ЗСМК. Том 4. 5-4
5.4 Колишня парочка навідує родичів ② Завершення сутінків
5.4 Колишня парочка навідує родичів ② Завершення сутінків
Йому було соромно? Чи він засмутився через щось? Можливо, через те, що прізвища «Аяї» більше не було.
– Доброго ранку, Аяї.
– Ти читала цю книгу, Аяї?
– Ти мені подобаєшся, Аяї.
– Аяї.
Кожного разу, коли він говорив це прізвище, воно звучало так ніжно. Воно ніколи не повернеться, це був лише спогад про моє перше кохання. Потрібно визнати, що в цьому було дещо, від чого рвалося серце. Можливо, тому я не могла викинути це з голови. Але я не могло дозволити собі чіплятися за минуле.
Тепер ми з ним мали прізвище «Ірідо» – не тому, що одружилися, а через те, що стали зведеним братом і сестрою. Те, що в минулому ми зустрічалися, дрібниця. Тепер ми стали зведеним братом і сестрою – це було саме тим, що поєднувало нас зараз.
– Агов, – я схилила голову. – Якщо подумати, то що сталося з правилами, які ми створили? Коли востаннє ми їх дотримувалися?
– А, так… наші правила брата і сестри, які стосуються невідповідної поведінки, еге?
– Ми звикли до цих стосунків, тому, здається, більше не будемо ними користуватися.
– …Справді? Але я думаю, що один із нас міг сьогодні порушити ці правила.
– Га?
Дивлячись на річку, Мізуто пробурмотів:
– Витріщатися на когось у купальнику це не те, що буде робити брат, еге?
…А. Так… Ясно. Я розумію. Га?
– Ч-чому ти про це сказав?
– Тому, що ти біль у моїй дупі… Стало легше? Тепер ти знаєш, чому я не дивився на тебе у купальнику.
– …Дурень, – я відвернулася від Мізуто, що дражливо усміхнувся.
Якби я сказала, що відчула полегшення, то це стало б порушенням правил.
– Що ж, давай і надалі поважати правила. Особливо поки ми тут. Виникло б надто багато мороки, якби хтось із них дізнався про нас.
– Так… твоя правда.
Я поглянула на Мізуто і побачила, що його тарілка спорожніла. Він бездіяльно витріщався на пустоту.
– …Хочеш ще? Я можу принести.
– Ну… так, – невпевнено відповів він. Поглянувши на мої руки, Мізуто сказав: – Ходімо візьмемо тобі ще трохи, поки ми тут.
– Га? Я не…
– Що, ти хочеш перетворитися на скелета? Їж більше.
Він сказав це різко і рішуче, але я зрозуміла, чому він так говорив. Мізуто не хотів іти один.
Я посміхнулася і тихо сказала:
– Якщо назвеш мене лише на ім’я, то я піду з тобою.
– Тц… – Мізуто скривився і відвів погляд.
Далі він повільно підвівся, подивився на мене і з серйозним обличчям простягнув руку:
– Ходімо, Юме.
– …Хуах?
Він заскочив мене зненацька і з мого горла вирвався дивний звук. По спині пробіг мороз і я чомусь відчула бажання втекти.
Дивлячись на мене згори, Мізуто пирхнув і підняв кутики губ:
– О, ти програла.
– …Га?
– Ходімо, молодша сестричко.
– Щ… Хей…!
Ц-цей бісів хлопець! Він теж мав програти. Бо раніше без награної крутості не зміг назвати мене тільки на ім’я! Він теж мав програти!
– Добре, старший братику!
– Хе.
Якого біса?! Раніше він так бентежився, коли я називала його «старшим братиком», а тепер йому до цього байдуже?!
Я схопила Мізуто за руку і підвелася.
Я більше не могла називати його «Ірідо-кун», а він більше не міг називати мене «Аяї». Ми остаточно позбулися спогадів про наше минуле. Позбулися ганебних почуттів і прийняли те, ким ми були зараз…
Принаймні, так мало бути. Коли ми ішли до місця, де були наші родичі, я подумала про дещо. Чому це мені хотілося триматися з ним за руки?
– Сільські дороги небезпечні вночі. Тому будьте обережні, повертаючись додому.
Коли барбекю закінчилося, сонце вже сіло за гори. Ми з Мізуто ішли по вільній від транспорту префектурній дорозі і милувалися пофарбованими у багряний колір сільськими краєвидами і чорними, як смола, тінями від сталевих веж.
Поряд не було нікого. У машинах вистачило місця лише для дорослих, а також для Чікуми-куна, який заснув після барбекю, і Мадоки-сан, яка піклувалася про нього. Тому ми, як молодші й енергійніші, вирушили додому пішки.
Як гід Мізуто ішов попереду десь за три кроки. Замість того, що іти поряд з ним, я крокувала асфальтною дорогою позаду нього.
– Тут справді нічого нема, – сказала я, дивлячись на Мізуто.
То тут, то там виднілися будинки, які нагадували житлові, але найбільше місця займали рисові поля й опори для електричних дротів. Здавалося б, металеві вежі серед гірського пейзажу мали виглядати неприродними, але вони якимось дивним чином вписувалися у краєвид.
Мізуто відповів, не озираючись:
– Я ніколи не відчував незручностей. Це всього лише п’ять днів. Час летить непомітно, коли читаєш книгу.
– Слухай, є питання. Ти… – попри те, що рот не хотів слухатися, я все одно бажала висловитися і скоротила дистанцію на крок. – Ти не любиш своїх родичів?
Між нами було лише два кроки. Попри те, що я була ближче, Мізуто все одно не озирнувся.
– Хм, не те щоб я їх не любив, –
його голос був спокійним, – якщо чесно, мені до них байдуже.
– Як грубо.
– Тут нічим не зарадиш, я мало що про них знаю. Вони всі з родини Танесато, а мені навіть невідомо як звертатися до когось з них. Двоюрідний дядько? Ще якось? Чесно кажучи, є багато людей, чиї обличчя не відповідають їхнім іменам.
– …А як щодо Мадоки-сан? Ви двоє досить близькі за віком, правильно? Мадока-сан сказала, що піклувалася про тебе, коли ти був маленький.
– … – Чомусь Мізуто мовчав кілька секунд перед тим, як дати відповідь: – Справді, пригадую, що вона піклувалася про мене… Здається, це було, коли я ходив до дитячого садочку. Отже, вона, мабуть, мала ходити до початкової школи.
Коли ти маленький, всі, хто за тебе старший, виглядають великими.
Можливо, зараз Мізуто з почуттям ностальгії усвідомлював, що та, кого він колись вважав надійною і сильною старшою сестрою, насправді була маленькою дівчинкою. Можливо… Мадока-сан була для нього як матір.
Для Мізуто, який ріс без матері, вона, мабуть, була єдиною людиною, про яку він міг думати як про маму…
– Агов… – я ковтнула. Чомусь мені хотілося пити. – Це не дуже по темі, але…
Мені потрібна була дрібка сміливості. Бажання запитати і почути відповідь боролося з бажанням тримати це при собі. Але я відкинула старі почуття.
Топ. Я скоротила дистанцію ще на крок.
– Якою людиною було твоє перше кохання?
Між нами був лише один крок. Якби я нахилилася вперед, то могла дотягнутися до нього. Мізуто так і не озирнувся. Натомість він ностальгічно засміявся.
– Це була людина, яка багато сміялася.
Мені здалося, ніби я раптом почула у голові знайоме хихотіння.
– Ясно…
Ще пам’ятаєш своє минуле «я», Ірідо Юме?
Вона була справді простою дівчиною. Тихою і нетовариською плаксійкою. Усмішка і сміх – це не про неї. Ось якою вона – я була в минулому.
Ясно. Його першим коханням справді була Мадока-сан.
Крок, два кроки – відстань між нами збільшувалася.
Сонце повністю сховалося за горизонт. Сутінки завершувалися – і скоро мала настати темна ніч.
Коментарі
Дописати коментар