо з овочами.
– Хей, Мі…
Ох, та ну! Серйозно? Чому я не можу покликати його просто на ім’я?!
Жуючи, Мізуто поглянув у мій бік.
– Чому ти називаєш мене «Мі»? Це досить оригінальне прізвисько.
– Т-ти помітив?!
– Звісно. Я вже приготувався до того, що відсьогодні ти будеш називати мене лише на ім’я.
Я припускаю, що нам обом потрібно підготуватися до цього.
– Я… я хочу, щоб ти хоч раз спробував назвати мене на ім’я без іменного суфікса.
– Чому?
– Це нечесно, якщо лише я відмовлюся використовувати іменні суфікси.
– Ти це почала. Чому я маю перейматися?
– Справді? Якщо я буду говорити лише ім’я, а ти продовжиш використовувати суфікс «сан», то інші будуть думати, що я старша.
– Тц… Брудно граєш… – Мізуто нахмурився, визнаючи поразку, і скриви груби: – Ю…
– Ю?
– … – Мізуто мовчав.
– Це досить оригінальне прізвисько.
– Стулися! – твердо сказав він і почав сердито жувати картоплю.
Коментарі
Дописати коментар