ЗСМК. Том 4. 8-1
8.1 Колишня парочка навідує родичів ④ Проголошення першого поцілунку
8.1 Колишня парочка навідує родичів ④ Проголошення першого поцілунку
Озираючись назад, я могла описати це лише результатом юнацькоюї дурості, але в мене був так званий хлопець з другого по третій рік навчання у середній школі. Це був справді веселий час. Так. Я більше не збиралася проявляти впертість і заперечувати правду. Дні, коли я була дівчиною Ірідо Мізуто – принаймні до літніх канікул третього року навчання у середній школі, – були справді щасливими.
Найкращим днем наших стосунків було не Різдво чи день святого Валентин. Навіть не якийсь інший святковий день. Це був звичайний будній день. Тоді ми, як завжди, вийшли з класу окремо, щоб зустрітися за межами школи і разом піти додому.
Ми вже деякий час зустрічалися і вже звикли ходити, тримаючись за руки. Тож настав час подумати про наступний крок: поцілунки. Я пригадала про результати пошуку, який зробила вчора ввечері. Коли для пар нормально мати перший поцілунок. Результати були суперечливими. В одних статтях говорилося, що перший поцілунок був нормальним після певної кількості побачень, в інших – після певної кількості місяців. Пригадуючи розпливчасті цифри, я не могла зрозуміти, чому довіряти, а чому – ні, і постійно поглядала на обличчя свого хлопця, поки ми йшли, тримаючись за руки.
Можливо, вже час… Ми виконали більшість умов, перелічених в інтернет
статтях. Тож нам уже час зробити це, чи не так?
Хоча ми йшли знайомим шляхом додому, я не могла не нервувати. Я почала хвилюватися, що він помітить мої занадто спітнілі руки. Можливо, я занадто сильно стискала долоню? Я хвилювалася, що він прочитає мої думки, але водночас сподівалася на це й очікувала, що він зробить перший крок.
Попри те, що тоді я, можливо, була наївною, але не настільки, щоб серйозно думати ніби Ірідо Мізуто стане ініціатором нашого першого поцілунку. Тоді… я мала взяти ініціативу на себе, так? Але як це зробити…?
Ми пройшли ще трохи і наблизилися до точки, де наші шляхи завжди розділялися. Зазвичай я не сумувала через це. Повернувшись додому, ми завжди могли поговорити по телефону або зустрітися у школі наступного дня.
Але в той час…
– Тоді побачимося завтра.
Ірідо-кун легенько махнув рукою і повернувся до мене спиною.
Не думаючи, я швидко схопила його за руку.
– Гм? – Ірідо-кун збентежено повернувся до мене.
Однак… я нічого не змогла
сказати. Тому дивилася. Дивилася і дивилася на нього. Бо це було все, що я
могла зробити. Я знову і знову молилася, що він зрозумів, чого я хочу.
Прийнявши рішення, я заплющила очі і підняла підборіддя, залишаючи все на його
милість. Якщо він зараз мене проігнорує,
я не матиму іншого вибору, як померти на місці. Це – пан або пропав.
Серце билося так швидко, що здавалося, воно ось-ось вибухне, а тіло заціпеніло так, ніби я перетворилася на камінь. Хоча минуло лише кілька секунд, вони здавалися вічністю. Я подумала, що зробила помилку. Чому я заплющила очі?! Якби вони були розплющеними, то я могла перевірити реакцію Ірідо-куна. Але я знала, що якщо зараз розплющу очі, то все виявилося б марним. А-а-а, що ж мені робити?! Що?! Ірідо-куне, ти ж досі тут, правда? Це ж твою руку я тримаю, еге? Все гаразд?! Ти ж не залишиш мене саму…
Раптом щось тепле торкнулося моїх губ.
В одну мить напруга, що сковувала все моє тіло, зникла. Шалене серцебиття змінилося спокійним ритмом. Тепло розійшлося по всьому тілу. А потім наші зуби стукнулися – і ми відсторонилися одне від одного.
Я нарешті розплющила очі і побачила обличчя свого хлопця, яке почервоніло від ніяковості і променів сонця, яке котилося за горизонт.
– Це… – Я відчула жар, що піднімався по моєму обличчі і прикрила губи рукою. – Це важче, ніж я думала.
Тоді я сором’язливо усміхнулася йому.
– …Ми попрацюємо над цим, – з ніжною усмішкою сказав Ірідо-кун.
Ось він – найщасливіший момент у моєму житті. Відтепер ми з ним могли розділяти подібні моменти знову і знову. Вічно. Подумавши так, я відчула, що моє серце наповнилося радістю і стало таким легким, що я аж задумалася, чи це нормально почуватися такою щасливою.
Коли я повернулася додому, то поставила цю дату як пароль на смартфон. Тоді я відчувала, що це всеосяжне щастя триватиме вічно… але це було не так. Все – хороше чи погане – колись закінчувалося. У певному сенсі це був символічний епізод. Він демонстрував, якою особистістю я була. Я належала до тих людей, що покладаються на інших, щоб зробити перший крок у тому, що вони хочуть зробити самі.
Ось чому ти, Аяї Юме, вирішила тоді піти на літній фестиваль сама.
◆ Ірідо Юме ◆
– Красиво... Юме-чян! – Мадока-сан у юкаті схвильовано кружляла навколо мене, чіпким поглядом вивчаючи кожен сантиметр мого тіла. – Ти така струнка, ніби народжена для того, щоб носити традиційний японський одяг! Чудово! Ти – ідеальна! Втілення традиційної японської красуні! О, наступного разу я підготую для тебе одяг періоду Тайшьо! Я подбаю про це!
– Н-ні… Юкати цілком достатньо.
Я трохи відсахнулася від Мадоки-сан, чий рівень енергії зараз просто зашалював, і подивилася на себе в дзеркало.
Наше з Мізуто перше побачення було на літньому фестивалі. Юката, яку я тоді одягнула, була темно-синьою, але цього разу Мадока-сан примусила мене відступити від спокійної кольорової гами й обрала яскраву юкату з червоним квітковим візерунком на білій тканині.
– Феєрверки розквітли на землі! О, що ж я накоїла? Цього разу феєрверк буде повним провалом, бо всі дивитимуться на тебе, Юме-чян!
– А, ем… ти смієшся з мене?
– Що?! Ні, я виливаю свої щирі почуття…! – Мадока-сан насупилася, ніби я її образила.
Вона була одягнута в юкату з темно-синьої тканини і виглядала так, ніби ось-ось розтане в темряві ночі. Очевидно, що Мадока-сан навмисно обрала такий контраст, ніби підкреслюючи, що взяла на себе другорядну роль.
– Добре. Ходімо, ходімо. Мізуто-кун чекає!
– Він тут до чого…?
– Гаразд, гаразд. Що б ти не казала Юме-чян, я хочу побачити його реакцію, тож ходімо!
Оскільки вона допомогла мені одягнутися, у мене не знайшлося сил на рішучу відмову, тож Мадока-сан швиденько виштовхала мене з приміщення і ми пішли до воріт. Автомобіль чекав за ними. Оскільки фестиваль проходить у містечку біля вокзалу, дядько Мінеакі зголосився підвезти нас і водночас вони з мамою сходять на побачення.
Мізуто і Чікума-кун вже чекали біля воріт.
Коли ми вийшли, вони повернулися до нас. Мадока-сан виштовхнула мене вперед і, визираючи через моє плече, з усмішкою подивилася на Мізуто.
– Що думаєш? Гарна, чи не так?
Мізуто подивився на мене своїми звичними сонними очима, ніби оцінюючи моє вбрання… а він сам був одягнений у сіру юкату.
– Чи…
– М?
Мадока-сан здивовано подивилася на мене, але я не звернулася на це жодної уваги і підійшла до Мізуто.
– Чи можу… чи можу я тебе сфотографувати?!
Йому так личить ця юката! Хто це?! Хто цей хлопець?! Він що, народжений
для того, щоб носити традиційний японський одяг? У нього струнка статура,
похилі плечі, а загальні лінії тіла ідеально підкреслюють простоту юкати! Я маю
це сфотографувати. Я маю зберегти це на смартфоні…!
– Це якось стрьомно, тому ні, – Мізуто примружив очі і відступив на крок, коли я підійшла ближче.
– Чому?! Тут нема нічого стрьомного! Ти стрьомний у юкаті?! Це абсолютно не так! Ти зараз виглядаєш крутіше за всіх інших! Мені байдуже, хто ти, – але не смій насміхатися з того, як ти виглядаєш у цій юкаті!
– Я про тебе говорю! Як у біса працює твій розум?!
Який грубий! Тепер я зроблю фотографію без дозволу!!
Коли я дістала смартфон із сумочки на шнурку, мені здалося, що Мадока-сан позаду мене іронічно засміялася.
– Що ти там про мене говорила, Юме-чян…?
– Гаразд, ми припаркуємо машину.
– Будьте обережними!
Після того, як вони висадили нас з авто, мама і дядько Мінеакі заїхали майже на повну паркову.
Я озирнулася навколо.
– Так багато людей…
– Трохи страшно, еге? Коротка подорож з села до міста – і ми опиняємося там, де людей у сто раз більше.
Минулого разу, коли ми були тут, я думала, що навколо вокзалу було досить жваво. Там було багато крамничок, тож людей ходило чимало. Однак тоді їх було не так багато, як зараз. Люди, люди і люди – ціле море людей заповнювало вулиці. Натовп, який рухався в одному напрямку, нагадував стіну, крізь яку неможливо пройти. Звідки, заради всього святого, взялися всі ці люди?
– Місцевий фестиваль досить відомий. Багато людей приїздять сюди потягом. Звичайно він не такий масштабний, як фестивалі в Кіото, – сказала Мадока-сан.
– Тут також є феєрверки, правда? Вони справді такі особливі? – поцікавилася я.
– О так, вони точно варті поїздки. Крім того, місцева святиня отримує за час фестивалю чималенькі гроші.
– Чому?
Мадока-сан багатозначно засміялася і сказала:
– Удача. У. Стосунках.
– Е-е… Мені не потрібна удача у романтичних стосунках.
– О? Але це не обмежується лише романтичними стосунками. Цікаво, як ти дійшла до такого висновку? Маєш на увазі когось конкретного? Поділися зі старшою сестричкою, м?
– Ух…
В-вона вже почала діяти мені на нерви…
– Хе-хе! Що ж, фестиваль одне з небагатьох чудових місць для побачень тут. Не думай, що ти повинна помолитися у святині чи щось таке, просто насолоджуйся. Ну, – Мадока-сан простягнула руку Чікумі-куну і той слухняно взяв її. – Неприємно буде, якщо ми розділимося, розумієш?
Вона дивилася на нас з Мізуто з ледь помітною усмішкою. Намір був очевидним.
Мізуто злегка зітхнув:
– Ми ж не діти. Якщо розділимося, то можемо просто піти додо…
Перш ніж він устигнув закінчити, я схопила його за ліву руку.
Мізуто подивився на мою руку, а потім поглянув на моє обличчя.
– …Що ти плануєш?
– Це мій обов’язок старшої сестри – переконатися, що ти не загубишся. Правильно, Мадоко-сан?
– Саме так!
Ми з нею перезирнулися і засміялися. Мені набридло проявляти впертість через подібні дрібниці, Мізуто-куне.
Він збентежено відвів погляд.
– Гаразд, я триматиму тебе за руку. Щаслива?
– Так. Молодець.
– Стулися…
Я захихотіла і пішла поряд з Мізуто. Я добряче поплакала перед ним учора, тож мені стало легше на душі. Здавалося, я відпустила щось, що носила в собі. Я відчувала, що моє спілкування з Мізуто стало більш безтурботним, ніж раніше. Якщо не враховувати того факту, що це мій колишній, то він усього лише був соціально незграбним хлопцем, з якого варто покепкувати.
Намагаючись не втратити наших гідів, Мадоку-сан і Чікуму-куна, я тихо і з цікавістю запитала Мізуто:
– Чому ти пішов з нами сьогодні? Ти ж ненавидиш натовп.
– Справді чому…? Щороку Мадока-сан примушує мене ходити, тому я просто припинив чинити опір.
– Ага…
Дражливе запитання «Можливо, ти просто хотів побачити мене в юкаті?» я проковтнула. Вже думка про юкати і літні фестивалі віддавалася гіркими нотками.
У пам’яті виринули спогади про літній фестиваль, коли я навчалася на третьому році у середній школі. Через сварку наші стосунки зробилися напруженими, тож ми нічого не планували разом на ці канікули. І все ж, чіпляючись за проблиск надії, я одягнула юкату і пішла на фестиваль.
Рівно рік тому у нас з тим хлопцем було перше побачення на літньому фестивалі. В мені тліла надія, що, можливо, він теж буде там і знайде мене. Результат був очевидним. Я була сама аж до закінчення фестивалю. Звичайно, він і гадки не мав про те, що сталося. Ось таким був мій останній спогад про юкату і літній фестиваль – самотність, безпорадність і нищівний смуток від усвідомлення, що все скінчено. Хоча мені вдалося позбутися жалів, але рани могли не загоїтися навіть до кінця життя.
Коментарі
Дописати коментар