СвТ. Том 5. Пролог. Частина 3
Пролог. Темрява огорнула не таку вже тиху Академію: справа про зниклих студентів! Частина 3
Пролог. Темрява
огорнула не таку вже тиху Академію: справа про зниклих студентів! Частина 3
– От і добре. Просто залишайся у безпеці і невіданні. Упевнена, що він саме цього і бажає…
– Закінчуй з цим! Я ніколи про це не просила!
Голос Аврори також звучав дещо роздратовано.
– Більше нічого я не можу сказати. Я перед ним у великому боргу.
– Клянуся, я примушу тебе говорити.
– Як?
– Ну…
Клер замовкла. Що вона могла зробити тому, хто існував як голос в її голові?
– А… ну, я кричатиму щосили, поки ти не скажеш мені те, що я хочу знати.
– Спробуй.
– Я назавжди припиню з тобою розмовляти.
– Зроби це.
– Я… поширюватиму про тебе гидкі чутки.
– І що?
Клер роздратовано закусила губу.
– Ти вже закінчила?
– О, я ще навіть не починала дратуватися через тебе.
– Не хвилюйся, я скажу тобі, як звідси вибратися.
– Що це за місце?
– Секрет.
– О, ну, звісно.
– Для початку, просто іди прямо.
– Ні.
– Якщо ти цього не зробиш, то застрянеш тут назавжди.
– Добре, я зрозуміла. Уже іду.
– Чудово, саме так. А тепер тричі повернися.
– Що сказала?!
– Я жартую.
– Колись я тебе вб’ю.
Дівчина з чорним волосся крокувала крізь світ білого туману.
Позаду неї з’явився ледь помітний образ жінки з фіолетовими очима.
***
Сьогодні починалися заняття третього семестру.
Мабуть, наближення іспитів примусило всіх у класі стати серйозними.
– Здається, сьогодні ми будемо вивчати теорію контролю магічної сили, це щороку з’являється на тесті.
– Як і очікувалося від тебе, Яґо, – зреагував Хьоро, – ти справді в курсі всього цього.
– Настав час серйозно підійти до справи. Якщо доведеться повторити рік, батьки вб’ють мене.
– Так, мені також треба стати серйозним. Я дозволив собі трохи розслабитися і проявив недбальство.
– Як тільки я стану серйозним, то все буде легко.
– Так, все стає простим, коли я стаю серйозним.
Їхні очі були налиті кров’ю.
– Сіде, в тебе теж оцінки так собі, еге? Тобі також слід стати серйозним.
– Так, твоя правда, – сказав я. – Мені теж потрібно стати серйозним.
Мої оцінки була на рівні нижче середнього у нашому класі.
На заняттях я здебільшого займався тренуванням магічної сили, тому завжди губився, коли приходив час іспитів. Проте це не перетворювалося на проблему, крапля серйозності – і мені легко вдавалося списати.
Я навіть не знав, про що сьогоднішній урок, однак мої тренування стали доказом теорії, що стиснення магічної сили робило її в тисячу разів потужнішою.
Ця практика також була частиною становлення «Сили в тіні».
Саме тоді, коли я збирався, як завжди таємно, тренуватися та вдосконалювати свою магію, різко відчинилися двері і з’явилася дівчина зі срібним волоссям.
Це була Алексія.
– Сьогодні гарна погода, – сказав я, байдуже поглянувши у вікно.
Небо затягнуло хмарами.
Я відчув, як голови всіх присутніх повернулися у мій бік.
З якоїсь причини вони завжди дивилися на мене кожного разу, коли з’являлася Алексія. Хоча я всього лише звичайний, непримітний хлопець.
– Агов.
– О, щойно пролетів птах.
– Дивись на мене, Почі.
– Ого, лише погляньте на ці хмари, які пропливають повз нас.
Сьогодні був звичайний день. Тому, мабуть, нічого особливого не станеться.
– Не ігноруй мене.
Хтось схопив мене за підборіддя. Я почув неприємний хрускіт у шиї, коли голову з силою повернули.
Червоні очі Алексії дивилися прямо на мене.
Я постарався привітати її буденно, так, як це зробив би моб.
– О, привіт, принцесо Алексіє.
– Привіт, Сіде Каґено.
– Здається, ви зайшли не в той клас, принцесо Алексіє.
– Ні, я саме там, де потрібно. У мене до тебе справа, Сіде Каґено.
– А, урок от-от почнеться. Вибачте, але нам доведеться продовжити цю розмову іншим разом.
– Це не має значення. – Алексія, схопивши мене за комір, повернулася до Хьоро і Яґи: – Я позичу його на деякий час.
– Т-т-т-так, звісно!
– В-в-в-він весь ваш!
Поки я слухав голоси цих двох безсердечних зрадників, Алексія потягнула мене геть.
***
З якоїсь причини мене привели до жіночого гуртожитку.
– Ви впевнені, що мені можна просто так сюди зайти? – запитав я.
– Не хвилюйся, я отримала дозвіл.
– Ви ж знаєту, що я хлопець, так?
– Все гаразд, ти залучена сторона.
– Хто?
Алексія зупинилася перед конкретними дверима.
Якщо пам’ять мене не зраджувала, то це була кімната Клер.
– Твоя сестра сьогодні не показалася на сніданку.
– Хмм.
– Хтось занепокоївся, пішов перевірити і виявив, що кімната Клер незамкнена.
Сказавши це, Алексія відчинила двері – і справді, всередині нікого не було.
– Ми перевірили всі місця, де вона могла б бути, однак ніде її не знайшли.
– Дивно.
– Ти щось знаєш?
– Ні.
Негайно відповів я, і Алексія подивилася на мене так, ніби питала, чи все гаразд з моєю головою.
– Ти не хвилюєшся? – запитала вона.
– Таке трапляється постійно.
– Тобто?
– Вона з дитинства постійно зникає.
– Це та інформація, яка підпадає під категорію «щось знаєш».
– О, так. Точно.
– Куди вона дівалася, коли зникала?
– Не знаю, вона завжди сама поверталася.
Щойно Сім Тіней з’являлися на місці подій, вони завжди повертали її.
Цього разу поруч була Дзета. Враховуючи її навички і те, що вона не стала нічого робити, то з Клер все мало бути добре.
– Отже, вона втікала з дому?
– Типу того.
– Мені б хотілося вірити, що справа в цьому, але є дещо, що мене турбує.
– Що це?
– Поглянь.
Ми зайшли до кімнати, й Алексія підняла з підлоги нашийник.
– Нашийник? – запитав я. – Він виглядає досить міцним.
– А ще він накладає магічну печатку на того, хто його носить. Це не та річ, яку можна знайти в кімнаті звичайної студентки.
– Не знаю, чи став би я називати сестру «звичайною».
– Хтось міг увірватися до кімнати і спробувати використати нашийник, щоб викрасти її.
– Але тоді чому він тут?
– Можливо, його випустили під час боротьби. І є ще одна річ, яка мене турбує.
Погляд Алексії упав на документи, що лежали на столі.
Щойно я їх побачив, то негайно зрозумів, що це таке.
– Ох, ну…
Стародавнє письмо, круті магічні кола, заклинання, які виглядали значущими, але насправді були абсолютно безглуздими.
Це – та сама річ. Як один із тих крінжових зошитів, які роблять люди з синдромом восьмикласника.
– Ти щось про це знаєш? – спитала Алексія.
– Ні. Нічого. Зовсім. Абсолютно нічого не знаю.
– Упевнений? Ти зараз дивно поводишся.
– В-вам, мабуть, здалося.
– Ну, якщо ти так кажеш.
Алексія знову подивилася на крінжовий «зошит» чюнібьо.
– Не думаю, що там ви знайдете щось важливе, – сказав я.
– Побачимо.
Алексія серйозно вивчала нотатки. Що ж, мені було її шкода, адже там не записано нічого, крім стрьомних розповідей людини з синдромом восьмикласника.
Якщо подумати, то нашийник, який запечатує магію, один з тих предметів, що цілком відповідає уподобанням чюнібьо. Крім того, я бачив, що сестра намалювала магічне коло на правій руці і приховувала його пов’язкою. Схоже, її стан загострився.
Раптове зникнення було типовим симптомом для чюнібьо.
– Упевнений, що з Клер усе гаразд.
– Ти справді їй так довіряєш, еге?
– Ну… не знаю, чи став би я заходити так далеко…
Якщо сформувати простіше, то нічого не можна зробити з тим, що було неминучим.
– Я… коли справа доходить до моєї сестри, я… – Алексія примружилася, ніби дивилася у далечінь. – Останнім часом я не можу зрозуміти, про що вона думає.
– Хмм.
– Ти коли-небудь почувався так, Почі?
– О, я ніколи не розумію, про що думає Клер.
– Справді…? Можливо, ми всі не можемо чогось зрозуміти одне в одному.
– Ми родичі, але фактично є незнайомцями.
– Як холодно сказано.
– Гадаю, твоя правда.
– Але я хочу зрозуміти сестру. Справді хочу.
– Розумію.
Алексія тихо зітхнула.
– …Можеш повернутися до класу. Я ще проведу невелике дослідження.
– Гаразд.
Залишивши Алексію, яка уважно досліджувала крінжовий «зошит» чюнібьо, я пішов геть.
Коментарі
Дописати коментар