ЗСМК. Том 5. 2-2
2.2 Колишня дівчина доглядає | «…Якщо передати застуду іншому, то видужаєш – цікаво, чи це правда?»
2.2 Колишня дівчина доглядає | «…Якщо передати застуду іншому, то видужаєш – цікаво, чи це
правда?»
◆ Ірідо Мізуто ◆
Я одразу зрозумів, що це сон.
– Хочеш води? Допомогти з цим?
Ірідо Юме піклувалася про мене, як мати про свою дитину. Не було ні грубості, ні сарказму, лише ніжність і безкорисна любов. Це була абсолютно моторошна галюцинація, яка не могла існувати в реальності.
– Чи можу я поміряти температуру? Підніми руку.
Чому
зараз вона поводилася так? Яким би ніжним не було її ставлення, як би ми не
зблизилися, зрештою все зруйнує якась дрібниця, правда?
Люди
не могли змінити свою суть. Ми з нею не так вже сильно змінилися з часів наших
стосунків. Я впевнений, що настане момент, коли ми знову не зможемо прийняти
якусь рису одне одного. І тоді питання буде лише в тому: хто зламається першим? Гадаю,
це станеться з нами одночасно.
Ми не можемо змінити наш хід мислення, як Хіґашіра. Попри бурю емоцій, що вирувала всередині, ми продовжували вперто рухатися вперед. І на той час, коли прийшло це усвідомлення, стосунки вже погіршилися. Було надто пізно щось виправляти. Ми знали, чим це закінчиться, тож навіщо знову йти цим шляхом? Чому б просто не залишатися зведеними братом і сестрою?
Ми нарешті дійшли до точки, коли змогли відпустити минуле. Нарешті настав момент відпуститися почуття, що тягнули вниз. То навіщо робити щось таке непотрібне?
Щоразу, коли здавалося, що все йшло добре, все було інакше. Коли ми думали, що були щасливі, це було не так. Ніхто не міг гарантувати, що завтрашній день буде таким же чудовим, як сьогоднішній. Наші стосунки завжди були хаотичними. І зрештою все лопнуло, як мильна бульбашка. Мені це набридло.
Кохання – це лише тимчасова помилка в судженнях. Жахливий сон, який бачать підлітки. Я не хотів переживати це знову.
– М…
Я повільно розплющив очі. Єдиний звук, який можна почути, це цокання годинника. Поряд нікого не було, але на тумбочці стояв спортивний напій.
Я повільно сів і витягнув руки. Біль у суглобах більше не був таким сильним, як раніше. Нудота і запаморочення майже зникли, якщо порівнювати з тим, що було до того, як я поспав. Я трохи спітнів, здавалося, метаболізм повернувся до нормального стану. Горло все ще боліло, але… загалом виглядало так, що застуда на межі зникнення.
Я допив спортивний напій, щоб промочити горло, і встав з ліжка.
У мене не було якоїсь конкретної мети, я просто втомився спати. Вийшовши з кімнати, я спустився сходами і почув, що на кухні за вітальнею хтось був. Я тихо відчинив двері.
– Ум, столова ложка солі… скільки це – столова ложка?!
На кухні стояв сам шеф-кухар Пекельної Кухні. Юме у фартуху поверх звичайного одягу стояла біля плити, її волосся було зібране у високий хвіст, щоб не заважати. Хоча вона виглядала, ніби знала, що робити на кухні, але дії говорили про інше. Вона серйозно міркувала над тим, чи мірна ложка солі з горбиком, була правильною кількістю. У тебе що, кулінарі навички учня початкової школи?
– Одна столова ложка… цього має бути достатньо, так? Тоді гаразд.
– Подумай ще раз.
– Га?
Я спіймав її за руку саме тоді, коли вона збиралася висипати сіль у каструлю. Юме здивовано кліпнула на мене.
– Тобі… вже краще? – запитала вона.
– Столова ложка, це без горбика і не інакше. Ти взагалі була на уроках домознавства?
– Е… О, справді?
Я відпустив Юме, підійшов до раковини і помив руки. Після чого пальцем зняв горбик солі з мірної ложки, а решту висипав у каструлю з киплячим рисом. Побачивши, що поруч з плитою, були приготовлені яйця, я здогадався, що вона намагалася приготувати рисову кашу.
– Не роби того, до чого не звикла, поки я сплю. Інакше могла виникнути пожежа.
– Я… я не така вже і погана! Я допомагала готувати раніше! Принаймні я можу приготувати рис!
– О, точно. Я навчив тебе. Добре, що я це зробив, інакше б ти ніколи про це не дізналася.
– У-ух…! – Юме відвела від мене погляд, і невдоволено підтиснула губи. – Хіба не слід похвалити мене за старання? Зрештою я готую для тебе…
Я поглянув на її обличчя.
– Он воно що. То турбувати хвору людину – це твій план догляду?
– Ухмм…! – Юме видала дитячий звук і пильно подивилася на мене.
Її вираз обличчя ніби говорив, як шкода, що цей хлопець одужав настільки, що може кидати образи. Але це мене влаштовувало. Так і мало бути.
Я пішов до холодильника і відрив відділ для овочів.
– Лише рису і яєць недостатньо. Де інші поживні речовини? Потрібно додати хоч трохи зеленої цибулі, – сказав я, діставши зелену цибулю і поклавши на обробну дошку.
– А…! Я подбаю про це! Тобі потрібно більше відпочивати!
– Мені вже набагато краще. Але якби ти примусила мене їсти пересолену кашу, то мій стан погіршився б.
– Але ти ще не зовсім видужав, тобі слід…
– Чому б тобі не розбити яйця? Ти ж зможеш зробити принаймні це, правда?
– …Звичайно, можу! Якщо ти можеш так бризкати отрутою, то точно майже одужав! Всього лише розбити яйця, так?! Це просто! Я тренувалася, тож все буде гаразд!
Юме поставила миску в раковину і легенько постукала яйцем об край. В результаті вийшла маленька тріщина. Нахиливши голову, вона спробувала ще раз, а потім ще раз і ще раз… Зрештою Юме використала занадто багато сил і воно розбилося в її руці. Їй довелося поспішно витягувати шматочки шкарлупи з білка і жовтка.
Я спостерігав за нею і продовжував різати зелену цибулю. Так, якби я дозволив такій незграбній людині взяти ножа, то ситуацію була б набагато гіршою.
Збивши яйця, я круговими рухами влив їх у рис, а зверху посипав нарізаною зеленою цибулею – і каша була готова. Коли я спробував підняти каструльку, Юме сказала, що я можу її впустити, і силою забрала. Існувала ймовірність, що я був не таким сильним, як думав, тож, враховуючи небезпеку, я дозволив їй це зробити.
Я поставив на обідній стіл підставку для каструльки, Юме опустила на неї гарячу кашу. Після чого вона взяла дві миски і сіла навпроти мене.
– Ти теж будеш їсти? – спитав я.
– Мені цікаво, що вийшло.
Хоча на вулиці ще світло, але була вже сьома вечора – час вечері. Навіть для повністю здорової людини каші, щоб насититися, було недостатньо, але вона була так зайнята мною, що навіть забула приготувати собі їжу.
Не звертаючи ні на що уваги, Юме налила кашу в миски, а потім, згадавши, пробурмотіла:
– О, я забула палички для їжі… Ні, можливо, ложки підійдуть краще?
Вона поспішно взяла необхідне і поклала ложки біля наших мисок.
– Смачного, – сказала Юме, склавши руки разом. Після чого негайно зачерпнула ложкою жовтуватої каші і піднесла до рота. – А!
Вона спробувала негайно з’їсти гарячу кашу, тому, природно, мало не обпеклася.
– Чому ти не зачекала, поки охолоне…?
– Б-бо вона краща, коли гаряча! – І ніби заперечуючи власним словам, Юме почала дмухати на кашу, перш ніж з’їсти.
Я здогадався, що вона була голодною і не могла чекати довго. Про щось більше я вирішив не думати. Не було сенсу міркувати про дівчину, яка голодною намагалася приготувати незнайому страву, не маючи майже ніякого досвіду.
Юме повільно поклала ложку рисової каші до рота, смакуючи її.
– Дуже смачно…
Подмухавши на кашу достатньо, щоб вона охолола, я також поклав трохи до рота. Я жував рисові зерна кілька секунд, перш ніж заговорити.
– Рис трохи водянистий. Мабуть, ти додала багато води, коли варила?
– Ум… В-вибач…
– Ну… Рисова каша має бути трохи водянистою, тому нічого страшного.
Я поклав ще трохи каші до рота. На щастя, я був голоднішим, ніж зазвичай. Коли я їв кашу ложка за ложкою, Юме здивовано подивилася на мене, а потім полегшено усміхнулася.
– Готувати їжу разом, а потім разом їсти… – пробурмотіла Юме, коли я почав наповнювати миску кашею з каструлі. Далі вона додала ще тихіше: – Цікаво, це так все відбувається після одруження?
Я поглянув на неї:
– Це не сильно відрізняється від того, що є зараз.
– Ти так думаєш?
– Ми живемо в одному будинку і маємо однакове прізвище.
– Твоя правда… Гм? – Юме збентежено нахилила голову. – Ти щойно…
– Що?
– Ні, ну… – Юме злегка почервоніла і втупилася у стіл. – Щойно… ти сказав це так, ніби ми з тобою вже одружені…
– Хм? А… – Моя голова була більш туманною, ніж зазвичай, тому знадобився деякий час, щоб я осягнув те, що сказав. – Таке враження склалося, бо ми розмовляємо так лише тоді, коли буваємо удвох. Якщо в тебе є з цим якісь проблеми, то можеш знайти собі хлопц…
– Ні.
Вона негайно заперечила.
Юме дивилася на свою порожню миску.
– Я… не хочу.
– Не хочеш… чого?
– А ти як думаєш? – запитала вона, вичікувально глянувши на мене.
Раптом мені здалося, ніби щось застряло у горлі. Я не зміг вимовити жодного слова.
Юме дражливо захихотіла:
– Гаразд… Здається, я починаю розуміти.
– Розуміти що…?
– Неважливо. Я просто думала про те, що у мене в середній школі був справді чудовий хлопець, тож всі інші здаються гіршими у порівняні.
– …Га?
– Жартую, – вона посміхнулася мені, як дитина, чия витівка була успішною.
Хвилинку… ця дівчина гралася зі мною? Ось ця
незграбна дівчина, єдиною перевагою якої були високі оцінки?
– Тобі слід поспати ще трохи після того, як поїси. Ти все ще не можеш мислити ясно, чи не так?
– …Так і зроблю.
Точно, це було воно. Я не міг ясно мислити. Інакше я б ніколи не повівся на дурнувату витівку цієї дівчини. Серйозно… що ти намагаєшся зробити? Вона не мала звичної лютої поведінки і не намагалася проявити прихильності, як раніше. Ніби переді мною була зовсім інша людина.
Коментарі
Дописати коментар