СвТ. Том 5. Пролог. Частина 5
Пролог. Темрява огорнула не таку вже тиху Академію: справа про зниклих студентів! Частина 5
Пролог. Темрява огорнула не таку вже тиху Академію: справа про зниклих студентів! Частина 5
– Тисяча клинків: Вірна смерть!
Очевидно, на відміну від назви, їх було набагато більше. З іншого боку, смертельність цих клинків була не найвищому рівні. Десятки тисяч маленьких лез встромилися у Дельту і підняли її в повітря.
– Ґха, гха… ґаууу!
Дельта, коли клинки врізалися в її тіло під нічним небом, була безпорадною.
Їй заледве вдавалося захищати життєво важливі точки кінцівками, однак над нею нависала справжня небезпека.
Дзета виявилася сильнішою, ніж я очікував. Вона була новачком у Семи Тінях, але її суть – це справжній монстр, який вдосконалюється з надзвичайною швидкістю…
– Ґрааааааааа! – заревіла Дельта.
Її магічна сила промчала потужною ударною хвилею.
Десять тисяч клинків були знищені в один момент.
– Га… не може бути, – приголомшена Дзета випала з туману.
Приземлившись, як кішка, вони подивилися на залиту кров’ю Дельту.
Тьху!
Дельта виплюнула повний рот крові і пильно подивилася на Дзету.
Грайливість повністю зникла з її очей.
– …кх.
Кожна волосина та тілі Дзети стала дибки.
Дельта перетворила слиз на гігантський чорний меч.
Ні, воно було надто громіздким і величезним, щоб називатися мечем. Коли Дельта використовувала цю штуку, ми називали це «Великим шматком заліза».
Зазвичай вона наслідувала нас і билася такою ж зброєю, що і ми. Однак це була не остаточна форма зброї Дельти.
«Великий шматок заліза» – це її справжня зброя. А також доказ того, що «Тиран» Дельта налаштована серйозно.
– Гррр….
Тихе гарчання вирвалося з її горла.
Дзета вкрилася холодним потом.
Я озирнувся через плече, занепокоєний безпекою гуртожитків і навчальних будівель.
Ох, що ж робити? Такими темпами їх могло здути повітрям.
Але це так дратувало, коли хтось переривав битву. Я ненавидів, коли хтось втручався у бої, в які я вкладаю всю свою акторську гру, тому намагався не робити такого з іншими.
Тому, прощавай, Академіє Мідґар. Спочивайте з миром, Хьоро і Яґа.
Такою була моя мовчазна молитва.
– Ти – труп!
Кровожерлива магічна сила Дельти наповнювала «Великий шматок заліза».
Відчуваючи всю серйозність, я відступив якнайдалі, щоб створити відстань між нами.
А потім… Дзета злетіла в небо.
Це була не метафора чи щось таке. Вона буквально піднялася в повітря.
Посиливши зір магією, я зміг побачити, що її огорнув тонкий шар чорного туману.
Ого. То його можна використовувати і так.
– Бувай, собачко.
З цими словами вона піднялася вище і зникла у хмарах.
Після короткого мовчання Дельта, затремтівши від люті, заревла:
– П-повернися, тупа кішкооооооооооо!
І потів вона зникла, залишивши після себе могутній порив вітру.
– Все як завжди, еге?
Їхні бійки не досягали кульмінації.
Або Дзета тікала, або Альфа втрачала самовладання і сварила її. Я ж був з тих, хто мовчки спостерігав і нічого не робив.
Що ж, мені, мабуть, краще повернутися до кімнати і трохи поспати.
– Гм?
Я відчув наближення кількох людей.
Цього слід було очікувати, враховуючи весь той шум, який зробили Дзета і Дельта.
– Ця присутність… Алексія й охоронці, так?
Я вирішив сховатися і подивитися, чим усе закінчиться.
***
Алексія бігла до подвір’я за гуртожитками. Хоча його так називали, але насправді це був пишний, недоглянутий ліс. Нічна росила намочила її взуття.
– Ну ж бо, швидше!
Біжучи, вона озирнулася.
– Принцесо Алексіє, ця магічна сила небезпечна! Потрібно зачекати на підкріплення!
Охоронці бігли за нею з виразами жаху на обличчях.
– Якщо ми не поквапимося, злочинець втече!
– Чекайте, принцесо Алексіє!
Вона проігнорувала охоронців і пробралася крізь кущі.
Невдовзі Алексія побачила сліди битви.
– Це ж…
Рвані порізи на землі і на рослинах. Місцевість вкрита слідами потужної магії.
– Хто володіє такою магічною силою…?
– Принцесо Алексіє! А, що…?!
Охоронці, які її наздогнали, задихнулися від неймовірної кількості магічної сили, що досі висіла в повітрі.
– Тут небезпечно, принцесо! Злочинець може досі бути неподалік.
– Саме так. І ваш обов’язок – спіймати його.
– А-але… принцесо…
Охоронці переглянулися, не в змозі дивитися Алексії в очі.
Вона зітхнула, але так, щоб вони цього не помітили.
– Це… кров, чи не так?
Алексія ішла слідами крові, розбризканої на траві.
– Хтось втратив багато крові. Мабуть, ця особа отримала глибоку рану. Можливо, це винуватець тих інцидентів…
Про зниклих студентів говорив уже весь кампус. Однак орден лицарів не ставився до цього серйозно. Вони проігнорували гору доказів і заявили, що нема складу злочину.
Алексія підозрювала, що за цим ховалося дещо більше, ніж здавалося на перший погляд.
– Тут билися елітні магічні фехтувальники… Але чому саме тут? – сказала вона.
Вони знаходилися не на полі бою. Це всього двір за студентськими гуртожитками.
– Логічно припустити, що ця подія пов’язана зі справою. Тут явно діє якась потужна сила…
– П-принцесо Алексіє….! – панічний голос одного з охоронців перервав її думки.
– Що таке?
– Т-там!
Охоронець вказав на мовчазну постать, одягнену в смолисто-чорний довгий плащ.
– Коли він…?
Вона здригнулася, бо зовсім не відчувала його присутності.
– Ч-чекайте, це…
Людина, чиє обличчя приховував низько натягнутий капюшон, кінчиками пальців стерла із трави плями крові.
Далі глибоким голосом, що ніби долинав із глибини безодні, він сказав:
– Це ціна битви, чи не так…
– Тінь…
Алексія втратила дар мови, відчуваючи в ньому щось приголомшливо-меланхолійне.
– Чи було життя, втрачене тут, необхідною жертвою для світу?
– Тінь, це якось пов’язано з тобою?
Він не звертав уваги на Алексію й охоронців, повністю занурений у глибокі роздуми.
– П-п-п-п-принцесо Алексіє, це небезпечно! Потрібно відступити і викликати орден лицарів…!
Охоронці тремтіли, вихопивши мечі.
– Це марно. Відійдіть, – сказала вона. – Наші мечі його не дістануть.
Попри це знання, Алексія все одно спрямувала свій меч на Тінь.
– Відповідай мені, Тінь. Що тут сталося?
Коли вона влила магію у зброю, Тінь нарешті повернувся до неї.
Червоні очі під маскою пильно дивилися на Алексію.
– І що ти зробиш, якщо знатимеш правду?
– Спіймаю того, хто за цим стоїть. Я не дозволю йому робити те, що він захоче.
Під маскою Тінь тихо захихотів.
– Це марно.
І з цими словами він зник.
Ні, не так.
Він з’явився прямо перед Алексією.
– Щ… кх?
Вона не відчула ні його магії, ні присутності. Нічого.
Алексія навіть не встигла зрозуміти, як він опинився прямо перед нею, притискаючи лезо до її горла.
Вона впізнала цю зброю.
Зрештою це був її меч.
– Мій… меч…
Вона навіть не усвідомила, що його забрали.
– Ми живемо в різних світах.
– Що це взагалі означає?
Алексія стиснула щелепи.
Відтоді вона наполегливо працювала. Їй здавалося, що хоч на трохи, але прогалину вдалося скоротити.
– Приховане і видиме, світло і тінь – існує світ, куди не слід ступити тим, хто належить до видимої частини.
З цими словами він опустив меч і повернувся, щоб піти.
Довгий смолисто-чорний плащ майорів, коли він неквапливо занурювався у темряву ночі.
– …Вже час, – сказав Тінь.
– Час? Для чого?
– Вони почали діяти.
Чорна рідина вирвалася з-під ніг Тіні, вона закружляла, піднімаючись вище і закриваючи його тіло.
Потім подув вітер – і він зник у хмарі чорного туману.
Тільки меч Алексії упав на землі в тому місці, де щойно був Тінь.
– Пішов… Хто такі «вони»?
Вона ще так багато не знала.
Однак інформація про те, що Тінь був причетним, – це крок вперед.
Але дуже, дуже маленький. Гірко визнала вона.
Алексія обернулася:
– Чому підкріплення ще нема? Швидше, нам потрібно зберегти місце подій…
Приголомшена, вона завмерла на місці.
– Що… за?
Усі охоронці – непритомні.
В ту коротку мить Тінь вирубив їх. А вона цього навіть не помітила.
– Між нами все ще така велика прірва… Я ж так стараюсь… справді…
Алексія опустила голову і стиснула кулаки.
Коментарі
Дописати коментар