ЗСМК. Том 5. 3-1
3.1 Хіґашіра Ісана не вагається | «...Е, ходімо до моєї кімнати?»
3.1 Хіґашіра Ісана не вагається | «...Е, ходімо до моєї кімнати?»
◆ Ірідо Мізуто ◆
Це не спроба похвалитися, але я був у кімнаті дівчини. І знову ж таки це не спроба похвалитися, але це була дівчина, з якою я тоді зустрічався. Можливо, у це складно повірити, але я справді не хвалився, бо не пишався цим. Звичайно, я був вдома у своєї дівчини, але ніколи не відвідував будинок подруги.
– Мізуто-куне, хочеш прийти до мене завтра? – запитала Хіґашіра Ісана, коли ми розмовляли по телефону минулої ночі.
– Чому? Мені нічого робити у тебе вдома.
– Яка холодна відповідь. Хіба ти не хочеш побачити мене на власні очі?
– Для цього мені не потрібно іти до тебе додому. Ти з’явишся в мене, навіть коли я не прошу.
– У цьому і суть!
– Поясни.
– Я майже щодня ходжу до тебе, тому моя мама…
– Що? Розсердилася на тебе?
– Зовсім, ні. Вона хоче принаймні раз привітатися з твоєю родиною.
– А. – Он воно що. Це природне для більшості батьків бажання – познайомитися з родиною друга власної дитини. Мабуть.
З того, що я чув від Хіґашіри, то її мама була досить ексцентричною особистістю, але вона добре знала соціальні норми.
– Ну, але тобі не знається це трохи незручним, коли подруга приводить своїх батьків, щоб познайомити їх з твоєю родиною?
– Так, твоя правда.
– Тож, щоб уникнути цього, я запропонувала їй спочатку зустрітися лише з тобою.
– Це все одно дратує. Чому я взагалі маю зустрічатися з твоєю мамою?
– Хе-хе, це ніби ми одружуємося.
– У мене зникло бажання кудись іти.
– Будь ласка! Мама вб’є мене!
– Мені завжди було цікаво, твоя мама була в якійсь банді чи щось таке?
– Ой, це непорозуміння. Вона не була у банді чи чомусь подібному. У неї просто така сувора натура.
– Тепер я справді не хочу нікуди йти…
– Не хвилюйся! Вона хоче лише подякувати тобі і вибачитися!
– Подякувати мені і вибачитися? Я навіть не знаю з чого почати…
Я зітхнув. В її словах була частина істини і, чесно кажучи, я не проти прийняти це запрошення… Я б збрехав, якби сказав, що мене не цікавить будинок Хіґашіри. Вона перебрала мою книжкову полицю не один раз, тож я подумав, що це цілком справедливо – відповісти їй тим же.
Та все ж… Я поглянув у бік сусідньої кімнати. Якою була б її реакція, якби я сказав, що іду до будинку Хіґашіра…?
– Ти… не хочеш? – стурбовано запитала Хіґашіра. – Якщо ти справді цього не хочеш, то нічого…
– Ні, все гаразд. Я прийду, – відповідь була такою швидкою, що я засумнівався над тим: чи я взагалі міркував над цим питанням?
Хіґашіра повеселішала:
– Справді?
–
Так. Мене дратує, що лише мою приватність постійно порушують.
– Порушиш лише приватність?
– Я змушу тебе повністю оголотися.
– Га? О… н-ну, якщо ти цього хочеш, то, як джентльмен, маєш підготувати все необхідне, правда?
– Забув додати, що я говорив про твою книжкову полицю. Упс.
– Н-не можу повірити, що ти грався з моїми почуттями! Мамо!
– Припини! Я не винен, що в тебе брудні думки!
Я абсолютно не хотів сперечатися з її матір’ю через «брудні розмови» з Хіґашірою по телефону.
– Хмм! Мізуто-куне, будь обережним, добре? У моєму домі немає жодних належний профілактичних засобів.
– У моєму будинку їх теж нема, тож все буде так, як завжди.
– Точно. Я обов’язково приберу у своїй кімнаті, – пообіцяла Хіґашіра і поклала слухавку.
Я знову подивився на стіну, за якою була сусідня кімната. …Нема причин для скарг. Зараз я ніяк не зобов’язаний захищати твої почуття аж до того, щоб Хіґашіра почувалася самотньою. Не тепер.
Квартира родини Хіґашіра була у багатоповерхівці, розташованій трохи осторонь від головної дороги. Я вже був у цьому місці раніше, але ми розходилися прямо перед входом, тож це перший раз, коли я зайшов усередину.
На відміну від будинку Каванамі і Мінамі, тут не було дверей з автоматичним замком, тому я без проблем зайшов, сів у ліфт і піднявся на потрібний поверх. Там я відшукав потрібний номер, який мені повідомили заздалегідь. Табличка з написом «Хіґашіра» була на кутовій квартирі в самому кінці коридору. Хоча дверний дзвінок був прямо переді мною, я дістав смартфон і зателефонував їй.
– Алло, Хіґашіро?
– Ммм… Алло…? – напівсонним голосом сказала вона.
– Ти що, щойно прокинулася?
– Ні, хм… Я зараз відчиню… – і з цими словами вона поклала слухавку.
Було близько першої години дня, тож більшість нормальних людей вже не спали. Однак зараз – літні канікули, очевидно, що вона не збиралася нічого робити і планувала спати довше.
Я вирішив почекати, поки Хіґашіра буде повністю готова. Навіть уже зібрався дістати з сумки книгу, яку приніс з собою, але перш ніж я встиг це зробити, двері відчинилися.
– Будь ласка, заходь… – Висунулася Хіґашіра, вона явно виглядала так, ніби щойно встала з ліжка.
Побачивши її, я насупився.
– Так ти одягаєшся, щоб зустріти гостей?
Волосся сплуталося, зверху була мішкувата футболка, а знизу – шорти вільного крою. Не потрібно бути детективом, щоб зрозуміти – Хіґашіра щойно встала з ліжка. На ній не було ременя чи чогось подібного, а це означало, що низ футболки, яка обтягувала великі груди, гойдався над її животом ніби штора. Комір давно розтягнувся, тому було видно декольте, яке одяг мав би приховати. А вільні шорти ніяк не прикривали її стегна.
Це не той одяг, в якому зустрічають гостей, а тим паче хлопця.
Я знав, що Хіґашіра не надто дбала про свою зовнішність і не звертала особливої уваги на те, що відбувалося навколо, але принаймні в ті моменти, коли я її бачив, вона була одягнута відповідно. Можливо, так Хіґашіра одягалася вдома…?
– О, точно… Я досі в піжамі…
Хіґашіра легенько потягнула за комір і подивилася на себе. Я міг би побачити те, що мала прикривати сорочка, тому швидко відвів погляд. Гм? Хвилинку, на ній…?
– Вибач… Я щойно прокинулася… – позіхнула Хіґашіра.
– Переодягнися. Я почекаю.
– А, все гаразд… Я переодягнуся пізніше… Будь ласка, заходь… – Хіґашіра потерла очі і повернулася спиною до мене.
А це нормально? Я нахилив голову і переступив поріг її квартири.
Хіґашіра знову позіхнула, зняла капці і ступила на підлогу, що була вищою за зону перед дверима.
– Ой…
Можливо, вона ще була сонною, бо спіткнулася об край і мало не впала. Її груди затремтіли. …Гм? Щойно… її груди… тремтіли?
– Ой, це було близько, хе-хе… О, Мізуто-куне, тобі потрібні капці?
– Ні, не треба…
– Гаразд. Тоді іди за мною, – сказала вона, жестом запросивши іти за нею.
Можливо, мені здалося? Не те щоб я звертав особливу увагу на її груди і міг помічати ледь помітні відмінності в тому, як вони рухалися…
Хіґашіра пленталася коридором. Вона підійшла до дверей, що були майже одразу за входом, і відчинила їх.
– Це моя кімната.
– Вона досить близько до входу.
– Правда, еге? Це дуже зручно, коли потрібно вийти. Хе-хе-хе.
– Як людина, що живе у кімнаті на другому поверсі майже все життя, я тобі дуже заздрю.
– У сусіда трава завжди зеленіша. Мені б хотілося жити у двоповерховому будинку.
– Що там? – запитав я, вказуючи на двері в кінці, де коридор повертав ліворуч.
– Це спальня моїх батьків. А, повернувши ліворуч, потрапиш до вітальні.
– Може, мені слід спочатку привітатися з ними?
– Тата сьогодні вдома не буде. А мама повернеться пізніше, тож привітаєшся з нею тоді.
З того, як вона сказала, виходило, що батько Хіґашіри досить багато часу проводив удома. Її сім’я відрізнялися від родин Каванамі і Мінамі.
– Не соромся, – вона відступила вбік і запросила мене до своєї кімнати.
Все було майже так, як я уявляв. Книжкова шафа була завалена легкими романами, а книги, які туди не поміщалися, безладно лежали на столі, ліжку і підлозі. Крім них, там також були розкидані шкільні матеріали і шкарпетки. Так, це точно кімната Хіґашіри.
Я знайшов чисте місце на підлозі і сів, вона також зайшла і зачинила двері.
– Можеш сісти на ліжко, якщо хочеш, – з позіханням сказала Хіґашіра.
– Я не такий нахабний, як ти.
– Га? Хіба це нахабно, сидіти на ліжку…?
Хіґашіра нахилила голову і стала колінами на ліжко, де лежала безладно зім’ята легка ковдра.
Я міг би поклястися, що вона говорила щось про те, що «прибере», але не бачив жодних ознак цього. Навколо були розкидані папери. Я сподівався, що це не було її домашнім завданням на літні канікули…
Коли я недбало поворухнув рукою, то торкнувся до якоїсь тканини. Що це? Воно рожево-червоне і має дві штуки, що нагадували миски…
…Хвилинку. Я завмер, поки мозок опрацьовував, що це таке. Це ж… бюстгальтер?
Річ, яка недбало лежала на підлозі, явно була бюстгальтером. Він відрізнявся від того, що я бачив раніше. Справа була у розмірі. Розмірі чашки. За словами Хіґашіри, вони були розміру G. А, серйозно! Такі речі не можна залишати абиде, коли збираєшся приймати гостей!
Я швидко відвів погляд від бюстгальтера, який лежав поруч.
Коментарі
Дописати коментар