СвТ. Том 5. Розділ 2-2
Розділ 2. Шокуючий ранок: справа про вбивство з проштрикуванням!! Частина 2
Розділ 2. Шокуючий
ранок: справа про вбивство з проштрикуванням!! Частина 2
***
Нарешті настала довгоочікувана ніч.
Я вислизнув із гуртожитку і, як завжди, стояв на даху академії.
Кампус перебував у стані підвищеного рівня тривоги, суворо стежили за кожним, хто входив чи виходив з гуртожитків. Студенти також здавалися неспокійними. Я навіть подумати не міг, що вчорашній злодій спричинить такий галас. Це відчуття було таким свіжим і захопливим.
У минулому світі я належав до людей, які хвилювалися щоразу, коли налітав тайфун. Був день, але темніло так, ніби наставала ніч, а до класу намагалися увірватися сильний вітер і дощ – краще й бути не могло. Завжди здавалося, що ось-ось станеться щось грандіозне. Але нічого так і не відбувалося.
Можливо, після пережитого у минулому житті, моя місія полягала в тому, щоб взяти відповідальність і влаштувати щось грандіозне. Студенти втомилися від буденного життя в академії. Вони відчайдушно прагнули чогось, що зруйнує монотонність.
– Що ж мені зробити…?
Зникло чотири студенти академії, потім собака і кіт влаштували бійку, далі злодій упав з даху і помер… Чи було щось таке, що могло пов’язати все це разом?
– Можна створити величезне магічне коло і прочитати якесь заклинання… чи це буде надто просто? Гм?
В якийсь момент, поки я думав над цим, територію навколо огорнув білий туман.
– О, це також відбувалося вчора… Це якась аномальна погода?
Далі все навколо стало білим, і я опинився у нескінченному білому просторі.
– Хмм? Що відбувається?
Це була якась фентезі-штука. Мене раптово перемістило в інше місце. Подібне вже траплялося раніше. Упевнений, що це сталося у Святилищі…
– Хто ти? – пролунав голос.
У білому просторі стояла дівчина.
Вона була трохи молодша за мене і носила чисто-білу сукню. А її очі мали чудовий відтінок фіолетового.
– Привіт, – зреагував я, – давно не бачилися.
Хоча вік цієї людини змінився, але я все одно упізнав її. Це була Віолетта.
– Хто ти? Новий дослідник? – запитала вона.
– Чекай, ти мене не пам’ятаєш?
– Я н-не знаю.
– О, точно. Ти щось говорила про свої спогади.
– Не підходь…
Юна Віотлетта здавалася настороженою.
– Хей, не треба так боятися. Я не зовсім хороший хлопець, але і не якийсь там підлий лиходій.
– Ч-чому ти тут…?
– Цікаве питання. Я раптом опинився тут. А ти?
– Я… я… Аааааакх… – вона схопилася за голову і застогнала.
– Ти як?
– Я… чому… А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
Тримаючись за голову, вона закричала. Здавалося, їй боляче.
– Тобі не потрібно примушувати себе пригадувати, якщо не хочеш. Я теж забудькуватий. І швидко забуваю непотрібні речі, щоб зосередитися на важливому, це дозволяє звільнити місце в мозку.
– Я, я… ні… досить, досить… Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і!
В той момент, коли вона закричала, вивільнилася величезна кількість магічної сили.
– Хей, обережно. Тобі справні не потрібно пригадувати, якщо не хочеш.
Я відбивав магічні спалахи Віолетти і наближався до неї.
– Не підхо-о-о-о-о-о-о-о-о-о-одь!
– Що з цією магією?
Я був досить здивований.
Доросла Віолетта була неймовірною, але це перевершувало її.
Проте відбити ці магічні атаки було просто. Я змінив вектор власної магічної сили, пішов вперед і схопив її.
– Ні, ні, ні, ні, ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і!
– Все гаразд, все гаразд.
Я обійняв Віолетту і вплив у неї магічну силу.
Це той самий метод, що і при лікуванні одержимості демоном. Що більша площа дотику, то ефективніше воно працює.
– Відпусти… від… пусти…
– Просто забудь усе, чого не хочеш пам’ятати.
Я продовжував вливати в неї магію, і шаленство поволі стихало. Вона розслабилася, а напруга в тілі зникла.
– Але… якщо я не можу забути? – тихо запитала Віолетта.
– Не знаю. Проте якщо постаратися не пригадувати, то ти, ймовірно, забудеш ці спогади.
– …Але я не можу.
– Ну, це прикро. Ти вже заспокоїлася?
– У… угу.
Я відпустив Віолетту, і вона зніяковіло опустила голову.
– Добренько. Отже, як звідси вибратися?
– …Ти йдеш? – запитала вона.
Коли я пішов, Віолетта побрела за мною.
– В якийсь момент, так. Зараз я намагаюся знайти спосіб вибратися.
Нескінченний білий простір тягнувся і тягнувся. Жодних очевидних виходів не було видно.
– Зрештою всі йдуть, – пробурмотіла вона.
– Та ну, упевнений, що це не так.
– Вони всі мертві.
– А, ну, таке буває.
– Ти теж помреш?
– Ні.
Я планував прожити ще цілих 600 років. І шукав спосіб збільшити це число.
– Брехун.
– Можливо.
– Не йди.
– …Якщо я знайду вихід, ти ж можеш піти зі мною, правда? Було б легше підірвати це місце, але я впевнений, що щось придумаю.
Останнього разу, коли я це зробив, доросла Віолетта зникла.
– Я не можу піти звідси.
– Це сумно.
– Не йди.
– …Ми ще зустрінемося.
– Брехун.
– Я не брешу.
– Тоді… дай мені це, – Віолетта вказала на мою кишеню.
Я дістав звідти червоний коштовний камінь.
– Ну, не знаю. Це моє.
– Він такий теплий. З ним я почуваюся спокійнішою.
– Ти ж знаєш, що це просто коштовність, правда?
– Це не так. Він є чимось набагато ціннішим.
– Справді?
– Так.
Раптом я почув звук зачинення дверей.
Віолетта здригнулася всім тілом.
Дивно, у цьому білому просторі ніде не було дверей. Але я точно щойно чув цей звук.
– Га?! Куди вона поділася?!
Я також чув голос.
– Ти десь ховаєшся?! Номер…!
– М-мені треба йти.
– А, чекай.
Білий простір почав тріскатися.
– Закінчуй з цим! Не змушуй мене знову робити тобі боляче…
– Чекай, я хочу тобі дати…
Я схопив її за руку – і білий простір розлетівся на шматки.
– …це.
Червоний коштовний камінь, який я намагався їй дати, упав.
Я знову опинився на даху.
Білий туман, білий простір і дівчина в білій сукні – все зникло.
Упавши, червоний камінь видав тихий звук, я підняв його і поклав до кишені.
– Цікаво, чи поруч Віолетта?
Я випустив хвилю магічних частинок, намагаючись знайти її. Однак не зміг. Замість цього я знайшов…
– Це Клер і Алексія?
Цікаво, що вони там
роблять?
***
– Відчинено. Сюди.
Під місячним світлом до бібліотеки через вікно проникло дві тіні.
Це були Алексія і Клер.
Алексія прослизнула першою, вона незграбно озиралася навколо.
Аж раптом…
– Хей, ти зважаєш.
– Ой!
Клер упала на неї зверху.
– Що ти робиш? План же полягав у тому, щоб я спочатку переконала у безпечності ситуації! – сердито прошепотіла Алексія з-під Клер.
– Що довше ми тягнемо, то вищий ризик нашого розкриття. Швидкість – ось ключ до успіху.
– Ух, забудь. Просто злізь вже.
Алексія відштовхнула Клер і встала.
– Ну ж бо, Алексіє, ходімо. Нам потрібно, щоб, попри все, це спрацювало.
– О, хтось вмотивований.
– У мене є причина, чому я не можу програти. Мені є куди повертатися…
З рішучим поглядом в очах Клер міцно стиснула кулак.
Коментарі
Дописати коментар