ЗСМК. Том 4. 7-1
7.1 Колишня парочка навідує родичів ③ Шрам першого кохання
7.1 Колишня парочка навідує родичів ③ Шрам першого кохання
За стандартами більшості, вперше закохатися у середній школі було вже пізно. Цілком нормально почути, що першим коханням були вихователі у дитячому садку, однокласники у початковій школі або якийсь родич (навіть якщо це неусвідомлено).
Так було у більшості випадків, тож людина, яка доживала до середньої школи і жодного разу не закохалася, була рідкістю. Ще більшою рідкістю було досягнути взаємності у першому коханні. Звичайно, існували такі люди, що навіть не здогадувалися про романтичні почуття до навчання на першому році середньої школи. Але вони – виняток.
Це нормально – закохатися до досягнення підліткового віку. Тому, звичайно, мало сенс, що Ірідо Мізуто був закоханий у когось до того, як зустрів мене.
…Я знаю, наскільки дріб’язкова. В цьому не було ні неповаги, ні аморальності. Крім того, хто б не був його першим коханням, це не мало зі мною нічого спільного.
Але все-таки… я мріяла про те, щоб ми були першим коханням одне одного. Я мріяла про це протягом усього нашого «медового» періоду. Навіть коли все закінчилося, мені хотілося думати, що я займала в його серці особливу позицію «першого кохання».
…Я знаю, що це стрьомно. Я була надокучливою, клопіткою, нав’язливою і такою слабкою. Я не могла повірити, що існувала людина, яка закохається в мене.
– У-ух… – ховаючись за тонкими шьоджі, я тремтіла від власної жалюгідності.
Я висунула голову, щоб зазирнути в темний і запорошений кабінет. У глибині сидів мій молодший зведений брат і колишній хлопець – Ірідо Мізуто. Він був оточений купою старих книг, які, здавалося, могли поховати його під собою у будь-яку секунду.
Ситуація була простою. Дядько Мінеакі попросив мене покликати Мізуто, бо потрібна була допомога з чимось. Саме тому я тут. Все, що мені потрібно зробити, це сказати Мізуто, що його кликав дядько Мінеакі.
Однак вже протягом кількох хвилин – можливо, навіть десятків хвилин – я продовжувала отак ховатися, ніби маленька тваринка, яку переслідував хижак. Мізуто був зосереджений на книзі і взагалі не помічав мене.
Мене наповнювало суперечливе почуття, щоб він помітив мене і щоб цього не сталося. Моє «я» повернулося. Те саме, що мало проблеми у спілкування… До вступу у старшу школу для мене було нормальним вагатися кілька хвилин, перш ніж заговорити з кимось, і я не могла набратися сміливості, щоб увійти до вчительської. Але мені здавалося, що я подолала це після інтенсивного курсу під назвою «романтичні стосунки».
Однак у серці я ще була сором’язливою дівчиною. Як би я не старалася, повністю змінити не вдалося. Проте я пишалася тим, що значно покращила навички спілкування. Але… де вони зараз?
Хоча це розчаровувало, але я знала причину. Вся сіль була в тому, що я почула вчора, коли ми поверталися з ріки.
– Це була людина, яка багато сміялася.
Про кого він думав, коли говорив з такою ностальгією? Мені навіть не потрібно було питати про це. Передчуття, що виникло з моменту нашої першої зустрічі, було правильним. Першим коханням Мізуто була…
– Га? Юме-чян, що робиш?
Я підстрибнула й обернулася. Там стояла Мадока-сан, красива дівчина в окулярах з червоною оправою і у чисто-білій сукні, вона дивилася на мене з цікавістю. …Біла сукня. Дивно, що навіть у двадцять років цей одяг пасував їй. Ні, я не про те зараз думаю! Я маю придумати виправдання своїй підозрілій поведінці.
– О, ну, я просто… ц-цей… задумалася.
Зрештою мені не вдалося придумати хорошого виправдання. Здавалося, мої погані навички спілкування вплинули на мою кмітливість. Розумові здібності впали до найнижчої точки.
– О, з тобою все гаразд? Будь обережною. У цьому будинку багато кімнат, де нема кондиціонера, – сказала вона, обмахуючись рукою.
На її шиї виступили крапельки поту. Це було якось еротично…
– Мм… А, добре, – Мадока-сан пройшла повз мене, зазирнула до кабінету і просто сказала: – Мізуто-кун, тебе дядько кличе.
У неї без зусиль вийшло те, чого я не могла зробити за останні кілька хвилин.
– Угу, – коротко відповів Мізуто, закрив книгу і підняв очі. – …Гм?
Він помітив, що я стояла біля Мадоки-сан.
– Як довго ти там?
– Н-неважливо, – я так збентежилася, що дала рефлекторну захисну відповідь.
Можливо, вважаючи подібне цілком нормальним, Мізуто не звернув на це особливої уваги.
– Ти щось хотіла?
Це було так, але… тепер уже ні.
– Н-нічого, – сказала я перед тим, я швидко пішла.
Ні, я тікала. Від Мізуто і Мадоки-сан.
Між нами нічого не змінилося. Ми з Мізуто все ще були зведеним братом і сестрою, які раніше зустрічалися. Однак у нього було минуле, про яке я нічого не знала. Лише зараз я усвідомила таку очевидну річ. Але яке це мало значення? Те, що раніше Мізуто був закоханий у Мадоку-сан – був закоханий в якусь іншу людину, крім мене, – тепер не мало зі мною нічого спільного.
– О.
– А… – очі Чікуми-куни розширилися за довгим чубом.
Після втечі з кабінету я безцільно тинялася будинком, аж поки не опинилася у просторій кімнаті в японському стилі. Чікума-кун ховався в кутку і грав на портативній ігровій консолі.
У цій же кімнаті трохи подалі від хлопця за столом сиділа група чоловіків, в тому числі і його батько, вони вели невимушену розмову. Чікума-кун був один, однак він не міг приєднатися до розмови, тому тримався на відстані. Він був сором’язливим, але не мав такої прихильності до самотності, як Мізуто, і не був такий вільний духом, як Хіґашіра-сан.
Відчуваючи спорідненість, я сіла поряд з Чікумою-куном.
– Все гаразд? Повітря з кондиціонера не надто холодне?
– В-все добре… – тоненьким голосом сказав він і сховав обличчя за ігровою приставкою.
Йой! Я примусила його нервувати. Щоразу, коли я говорила з Чікумою-куном, у нього червоніли вуха і він відводив від мене погляд. Хмм… Можливо, мені потрібно сісти ще ближче для розмови, щоб йому було комфортніше?
Пригадавши те, що прочитала в якійсь книзі, я підсіла ближче. Чікума-кун підстрибнув, але, на щастя, не намагався відсунутися від мене. Ура!
– Чікумо-куне, твоє хобі – грати в ігри?
– Н-не зовсім…
– Я люблю читати у вільний час. Є книги, які тобі подобається читати?
– …С-стратегічні посібники підходять?
– Га? Що це?
– Ц-це книги, що розповідають… як пройти гру… і мають різні дані…
– Вони цікаві?
– Т-типу того…
– Он як…
Розмова закінчилася. Що я мала робити далі? Про що говорити з учнем початкової школи? Ми були різного віку і статі, тому відразу нічого не спадало на думку… Хоча я покращила навички спілкування, але не досягнула рівня перукаря, що міг легко переходити з теми на тему.
Мені потрібно щось… про що ми з ним можемо поговорити. Якась загальна
тема, що не залежить від віку чи статі…
– Е-е… чи є дівчина, яка тобі подобається?
Як на мене, я обрала банальне запитання. Було таке відчуття, ніби він родич, якого я дуже рідко бачу. Я припускала, що отримаю слабку відповідь, але…
– Га?! – Чікума-кун майже закричав і підняв очі від ігрової консолі. – П… подобається…?
– Гм? Так. Дівчина, яка тобі подобається. Можливо, хтось зі школи?
– Ш-школа… – Чікума-кун раптом стишив голос і знову звернув увагу на ігрову консоль. – Н-ні, у школі нема…
– О, ясно. Ну, може, є якісь милі дівчата?
– Я… я не знаю. Я не запам’ятовую облич, тож…
– А, розумію. Ти сором’язливий, тож не можеш дивитися людям в обличчя.
Чікума-кун схвильовано закивав головою. Знайшла! Ось вона – спільна тема!
– Коли забуваєш палички для їжі, то важко підійти до вчителя з прохання позичити їх.
Він кивнув.
– Коли з однокласниками їдеш на екскурсію і ви піднімаєтеся на гору, то важко спілкуватися з іншими і доводиться насолоджуватися природою самому.
Він кивнув.
– І коли на уроці фізкультури потрібно об’єднатися в пари, ти, не маючи партнера, шукаєш людей, які залишаться самі, але ніколи не можеш примусити себе звернутися до них і чекаєш, коли вони запросять тебе…
Чікума-кун активно закивав. Не тільки його реакція була жвавою, у нього також сяяли очі. Схоже, я вперше в житті знайшла людину, що переживала те саме, що і я. А він також знайшов людина, яка його розуміла. Мадока-сан, на перший погляд, була схожою на нас, але насправді вона була богинею спілкування. Їй ніколи не зрозуміти нас, сором’язливих людей.
– У школі може бути важко, коли ти сором’язливий…
– Ага…
– Якщо тобі знадобиться якась допомога, дай мені знати. Гадаю, я зможу допомогти. У тебе є смартфон?
Чікума-кун гарячкова нишпорив у кишенях і витягнув новенький телефон. Ого, яка сучасна дитина.
– Ти, мабуть, не знаєш, як обмінюватися ID в Line. Дай, я тобі покажу.
Чікума-кун радісно кивнув і простягнув мені смартфон. Можливо, мені не слід було ділитися досвідом самотньої людини, але це, здавалося, його підбадьорило. Я теж колись була такою…
Коли ми вперше почали спілкуватися з Мізуто, він розумів багато з того, про що я думала, але не могла сказати.
Мабуть, це був перший раз, коли я сама до когось звернулася. Ба більше, це був хлопець – раніше я навіть уявити собі цього не могла.
Цікаво, тоді, коли я зізналася Мізуто, чи подобалася йому ще Мадока-сан…
– Ось, готово. Зрозумів, як це робити?
Намагаючись відігнати зайві думки, я повернула смартфон Чікумі-куну. Він притиснув його до грудей і тихим, але чітким голосом запитав:
– Ч-чи можу я… написати тобі?
– Чи можеш? – я засміялася.
– Е…
– Ахаха! Спочатку я теж погано спілкувалася з людьми.
Чікума-кун знизав плечима. О, такий милий. Мені б хотілося, щоб той нетовариський хлопець був більше схожим на цього милого…
– Перепрошую, що перериваю вашу приємну розмову, – ми почули різкий голос, а потім перед нами з’явилася тінь. Я підняла погляд. Мізуто дивився на мене холодними очима. – Ви двоє добре ладнаєте.
Коментарі
Дописати коментар