ЗСМК. Том 4. 7-5
7.5 Колишня парочка навідує родичів ③ Шрам першого кохання
7.5 Колишня парочка навідує родичів ③ Шрам першого кохання
Мізуто глянув на мене.
– Хіба це не твоя справа? – Його погляд знову повернувся до телефону. – Я точно не зобов’язаний починати цю розмову.
Це правда. Хоч як би мені не хотілося цього визнавати, він мав рацію. Коли ми зустрічалися, то йшли на компроміси, щоб вберегти наші стосунки. Але тепер ми були зведеним братом і сестрою, тож йому було байдуже. Ми ж не могли посваритися і припинити бути зведеним братом і сестрою.
У нього не було причин просити вибачення чи благати про прощення. Тому, на жаль, людиною, яка мала це почати, була… я. Однак… я не знала, з чого почати. Як мені з ним говорити? З якою проблемою я зараз стикаюся і як я могла її вирішити?
Сьогодні був третій день, як ми приїхали до цього будинку. У перший день я пішла до старого кабінету і вперше дізналася більше про те, як він став таким, яким є. На другий – провела час з родичами і відчула, що знайшла своє місце в родині. Але на третій день я зрозуміла, якою дріб’язковою людиною була.
Так. Ось яка я людина. Негативна, боягузлива, нетерпима і дріб’язкова. Упевнена, Мізуто був ситим цим по горло. Зрештою причиною нашого розриву у середній школі були ці риси мого характеру.
Скільки б я про це не думала, але бачила лише свою провину. Я була некомпетентною, не вміла сприймала речі, у мене було паскудне ставлення, я погано вміла спілкуватися. Навіть нинішню ситуацію спричинила я.
І ось чому я чіплялася за почуття, які вже мала давно забути. О, зрозуміло. Я почала розуміти в чому проблема і як її вирішити. Я знала, про що мені потрібно поговорити з ним. Але для цього потрібна сміливість. Навіть більше, ніж коли я перервала його під час читання і дізнавалася більше про те, як він став таким, яким є.
Я мала відкрити стару рану – моє перше кохання. Мусила здерти струп зі свого серця, що ніяк не загоювалося, якщо хотіла іти вперед. Але все ж для того, щоб ми могли рухатися далі я мала прийняти біль першого кохання.
Я сиділа прямо перед Мізуто, що влаштувався біля стіни. Він не відривав погляду від смартфона. Тож, щоб привернути його увагу, я мала скористатися іменем, яке більше ніколи не планувала використовувати.
– Ірідо-кун, – покликала я.
Пальці, що танцювали над екраном телефону, зупинилися.
– Ірідо-кун.
Він кинув на мене збентежений погляд.
– Ірідо-кун.
Я мала з цим зіткнутися. Я повинна протистояти цьому. Я більше не могла вдавати, що не помічаю почуттів, які міцно засіли в моєму серці. Що я їх подолала. Я більше не могла залишати все, як є.
– Ірідо-кун. Ірідо-кун. Ірідо-кун…!
Я хотіла кликати його знову і знову. Більше. Частіше. Набагато частіше. Півтора року – це так мало. Я хотіла провести разом літні канікули. А також друге Різдво і день святого Валентина. І третє, і четверте, і п’яте. Я хотіла провести разом з ним більше часу.
– Ірідо-кун…
Губи тремтіли, а язик заплітався. Але цього все ще було недостатньо. Цього все ще було мало. Скільки б разів я його не кликала, я все ще…
– Ірідо… кун…
Коли він запропонував розійтися, я відчула, ніби з моїх плечей зняли тягар. Тепер усе закінчилося. Нарешті все закінчилося. Ці болісні, ці сумні, ці самотні почуття. Я справді вірила в це від щирого серця.
Однак навіть так, у моїй голові промайнули думки про те, що ми могли б зробити разом. Про весь той час, який ми могли провести разом. Мабуть, це було б весело. Упевнена, ми були б щасливими. Навіть якби це було боляче, сумно чи самотньо – я відчувала, що могла пережити ці моменти. А-а… Як би ж ми не розлучилися.
Я шкодувала про це. Відколи ми розійшлися та стали зведеними братом і сестрою я вперше явно пошкодувала про це. Сварка, що призвела до нашого розриву, була такою дрібницею. Я мала б легко усвідомити, що він мені все ще подобався.
Я могла б проводити з ним час і бути поряд. Якби хтось із нас поступився і зателефонував іншому під час літніх канікул… Якби я купила йому подарунок на Різдво, якби зробила трохи шоколаду на день святого Валентина. …Якби ж я тільки відповіла відмовою на його пропозицію розійтися. У мене було стільки можливостей. У мене було безліч можливостей. Ціла нескінченність, але я якимось чином упустила їх усі.
Я по-дурному сподівалася, що раз Ірідо-кун такий хороший хлопець, то він якось це владнає… Я дурепа! Така ідіотка! Новий клас, нові друзі, підготовка до іспитів – усе це було виправданням, щоб нічого не робити. Хоча найбільше я хотіла чогось іншого. Через те, що я продовжувала тікати, тепер я уникала проблем минулого і лише погіршувала ситуацію.
– …Ірідо-кун!
Не страшно, якщо ти не відповідатимеш. Я могла закінчити з цим сама. Тобі не потрібно відповідати. Після того, як я подолаю ці хвилі емоцій, упевнена, що теж зможу рухатися вперед. Нічого страшного, якщо ти не відповідатимеш. Тож правда на його боці, він не був зобов’язаний це робити.
Тож я не мала плакати, бо це могло викликати співчуття. Я не могла плакати. Якби я дозволила йому втішити себе, то ми просто повернулися б до того, з чого почали. Я не могла плакати. Бо сама кинула людину, яка могла витерти сльози.
– …Аяї.
На мить здалося, що мені почулося. Адже… він більше не мав так мене називати. Але наступної миті я відчула, як пальці ніжно витерли мою щоку, і зрозуміла, що це реальність.
– Лише один раз… – Мізуто стояв на колінах переді мною. – Поки що… повернемося в минуле, Аяї.
Вимкнений смартфон лежав на татамі позаду нього. У цій кімнаті не було годинника. Єдиний спосіб перевірити час – це телефон. Який сьогодні рік, місяць, день? Ні я, ні Мізуто не знали.
– У… А-а…! – Наступної миті я ридала в обіймах Мізуто. Я вчепилася в нього з усіх сил. – Ірідо-кун… Ірідо-кун, Ірідо-кун, Ірідо-кун…!!
– Аяї, – лагідно відповів Мізуто, погладжуючи мене по спині.
Можливо, я могла б вибачитися. За те, що була надто ревнивою. За те, що не змогла помиритися з ним. Можливо… якби я це зробила, цей рік був би зовсім інакшим. Але ні він, ні я не намагалися просити вибачення. Бо… все закінчилося. Тепер усе в минулому. Саме тому, що старе закінчилося, почалося щось нове.
Не було можливості вдати, що цього часу не було. Тепер я могла трохи краще зрозуміти Хіґашіру-сан, яку втішала людина, що відповіла відмовою на її освідчення. Це була рана втраченого кохання. Рана, сповнена невирішених почуттів. Допомогти з зализуванням таких ран могла лише людина, що пережила таке саме.
Мені слід співчувати не Хіґашірі-сан, а тому, хто міг зрозуміти цей біль, – Ірідо-куну.
Ми стояли у темній кімнатці, яку заливало місячне світло, й обіймали одне одного. Ми не цілувалися. Зрештою ми були парою колись, але не тепер.
– Залишилося приблизно п’ять хвилин, – тихо сказав Мізуто, перевіривши смартфон.
П’ять хвилин з тридцяти, про які сказала Мадока-сан. Вона ось-ось мала повернутися. Мадока-сан могла з’явитися на кілька хвилин раніше або пізніше… Знесилена сльозами, я притулилася спиною до стіни і подивилася на себе в кишенькове дзеркало. Ого, які в мене червоні очі… Абсолютно очевидно, що я багато плакала.
– Тож… – заговорив Мізуто, який сидів поряд зі мною. – Що я такого зробив, що ти почала мене уникати? Я так і не зрозумів.
А… Я так нічого і не сказала. Для нього я виглядала дівчиною, яка ні з того ні з сього почала називати людей старими іменами і раптом почала плакати. Я вражена, що він так зі мною поводився. Можливо, у нього була здібність читати думки? Ніхто не був таким проникливим. Я не збиралася цього заперечувати, це мені в ньому подобалося. Дуже. Але так було в минулому.
– … Кого це хвилює? – я знизала плечима. – Тепер мені краще. Мій організм тепер вільний.
– Що б це не було, але воно досі сидить в мені.
– Чому б тобі просто не відпустити це?
– У мене закреп. Мабуть, через стрес, якого мені хтось завдав.
Як грубо. Завжди ненавиділа це в ньому. Що тоді, що тепер.
– Хуу… – я видихнула, подивилася на темну стелю і прийняла рішення. – …Перше кохання.
– Га?
– Коли я подумала, що твоїм першим коханням була Мадока-сан… то трохи роздратувалася.
Ох, як соромно! Не примушуй мене говорити про це! Я нервово глянула нього, очікуючи, що він почне глузувати, але Мізуто нахилив голову і збентежено подивився на мене.
– Моє перше кохання? Мадока-сан…?
– Га?
Секунду… він серйозно збентежений?!
– Ц-це не так…?
– Не пам’ятаю, щоб я колись закохувався у Мадоку-сан.
– А-але більшість хлопчиків схильні закохуватися у старших родичок.
– Більшість, але не всі.
– Ну, ц-це правда. Але ти завжди слухаєш усе, що каже Мадока-сан! Щоразу, коли я тебе про щось прощу, ти просто ігноруєш мене!
– Бо Мадока-сан нав’язлива, – Мізуто роздратовано зітхнув. – Ти це теж відчула. Вона примусила тебе чекати тут, чи не так?
– А…
Його правда.
– Звичайно, серед моїх родичів вона була єдиною близькою до мене за віком, тож нічого дивного, що ми з нею багато спілкувалися, але я ніколи не був у неї закоханий. Насправді мене дратувало те, що вона намагалася втручатися у мої справи, не читаючи атмосфери. Але я вже звик до цього, – зітхнув Мізуто. – Тепер я зрозумів. Мені здалося, що у тебе виникло якесь непорозуміння після всіх тих учорашніх запитань… Зазвичай ти така розумна, але коли справа доходить до чогось справді важливо, перетворюєшся на справжню дурепу.
– Ух…
Цього разу справді була лише моя вина.
Здалеку долинули звуки чиїхось кроків. Мабуть, це наближалася Мадока-сан.
Мізуто встав і, залитий місячним світлом, подивився на мене згори вниз.
– Тепер усе в порядку, Юме?
– Так. Дякую за турботу, Мізуто, – відповіла йому в тон.
Ми називали одне одного на ім’я не тому, що зблизилися. Це було для зручності, оскільки у нас однакове прізвище. Оце і все. Між нами нічого не змінилося.
– …Хе-хе.
З якоїсь причини я раптом почала сміятися. Можливо, лише зараз я справді усвідомила, що тепер у мене з’явився брат…
– Бачиш? Я ж тобі казав.
– Га?
Я поглянула на Мізуто, який, ніби намагаючись щось приховати, дивився на розсувні двері, з-за яких долинав звук кроків, що наближалися.
– Моїм першим коханням була людина, яка багато сміялася… Я ж казав тобі, ідіотко.
В цей момент я була щиро вдячною за те, що світло в цій кімнаті не горіло.
Коментарі
Дописати коментар