ЗСМК. Том 4. 8-2
8.2 Колишня парочка навідує родичів ④ Проголошення першого поцілунку
8.2 Колишня парочка навідує родичів ④ Проголошення першого поцілунку
Йдучи за натовпом, ми опинилися на яскраво освітленій доріжці, що вела до святилища. По обидва боки вишикувалися різноманітні продуктові кіоски. Вони пропонували такоякі, цукрову вату, огірки на паличці, шоколадні банани, окономіякі, огірки на паличці, якісобу, смажену курку, огірок, огірок, огірок…
– Чому тут стільки огірків?
– І таке щороку. Їх зажди багато, – зі сміхом сказала Мадока-сан.
Я помітила безліч кіосків з рядами приправлених огірків на паличках. Їх стільки ж, скільки яток з такоякі і якісобою. Невже попит справді такий великий?
– Хочете що-небудь? – запитала Мадока-сан. – Бабуся дала нам трохи грошей, тож можемо сміливо їх витратити!
– Ціни в них явно завищена. Мені здається, що краще просто сходити в магазин, – сказала я.
– Не хвилюйся! Це сільська місцевість, тож продуктових магазинів тут небагато. Хе-хе, – засміялася Мадока-сан.
Але вона не стала заперечувати, що в кіосках все дороге… Хоча якщо подивитися на це з іншого боку, то логіка тут така сама, як у кав’ярнях – клієнт також платить за атмосферу. До того ж такоякі, які купуєш у кіосках на фестивалі, відрізняються від тих, що можна купити на фудкортах.
– Якщо ви не знаєте, що взяти, ходімо до ятки мого знайомого. Сподіваюся, він тут цього року.
– Га? Твій знайомий…? Мадоко-сан, ти ж приїздиш сюди раз на рік, правда? Ти ж не живеш десь поблизу, еге? – розгублено запитала я.
– Добре запам’ятай це. Ось як виглядає справжня соціально активна людина, – сказав Мізуто.
– Ти говориш так, ніби я фальшивка.
– А хіба це не так?
– Припини так говорити!
– Немає сенсу приховувати щось очевидне.
Каже мені той, хто все своє шкільне життя проводить, приховуючи
очевидне!
Пішовши за Мадокою-сан, ми зрештою прийшли до потрібного кіоску.
– Хей! Я рада, що ви сьогодні тут! – гукнула вона власнику.
– О, Мадоко-чян! Ти виглядати чудово!
– Красно дякую, – захихотіла вона.
Мадока-сан підвела нас до старшого
чоловіка-індійця. Він говорив ламаною японською так, що здавалося, ніби робив
це навмисне. Щиро кажучи, на основі лише темної шкіри не можна було сказати, що
власник кіоску насправді був індійцем… Однак те, що він під час розмови з
Мадокою-сан помішував карі у великій каструлі, наштовхувало на цю думку…
– Курчата тандурі з карі тут дуже смачні. Хочете трохи?
Поки Мадока-сан говорила,
Чікума-кун простягнув маленьку руку і передав загадковому індійцю гроші.
– О, Чікумо-куне! Дякувати! Моя карі навіть краща за те, що можна купляти в Індії!
Цей чоловік був ніби ходячим втіленням всіх японських стереотипів про індійців… Поки я думала про це, Чікума-кун спокійно взяв миску з карі і курчатами тандурі. Мабуть, він до цього звик.
– Гадаю… це унікальна можливість, – сказала я.
– Чудово! Дядьку, ще дві порції! – зраділа Мадока-сан.
– Зрозуміти!
Вона навіть замовила порцію для Мізуто, хоча не спитала його про це, але він не висловив жодних заперечень, тож, мабуть, все нормально. Досить швидко мені протягнули миску з карі і курчатами тандурі. Я обережно відкусила шматок, щоб не забруднити юкату, і гострий смак з ніжною курятиною наповнив мій рот.
– О… це смачно, – сказала я.
– Еге ж?! Хоча він трохи підозрілий, але готує справді смачно! – схвильовано погодилася Мадока-сан.
– Хто підозрілі? Я? Ох, ці жартики.
Отже, у нас з Мадокою-сан склалося однакове враження… Мізуто поруч зі мною мовчки набивав рота курчатами тандурі. Я не мала жодного уявлення про те, що відбувалося в його голові.
– Смачно?
– Мабуть…
– Мабуть? То смачно чи ні?
– … – Він мовчав. Мабуть, йому справді не подобалися мої запитання.
– Ой, Чікумо, у тебе весь рот у жирі. Стій на місці. Я зараз витру.
– Я с-сам… ммфх.
Чікума-кун не встиг договорити, як Мадока-сан почала витирати його рот серветкою. Мабуть, йому було соромно, бо він пручався. Це нагадало мені про той момент, коли я витирала обличчя Чікуми-куна під час барбекю. Поки я спостерігала за ними, Мадока-сан кинула на мене швидкий погляд.
О… Я повернулася і побачила, що біля рота Мізуто було трохи карі.
– Мізуто…
– …
Щойно я спробувала дістати серветку, як Мізуто витер щоку пальцем. Чорт, я упустила свій шанс! Хоча на річці мені це вдалося!
– Що ти задумала, га? – запитав він.
– Якщо я робитиму те саме, що і Мадока-сан, то буду старшою сестрою, так?
– Ні, ні і ні.
– Так!
Донедавна я була єдиною дитиною в сім’ї, тому справлялася з цими речами навмання. Однак знаєте що? Мадока-сан була чудовим взірцем для наслідування, тож я могла легко навчитися поведінки старшої сестри! Якщо я буду повторюватиму за нею, то мене будуть вважати старшою сестрою. У мене була перевага над Мізуто, оскільки він не мав такого прикладу для наслідування. Хе-хе, моя стратегія бездоганна.
– Хі-хі. Цікаво… – протягнула Мадока-сан.
Ми пішли від кіоску загадкового індійця і продовжили шлях до святилища. Натовп був настільки щільний, що пересуватися було важко. Всі люди кудись рухалися. Я ледве бачила, куди ми йшли.
– О, дивись, Чікумо. Там тир. Хочеш спробувати? – спитала Мадока-сан.
Чікума-кун поглянув туди, куди вона вказувала, і його очі засвітилися. На одній з полиць серед призів виставили відеогру. Вона знаходилася на верхній полиці, тож отримати її, мабуть, було важко. Що ж, кожна людина мала своє захоплення.
– Т-так… – відповів Чікума-кун.
– Добре! Ходімо візьмемо головний приз! – сказала Мадока-сан.
Вона заплатила і передала пневматичну гвинтівку Чікумі-куну. Він нахилився вперед і націлив зброю, щоб вибити відеогру. Однак ствол гвинтівки злегка гойдався. Мабуть, у нього було недостатньо сили в руках.
Тільки я подумала, що він не зможе вибити приз, як втрутилася Мадока-сан.
– Ой, ну. Тобі потрібно міцніше тримати її, – сказала вона зі сміхом, обійнявши його зі спини і підтримуючи руки Чікуми-куна.
– Я м-можу… зробити це сам…
– Не соромся! Ось так, цілься!
Невже брат і сестра можуть бути так близько одне до одного? Її груди були притиснутими до нього. Вони були так близько, що він точно чув подих біля самого вуха… Але, можливо, це невелика проблема, бо вони ж брат і сестра…
Паф! Чікума-кун вистрілив, але, на жаль, промахнувся. Куля полетіла в бік і не зачепила жодного призового предмета.
– О, як шкода.
– Ух…
– Хмм. Так діло не піде… Мізуто-куне, твоя черга!
Почувши слова Мадоки-сан, він здивовано підняв брову.
– Помстися за Чікуму! Юме-чян тебе підтримує, еге? Як старша сестра ~.
Побачивши усміхнене обличчя Мадоки-сан, я зрозуміла, що мене підставили. Здається… вона чула, що я говорила про наслідування її поведінки.
– …Гаразд. Я спробую.
Мізуто, здавалося, цього не помітив. Він глянув на Чікуму-куна, який виглядав засмученим, і протягнув гроші чоловікові в тирі. Отримавши гвинтівку, Мізуто нахилився вперед.
Поки я заціпеніло стояла на місці, Мадока-сан підійшло і прошепотіла на вухо:
– Що сталося, старша сестричко? Ти маєш допомогти молодшому братові.
– Т-так, але…!
– Гм? Що таке? Ти ж просто обіймеш молодшого брата. Нічого страшного, правда, Юме-чян?
М-Мадока-сан… така підступна!
Шляху до втечі не було, і я неохоче підійшла до спини Мізуто. Спочатку я турбувалася, чи зможу використати ту саму відмовку, що і Мадока-сан. Але він був все таким же паростком квасолі, йому бракувало фізичних вправ, як і Чікумі-куну. У нього також не виходило тримати зброю рівно. Такими темпами, Мізуто не зможе помститися за Чікуму-куа. О, точно… Це заради Чікуми-куна.
Я нарешті знайшла рішучість і простягнула руку ззаду, щоб підтримати руку Мізуто.
– Га…? Хей!
– Н-не дивись на мене! Цілься як слід!
Я змусила Мізуто, який збирався повернути голову, дивитися вперед. Водночас я обережно стисла пальці на його зап’ястку, рукав юкати Мізуто спустився до ліктя. Воно було тонким, але мускулистим... Зовсім не схоже на жіноче. Мені стало цікаво, чи думав він так само? Коли я торкнулася до нього… чи подумав він, що це відчувалося інакше, ніж дотик хлопця?
– Чи не занадто ти відхилився праворуч?
– Зовсім ні.
– Ти відхилився!
– Тц, гаразд. Так добре?
– Тепер ти взяв забагато вліво!
Попри всі суперечки, ми нарешті змогли націлитися так, як треба. Залишилося лише натиснути на курок, але… Я відчула, як мої руки тремтіли. Я докладала всіх зусиль, щоб вберегти тіло – особливо груди – від удару об спину Мізуто, поки я підтримувала його руки. Однак нам знадобилося більше часу, щоб прицілитися, і я почала відчувати, що втрачаю силу…
– Гаразд…
Мізуто затамував подих і вже збирався натиснути курок – саме в цей момент мої сили вичерпалися.
– А!
Дозвольте мені спочатку дещо сказати. У середній школі ми цілувалися за кожної нагоди, коли наше збудження досягало піку. Це факт. Але – клянуся – ми не робили більше нічого. Ні я до нього не торкалася… ні він до мене… ми ніколи такого не робили!
Мій лікоть мимоволі зігнувся, а тіло нахилилося вперед… Мої груди торкнулися лопаток Мізуто.
– ?! – В цей момент його тіло трохи підстрибнуло.
Відразу ж після цього куля вилетіла з дула. Вона пройшла по дугоподібній лінії, відхилившись від обраної цілі.
– Ой… – розчаровано пробурмотіла позаду Мадока-сан.
М-ми промахнулися… І це була повністю моя вина. Памс. Я почула звук влучання. Куля, пролетівши дугою, влучила у плюшевого білого кролика, який був на полиці під відеогрою, в яку ми цілилися. Іграшка упала з полиці.
– О, чудовий постріл! – сказав власник тиру і, піднявши м’яку іграшку, обміняв її на гвинтівку в руках Мізуто. – Ось!
Ми мовчки дивилися на плюшевого кролика, який нагадував якийсь спортивний талісман.
– Останнє… це навмисно було? – тихо спитав Мізуто.
– З-звичайно, ні…! Мої руки втомилися, і…
– Добре. Я радий, що моя зведена сестра не повія.
– Що…?! А т-ти чого так зреагував?! Така сильна реакція… Ти вже мав би звикнути до цього через Хіґашіру-сан…!
– Це інше.
– Га?
– Хіґашіра чіпляється за мене, не замислюючись над цим. Але ти – я відчуваю твою паніку. Заспокойся!
– Га…?! Г-говориш так, ніби я не звикла бути поряд з хлопцями, як вона! Можливо, ти просто надто чутливий, прихований збоченцю!
– Добре, добре. Якщо ви двоє збираєтеся сперечатися, робіть це там, де не будете заважати іншим клієнтам.
Мадока-сан штовхнула нас у спину, і ми відійшли з доріжки, заповненої людьми, які їли і розважалися.
Я подивилася на Мізуто, який тримав плюшеву іграшку.
– Вона тобі зовсім не пасує…
– Не обов’язково говорити все уголос. Хіба ти не можеш тримати деякі думки при собі?
– Хм, а, можливо, все і не так погано? Знаєш, якщо подивитися, то ця іграшка робить тебе трохи доступнішим. Можливо, тобі варто постійно носити її з собою.
– Чорта з два я це робитиму! Я просто тримаю її. Чи що, ти думаєш я схожий на якогось лолі-персонажа з темрявою у серці, який усюди носить плюшевого кролика?
Я не дуже зрозуміла про що він говорив. Але в будь-якому разі, поєднання Мізуто з м’якими іграшками в уяві виглядало чудово. Це йому зовсім не пасувало. Якби Хіґашіра-сан побачила у кімнаті Мізуто щось таке, то, мабуть, сказала: «Га? Ти намагаєшся зобразити «ґеп мое»? Чи не занадто награно? Подібні кліше зараз не в моді».
Поки я думала про це, то помітила, що Чікума-кун уважно дивився на плюшеву іграшку в руках Мізуто. До речі, хіба ми не влаштували все це, щоб помститися за нього? Але чи буде хлопчик радий такій милій плюшевій іграшці…?
– Хм? – Мізуто помітив погляд Чікуми-куни й уважно поглянув на плюшевого зайця. – А… он воно що, – пробурмотів. – Ось.
І з цим словом штовхнув іграшку в руки Чікуми-куна. Той рефлекторно взяв її і, кліпаючи великими очима, подивився на Мізуто.
– Е… А…
– Вона мені непотрібна. Бери, – різко сказав Мізуто.
Після цього Чікума-кун міцно стиснув плюшеву іграшку.
Коментарі
Дописати коментар