Роман РБ. Том 10. Розділ 3-1
Розділ 3. Що потрібно підготувати перед шлюбом. Частина 2-1
Розділ 3. Що потрібно підготувати перед шлюбом. Частина 2-1
Вночі ми по черзі стояли на варті. Помітивши щось дивне, людина, яка не спала, мала розбудити тих двох, що відпочивали. Я спеціально сказав своїм супутникам, що якщо вони почують скрип, то мають негайно підняти інших, а не перевіряти джерело звуку.
Ми спали у місці, де було жорстоко вбито попереднього мешканця. Кімната в кінці другого поверху. Розташування також могло бути пов’язаним з появою злого духа.
Насправді я не думав, що це були бандити або хтось подібний. З людьми впоратися простіше. Їх можна було схопити і здати за грошову винагороду, яку можна було б використати для фінансування весілля. З монстрами все було ще простішим. Знайти і знищити. Дуже просто.
***
– Рудеусе! Прокидайся, я чую звук!
Дивна річ сталася під час чергування Кліфа.
Я негайно схопився і перевірив час. Ми спали приблизно по дві годити, щоб не засинати надто глибоко. Оскільки точний час нам не був відомий, ми використовували пісочний годинник. На цей момент його перевернули вже вдруге, тож було близько третьої години ночі. Ідеальний час для появи злого духа.
– Розбудіть Занобу.
Я віддав короткий наказ Кліфу, підійшов до дверей і напружив слух.
Дрр… Дррр…
Шкр… шкр…
Кра… Краа…
От біда. Я справді чув це. Досить чітко. Звучало як скрип стільця. Чути це в реальності було справді досить моторошно. Стиснувши щелепи, я активував Око Передбачення.
– Ахаа… – Заноба потер очі, голосно позіхнувши.
Переконавшись, що він не спить, я поклав долоню на дверну ручку. Потім, повільно, намагаючись не шуміти, відчинив двері.
Я глянув у коридор. Нікого. Про всяк випадок я також подивився в інший бік. Нікого. Потім вгору, далі вниз. Нікого.
Я напружив слух, але нічого не почув. Звук уже стих.
Заноба встав і підійшов до мене ззаду.
– Що там?
– Я поблизу нікого не бачу.
Нам слід обшукати особняк чи почекати у кімнаті, поки не станеться щось дивне? Попередній власник проігнорував шум, думаючи, що йому здалося, а потім загинув. Що означало, нам не слід брати його за приклад…
Хоча ні, навіть попередній власник, почувши такий чіткий звук, пішов би подивитися. Що ж, тоді і ми так зробимо?
– Ходімо знайдемо джерело, – вирішив я.
– Зрозумів. Формація така ж, як і раніше? – спитав Заноба.
– Так. Будьте обережні.
– Поки ви, майстре, прикриваєте мою спину, мені нічого боятися.
Заноба підняв свою палицю. Кліф, який виглядав знервованим, пішов за ним.
– Кліфе, ви пам’ятаєте, що потрібно робити?
– М-магія Божественного удару.
– Саме так. Розраховую на вас.
Заноба буде нашим щитом, Кліф використовуватиме магію Божественного
удару, а якщо це не спрацює, я використаю кам’яну кулю. Ми готові.
– Занобо, вирушаємо.
Нічна розвідка почалася.
Оскільки ми вже роздивилися все вдень, я точно знав, де і що розташовано в будинку. Пошук проходив гладко.
Спочатку ми перевірили кожну кімнату на другому поверсі. Нічого дивного не знайшлося. Після цього ми обережно спустилися на перший поверх. Обійшли там кожну кімнату, перевіряючи печі, камін та інші потенційні схованки. Знову нічого. Усі кімнати були порожніми.
– Майстре, залишився лише підвал.
– Так.
Ми рушили до підвалу. Двері за сходами, за якими були ще одні сходи, які вели вниз. Навколо темно. Коли шукали вдень, там нічого не було, але чомусь здавалося, що від підвалу віяло чимось зловісним.
Я також почав нервувати. Моє серце голосно калатало. Я зробив глибокий вдих і стежив за тим, щоб ніхто не напав на нас зі спини, поки ми спускалися сходами. Здавалося, наш шлях лежав прямо в пекло.
Нарешті ми дісталися підвалу.
– Що там? – спитав я.
– Тут нічого нема, – відповів Заноба.
Я освітив приміщення лампою, уважно оглядаючи кожен куток, але там все одно нічого не було. Звісно, попередній власник перевіряв підвал. Все-таки це найпідозріліше місце в особняку. Проте з першого погляду було зрозуміло, що там нічого немає.
– Тоді повернемося до спальні і підготуємося до атаки.
Ми чули звук. А раз так, то ворог наближався. Або чекав, поки ми заснемо, щоб почати діяти… Тоді нам слід вдати, що ми заснули.
Ми обережно вийшли з підвалу і піднялися на другий поверх. Пройшли коридором і повернулися до кімнати, де стояли на варті.
– Занобо, вони можуть ховатися у спальні, де ми спали, тому будь обережним, коли відчинятимеш двері.
– Зрозумів.
Він міцніше стиснув палицю, повільно потягнувся до дверної ручки і відчинив двері.
– ……
Нічого не сталося.
– Здається, все чисто.
Там нікого не було. Нападу не сталося.
– Фух…
Ми мали шанс перевести подих. Можливо, нам слід було подумати про те, що істота нападала лише тоді, коли люди сплять? Або коли відвідували туалет. Якщо подумати, ми не перевіряли сад. Завтра нам слід ретельного його оглянути.
Раптом я озирнувся.
Ось воно.
В кінці коридору. Воно причаїлося близько до підлоги, ніби повзало. Верхня частина тіла виглядала зі сходів. Схиливши голову, воно дивилося в наш бік. Чи була це людина? Воно мало очі. Ніс. Рот. Але не мало волосся. І вух.
Воно не здавалося живим.
– ……
З темряви був вимальовувався блідо-білий, моторошний силует, який спостерігав за нами. Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.
– О… – тільки я пробував щось сказати, як воно поворухнулося.
Воно піднялося і стрибнуло на другий поверх. Воно було розміром з людину… але це була не людина. Воно мало чотири руки. І чотири ноги. У темряві воно розмахувало чимось схожим на кілок, перебираючи чотирма кінцівками і наближаючись до мене безшумно і з неймовірною швидкістю…
– Увааах?!
Мої ноги підкосилися. Упавши на сідниці, я швидко вистрілив Кам’яну Кулю. Всередині піднявся страх, що я можу зруйнувати будинок. Завагавшись, я зрештою послабив силу заклинання. Кам’яна Куля розбилася об плече істоти, але та від цього лише захиталася. Воно не зупинилося. Піднявши кілок, істота налетіла на мене. Я використав магічне око, щоб ухилитися…
– Майстре!
Заноба кинувся між нами. Істота сильно замахнулася кілком. Той влучив прямо у серце.
– Занобо!
Кілок не пронизав його тіло. Шкіра Заноби, шкіра Божественного Дитя виявилася непроникною для атаки істоти. Т-так, це ж мій учень! Для нього подібне дрібниці!
Заноба схопив істоту за голову обома руками. Воно махало у повітрі вісьмома кінцівками, осипаючи його ударами.
– Я звертаюся до Бога, що благословляє землю, яка годує нас! Нехай Кара Божа спіткає тих нерозумних, що кидають виклик природному перебігу речей! Вигнання! – Кліф наполовину висунувся з кімнати, щоб прочитати заклинання.
Біле світло вирвалося з його посоха й ударило істоту. Але та не зупинилася. Тоді це був не дух?
У такому разі, настала моя черга використати магію. Всього лише потрібно використати Кам’яну Кулю на голові істоти. Але з такої позиції я міг нашкодити третьому з нашої групи.
– Занобо, вбік! Я використаю Кам’яну Кулю!
– Майстре, зачекайте!
Заноба не поворухнувся. Хоча кілок роздирав його одяг на шматки, він не відступав. Чому?
– Досить, вбік! Я розберуся з цим!
– Зачекайте, майстре! Будь ласка!
Заноба обійняв істоту, ніби намагаючись захистити її від мене. Воно продовжувало смикатися, перетворюючи його одяг на лахміття. Оголена спина виглядала такою тендітною, що неможливо було повірити в те, що він володів надлюдською силою.
Минуло кілька секунд. Потім хвилин. Минув деякий час. Спочатку істота запекло боролася, але потім її рухи ставали все повільнішими і повільнішими… поки зрештою не зупинилися.
– Хуу… – Щойно Заноба підтвердив, що противник не рухається, він стягнув порваний одяг і зв’язав істоті кінцівки. – Майстре, повернімося до кімнати.
– Гаразд…
Я пішов за ним.
***
Кліф від страху тремтів у кімнаті.
– Я н-не втік! Просто подумав, що буду заважати в тому вузькому коридорі.
– …Розумію. Гарне рішення.
– Е-еге ж?
Хоча його виправдання звучало зовсім непереконливо. Проте, ну, я також злякався, тому не збирався нічого казати.
– Майстре…
– Дякую, що врятував мене, Занобо. Але це все одно було небезпечно. На відміну від певного Короля Демонів, ти не безсмертний…
– Це неймовірне, майстре. Ну ж бо, подивіться на це.
Заноба був надзвичайно схвильований. Він повністю проігнорував мої слова, коли опускав на підлогу зв’язаного нападника. Пролунав дивовижно легкий дзвін і гуркіт. Заноба схопив лампу і посвітив.
– Ц-це… лялька?
На підлозі лежав пофарбований у біле дерев’яний манекен. Він мав чотири руки і чотири ноги. Попри дивний вигляд, це була лялька.
Я дивувався, чому не чув кроків, але тепер побачив, що навколо ніг манекена була обмотана смолисто-чорна тканина. Те, що я вважав кілком, насправді виявилося зламаною рукою. Дві з чотирьох рук ляльки були зламані. На обличчі були жалюгідні імітації носа і рота, а замість очей – скляні кульки. Вони були холодними і бездушними. Саме в ці очі я дивився раніше.
Чесно кажучи, це було так моторошно, що я не хотів більше дивитися. І… воно могло знову почати рухатися. Коли я поглянув на Кліфа, то зрозумів, що у нього були такі самі думки. Він тримав посох напоготові і пильно дивився на ляльку.
– Майстре, це неймовірне відкриття! – Заноба був іншим. Він не міг приховати свого захоплення. Ляльки – особливо незвичайні – це саме те, що його цікавило.
– Занобо, мені байдуже, як сильно ти любиш ляльок… – почав я.
– Майстре! Ця лялька рухалася! Це рухома лялька!
Коли він сказав це, до мене дійшло. Точно. Ця лялька напала на нас.
– Рухома лялька…
Лялька, що рухалася. Само по собі. Отже… автоматична. Як робот. Як… робот-покоївка. О-о-о! Щойно ці слова спали мені на думку, страх у мить розвіявся.
– Твоя правда, – сказав я. – Це неймовірно.
– Майстре, ви нарешті зрозуміли?
В його голосі ніби лунали нотки «Ви просто не могли цього не помітити». Це той тон, що впливав на людську гордість.
– Так. Я радий, що ми її не знищили. Занобо, твоє судження було бездоганним.
– Хе-хе. Я з першого погляду зрозумів, що це.
– Чого і слід очікувати від тебе. Твоє око на ляльок вже перевершило моє, – сказав я, похваливши свого гордо усміхненого учня.
Але… це була рухома лялька. Якщо подумати, то в цьому світі існували й інші неживі предмети, що рухаються, наприклад, рухома броня. Цю ляльку вирізали з дерева, але, можливо, мені вдасться змусити кам’яну фігурку рухатися самостійно. І тоді, якби я зміг створити речовину подібну до силікону, щоб зробити ляльку з людською шкірою…
Можливості були б безмежні.
– Занобо, що робити? Моє серце так калатає!
– Моє теж. Мені здається, я ось-ось заплачу!
Для початку заберемо ляльку додому. Потім дослідимо механізм, який дозволяє їй рухатися.
– Агов, припиніть нарешті! – Кліф раптом розлютився. Я поглянув на нього – він дивився на нас, продовжуючи міцно стискати посох у руках. – Зараз не час говорити про такі речі!
– Що ти маєш на увазі під «такі речі»?!
Заноба схопив Кліфа за обличчя однією рукою і підняв у повітря.
– Акхааа!! – Кліф, висячи в повітрі, схопив Занобу за руку, але той навіть не здригнувся.
Давно я не бачив його таким.
– Лялька рухалася! Невже ти не розумієш, як це чудово?!
– Ой-ой-ой! Але ж є такий монстр, як рухома броня!
Монстр. Почувши це слово, я згадав про нашу мету. Ми прийшли сюди не для того, щоб схопити і розгадати таємницю рухомої ляльки, а щоб я отримав цей будинок. Не те щоб я не міг убити двох зайців одним пострілом.
– Занобо, відпусти його, будь ласка.
– Урх, але, майстре…
– Кліф має рацію.
Щойно Заноба відпустив його, як Кліф негайно промовив формулу магії зцілення. Ото вже малюк.
– Ця лялька, мабуть, той «злий дух» якого ми шукали.
– Хм.
– І це не означає, що вона єдина. Пошукаємо і спіймаємо інших. Можливо, нам вдасться знайти якусь інформацію про те, як їх зробили чи щось таке.
– О, справді, розумію! – Заноба кивнув, переконаний.
– Цієї ночі ми не будемо спати. Нам потрібно обшукати будинок і з’ясувати, де ховалася ця лялька.
І так почався третій обшук будинку.
~ ~ ~
Коментарі
Дописати коментар