СвТ. Том 5. Розділ 2-1
Розділ 2. Шокуючий ранок: справа про вбивство з проштрикуванням!! Частина 1
Розділ 2. Шокуючий
ранок: справа про вбивство з проштрикуванням!! Частина 1
Я прокинувся бадьорим.
Все завдяки плащу з шовку темного павука, який я безплатно отримав минулої ночі. Я помилувався блиском тканини, що сяяла у променях ранкового сонця, і пішов до академії трохи раніше, ніж зазвичай.
Минуло чимало часу відтоді, як я ходив на навчання сам.
Хьоро і Яґа завжди запізнювалися настільки, наскільки було потрібно, щоб прийти в останню хвилину. Однак приємно було час від часу прийти в академію рано. Можна було побачити різні нові обличчя і ніжитися на сонці, проходячи крізь ворота, абсолютно чудово…
– …Просто жахливо.
– Що ти тут робиш, Почі?
– Що ти тут робиш, Алексіє?
Коли я пройшов крізь ворота, то побачив Алексію.
– Ти маєш радіти, побачивши мене з самого ранку.
– О, так, я дуже радий.
– Ну, чого і слід очікувати.
– Що ж, побачимося пізніше.
Я швидко закрокував, але Алексія хутко наздогнала мене.
– Чекай, не тікай.
– Чому ти пішла за мною?
– Коли людина тікає, я хочу її наздогнати.
– Ти що, дикий звір?
– Хіба це не честь іти зі мною до академії?
– …
– Чому ти замовк?
– Просто думав, яка ти безтурботна.
Ми йшли і балакали, аж раптом помітили, що перед будівлею академії зібрався натовп.
Я чув бурмотіння студентів.
– В-він мертвий…!
– Хто міг зробити щось таке жахливе…?
– Хей, стій подалі! Поки не прибуде лицарський орден, нікому не слід підходити ближче…!
Ми з Алексією перезирнулися.
– Здається, вони знайшли тіло! – сказав я.
– Ходімо глянемо.
В академії відбувалося не так багато несподіваних подій, минула ціла вічність від останнього крутого сюрпризу. Не дивно, що моє серце шалено калатало від хвилювання. З сяючими очима я проштовхався крізь натовп. Цікаво, чий це труп?
Побивши місце подій, я відчував незмірне розчарування.
– А, це він.
Це був той самий тип, якого я вчора скинув з даху і залишив на місці. Я зовсім про нього забув.
– Як жорстоко… – пробурмотіла Алексія. – Що за людина насаджує когось на меч статуї? Це ніби публічна страта.
– Можливо, це був нещасний випадок.
– Очевидно, що ні. Коли когось убивають так, то для цього повинна бути причина.
– Е, мабуть…
Алексія з серйозним обличчям вивчала труп.
– Цікаво, хто він. Здається, він не пов’язаний з академією.
– Думаю, він був грабіжником.
– Він також не схожий на когось із лицарського ордену. Мабуть, це якийсь зловмисник…
– Упевнений, що він грабіжник.
– Можливо, він був членом Культу або…
– Маю сказати, що він справді схожий на грабіжника.
– Стулися. Він явно не схожий не грабіжника.
– Слухаюся.
Ну, що ж. Інші студенти виглядали так, ніби весело проводили час, тож, якщо подумати, все пройшло за планом.
– Як страшно… Думаєте його вбила та сама організація?
– Вони досі не знайшли зниклих студентів, так?
– А ще та недавня ситуація з магічними силами. Здається, це якось пов’язано.
О, лише гляньте на
них. Вони насолоджуються на всю.
Але насправді сталася лише бійка між кішкою і собакою, а злодій упав і вбився. Як того, хто став причиною, ця збуджена атмосфера тішила мене.
Що ж робити? Можливо,
мені слід сьогодні вночі одягнутися як Тінь, щоб ще більше оживити подію.
– Що це за моторошна посмішка? – запитала мене Алексія.
– Га? А, це нічого.
Її червоні очі підозріло дивилися на мене.
– Можна вас двох на хвилинку? – хтось підійшов до нас і заговорив.
Це був гарячий хлопець з темно-зеленим волоссям – Ісаак.
– О, які люди, сам Ісаак тут. Як ти посмів пропустити вчорашнє заняття?
– Е, ти… Сід, так? У мене вчора були справи. Щось сталося?
– У нас був тест.
– О, тест. І що ще?
– Ні, нічого.
– Тоді я не бачу в чому проблема. У будь-якому разі, сьогодні заняття скасовані.
– Он як.
– Це жахлива трагедія. Академія і лицарський орден незабаром почнуть розслідування, тому нам всім сказали триматися подалі від місця злочину. Той, хто це зробив, може бути десь поруч, тож будьте обережні. Також не покидайте гуртожитків.
– Ага, ага.
– Це про тебе, Почі. Будь обережним, – Алексія глянула на мене.
– Так, зрозумів…
Раптом щось клацнуло на моїй шиї.
Це нашийник?
– Оп, нарешті я тебе спіймала.
Обернувшись, я побачив Клер, яка широко усміхалася.
– П-привіт, сестро. Давно не бачилися.
– І справді давно, еге? Здається, востаннє ми бачилися перед зимовими канікулами.
– Т-точно.
Прокляття, я втратив пильність.
Я намагався уникати зустрічей з нею, бо з’явилося б надто багато клопотів.
– Е-е, Клер, цей нашийник… – почала Алексія.
– А що з ним? – зреагувала сестра.
– Він твій?
– Так, я залишила нашийник у кімнаті, але він чомусь був у ордені лицарів. Ти уявити не можеш, як важко його було повернути.
– О-он як. А для чого він?
– Що ти маєш на увазі? Хіба це не очевидно? – усміхнулася Клер, різко смикнувши за ланцюг прикріплений до нашийника.
– А, так, звісно… Гадаю, собакам потрібні нашийники, еге?
– Саме так. Бачиш, ти зрозуміла.
– Перепрошую, але я не собака, – втрутився я.
– Звісно, ти собака, Почі.
– Серйозно, Сіде, ти говориш дивні речі. Ходімо, Почі. Е, тобто, Сіде.
Клер смикнула за ланцюг і потягнула мене крізь натовп глядачів.
Коли вони з Алексією
почали ладнати?
***
– Як ти смієш порушувати обіцянку?
– А-ахаха.
Сестра затягла мене до своєї кімнати і тепер сиділа зверху.
– Ти ще мені і збрехав.
– Брехня? Яка саме?
– Яка саме?
Моя шия голосно скрипнула, коли вона натягнула ланцюг.
Ой лихо, здається, я
щойно викопав собі могилу.
Але я стільки разів брехав Клер, що навіть порахувати не міг. Крім того, я уявлення не мав, про яку обіцянку йшла мова.
– Б-боляче, сестро…
Насправді, ні.
– Ти ж не хочеш сказати, що брехав мені про інші речі, правда?
– Звісно, я не брехав, клянуся.
Звісно, брехав.
– Справді?
– Так, справді.
Вона нахилилася так близько, що наші носи майже торкнулися, і подивилася мені прямо в очі.
– …У тебе ясний погляд. Це ознака чистого серця. Гадаю, ти кажеш правду.
Тобі потрібно
перевірити зір, сестро.
– Щоразу, коли ти брешеш, я завжди про це дізнаюся. Навіщо ти взагалі це сказав?
– А, ясно. Та брехня. Про сама-знаєш-що.
– Саме так, та брехня, яку ти сказав мені про Ніну.
– Про Ніну?
Га?
Хіба я колись брехав їй про Ніну?
– Ти ж не забув, правда?
– Звичайно, ні. Ти говориш про те саме, що стосувалося Ніни. Слухай, це важко пояснити кількома словами, але були причини…
– Хаа… Ти, мабуть, просто вигадав це, щоб вразити мене, чи не так?
– Так, саме так.
– Я бачу тебе наскрізь.
– Мені шкода, що я це зробив.
– Добре, я пробачу тобі. Але тільки цього разу.
Розмова закінчилася.
Точніше мала б, але Клер продовжувала дивитися на мене.
– Сестро, ти дещо важка. Чи не могла б ти, будь ласка, злізти… Кхр!
М-моя шия…
– Вибач, Сіде, ти щось сказав?
– Я просто… сказав, яка ти легка, сестро, а ще, що в тебе чудова фігура і ти найгарніша у світі!
– Що ж, це правда.
– Так, так, це правда.
– Хе-хе-хе. Хоча ти стаєш старшим, але завжди залишаєшся просто Сідом. Сподіваюся, тобі ніколи не доведеться змінюватися. Я…
Раптом Клер стала серйозною.
– Сестро?
– Поки ти такий, який є, я готова протистояти будь-якому ворогу, неважливо наскільки він могутній.
– Е-е…
Чи була це ознака того, що її симптоми погіршувалися?
– Слухай уважно, Сіде. Академія опинилася у лапах могутньої злої організації.
– А, то це сценарій, над яким ми працюємо?
– Не питай, добре? Якщо я розповім тобі якісь подробиці, ти будеш у небезпеці. Не дивись на мене так. Я нічого не можу сказати.
– Так, зрозумів.
– Я збираюся розгадати таємниці академії. У мене є план. Він небезпечний, але… я відчуваю, що можу зробити це заради тебе.
– Угу, удачі.
– Будь обережним, Сіде. Ти мій брат, тому можеш стати мішенню. Але я зроблю все можливе, щоб перемогти лиходіїв.
– Так, розберися з ними.
– Вибач, що вивалила на тебе все це. І вибач, що не можу розказати тобі нічого важливого. Але я роблю це, щоб захистити тебе. Я знаю, що це егоїстично, але хочу, щоб ти зрозумів.
– Ага, я зрозумів.
– А ще… якщо я не повернуся… якщо помру…
На середині слізливої промови Клер раптом подивилася в порожній простір.
– Хей, Авроро, це трохи емоційний момент, то чи не могла б ти помовчати? Е, що? Я себе соромлю, і мені слід припинити? Як сама я себе соромлю…?
Я з байдужим обличчям поглянув на неї, наші погляди зустрілися.
– Сестро…
– А, ц-це, ну-у-у, нічого! Просто розмовляла сама з собою!
– Сестро, я розумію.
– Сіде, ти… розумієш? За цим стоїть вагома причина, розумієш?
– Так, звичайно.
У тебе синдром
восьмикласника.
– Дякую, Сіде. Я не заслуговую на такого хорошого брата, як ти. І якщо… якщо я помру…
Великі сльози покотилися з її очей.
– З тобою все буде добре. Ти точно не помреш.
– Сіде! Я точно, точно повернуся!!
– Еге, саме так.
Вона так міцно обійняла мене, що здалося мій хребет зламається.
Сподіваюся, сестра скоро переросте це.
Коментарі
Дописати коментар