ЗСМК. Том 4. 8-3
8.3 Колишня парочка навідує родичів ④ Проголошення першого поцілунку
8.3 Колишня парочка навідує родичів ④ Проголошення першого поцілунку
– Д-дякую…
Так. Вона підходить Чікумі-куну. Він був милим хлопчиком, тому м’яка іграшка чудово йому пасувала. І, судячи з усмішки на губах, Чікума-кун справді її хотів.
Я прошепотіла Мізуто:
– Звідки ти знав?
– Ця іграшка – персонаж із гри.
– Га? Справді?
– Покемон. Я бачив, як він грав у них.
О, точно. Тепер я про це згадала. Я перевела погляд зі щасливого Чікуми-куна на похмурого зведеного брата.
– Попри твою тихість, ти напрочуд спостережливий.
– …Упевнений, йому буде важко з такою особистістю.
Мізуто не був сором’язливим, однак він не з тих, хто легко вливався у колектив. Ми з ним відчували спорідненість з Чікумою-куном. Він, мабуть, хвилювався за нього так само, як і я… А раз так, то йому слід сісти і поговорити з Чікумою-куном.
Цікаво, якою була б реакція, якби він дізнався, що Чікума-кун поважає його?
– Ти незграбний, навіть коли поводишся як старший брат, еге?
– Що ти маєш на увазі під «навіть»? Коли взагалі я був незграбним?
– Ти даєш мені ще більше причин не дозволяти тобі бути моїм старшим братом.
– Це набагато краще, ніж якщо ти будеш моєю старшою сестрою.
Він справді не міг поводитися добре. Йому слід би було навчитися дечого у Чікуми-куна. Дивлячись на Мізуто, який сердито пирхнув і відвернувся, я не втрималася від сміху.
– О котрій починається феєрверк? – запитала я.
Після перерви Мадока-сан знову повела нас по кіосках. Ми поласували такоякі і цукровою ватою, а також спробували зловити золотих рибок і навіть випробували ворожіння автоматизованої ворожки. Вона сказала, що в майбутньому мені пощастить у коханні. Упевнена, ця штука була зламана.
Хоча і повільно, але ми наближалися до святилища. Воно, очевидно, було відчинено для тих, хто хотів помолитися. Мене це не дуже цікавило, але хотілося б вмазати бога стосунків по обличчю принаймні один раз. Проте ми тут були не для цього. Навколо зібралася величезна кількість людей, тож я подумала, що ми не зможемо як слід побачити феєрверк. Тому нам слід було знайти вільне місце. Через це я і поставила питання Мадоці-сан.
– Гадаю, близько восьмої, – відповіла вона, перекочуючи льодяник у роті. – Нема про що хвилюватися. Я попросила декого знайти для нас місце.
– Кого?
– А, наших родичів.
Я простежила за поглядом Мадоки-сан і побачила батьків. Вони стояли перед будівлею, що нагадувала офіс святилища, і розмовляли з кимось. Мама і дядько Мінеакі справді виглядали так, ніби були на побаченні…
– З ким вони розмовляють? – запитала я.
– Мм, без поняття. У мене таке відчуття, ніби я знаю ту стареньку. Я колись була свого роду місцевою знаменитістю, тому багата спілкувалася з дорослими, – сказала Мадока-сан.
Чи означало це, що мама і дядько Мінеакі привіталися зі знайомою? Чи вони просто зустрілися з кимось і розмовляли? Чи варто мені теж підійти…
– О, Юме! Мізуто-куне! – Мама побачила нас і помахала.
Я недбало відпустила руку Мізуто, поки ми учотирьох прямували до них. Було б надто клопітно, якби я продовжила робити це перед батьками.
– Якраз вчасно! Кедоїн-сан, це моя донька, Юме.
– Овва. У вас така чарівна донька! Юката тобі дуже пасує. Нині рідко побачив, щоб молоді люди так добре виглядали у традиційному одязі…
– Дякую. Ірідо Юме, рада зустрічі…
Оскільки її мені не представили належним чином, я не знала, хто вона і звідки. Але переді мною стояла літня пані, яку оточувала атмосфера елегантності. Я могла лише припускати, що вона з якоїсь багатої родини.
– Я заздрю. Вашій доньці не доведеться турбуватися про одруження. А моїй онуці уже тридцять і вона досі сама…
– О? Тридцять – та вона ще молода! Не варто хвилюватися! – сказала Мадока-сан, безсоромно втручаюсь у розмову з людиною, про яку ще зовсім недавно говорила, як про незнайомку.
Вона така смілива… або, можливо, бездушна. Я щиро хотіла мати частинку її особистості.
– Сім’я Мізуто-куна тепер складається не лише з батька, – з м’якою усмішкою подивилася на мене Кедоїн-сан. – Я лише чула деякі речі від Нацуме, тому трохи хвилювалася. Я знаю, що тобі може бути важко через зміни в оточені, але, будь ласка, подбай про Мізуто-куна.
– …Добре, – кивнула я, відчуваючи ніяковість.
Здавалося, ніби вона бачила Мізуто як якусь жалюгідну істоту, що не може вижити без чиєїсь підтримки. Ірідо Мізуто, якого знала я, – це той, хто навмисно дистанціювався від інших, але він міг впоратися з тим, щоб подбати про себе. Я жодного разу не думала про нього як про когось жалюгідного. Невже ми справді говорили про одну і ту саму людина…?
– Родина Танесато обрала для себе гарне місце, щоб спостерігати за феєрверком. Ідіть за мною, – сказала жінка.
– Дякуємо, як і завжди, – сказав дядько Мінеакі.
– Чим хочете зайнятися? – спитала у нас чотирьох мама. – До феєрверка є ще трохи часу.
Задумавшись над цим, я озирнулася і побачила, що Мізуто не було. Він ніби розчинився у натовпі.
– Е…
Він не втік і не намагався уникати нас. Мізуто буквально розчинився. Ось як це виглядало для мене. Мізуто щез зі світу, ніби його ніколи і не було.
– Ух… він знову зник, – Мадока-сан також це помітила і насупилася. – Серйозно… Чому він завжди зникає перед початком феєрверка?
Саме в цей момент у пам’яті промайнули події останніх кількох днів.
У перший день, дядько Мінеакі подякував Мізуто, коли той підійшов до нього перед тим, як піти з вечері. Тепер я зрозуміла. Це була подяка за те, що він був поряд. Батько Мізуто знав, що вечірка була для нього не дуже комфортною.
На другий день Мізуто не проявив бажання взяти участь у барбекю. Він був настільки захоплений книгою, що не підводив очей. Лише після того, як я поспілкувалася з ним, він трохи розслабився…
На третій день у нього явно зіпсувався настрій, коли він побачив, як я розмовляла з Чікумою-куном. Мізуто поводився, як дитина, в якої забрали іграшку. Однак він не ображався і не звинувачував Чікуму-куну.
А сьогодні я побачила, що Мізуто не ігнорував своїх родичів. Навпаки, він уважно за ними спостерігав. Якби йому було абсолютно байдуже, то Мізуто не став би віддавати плюшеву іграшку Чікумі-куну.
І це ще не все. Я продовжувала пригадувати.
Його безвиразне обличчя, коли він сидів перед вівтарем на День матері. Я пригадала, як Хіґашіра-сан боялася втратити своє місце у серці Мізуто. Пригадала причину, чому він відмовив їй. Бо місце дівчини в його серці уже було зайнято.
І я згадала нашу телефонну розмову.
– Аяї. Нічого… Мій смартфон ось-ось помре, – сказав він.
Тоді я думала, що хотіла б поговорити з ним, поки буде заряджатися телефон… Але що, якщо він знаходився у місці, де цього неможливо було зробити? Я подивилася на власний смартфон. Сьогодні 12 серпня, 19:26.
Так. Ось воно. Саме так. Я зрозуміла. Тоді я цього не знала, але тепер зрозуміла. Два роки тому я й гадки не мала, що він їздив до своїх родичів сюди і саме в цей час відвідував літній фестиваль.
«Я хотів, щоб ти мене зупинила». Слова написані його прадідом промайнули у голові.
Я бачила Ірідо Мізуто як однокласника. Як хлопця. Як зведеного брата. Я бачила його зі стількох сторін. Усе це було різними шматочками пазла, які лише зараз зібралися до купи, формуючи образ хлопця, якого я думала, що знаю. Я б не знала його таким, якби була просто дівчиною.
Натура людини висічена з каменю. Він нічого не міг зробити, щоб змінити себе. Це був природний розвиток. Це те, що інші розуміли й очікували від нього. Навіть він сам це визнав. Саме так була сформована довершена людина на ім’я Ірідо Мізуто. Однак він мав сумніви і чинив спротив. Це була відмова здаватися. І Аяї Юме була його єдиним способом боротьби.
Проти чого? Очевидно. Проти пастки, розставленої вищою силою. Тобто, проти долі.
– …Я. – Ось чому я сказала наступні слова. Як у людини, що була під владою вищої сили, в мене не було іншого вибору. – Я зараз повернуся.
Коли Мадока-сан почула мої слова, то тихо засміялася:
– Хм. Добре, будь обережна.
Історія дзвінків з того часу досі зберігалася в моєму смартфоні.
◆ Ірідо Мізуто ◆
Скільки себе пам’ятаю, я нічого не відчував. Що б я не робив, я почувався чужинцем. Що б я не бачив, це виглядало фальшиво. Те, що люди називали життям, для мене відчувалося як щось, що відбувалося по той бік монітора. Це не була імітація «Краху Людини» – я справді не міг нічого відчувати.
Коли мої однокласники були щасливими, сумними чи злими, я не міг відчути цього так, як вони. Можливо, це було тому, що я знав – це були порожні слова, які я чув знову і знову.
– Славу Богу, що ти народився здоровим.
– Тобі, мабуть, так сумно без матері. Бідолашний.
Я чув їх знову і знову, і знову, і знову, і знову. Ніби мені було байдуже. Насправді ні. Що примушувало їх говорити це? Чи робив я щось незвичайне? Я просто дихав, як і всі інші. Чому мене хвалили? Чому мене жаліли?
Я не знав. Не міг зрозуміти. Усередині з’явилася діра, яка продовжувала зростати. Все, що я бачив і чув, безшумно всмоктувалося в неї. Єдине, що здавалося реальним, це світ книг.
Я досі пам’ятав те, що відчув, коли вперше прочитав «Сибірську танцівницю» свого прадіда. Хоча це був чорний текст на білому тлі, але він мав більше кольору, ніж будь-який видатний фільм. Там були емоції, там були люди.
Я не міг знайти спільної мови ні з ким у реальному світі, але коли я зіткнувся зі світом, сплетеним зі слів, то відкрив щось, що наповнило моє серце.
«Танцівниця» (Майхіме) навчила мене слабкості людей. «Рашьомон» навчив людського еґо. «Санґецукі» навчив людської гордості. А з «Кокоро» я дізнався про серця і душі людей.
Для мене зв’язок вигадки з реальністю був протилежним. Світ, про який я читав, виглядав реальнішим за той, у якому я жив. Реальність же здавалася вигадкою.
Тож спочатку, коли я зустрівся з Аяї Юме, це була випадковість. Я заговорив з нею мимоволі, ніби робив це для годиться.
Навіть коли я продовжував зустрічатися з Аяї в бібліотеці, мені здавалося, що я спостерігав за собою через монітор. Але… Так, вирішальним фактором до змін стало наше перше побачення на літньому фестивалі. Ця недотепа загубилася і плакала через телефон.
Я був роздратований до глибини душі. Невже такі слабкі люди справді існували? Здавалося, що вона навіть дихати не зможе, якщо ніхто не триматиме за руку. Я був упевнений, що якби покинув її, то вона продовжувала плакати в якомусь темному місці, про яке ніхто не знає.
Коментарі
Дописати коментар