ЗСМК. Том 5. 1-4
1.4 Колишня дівчина приховує збентеження | Та що ж зі мною не та-а-а-а-ак?!!
1.4 Колишня дівчина приховує збентеження | Та що ж зі мною не та-а-а-а-ак?!!
Він не тільки брехав, але ще і намагався використати ту саму відмовку, що я сказала раніше?!
– Хто повірить у таку невдалу відмовку?! Невже не можеш вигадати чогось кращого?
– Хмм. То «втрата рівноваги» більше не є хорошим виправданням?
– Ух…!
Мої слова повернулися ж проти мене. Але… коли я сказала це, то збрехала…
– Я не вигадую. Я справді втратив рівновагу. Хіґашіра спіткнулася об книгу на підлозі, і я спробував її втримати, але був не достатньо сильним для цього. Крім того, навіщо мені штовхати її на підлогу, коли під боком стоїть ідеальне ліжко?
– У-уух…!
В його словах була логіка. Все правильно. Ліжко стояло поряд, то навіщо йому штовхати Хіґашіру-сан ні підлогу? Тоді… можливо, я справді поспішила з висновками…
– Тобі так подобаються детективні романи, але твої навички спостереження просто жахливі.
– Ух…!
– Ти навіть Ватсоном бути не можеш. Б’юся об заклад, ти б припускала, що за кожним злочином стоїть якийсь складний трюк.
– Уух…!
– Якби ти була персонажем книги, то з твоєю появою всі негайно б зрозуміли, що злочин скоєний якимось трюком. Це ніби та сама репліка на обкладинці «Останній рядок змінить світ» у рекламі твору «Вбивство у десятикутному будинку» Аяцуджі Юкіто. Клікбейт, щоб розпалити інтерес. Така дурість.
Клікбейт? Як грубо! Крім того, я б хотіла
почитати про такого персонажа!
– У… у чому твоя проблема? Намагаєшся сказати, що нічого не відчув?!
– Га?
– Навіть якщо це правда, що ти втратив рівновагу, вона ж така мила! І в неї великі груди! Крім того… це дівчина, яка відкрито в тебе закохана! Невже ти справді нічого не відчув?!
Я не мала права говорити щось про це. Навіть якщо Мізуто справді щось відчув у той момент. Але попри те, що я думала, мій рот продовжував рухатися самостійно.
– Закладаюся, ти подумав «Як пощастило!», «А якщо…?!» або щось подібне!! Не говори мені, що ти ні на секунду не думав про те, щоб торкнутися до неї у тій метушні?! Ти можеш прямо і відверто про це сказати…
– Я взагалі про це не думав, – спокійним голосом сказав Мізуто. – Абсолютно. Я більше хвилювалася про те, чи не вдарилася Хіґашіра головою.
– Не намагайся вдавати з себе крутого…
– Я говорю правду.
– Тоді доведи це. – Я знала, що прошу неможливого. Знала, що перетворилася на найпроблемнішу жінку на світі. – Доведи, що нічого не відчув, коли штовхнув дівчину й опинився зверху. Лише тоді я тобі повірю…
– Гаразд. – Мізуто встав і підійшов до мене. Га? – То я маю просто це довести, так?
– Чек…
Однак у мене не було часу на опір. Наступної миті він схопив мене за руку і штовхнув на м’яке ліжко.
– …
– …
Голова Мізуто затулила яскраве LED світло, що лилося на нас. Його руки притисли мої до простирадла, а коліна затиснули мої ноги. Я відчувала тепле дихання на обличчі. Слова, що застряли в горлі, від цього ніби розтанули.
– Ти… нічого не відчуваєш? – запитала я.
– …Нічого.
– Справді?
– Справді.
– Ти брешеш…
– Не брешу.
Ні, ти брешеш. Я знаю, що ти брешеш. Це абсолютно і точно брехня! Моя голова, здавалося, от-от вибухне. Спогади про ніч, яка сталася зовсім недавно, повернулася. Кожна клітинка тіла прагнула більше емоцій і почуттів того моменту.
– …Твої руки втомилися? – запитала я, дивлячись прямо в очі Мізуто. – Ти ж не втратиш рівновагу, так?
Якщо Мізуто справді нічого не відчував, то ситуація з Хіґашірою була лише випадковістю. Діянням долі, це було поза межами його контролю. Тоді йому не потрібно просити вибачення чи поводитися якось інакше…
– Хей…
Я не відповіла на тихий шепіт Мізуто. Натомість я доклала зусиль, щоб примусити його зігнути лікоть. Цього було б достатньо, щоб він втратив рівновагу. Зараз у нього все гаразд з рівновагою, але все ж я…
– Мізуто-куне? Юме-сан? Я чула крик. Ви двоє…
Клац. Хіґашіра-сан відчинила двері, навіть не постукавши.
– …
– …
– …
Запала тиша, ми всі троє завмерли. Атмосфера здавалася крижаною. Минуло секунд десять чи біля того – Хіґашіра-сан відступила і почала зачиняти двері.
– Р-розважайтеся…
– Я втратив рівновагу!
– Він втратив рівновагу!
Відчайдушно закричали ми в один голом, перш ніж вона встигла зачинити двері.
– Хух, це заскочило мене зненацька.
Я відправила Мізуто на деякий час до його спальні (бо не могла б залишатися спокійною, якби він був тут) і відчайдушно намагалася розвіяти непорозуміння Хіґашіри-сан.
Хоча… чи можна було це назвати непорозумінням? Що ж, мабуть, краще залишити все, як є. На диво, Хіґашіра-сан легко повірила моїм словам.
– Щойно я відчинила двері, все стало зрозумілим. Я усвідомила, чому мені відмовили.
– О-он як… Зрозуміло… – Я відвела погляд.
– Водночас з цим я подумала, що, попри власні почуття до нього, ти все одно допомогла мені з освідченням. І така, невже це правда?
– Т-точно. Це ж неможливо, еге? – Я все ще не могла зустрітися з нею очима.
– Але навіть так, я подумала, що раз це Юме-сан, то все гаразд.
– Га?
– Але це всього лише непорозуміння! Я була надто шокована.
Ні, чекай. Це ще не кінець. Ти сказала щось,
чого я не можу прийняти.
– Щ-що ти маєш на увазі, кажучи, що все гаразд? Хіба тобі не подобається Мізуто?
– Га? Я вже говорила тобі раніше, що не буду проти, якщо Мізуто знайде собі дівчину.
– Так, я пам’ятаю, але…
– Проте все залежить від того, яка людина це буде, чи не так? Якби це була якась стерва або розпусниця, я б навряд чи її схвалила.
– Правда…
– У цьому плані я б чудово поставилася до тебе, Юме-сан. Зустрічатися зі зведеним братом або сестрою це, безсумнівно, створить чимало труднощів, але, чесно кажучи, мене це не хвилює, – Хіґашіра-сан захихотіла. Її безтурботна безвідповідальність приголомшувала.
– Але навіть якби це було так… невже тебе не турбувало б, що я допомогла тобі з освідченням?
– Це залежить від ситуації. Наприклад, можливо, ти, Юме-сан, не хотіла зустрічатися з ним через те, що ви зведені брат і сестра, і тому ти намагалася примусити його знайти дівчинку, з якою він міг відкрито зустрічатися.
Чому вона така прониклива?! Чи не хоче вона поділитися зі мною хоч крихтою?!
– Але, ну, це ж було всього лише непорозуміння, правильно?
– Т-так. Саме так. Ми з Мізуто не зустрічаємося. Точно, ні.
– Розумію. Ну, це логічно. Романтичні стосунки між зведеними братом і сестрою не дуже поширені.
Це правда, не поширені… Але я була здивована. Хіґашіра-сан… не заперечувала б, якби ми зустрічалися. Вона б проявила підтримку.
– Хіґашіро-сан…
– Га? Юме-сан?
Я обійняла її.
– Я… дуже хочу, щоб ти знайшла щастя.
– Я вже досить щаслива, – захихотіла вона. – Якби моє життя було романом, то я б уже досягнула щасливого кінця.
Ясно. Я маю бути більш схожою на тебе. Як
мені це зробити? Я маю просто сказати Мізуто про власні почуття, зробити так,
щоб він прийняв їх, і ми знову станемо парочкою? Чи буде цього достатньо? Чи
зможу я так перевершити своє минуле «я»?
◆ Ірідо Мізуто ◆
Після розмови з Юме Хіґашіра повернулася до моєї кімнати. Вона задоволено пирхнула.
– Я закінчила фліртувати з Юме-сан!
– …Он як. Це добре.
– Так!
Здавалося, вона завжди насолоджувалася життям. Я подумав з усією щирістю, як би було чудово, якби я міг жити без зайвого багажу так само, як Хіґашіра. Однак потім я згадав про Юме і те, що відбувалося в її кімнаті. Чого вона хотіла? Щоб я втратив рівновагу? Чи потрібно порушувати баланс, яким ми так ретельно встановлювали?
…Можливо, в цьому не було нічого поганого. Можливо, з юридичної точки зору з цим не виникало жодних проблем. Можливо, Хіґашіра сприймала це нормально. А раз так, то не було про що хвилюватися. Ніщо не стримувало мене, крім власних почуттів.
Я торкнувся до м’якого волосся Хіґашіри біля вуха, намагаючись не розтріпати його. Вона примружила очі і повернулася до мене обличчям:
– Що сталося?
– Терапія.
– О, тоді звісно.
Пропускаючи волосся між пальцями і відчуваючи тепло її шкіри, я раптом звернувся до найкращої подруги:
– Хіґашіро.
– Так?
– Можливо, колись я звернуся до тебе за справді важливою порадою.
Вона швидко кліпнула на мене:
– О, яка честь! Я викладуся на повну.
Її відповідь була такою ж безтурботною, як і завжди.
– О… вже так пізно? Мені вже треба йти додому…
– Хм. Тоді я трохи проведу тебе.
– О? Справді?
– Так. Непогано робити так час від часу. Ми все-таки давно не бачилися.
– Т-тоді гаразд! Хе-хе… – захихотіла Хіґашіра.
Вона була дуже щаслива, але поводилася стримано. Ми з Хіґашірою спустилися сходами. Коли ми от-от мали пройти повз вітальню, у мене виникло відчуття, що я про щось забув. Аж раптом двері широко відчинилися…
– О, Хіґашіро-сан, уже йдеш додому?
Юні-сан підбігла до нас з великою усмішкою на обличчі.
Тато, який залишався у вітальні, глянув у наш бік.
Юні-сан підходила ближче до Хіґашіри:
– Ти добре відпочила? Зможеш дійти додому? Якщо надто важко, можеш повечеряти з нами. Можеш навіть залишитися на ніч, якщо хочеш…
– В-все гаразд! Я піду додому…!
– Он як. Якщо ти так кажеш.
Хмм? Чого це раптом таке хвилювання?
Коли я задумався над цим, Юні-сан глянула на мене, нахилилася ближче і прошепотіла на вухо.
– Хей, Мізуто-куне. Відтепер говори заздалегідь, коли прийде Хіґашіра-сан, добре?
– Га?
– Ми подбаємо про те, щоб залишити будинок лише для вас двох. І навіть заберемо з собою Юме. Зрозумів?
Навіщо їм все це робити… О. Я вкрився холодним потом. Я зовсім забув, що не тільки Юме бачила нас на підлозі.
Юні-сан стиснула руку Хіґашіри і зі щирою усмішкою сказала:
– Вітаю! Будь ласка, і далі піклуйся про Мізуто-куна!
– Т-так. Дякую… вам?
Я зітнувся з великою проблемою. Окремою від моїх власних почуттів.
Сьогодні для мого тата і Юні-сан статус Хіґашіри змінився з моєї «колишньої» на «теперішню» дівчину. І пізніше я дізнався, що ця інформація за кілька годин поширилася, як лісова пожежа, між усією родиною, все завдяки повідомленню, яке Юме отримала від Мадоки-сан.
Коментарі
Дописати коментар