СвТ. Том 5. Пролог. Частина 4
Пролог. Темрява огорнула не таку вже тиху Академію: справа про зниклих студентів! Частина 4
Пролог. Темрява
огорнула не таку вже тиху Академію: справа про зниклих студентів! Частина 4
***
Зрештою сестра не повернулася до академії навіть після закінчення занять.
Але, ну, Дзета була тут, тож неважливо, що сталося, проблем не мало виникнути.
Я смажив сушену скумбрію, яку дала Дзета, на задньому подвір’ї гуртожитку. Світло давно вимкнули і навколо панувала темнота.
– Так, вже майже готово.
Жир зі скумбрії крапав на вогонь, який видавав приємний звук потріскування.
– Може, потрібно ще трохи часу?
Я насолоджувався своїм маленьким самотнім барбекю.
Я відчував, що очистився. Наші серця набирали набагато гнилі просто від того, що ми живемо.
Поки я порожнім поглядом дивився на вогонь, то відчув, як до мене з неймовірною швидкістю хтось наближався.
– Босе!! Я нарешті тебе знайшла!!
Вилетіла Дельта, її собачі вуха шалено тріпотіли.
– Привіт. Уже пізно, тож говори тихіше.
– Я вполювала Чорного Джаггера!!
– Це чудово. Вже пізня ніч, тому постарайся говорити тихіше.
– І пані Альфа мене похвалила!!
– Он як. Вже пізня ніч, тому постарайся говорити тихіше.
– Ти також маєш мене похвалити, босе!!
– Добре, добре, добре, добре. Молодець.
Я грубувато почухав її по голові, і Дельта енергійно замахала хвостом.
– Але вже пізня ніч, тому постарайся говорити тихіше.
– Я говоритиму тихо!! – вигукнула вона, а потім хутко закрила рот руками. – Я говоритиму дуже тихо, – прошепотіла Дельта.
– Так, це ідеально.
– Зрозуміла. Я викопала ту яму, про яку ти мене просив, босе, – її голос поступово набирав обертів.
– Яму? Упевнена, що це я тобі сказав?
– Ти сказав!
Її голос повернувся до нормального рівня гучності.
– Справді? Ну, якщо ти так кажеш.
– І там я знайшла ось це! Ти мав рацію, босе! Поглянь, яке воно красиве!
Дельта посміхнулася, демонструючи яскраво-червоний коштовний камінь, затиснутий між зубами.
– Чому він у тебе в роті?
– Щоб я його не загубила!
– Не можу сперечатися з цією логікою.
– Хі-хі-хі.
Я взяв коштовний камінь, вкритий слиною Дельти. Він виблискував красивим червоним відтінком.
– Подивимося… О, закладаюся, що його можна продати за високу ціну.
Камінь був розміром з кульку, але мав фантастичний блиск.
– Я старалася!!
– Добре, добре, добре, добре. Молодець.
Я знову почухав її голову. Дельта мало не розтанула під дотиком моєї руки.
– Я хочу нагороду!
– Хмм, це справедливо, так.
– О, щось смачно пахне!
Щойно вона глянула у бік багаття, як скумбрія зникла.
– Це моя винагорода?!
Дельта тримала рибу в руці.
– Ні, це насправді був подарунок від Дзети…
– Дякую!
Вона не слухала.
– Дуже смачно! – Дельта виглядала щасливою, коли відкусила великий шматок.
Ну, вона справді добре попрацювала.
– Що ж, хай буде так.
Як тільки я так подумав, позаду мене хруснула гілка.
– Собако… що ти їси?
Я повернувся – і побачив Дзету. Вона дивилася на Дельту крижаними очима.
– Хм, кішко, я їм свою винагороду!
Дельта загрозливо загарчала.
– Я принесла цю скумбрію для нашого пана. Вона не твоя.
– Іди геть! Це моя нагорода!
І з цими словами Дельта одним махом проковтнула решту скумбрії.
– А… – задихнулася Дзета.
– Мм, смачно.
Дельта виглядала безтурботною.
– Ти…
З горла Дзети вирвалося грізне вурчання.
– Кішка заважає! Іди геть, бо я тебе викину!
– Я вибрала найсмачнішу скумбрію для нашого пана, і це… я тобі цього не пробачу.
– Ну ж бо, спокійно, зробімо глибокий вдих.
Відчувши, що ситуація ось-ось може досягнути піку, я став між ними.
Їхні погляди зійшлися на мені.
– Слухайте… я просто смажив скумбрію, і насправді нікому її не давав…
Коли з’являлася загроза, що ситуація може перетворитися на щось нехороше, перше, про що слід подбати, це власний захист.
Щоб не потрапити у щось неприємне, важливим було вдати, що ти не винний і ніяк до цього не причетний.
– …Тож суть в тому, що це не моя винна.
– Так, це не ваша вина.
– Бос не винен!
– Саме так, я не винен.
Я добре дбав про скумбрію. Її з’їли всього лише через прикре непорозуміння, оце і все.
– А це означає…
В один голос заговорили вони, вказавши одна на одну.
– …Що винна вона!!
Хором закінчили вони.
– Га? – сказав я.
Наступної миті їхня магічна сила вибухнула.
Ударна хвиля відкинула мене в повітря, і я граційно пролетів, перш ніж виконати ідеальне приземлення недалеко від них.
– Паршива дворняго, ти вкрала моє підношення для пана… Тобі кінець.
– Кішко, ти зчинила такий галас через мою законну винагороду… Тобі кінець!
– Е, кхм... Я не дуже розумію в чому справа, але важливо, що ми всі погодилися: це не моя винна.
Я тихо відійшов.
Дзета і Дельта ніколи не ладнали та постійно сварилися. Їхні бійки зазвичай закінчувалися тим, що все навколо перетворювалися в руїни, а Альфа гнівалася на них.
– Переконайтеся, що ви не перестараєтеся, добре?
На щастя, ударна хвиля не досягла гуртожитків.
– Я знищу тебе, – сказала Дельта, піднявши меч і ставши у бойову стійку.
– Я тебе покараю.
Дзета примружила холодні очі – і потім зникла. Без попередження чи чогось такого. Просто зникла.
– Вона втекла? – Дельта нахилила голову.
Щойно ці слова зірвалися з вуст, як позаду неї з’явився чорний клинок.
– …кх.
Дельта ухилилася прямо перед тим, як її мали порізати.
Звіролюдці вдалося уникнути удару, але це порушило бойову стійку – і вона впала на землю.
Вуш, вуш, вуш – в неї полетіла низка клинків.
– Фуух.
Дельта ухилилася від усіх.
Вона повзала, перекочувалася і стрибала так, як жодна людина не змогла б зробити.
– Кішко, де ти ховаєшся?
Дзети ніде не було видно.
Лише незліченні чорні мечі плавали у темряві ночі.
Я впізнав цей метод. Це техніка, яку використовувала Кривава Королева.
Я навіть уявити не міг, що Дзета зможе користуватися цим, але, знаючи її, мабуть, не слід дивуватися. Вона – найрозумніша серед людей, яких я знаю.
Щоб Дзета не робила, навіть якщо це перший раз, у неї це виходить з легкістю. Крім того, вона надзвичайно швидко вдосконалювалася, мала винятковий талант і фантастичні інстинкти. Її цілком можна назвати одним з найбільших геніїв.
Коли справа доходила до таланту, з нею мало хто міг зрівнятися.
Однак навіть у Вундеркінда Дзети був суттєвий недолік.
– …Га?
Я почув голос Дзети.
Її хвіст матеріалізувався з темряви.
О, як завжди.
Дзета непостійна, їй швидко набридало, тому вона ніколи по-справжньому не опановувала якусь навичку.
– Ой, я недостатньо практикувалася.
– …Знайшла!
Прямо перед тим, як меч Дельти розрубав хвіст Дзети навпіл, він перетворився на чорний туман і розчинився у темряві.
– Це було ой близько. – Все, що було, це голос Дзети. – …Мені слід стати серйозною.
З цими словами чорний туман почав збиратися і зливатися у десятки тисяч крихітних мечів, що оберталися навколо Дельти.
Коментарі
Дописати коментар