ЗСМК. Том 4. 7-2
7.2 Колишня парочка навідує родичів ③ Шрам першого кохання
7.2 Колишня парочка навідує родичів ③ Шрам першого кохання
Я інстинктивно напружилася і
відповіла таким же різким голосом:
– Що? Якісь проблеми?
– Ні. Просто подумав, що ти по-іншому ставишся до дітей.
– Га? Ні, це не так.
– Неважливо. Якщо ти цього не помічаєш, то добре.
…Що? У чому його проблема? Якщо є що сказати, то говори прямо! Він
завжди такий, поводиться так, ніби все знає.
– То що ти хочеш? Прийшов мене дратувати?
– Ні. Просто… – Мізуто на мить замовк, потім пирхнув і продовжив: – Мадока-сан попросила перевірити дещо. Ось і все.
Після цих слів у мені щось сколихнулося.
– Закладаюся, ти зробиш все, про що попросить Мадока-сан, еге?
– …Га?
Він завжди відповідав саркастичними зауваженнями на мої прохання. Ніколи слухняно не робив того, про що я щиро просила. То чому… Чому він так слухняно робить те, що сказала Мадока-сан?
– …Якщо тобі нічого не потрібно, то йди геть, – я заледве стрималася, щоб не підвищити голос. – Чому б тобі не провести час з обожнюваною Мадокою-сан, замість того, щоб турбувати мене?
Він деякий час мовчки дивився на мене. Потім Мізуто тихо зітхнув. Ніби він вирішив відмовитися від мене.
– Бувай, – сказав Мізуто, розвернувся і пішов.
Все, що я могла зробити, це дивитися на власні коліна. Потім я почула, як хтось тихо дихав поряд і нарешті згадала про присутність Чікуми-куна. Коли він дивився на мене, то виглядав трохи приголомшеним.
– А…! В-вибач, я не хотіла тебе налякати, – я поспішно усміхнулася. Серйозно, що я робила перед дитиною? – Ми не сварилися чи щось таке. Це завжди так. Серйозно.
Поки я виправдовувалася, то поступово заспокоїлася. Саме так. Ми завжди були такими.
– Тож… не кажи про це мамі або тату, добре? Це буде наш маленький секрет!
Я приклала вказівний палець до губ, і Чікума-кун енергійно кивнув. Після цього чомусь відновив очі, ніби уникав мого погляду, і затуляв руками вуха.
– Приві-іт, Юме-сан.
Коли я почула цей безтурботний голос по телефону, мені якось полегшало.
– Вибач за такий раптовий дзвінок, Хіґашіро-сан. З тобою все гаразд?
– Так… хуу! Все гаразд… хуу!
– …Е, ти впевнена?
Іноді вона видавала дивні звуки, а її голос то наближався, то віддалявся.
– Так, все гаразд… хуу. Я просто тренуюся…
– Тренуєшся? Я ніколи не думала, що почую це з твоїх вуст…
– Мама сказала: Навіть якщо зараз вихідні, це не причина розслаблятися, інакше твої цицьки обвиснуть. Твої груди – єдине, що в тобі видатного, тож слідкуй за собою… Якщо ти не будеш тренуватися… то залишишся без вечері.
– Я вже деякий час про це думала, але твоя мама дещо ексцентрична, чи не так?
Я не могла уявити, що були батьки, які могли сказати власній доньці: «Єдине, що в тобі видатне, це великі груди». Подібне не здавалося реальним.
– Хууф. Мені вдалося зробити аж п’ять віджимань! На сьогодні все.
– Навіть я можу зробити більше…
Вона проігнорувала мої слова.
– Про що ти хотіла поговорити, Юме-сан?
Дивлячись на нічне літнє небо з веранди, я неквапливо підбирала слова.
– Нічого особливого… Просто хотіла перевірити, як у тебе справи після вчорашнього випадку з купальником.
– Я не хочу про це згадувати.
– Ти зазвичай така смілива перед ним. Я здивована, що тебе це так турбує.
– Ну, звісно! Це так ніяково! На моїх грудях був величезний напис «Хіґашіра»! Я виглядала дуже по-дитячому!
– Стривай… Проблема лише в цьому?
– Га? Про що це я могла турбуватися?
Ні, хвилинку, вона серйозно? Купальник на її грудях виглядав так, ніби
от-от розірветься, а нижня частина впивалася у шкіру, особливо в районі стегон,
чи не так?
– Закладаюся, ти б не хвилювалася, якби він побачив тебе голою… Хоча того разу, коли він побачив твої трусики, ти почервоніла, як помідор…
– Ні, ні, мені було б соромно, якби він побачив мене голою.
– О, справді?
– Я навіть не ходила до гарячих джерел з іншими, коли ми їздили на шкільні екскурсії.
– …О, то тобі соромно бути голою і перед дівчатами теж?
– Саме так.
Отже, вона загалом була сором’язливою. Це ніяк не було пов’язано з Мізуто чи з тим, що він – хлопець.
– Хоча я б подумала про те, щоб прийняти ванну з тобою, Юме-сан… Ти така струнка, але також маєш вигини у потрібних місцях. Ти дуже красива, як модель… Ехехе.
– Це було трохи огидно, Хіґашіро-сан.
– Ой, вибач.
– …Я не така вже красива, – тихо сказала я, відчуваючи, як щось темне виривалося з глибин серця. – Я худа лише тому, що в мене нема м’язів. Я також не робила якихось зусиль для грудей чи чогось іншого.
– Мінамі-сан точно б убила тебе, якби почула.
– О, точно.
Мені слід бути обережнішою.
Я прогнала Мізуто і залишила Чікуму-куна самого… Я була зовсім одна. То… чому я вирішила подзвонити Хіґашірі-сан? Частина мене думала, що вона зрозуміє. Хіґашіра-сан була закоханою у Мізуто, а тому могла проявити співчуття до моїх жалюгідних, невирішених почуттів…
– Я зараз… у родинному домі Ірідо в сільській місцевості…
– Так, я знаю. Чи була ти свідком якихось дивних звичаїв? Чи чула якісь страшні лічилки, що передавалися з давніх часів?
– На жаль, тут не було ні того, ні іншого.
Чесно кажучи, я очікувала зіткнутися з чимось подібним.
– Тут зібралися всі родичі по батьківській лінії родини Ірідо.
– О, ясно.
– Серед них також є… гарна студентка.
– О? – її реакція була трохи дивною. Вона не відчувала ні здивування, ні схвильованості. – Чи може вона бути першим коханням Мізуто-куна?
– Можливо…
– О-о-о!
– Агов. Що це за реакція?
– Я впевнена, що Мізуто-кун був дуже милим у дитинстві. Мені також подобається шота зі старшою дівчиною.
– Га…?
І знову я поняття не мала, про що вона говорила.
– Мізуто-кун уже милий, але від думки про надзвичайно милого маленького Мізуто-куна я сповнююся блаженства! Думаючи про красиву старшу дівчину, яка турбується про дуже милого Мізуто-куна, я маю сказати, що це… гаряче! Дуже і дуже збудливо!
Ц-це взагалі нічого не пояснювало. Чому вона така схвильована…?
– Тебе це не шокує? Ну… ми говоримо про людину, яка колись подобалася Мізуто.
– Чому це має мене шокувати? Вже лише думка про байдужого Мізуто, закоханого у старшу дівчину, змушує моє серце завмирати!
– С-справді…?
У-ухм… Наші погляди на кохання – чи, можливо, на життєві цінності – були настільки різними, що я взагалі цього не могла зрозуміти…
– Юме-сан, – раптом Хіґашіра-сан заговорила спокійним голосом, – на яку реакцію ти сподівалася?
– …Га?
Моє серце затремтіло, ніби… його прокололи.
– Ну… вибач за запитання, але у мене відчуття, ніби ти не отримала те, що хотіла. Даруй, якщо я не правильно зрозуміла!
Я не отримала те, що хотіла? Так. Мені… хотілося поділитися своїм
болем, а потім зализати рани одна одній. Я хотіла, щоб Хіґашіра-сан почувалася
так само, як і я зараз. Мені хотіло зробити їй боляче. Засмутити її. Я хотіла…
щоб вона співчувала мені. Який сором…
– Вибач. Я не збиралася… Я хотіла просто поговорити з тобою.
– О, ясно. Це добре…
– Ісаноооо!! Ти тренуєшся?!!
– Хіяа-а-а-а-а-а?!!
Раптом крізь телефон долинув інший голос, Хіґашіра-сан видала дивний звук і прозвучав глухий звук.
– Щ-що не так? Ти в порядку?
– М-моя мама прийшла перевірити…! Вибач, Юме-сан! Мені потрібно зайнятися справою, щоб мої груди були пружними…!
– А, т-так. Удачі…?
– Бувай!
Дзвінок припинився. Можливо… Хіґашіра-сан успадкувала свою ексцентричність від матері?
– Твій дзвінок закінчився?
– Хіях?!
Раптом над моєю головою пролунав голос і закричала майже так само, як Хіґашіра-сан. Коли я підняла очі, то побачила злегка нахилену Мадоку-сан, що з пустотливим виразом обличчя дивилася на мене крізь окуляри.
– Ти так мило скрикнула.
– …Що таке, Мадоко-сан?
Чесно кажучи, вона була останньою людиною, з якою я зараз хотіла спілкуватися…
Мадока-сан випрямилася і сказала:
– Пам’ятаєш, що ми завтра планували піти на фестиваль?
– А, так…
Я чула, що завтра у містечку біля вокзалу пройде великий літній фестиваль. А через день, тобто післязавтра, ми поверталися додому. Це була остання подія, яка пройде тут. Але, звичайно, у моєму поточному стані я не дуже хотіла розважатися…
– Бабуся Нацуме сказала, що позичить нам юкати на завтра, – сказала Мадока-сан.
– Справді?
– Так! Ходімо вибирати юкати! Лише ти і я.
– А, добре.
…Га? Я відповіла рефлекторно. Але… Тільки ми з нею? Зараз? Лише у двох…?!
– Чудово! Ходімо!
Ще до того, як я повністю усвідомити наскільки велику помилку зробила, Мадока-сан схопила мене за руку і повела за собою.
– О, у мене великий вибір! Не соромтеся, одягайте те, що вам сподобається! – з цими словами, Нацуме-сан зачинила шьоджі.
– Дякую, бабусю! – гукнула Мадока-сан до зачинених розсувних дверей, а потім поклала руки на стегна. – Гаразд.
Перед нами був великий вибір акуратно складених юкат. Зазвичай я була б неймовірно схвильованою від такої прекрасної сцени, але зараз у мене не було сил для цього.
– Що впадає тобі в очі, Юме-чян? Ти струнка і маєш довге волосся, тож на тобі добре виглядатиме будь-яка юката.
– Я…
Я вже почувалася пригніченою, але тепер мій настрій погіршувався ще більше. Востаннє я носила юкату близько року тому. Вона була темно-синьою.
Тоді ми з Мізуто були у розпалі сварки і припинили спілкуватися одне з одним. Тому ми нічого не планували на літні канікули. Але… попри це, я пішла на літній фестиваль, сподіваючись, що він теж там буде. Та темно-синя юката досі була свіжою в пам’яті…
– Юме-чян?
– Увах! – коли я підняла очі, то побачила, що Мадока-сан дивилася на мене зблизька.
– …Не любиш фестивалі? – стурбовано запитала вона.
Від цього я почувалася лише гірше.
Коментарі
Дописати коментар