Роман РБ. Том 9. Розділ 8-2
Розділ 8. Непрониклива проникливість. Частина 2
Розділ 8. Непрониклива проникливість. Частина 2
Хіба старшокурсник Фітц не говорив, що сьогодні охоронятиме принцесу Аріель? Чи могли вони ось так тусуватися тут? Ну, та байдуже. Не завадить привітатися…
– Доброго дня. Не очікував зустріти вас двох тут.
– Хто — Рудеусе?!
Коли я заговорив до них, Люк обернувся і його обличчя застигло. Очевидно, що я йому не надто подобався. Я намагався не заходити на їхню територію чи щось таке, але… ну, останнім часом я привернув до себе чимало уваги. Це, мабуть, трохи дратувало. Однак це нормально, все гаразд, поки я міг підтримувати добрі стосунки зі старшокурсником Фітцом.
– …Хм?
Старшокурсник Фітц здавався сьогодні якимось інакшим. Цікаво, у чому ж була справа? Можливо, він був одягнений інакше? Ні, це було не зовсім те. Я не міг зрозуміти, у чому саме річ…
– Старшокурснику Фітце, ви сьогодні виглядаєте інакше чи щось таке?
Щойно я це сказав, як він сіпнувся і подивився на мене з виразом чистого здивування. Хм. Можливо, справа була в його поведінці. Крім того, його тіла виглядала трохи… повнішим.
Поки я вивчав старшокурсника Фітца, він відвернувся від мене. Водночас з цим Люк став між нами.
– Привіт, Рудеусе. Що сталося? Тобі щось потрібно від нас?
Він став так, ніби ховаючи старшокурсника Фітца… як надмірно турботливий хлопець чи щось таке. Його голос був спокійним, а погляд, хоч і віддавав гострою, не здавався відверто ворожим. Проте все одно в ньому звучала якась напруга. Можливо, я зіткнувся з ними в недоречний момент.
Невже вони справді були на побачені? Можливо, Люк грав на два поля, і в них була домовленість? Тоді цілком логічно, що вони намагалися тримати це в таємниці. Виник би неабиякий ажіотаж, якби всі дізналися, що охоронці принцеси були коханцями.
Хоча я подумав про це жартома, але чомусь здригнувся від цієї думки.
– Ні, нічого. Я просто побачив вас і подумав, що слід привітатися… Ем, старшокурснику Фітце?
Він уже деякий час не дивився у мій бік. …Що? Він уникав мене? Чому? Я щось зробив?
– Розумію. Дякую за привітання. Однак мушу нагадати тобі, що Фітцу не можна розмовляти, поки він охороняє принцесу. Упевнений, ти розумієш, так?
Його слова звучали нібито ввічливо, але насправді Люк намагався мене прогнати. Принаймні дещо стало зрозумілим. Я точно підійшов до них у недоречний момент. Однак це трохи грубо з боку старшокурсника Фітца повністю ігнорувати мене…
– …
Він навіть не дивився на мене. Ну, не зовсім так. Старшокурсник Фітц іноді кидав на мене погляди, але вони були далекими від привітних. В тому, як він нахмурився, відчувалося щось негативне. Ніби відверте сподівання, що я покваплюся і піду. Я іноді міг бути трохи неуважним, але навіть мені ставало очевидним: мене відкидали.
– Що сталося? – спокійно запитав Люк.
– Ні, нічого. Прошу вибачення.
Я повернувся і пішов. Хоча зовні я навряд чи продемонстрував свої емоції, але у глибині душі це мене сильно зачепило. Те, як старшокурсник Фітц мене уникав, завдало такого болю, що я навіть мислити ясно не міг.
Я втратив інтерес роздивлятися вітрини. Настав час повернутися додому.
– …
Переді мною простягалася дорога з тонким шаром брудно-білого кольору. Знову почав падати сніг.
Вітер сьогодні був холодним.
Я повернувся до університету магії.
Я довго обмірковував це, але не зміг придумати жодного пояснення, чому старшокурсник Фітц уникав мене. Як на мене, останнім часом я не зробив нічого, що його б засмутило. Мені хотілося з кимось поговорити… Точніше, вилити свої почуття.
Заноба сьогодні пішов до гільдії магів, щоб допомогти у дослідженні Благословенного Дитя. Він, мабуть, взяв Джулі з собою. Лініа і Пурсена також були варіантом… але я сумнівався у тому, що вони сприймуть це серйозно. Швидше за все, ці двоє зроблять поспішні висновки і будуть безжально мене дражнити. Мови про Еліналіз і Кліфа бути не могло, бо деякий час тому ми з ними розділилися. Бадігаді, здавалося, сьогодні також не було в університеті. А Нанахоші… і без того мала гору власних справ, щоб ще слухати мої скарги.
Я не міг придумати, до кого ще звернутися. У мене було небагато друзів.
Зрештою я одразу вирушив до бібліотеки. У такі моменти найкраще посидіти у спокійному місці і почитати якусь несерйозну книгу. Історія про героїзм чи пригоди зараз була б доречною. Цікаво, чи були якісь книги про Кішіріку і Бадігаді? Подібна історія була якраз тим, що мені потрібно: розповідь про двох неперевершених воїнів, які, сміючись, розбиралися з магами…
З такими думками я наблизився до бібліотеки.
Кивнувши охоронцю, я зайшов всередину. Ми ніколи по-справжньому не розмовляли, але я приходив сюди досить часто, щоб він запам’ятав мене і пропускав без зайвих клопотів.
Я на мить зупинився, щоб струсити сніг і швидко висушити одяг безмовною магією. Потім, зітхнувши з полегшенням, попрямував до свого звичайного місця.
Сьогодні бібліотека, як і очікувалося, була майже порожньою. Мало хто зі студентів вирішував проводити вихідні у бібліотеці, все-таки рівень грамотності у цьому світі був не надто високим, а читання не входило до найнеобхідніших навичок.
– …Га?
Якимось чином тут опинився старшокурсник Фітц.
Він сидів за нашим звичним столом і, підперши підборіддя рукою, з нудьгуючи виразом читав книгу.
– О! Привіт, Рудеусе.
Коли він помітив мене, то подарував свою звичну сором’язливу усмішку.
– Уже повернувся? Ти досить рано. Хоча б зустрівся зі своїм другом?
– Е, так…
Я сів за стіл навпроти старшокурсника Фітца й уважно вивчав його обличчя. Він здавався нормальним, таким як і завжди. Це стосувалося як його одягу, так і манери поведінки.
І все ж було в цьому щось дивне. Ми зустрілися з ним у місті, а потім я вирушив до бібліотеки. Шлях, яким я йшов сюди, фактично був найкоротшим. Але як йому вдалося опинитися тут раніше за мене?
– Щ-що сталося? У мене щось на обличчі? – запитав старшокурсник Фітц, стурбовано провівши рукою по щоці.
Але атмосфера цього разу була іншою. На відміну від нашої попередньої зустрічі, коли я чітко відчував, що мене відкидають, тепер він здавався абсолютно розслабленим і привітним. Ніби старшокурсник Фітц повністю приймав мене. Зовсім інша реакція.
– Чому ви раніше мене проігнорували?
Питання злетіло з губ до того, як я встиг зупинитися. Усмішка на обличчі старшокурсника Фітца завмерла. Через мить його обличчя стало серйозним.
– Правда в тому… що коли я супроводжую принцесу, мені не можна ні з ким говорити. Зрештою я «Мовчазний Фітц», розумієш? Мій голос звучить трохи по-дитячому, то люди не сприймають мене серйозно, коли я говорю… Особливо, коли я супроводжую принцесу Аріель, вона хоче, щоб я говорив якомога менше.
– Он як? Але я не бачив принцесу Аріель.
– О, вона була у сусідньому магазині. Це надійде місце. Крім того, ми з Люком не єдині охоронці. Інші були поряд з нею, поки ми стежили здалеку. А, тільки не говори про це нікому, добре?
Старшокурсник Фітц відповів плавно і без жодних вагань. Ніби він заздалегідь підготував відповідь. Можливо, так і було.
– Розумію. Тоді вибачте, що заважав вашій роботі.
– Ні, все гаразд. Ти мені теж вибач. Я не намагався бути грубим чи щось таке.
У мене виникли певні підозри. Існувала велика ймовірність того, що принцеса Аріель якимось чином замаскувалася під старшокурсника Фітца. Мабуть, для цього використали магічний предмет або магічний інструмент. Вона не розмовляла зі мною, бо її голос залишився незмінним.
Можливо, також не змінився колір очей. Це б пояснило, чому старшокурсник Фітц завжди приховував очі. В іншому випадку це негайно стало б ключем до розкриття, коли принцесі потрібно було замаскуватися під нього.
Так, що більше я думав, то логічнішим це здавалося. Причина, чому «старшокурсник Фітц» уникав мене, була досить простою. Я досить добре знав справжнього, тому міг би викрити фальшивку, якби принцеса спробувала наслідувати його.
Саме так. Зрештою я не зробив нічого, щоб розлютило його. Мені це здавалося чудовим поясненням. Тож я вирішив прийняти його.
– Яке полегшення. Я почав хвилюватися, що ви ненавидите мене, старшокурснику Фітце.
– Ахаха… не хвилюйся, Рудеусе. Я б ніколи не зміг тебе зненавидіти…
Старшокурсник Фітц почухав вухо. Він постійно робив цей жест, але нещодавно моє серце починало битися швидше щоразу, коли я це бачив. Чому така чарівна людина була хлопцем?
…Якщо припустити, що він справді був хлопцем. Мені б хотілося вірити в протилежне.
***
Останнім часом я часто думав про старшокурсника Фітца.
Як завжди, ми зустрічалися раз на кілька днів. І коли ми бачилися, то не говорили про щось конкретне. Але навіть попри це, я не припиняв думати про нього.
Його невимушені жести мене зачаровували. Я пригадував, як він чухав вухо або потягувався після закінчення якогось завдання. Я відчував його запах, коли старшокурсник Фітц проходив повз мене коридором. О, але найбільше я думав про усмішку. Ця його сором’язлива усмішка просто застрягла у моїй голові.
Навіть у ті дні, коли ми не зустрічалися, я ловив себе на тому, що шукав старшокурсника Фітца у натовпі.
Насправді його досить часто можна було побачити в юрбі. Принцеса Аріель і її свита були добре відомими в університеті. Коли вони йшли у справах студентської ради, то привертали до себе чималеньку увагу.
І навіть серед цієї привабливої групи людей старшокурсник Фітц мав особливу популярність в інших. Він був відомий як «Мовчазний Фітц» і рідко говорив на публіці, але був одним із найдовіреніших охоронців принцеси і найдосвідченіших магів у всьому університеті. Не дивно, що люди цікавились ним.
Я також входив до цього числа. Щоразу, коли я його бачив, то стежив за ним очима.
Звичайно, я розумів, що означали всі ці симптоми. Це було кохання. Я закохався у хлопця. Якщо ця людина, звичайно, була хлопцем. Я не був у цьому повністю переконаний.
Це – важливе питання. Залежно від статі старшокурсника Фітца, я мав змиритися з тим, що був геєм або бісексуалом. Не те, щоб це мало якесь значення в короткостроковій перспективі, оскільки не було жодних ознак лікування мого стану…
Я все ще сподівався, що старшокурсник Фітц виявиться дівчиною.
Щойно я розібрався з почуттями, то вирішив збирати інформацію.
Найпростіший і найетичніший спосіб – запитати його прямо, але це був крайній засіб. Він міг дуже соромитися свого чарівного дівочого обличчя.
Я почав з того, що пішов до викладацької. Там, швидше за все, мали бути записи про студентів, в яких записана вся правда. Я очікував, що в них буде якась політика щодо нерозголошення особистих даних студентів, але сподівався, що мені вдасться переконати їх допомогти.
З цими думками я знайшов професора, який відповідав за четвертий курс і був ніби класним керівником старшокурсника Фітца. І поставив йому пряме запитання:
– Чи можете ви мені сказати, якої статі старшокурсник Фітц, професоре?
– Я не можу надати вам жодної інформації про нього.
– Упевнені? Невже цього разу не можна зробити виняток?
Професор злегка тремтів, коли я говорив. Мабуть, він мене боявся. Я знав, що останнім часом студенти остерігалися мене, але не очікував подібних емоцій від викладачів. Мабуть, я міг би використати це собі на користь.
– Якщо ви справді не можете бути гнучким, можливо, слід вистрілили великою, товстою Кам’яною Кулею у вашу душу, і подивитися, чи це допоможе.
– Хі-ік…! Чекайте… це…
– О, можливо, ви віддаєте перевагу енергійному струменю води?
– …М-мені дуже шкода, я справді не можу сказати!
Викладач виявився досить впертим. Не піддатися погрозам – це чудовий прояв рішучості.
– Я просто пожартував, професоре.
Відмовившись від простого підходу з залякуванням, я вирішив знайти заступника директора Джініуса. Якщо я не міг отримати відповіді від викладачів, то мав звернутися з запитаннями вище.
Заступник директора Джініус запекло боровся з горою паперів. Університет був великим, тому потрібно було підписати безліч форм. Мені було ніяково перебивати його, але я не мав наміру відволікати чоловіка надовго.
– Вітаю, заступнику директора Джініусе.
– А. Добрий день, Рудеусе.
– Ви виглядаєте досить зайнятим.
– О, зовсім ні. Завдяки тому, що ви тримаєте проблемних дітей під контролем, моє робоче навантаження останнім часом значно зменшилося.
Проблемні діти? Кого він мав на увазі? Бадігаді і Занобу…? Але з якого боку не подивися жоден з них не був схожий на дитину.
– У будь-якому разі, чим я можу вам допомогти сьогодні?
– О, так, я хотів запитати дещо про старшокурсника Фітца.
Брови заступника директора сіпнулися.
– Мені дуже шкода, але ті, хто керували справами, дали нам досить суворі інструкції щодо нього.
– Он як?
У мене була спокуса сказати, що мені байдуже, але, побачивши виснажене обличчя Джініуса, я вирішив цього не робити. В адміністрації університету, очевидно, були свої проблеми. Вони могли забезпечити собі якусь вирішальну підтримку, прийнявши другу принцесу зі свитою.
– Тоді чи не могли б ви мені сказати, якої статі старшокурсник Фітц?
– Статі? Хм… – Джініус подарував мені одну зі своїх знаменитих незграбних посмішок. Це справді була його особливість. Він міркував приблизно хвилину. Однак вона здавалася дуже довгою, коли чекаєш у повній тиші.
– Фітц… чоловік.
Зрештою його відповідь була такою.
~ ~ ~
Коментарі
Дописати коментар