СвТ. Том 5. Пролог. Частина 2
Пролог. Темрява огорнула не таку вже тиху Академію: справа про зниклих студентів! Частина 2
Пролог. Темрява
огорнула не таку вже тиху Академію: справа про зниклих студентів! Частина 2
– Дякую. Я підсмажу її на грилі і з’їм пізніше, – сказав я.
– Мм.
Дзета смикнула своїм золотим хвостом з натяком на задоволення.
– Отже… – Я зробив на обличчі серйозний вираз. – Чи… є якісь зміни у цій справі?
Коли я запитав, її котячі очі засвітилися гордістю.
– Культ діяв відповідно до очікувань.
– Хм.
Я підійшов до вікна з келихом у руці. Дзета швидко наблизилася і наповнила його вином.
Як завжди, чіткі рухи. Дзета любила грати у шпигунів. Їй завжди добре вдавалися скрадання і проникнення.
– Вони намагаються відновити праву руку, – сказала вона.
– Он як.
– У них закінчуються Краплі Діаблоса.
– А, розумію.
– Запечатана права рука знаходиться в руїнах академії.
– Так і думав.
– Вони панікують. Бояться, що ми втрутимося.
– Цілком в межах очікувань.
– Часу обмаль. Вони обов’язково щось зроблять.
Сказавши це, Дзета подивилася на мене, ніби очікуючи наказів.
Я навіть не помітив, коли вона розклала на столі якісь документи, написані стародавнім письмом… Але я не міг прочитати жодного слова.
– Новини про зниклих студентів?
– Поки нема.
– Уже четверо…
– Так.
– Цього недостатньо.
– Ні.
Ми примружилися, створюючи враження, ніби щось відчуваємо, і втупилися крізь вікно на світло у дівчачій кімнаті.
– Буде п’ята жертва.
– Так… – Дзета подивилася на мене: – Що нам робити?
– …Нічого.
– Ви впевнені?
– Дзето, поглянь уважно.
– Мм… На що?
– На майбутнє… і на те, що нам знадобиться зробити після того, як воно станеться.
– …Якщо це ваша воля, володарю.
Між нами панувала урочиста атмосфера.
Здавалося, мені вдалося чудово зімпровізувати і поєднати з цим зниклих студентів академії, додаючи реалізму.
Історія така: в академії начебто все було мирно, але за лаштунками Культ Діаблоса здійснював свій диявольський план. Ми з Дзетою подивилися одне на одного, задоволені тим, що були на одній хвилі.
Я кивнув, і вона кивнула у відповідь.
– Залиште це мені, володарю. Я дивитимуся уважно.
А потім вона з поривом вітру зникла в темряві ночі.
Проте я не пропустив її рухів. Дзета потерлася своїм золотим хвостом об моє ліжко.
– Я стільки разів тобі казав припинити мітити мої речі.
Я змахнув хутро і подивився на нічне небо.
– Бути у вічній темряві чи прокинутися у вічності…? – пробурмотів я.
Було вже досить пізно, тому я вирішив лягти спати, щоб завтра прокинутися бадьорим.
***
– Я ні за що його не пробачу!
Клер Каґено надула щоки у своїй кімнаті в жіночому гуртожитку.
– Скільки разів тобі ще треба порушити свої обіцянки, Сіде? Ми мали разом повернутися додому на зимові канікули…
Світло лампи освітило її похмурий профіль.
З якоїсь причини вона тримала металевий нашийник.
– Я ніколи, ніколи тобі не пробачу. Ти повернешся зі мною на весняних канікулах, навіть якщо мені доведеться тебе тягнути.
Вона погралася нашийником у руці. Переконавшись, що він міцно замкнутий, Клер усміхнулася.
– Наступного разу ти не втечеш.
Раптом вона здригнулася.
– …кх.
З важким стуком нашийник упав на підлогу.
– Права рука… пульсує…
Скривившись, вона стиснула руку.
– Але чому…? Останнім часом ніби стало краще…
З того дня, як на її правій руці з’явилося магічне коло, пульсація траплялася час від часу. Але недавно вона припинилася.
– Що відбувається…? Авроро, я хочу отримати відповіді.
Скільки б запитань вона не ставила, Аврора жодного разу не відповіла після того дня.
Клер навіть розглядала можливість, що то був сон. Але під бинтами на правій руці точно зображене магічне коло.
Вона відкрила шухляду і розклала на столі купу паперів.
– Я пошукала інформацію і виявилася, що таке ж магічне коло, як на моїй руці, з’являється у документах про демона Діаблоса.
Магічне коло, зображене в паперах, було дуже схожим на те, що з’явилося на правій руці Клер.
– Що це означає? Який зв’язок між мною і Діаблосом? Що зі мною станеться? Будь ласка, дай мені відповідь…
Раптом їй здалося, що вона щось почула.
Клер підняла голову й озирнулася.
– Ц-це щойно…?
– …іжи…
– Авроро?! Авроро, це ти?!
Голос, здавалося, лунав прямо в її голові.
– …іжи… ечно…
Потроху слова лунали чіткіше.
– Біжи… Це небезпечно…
– Га…? Бігти?
Щойно на обличчі Клер з’явилося збентеження, як пролунав тріск.
– Що це…?!
Світ перед її очима тріщав і руйнувався, як розбите дзеркало. Вона інстинктивно спробувала схопитися за стіл, але він також розлетівся на шматки.
З-за тріщини показався новий світ.
– Це… моя кімната, так?
Вона, безсумнівно, була у власній кімнаті.
Але з якоїсь причини у повітрі висів таємничий білий туман. Усі звуки були далекими, єдине, що чула Клер, це власне дихання.
Ні, позаду себе вона чула ледь помітний шелест одягу.
– Гарна спроба.
Наступної миті Клер різко обернулася і вдарила потенційного нападника ліктем у щелепу.
– Кхр!
Коліна нападника підкосилися, але йому вдалося втриматися на ногах.
Однак незабаром він про це пошкодував.
Бо через мить Клер ударила коліном в обличчя, яке було на ідеальній висоті.
– Цей трюк я вивчила у Сіда.
Спідниця її форми затріпотіла від руху.
Очі чоловіка закотилися, і він – непритомний – упав на підлогу.
Клер його не впізнала.
– Хто він такий?
Вона присіла, щоб оглянути чоловіка.
Але його тіло раптом тріснуло і розлетілося на шматки.
– Що…?! Знову це?!
Від чоловіка не залишилося і сліду.
– Що відбувається?! Агов?! Є тут хтось?!
Клер вийшла в коридор і відчинила двері до сусідньої кімнати. Однак її однокласниці ніде не було.
Вона відчинила наступні двері, а за ними наступні, але кімнати були пусті. Там нікого не було.
Клер залишилася одна у цьому світі.
– Нічого не розумію… Агов, Авроро, ти тут?
– Ні, я не тут, – пролунала роздратована відповідь.
– Так, ти тут. Зараз не час жартувати.
– Я ж казала тобі бігти.
– Я не встигла. Могла б нормально попередити.
– Я не хотіла нічого
говорити.
– Хей, я в небезпеці!
– Ну, в мене є
причини.
– Які?
– Що ж, я не хотіла тебе вплутувати.
– Кх! Надто пізно думати про це тепер, коли на моїй руці оця штука! – Клер уважно подивилася на магічне коло на правій руці.
– Це було зроблено для того, щоб захистити тебе.
– Я знаю, але… ти могла хоча б сказати, чому це зробила.
– Я збиралася це зробити. Але потім не змогла.
– Що ти маєш на увазі?
– Бо він захищає тебе.
– Хто…?
– Він хоче захистити тебе. І тримати якнайдалі від небезпеки. Ось чому я не можу тобі нічого сказати.
– Я вже питала тебе минулого разу, але хто цей загадковий хлопець, про якого ти постійно говориш? Мені здається, що мене ніхто не захищає.
– Ні, це не так. Тебе захищають. Він завжди захищав тебе і завжди буде. Мені аж трохи заздрісно.
– …Я повторю ще раз, – у голосі Клер дзвенів гнів. – Я не знаю, про кого ти говориш, але не маю наміру дозволяти комусь захищати мене.
Коментарі
Дописати коментар