ЗСМК. Том 5. 2-3
2.3 Колишня дівчина доглядає | «…Якщо передати застуду іншому, то видужаєш – цікаво, чи це правда?»
2.3 Колишня дівчина доглядає | «…Якщо передати застуду іншому, то видужаєш – цікаво, чи це
правда?»
◆ Ірідо Юме ◆
– Хаа…
Переконавшись, що Мізуто повернувся до своєї кімнати на другому поверсі, я протяжно зітхнула і відкинулася на спинку стільця. Наразі це було все, я впевнена, що досягнула своєї межі. Я не здатна висловити свої справжні почуття, не загорнувши їх у жарт. Але… Це було досить весело.
– Хе-хе, хе…
Я не змогла стримати сміху, коли подумала, як Мізуто сушив голову над справжнім значенням моїх кокетливих слів. Ось так жінки – дорослі жінки – розважалися. Я справді виросла. Не було жодних шансів на те, щоб моє «я» з середньої школи провернуло щось подібне.
– Хехехехехе, – ще дужче засміялася я.
– Юме? Чого ти смієшся одна?
– Хааах?! – я підскочила на місці.
Мама з’явилася нізвідки. Коли вона повернулася додому?!
◆ Ірідо Мізуто ◆
– …Якщо передати застуду іншому, то видужаєш – цікаво, чи це правда? – я почув шепіт Юме.
Я одразу зрозумів, що це був ще один сон. Вона гавкала, але не кусала. На поверхні ця дівчина здавалася завзятою, проте не могла довести справу до кінця. Хтось подібний ніколи б не зміг наближатися до мене з такою чарівною і спокусливою посмішкою… Якщо вона намагалася мене обманути, то виходило так собі.
Що ближче вона була, то швидше я прокидався від сну. Темрява закривала мої очі і, почекавши деякий час, я зрозумів, що мої повіки опущені. Але навіть так, я все одно чітко бачив її усмішку, ніби вона була випалена на повіках.
Я був здивований тим, наскільки я простий хлопець. Лише через те, що вона зіграла зі мною жарт, мені наснився такий сон. Я знав, що вона не могла бути такою сміливою, щоб поцілувати мене, коли я сплю. Навіть коли ми зустрічалися, ця дівчинка рідко виступала ініціатором поцілунків…
Подумки зневажливо посміхнувшись, я повільно розплющив очі. Схоже була вже пізня ніч. Вдень я багато спав, тож не почувався втомленим і спати мені більше не хотілося. Я задумався над тим, як убити час і згадав, що в мене є непрочитана книга…
– ……
– …….?!
На мить я серйозно подумав, що ще сплю. Коли я трохи розплющив очі, то побачив перед собою обличчя Юме з заплющеними очима. Я на мить затримав подих. Ледь чутне зітхання зірвало з її губ і разом з теплим подихом торкнулося моїх. Вона заправила пасмо волосся за вухо і наблизила своє обличчя до мого. Якби я поворухнувся, Юме зрозуміла, що я не сплю. Тож я міг лише дивитися на неї напівзаплющеними очима.
Спогад про те, що сталося на літньому фестивалі, повернувся до мене. Так, це був один з тих небагатьох разів, коли вона цілувала мене першою. Ні… не так, вона тоді «втратила рівновагу». А раз так, то що відбувалося прямо зараз? Вона знову втратила рівновагу? Який збіг обставин, га? Звісно, це ніякий не збіг!
Я мав заспокоїтися і зібратися з думками! Скільки разів це повторюватиметься? Будь ласка, ні… Погляньмо на факти… Ми живемо в одному будинку. Якби ми захотіли побути наодинці, то мали б для цього безліч можливостей! Звичайно, це нормально для членів сім’ї, але якщо наші стосунки зміняться, то…
– …Жартую, – Юме швидко відсунулася.
Тиск раптово зник, і я відчув, як полегшення пробігло по тілу. Я помітив, що Юме дивилася на мене згори вниз, перед тим, як швидко зімкнув повіки. Коли я вдав, що сплю, вона самоіронічно хіхікнула.
– Якби застуду було так легко вилікувати, то хто б її боявся?
Бурмочучи під ніс, Юме швидко вийшла з кімнати. Коли я більше не чув її кроків, то повільно сів. Охолоджувальний пластир, який був на лобі, відпав і приземлися біля ліжка. Я мовчки дивився на нього деякий час.
– …
Жартує, га?! Та чорта з два!! На кого був
розрахований цей жарт, якщо глядачів нема?! Навіть коміки не жартують, коли
вони одні!!
– Укх…
Хоча моє горло все ще трохи боліло, я майже видужав. Однак тепер у мене були нові причини для хвилювання. У мене запаморочилася голова. Чому? Серйозно, якого біса? Я не мав жодного уявлення, що робити.
– …О, ти прокинувся, Мізуто-куне. – Двері злегка відчинилися і в кімнату зазирнула Юні-сан. Вона зайшла усередину і сіла на стілець, де щойно сиділа Юме. – Як почуваєшся? Тобі вже краще?
– А, так… Майже.
– О, юність. Я хотіла піклуватися про тебе, як матір, в такий момент, але упустила свій шанс, – Юні-сан тихо засміялася.
Я подивився на годинник. Була майже північ. Тобто, за грубими підрахунками, я спав три-чотири години. Але якщо вона упустила свій шанс, то… невже Юні-сан так пізно повернулася додому?
– По правді… О, тримай це у таємниці від Юме, добре? – щасливо сказала вона, приклавши палець до губ. – Коли я запитала Юме, чи слід мені взяти на себе догляд за тобою, вона відмовилася, сказавши, що хоче зробити це сама.
…Вона хотіла доглядати за мною сама?
– Юме так втомлюється, коли робить те, до чого не звикла, але все одно вперто стояла на своєму. Я дуже рада, що виховала таку відповідальну дитину, – Юні-сан світилася від гордості.
Це не був натяк чи щось таке, вона просто пишалася зростанням власної дитини. Однак я не міг сприймати це так просто. Я не думав, що догляд за мною був проявом всього лише відповідальності. За цим було щось більше. …Ти мене любиш? Чи ненавидиш?
Відповідь на ці питання не мала б значення, якби ми були братом і сестрою. Неважливо, що вона б відчувала до мене, – ненависть чи любов – ми все одно були б зведеними братом і сестрою. Ти намагаєшся змінити наші стосунки…? Стати кимось більшим, ніж ми є зараз?
…Голова знову запаморочилася. Я почувався розгубленим і ніяк не міг заспокоїтися. Щастя і роздратування змішувалися воєдино, в мене не було шансів стримати цю суміш почуттів. Та попри це, я був впевнений в одному.
– Можете подякувати їй від мого імені? – запитав я.
– Га? Чому б тобі не подякувати самому?
– Бо… це надто ніяково, – пробурмотів я і відвів погляд.
Юні-сан кліпнула очима.
– Йой, хе-хе-хе…! У тебе також є мила сторона, Мізуто-куне!
– …Будь ласка, не дражніть мене.
– Добре, я вирішила. Так не піде!
– Га?
– Якщо ти справді вдячний, то маєш сказати це сам. Але це може зачекати, поки ти будеш готовий. Однак зроби це обов’язково, добре?
– Е…
Юні-сан засміялася:
– Це прозвучало по-маминому? Ось секрет спільного життя. Повір мені, людині, яка вже одного разу зазнала невдачі.
На це важко було заперечити.
– Гаразд.
Тож я, як її пасинок, не мав іншого вибору, крім як погодитися.
◆ Ірідо Юме ◆
Наступного ранку я прокинулася набагато пізніше, ніж зазвичай. Усе тому, що напередодні я залишалася поруч з Мізуто до пізньої ночі. Я знала, що він майже одужав, тож потреби хвилюватися не було, але він піклувався про мене, коли я застудилася у квітні… тому я подумала, що мала бути з ним до кінця. Крім того… поки він спав, у нього було таке миле обличчя. Після того, як мама сказала, що йому краще, я пішла спати…
Я сиділа у вітальні і міркувала над тим, що з’їсти на обід, коли почула скрип сходів і двері відчинилися. До кімнати зайшов Мізуто у піжамі. Його волосся було розпатлане.
– О… ранку, – сказала я.
– … – Мізуто мовчки глянув на мене і пішов на кухню, взяв глечик для очищення води, наповнив склянку і випив її одним махом. Він виглядав абсолютно нормальним.
– Температура спала? – спитала я, підходячи до нього.
– … – Він не сказав ні слова.
– Ти голодний? Я якраз збиралася готувати обід…
– … – Мізуто не відповів, замість цього він дістав з холодильника смажений рис і поставив до мікрохвильової.
Щ-що? Чому він мене ігнорував? Раз Мізуто одужав, то йому більше не потрібно хвилюватися, що я теж захворію, правда?
– Агов, чекай… – Я простягнула руку до плеча Мізуто.
Він швидко ухилився і відступив на крок.
– Га?
Мізуто глянув на мене, поки я стояла з простягнутою у повітрі рукою.
– …Не підходь надто близько, – дуже тихо сказав він і зачинив дверцята мікрохвильової.
Мізуто пильно дивився на їжу, яка нагрівалася всередині. Він більше нічого не сказав, поки я приголомшено витріщалася на його обличчя.
– У ч-чому твоя проблема…?!
Після того, як я вчора доклала всіх зусиль,
щоб доглянути тебе, ти міг би проявити хоч краплю вдячності! Чому б тобі не
сказати «дякую»?!
– Хе-хе-хе!
Від обіднього столу донісся короткий сміх. Я озирнулася і побачила маму, яка з усмішкою дивилася на нас.
– Га…? Ти знаєш, що відбувається? – спитала я.
– Можливо? Упевнена, рано чи пізно ти дізнаєшся.
Га? Чи не могла б ти розповісти мені про це зараз? Але що б я не думала, ні мама, ні Мізуто не мали наміру щось говорити.
Коментарі
Дописати коментар