Роман ЗЦВ. Розділи 127-128
Розділ 127. Венді | Розділ 128. Випробування пігулок
Розділ 127. Венді
Після того, як Роланд заснув, Соловейко вийшла з туману, обережно розправила ковдру, накривши його відкриті руки, постояла деякий час біля ліжка, мовчи дивлячись, перш ніж тихенько просочитися крізь підлогу до своєї кімнати.
– Ти ще не спиш? – трішки здивувалася Соловейко, побачивши Венді, яка досі читала книжку, сидячи на ліжку.
– Я боюся, що ти робиш дещо зайве! – Венді зиркнула на неї. – Його Високість не дитина, чи потрібно стежити за ним аж поки він не засне?
– Його Високість послав людей до інших міст, щоб поширити чутки про те, що тут є організація відьом. А якщо відьма, почувши ці новини, прийде, щоб навмисне нашкодити Його Високості? Це про всяк випадок. – Соловейко підняла мокрий рушник і витерла обличчя. Затим розстебнула червоний пояс, зняла шкіряні браслети з рук, шкіряний пасок з пряжкою і, нарешті, стягнула біле вбрання, – цей костюм недавня робота Його Королівської Високості, білосніжний плащ привертатиме багато уваги, але на думку принца він ідеально підходить для вбивці.
Соловейко акуратно повісила одяг, розгладжуючи кожну складну. Її опуклу фігуру огорнуло серпанком, на її підтягнутому животі та міцних стегна не виднілося і краплини зайвого жиру.
– Чи може тут щось статися? – Венді відклала книгу. – У замку живуть сестри, а надворі патрулюють охоронці. До того ж, хіба ти не поклала божий камінь відплати йому під подушку? Ти раніше ніколи не торкалася таких речей.
– Добре, я теж намагаюся його захистити. – Вона сіла на край ліжка, скинула високі чоботи та підняла стрункі ноги, повертаюся та лягаючи біля Венді.
– Ти чула, що я сказала минуло разу? – Венді зітхнула: – Вероніко, ми відьми.
– Я знаю, Венді, – Соловейко кивнула, – ми – відьми.
А Його Королівська Високість може одружитися з відьмою – він сам це сказав і… не збрехав.
Звичайно, Соловейко не буде про це говорити, коли немає такої необхідності. Вона подумки вибачилася перед Венді та змінила тему:
– Ти ще пам’ятаєш що-небудь особливе про церкву?
– Чому ти раптом питаєш про це? – Венді була приголомшена.
– Коли Його Високість Роланд перебував у замку фортеці Лонгсонг, навідався ієрарх церкви та висловив готовність підтримати його в отримані трону.
– Як він відповів? – голос Венді став напруженим. – Чи він велів тобі вийти перед розмовою?
Соловейко з усмішкою похитала головою та тихо сказала:
– Він сказав мені триматися подалі від ієрарха, щоб не потрапити під вплив каменю відплати. А Його Високість тимчасово був без каменю. Венді, Його Високість не погодився на пропозицію церкви, він відмовив їм.
Венді зітхнула з полегшенням, але виглядала трохи сумною:
– На жаль, ми дійсно мало чим можемо допомогти Його Високості, на відміну від церкви, влада якої охоплює весь континент. Якщо Його Високість Роланд погодився б на їхню пропозицію, гадаю, він би швидко зійшов на трон…
– Хто зна, Його Високість сказав, що ієрарх переповнений нісенітницями, і він не може йому повірити. – Соловейко зробила паузу. – Є одна річ, що мене турбує. – Вона розповіла про ситуацію з червоною і чорною пігулками. – У тумані вони мають такий самий колір, як і божий камінь відплати – це неймовірно. Всі сестри бачили долю тих, хто проковтнув божий камінь відплати, це нічим не відрізняється від самогубства. Ієрарх сказав, що цей препарат розробила Молитовна кімната Святого Міста. Ти колись була у монастирі. Чула що-небудь про це?
Коли Союз Співпраці покинув місто Їньґуан, Хакала повела Соловейка, Чжуфен і Шинюй, щоб розставити пастки на поганців, які переслідували їх заради нагороди, вона хотіла спіймати їх і помститися. Один із способів помсти полягав у тому, що божий камінь відплати, який поганці носили, запихали їм у рот і змушували проковтнути. Поганці, які проковтували божий камінь відплати, швидко помирали, їхнє тіло зсихалося, ніби риба, яку вивісили на сонце.
– Нічого про них не чула. – Венді заплющила очі та повільно сказала: – Скільки себе пам’ятаю, я жила у монастирі Старого Святого Міста. З усіх боків високі стіни, нема на що подивитися, крім неба. Ми проводили багато часу за різними справами на подвір’ї, старша черниця навчала нас читати і писати. Досі пам’ятаю її ім’я – Фаріан. Одна з книг, яку вона нам прочитала, була присвячена Старому Святому Місту, там були церкви, монастирі, бібліотеки, меморіальні зали і стіна героїв, але я ніколи не чула про Молитовну кімнату. Я прожила у монастирі більше десяти років, поки не стався той випадок…
Соловейко чула, як Венді раніше згадувала, що колись на монастир напала відьма, і тоді загинуло багато людей. Венді, скориставшись хаосом, змогла втекти звідки.
– Хоча я не знаю, якій відьмі вистачило сміливості самотужки кинути виклик церкві, вона принаймні врятувала тебе.
– Ні, Вероніко, та відьма була з церкви, – похитала головою Венді, – вона жила в монастирі, як і я.
– Як… так?
– Дівчат, які жили у монастирі, можна розділити на три категорії: перша – такі, як я, жили з самого малечку в монастирі, нічого не знаючи про своє походження; друга – бездомні та сироти, прийняті церквою, і третя – дівчата, яких продали в церкву їхні батьки. Черниці розділяли всіх за віком і розселяли у різні гуртожитки, навчання також було різним. Наймолодших навчають читати і писати, від 10 до 14 – вивчають молитовні пісні, а з 14 починають вивчати літургію. Тому старші монахині називали молодшу групу – письменними, а старші групи – хористками і літургійницями. Коли дівчата-літургійниці досягали повноліття, їх відсилали з монастиря.
Соловейко уперше це чула, Венді ніколи раніше не занурювалася у деталі свого життя в монастирі.
– Перші кілька років уночі часто лунали крики дівчат – усі з хористок і літургійниць, я не дуже розуміла, що відбувається. Поки не доєдналася до хористок. Пізніше я дізналася, що вночі до гуртожитку приходять старші церковники, витягають кількох дівчат із ліжка та не повертають їх до ранку. Іноді… поверталися не всі…
Соловейко прикусила губу, звичайно, вона знала, про що говорить Венді.
– Таке траплялося раз чи два на місяць, пізніше таке почало відбуватися майже раз на два дні. Тоді вибрали мене, Фаріан витягнула мене з кімнати і прошепотіла на вухо: терпи. Мене притягнули до напівсхованої підземної споруди в кутку саду. Кімната була яскраво освітлена. До стіни була прикута дівчина з групи літургійниць, а поряд з нею стояло четверо чи п’ятеро людей… – її голос тремтів. – Коли вони наближалися до мене, дівчина несподівано вирвалася з кайданів, схопила найближчого до неї чоловіка за шию і задушила його, ніби курку.
– Вона… пробудилася?
– Я не знаю, – Венді похитала головою, – хоча вони були роздягнуті, але все одно носили божі камені відплати. Вона убила їх одного за одним, котромусь навіть відірвала кінцівки, перед тим, як він помер, то, здається, сказав… надзвичайна. Їхні крики стривожили охоронців і Фаріан, які були ззовні. Після того, як вони відчинили залізні двері та забігли всередину, то Фаріан завмерла від того, що побачила, а дівчина кинулася до них.
– Надзвичайна… це про відьом? – Соловейко поставила ще одне питання: – Охоронці не змогли вистояти проти неї?
– Між ними була дуже велика різниця. Пізніше я дізналася, що ті охоронці були з армії суду. Один подав сигнал, а інший замахнувся мечем. Поки звучав сигнал, вона вже ударила одного з них. Її рука пробила груди охоронця. Церковна броня була для неї як аркуш паперу.
Розділ 128. Випробування пігулок
– Затим вона підняла довий меч армії суду, зарізала Фаріан і розрізала іншого представника армії суду навпіл, зламавши його меч. Однак сигнал стривожив увесь монастир, багато людей йшло до нас із запаленими лампадками, тому вона зняла одяг з Фаріан, одягнула на себе, схопила чужу зброю та пішла до охоронців, що потроху скупчувалися.
– Якийсь час я сиділа у залитій кров’ю кімнаті, перш ніж прийшла до тями. Один із загиблих завідував ключами від входів і виходів монастиря, я забрала ключі, а також божі камені відплати. Тоді я не знала, як вони діють, але розуміла, що за їхній кришталево-чистий вигляд можна виручити трохи грошей. Священники, охоронці та представники армії суду – вони всі зосередилися на тій дівчині. Я майже без перешкод дісталася до маленьких таємних дверей на задньому дворищі, довелося перебирати ключі, і, нарешті, відімкнувши двері, я покинула монастир.
– Пізніше вдалося продати лише один камінь, інші відібрали. Мені довелося покладатися приблизно на десяток срібних вовків, довго блукаючи, я дісталася до округу Хайфен, де і зупинилися. Два роки потому, взимку, я теж пробудилася як відьма. – Венді зробила паузу. – Ось і вся моя історія.
Соловейко тримала її за руку і довго мовчала, перш ніж відкрила рот і сказала:
– Що сталося з тою дівчиною з групи літургійниць?
– Може, мертва, а, може, втекла. Пізніше я дізналася, що церква сказала, буцімто в монастирі сталася пожежа, після чого закрила його. Ніхто нічого не знав, і нікого не цікавило, що сталося з дівчатами, які там були. Про них усіх забули.
Соловейко глибоко вдихнула і обняла Венді:
– Тепер у тебе є ми. Спи, Венді.
Через якийсь час вона м’яко відповіла:
– Так.
*******************
Наступного дня, коли Роланд, позіхаючи, зайшов до кабінету, він побачив Соловейка, що обперлася на його стіл, і чекала на нього з серйозним обличчям.
– О, що сталося?
– Ти коли-небудь чув про надзвичайних? – запитала вона глибоким голосом.
Побачивши, як принц хитає головою, Соловейко переповіла історію, яку Венді розказала учора.
– Якби не її пробудження, мені було би складно уявити неповнолітню дівчину, що могла би так легко вбивати озброєних до зубів воїнів армії суду.
– Відьма, на яку не впливає божий камінь відплати… – Почувши цю історію, Роланд задумався на мить і згадав категорії, які він присвоїв відьомським здібностям. – Відьма з типу самозміцнення?
– Само… який тип?
Роланд дістав аркуш паперу з шухляди і передав їй:
– Я склав базову класифікацію, засновану на тому, як ви використовуєте магічну силу. Відьма, що зміцнює себе, постійно споживає магію та вдосконалює себе, і на це камінь відплати ніяк не впливає. Хоча завдяки магії поліпшується фізичний стан й інших відьом, але відьми типу самозміцнення набагато могутніші в цьому плані. Якщо я правильно розумію, то в очах церкви Шуцзюань теж входить до числа надзвичайних.
– Шуцзюань? – приголомшено сказала Соловейко. – Але ж вона…
– Але вона не вміє битися, це правда. – З усмішкою сказав Роланд. – Ця класифікація не базується на силі чи слабкості, і вона не обов’язково правильна. Це всього лиш мої думки та припущення. Відьми типу самозміцнення, можуть завдати багато неприємностей церкві. Без обмеження божим каменем відплати, вона може вбити воїнів армії суду або самотужки винищити церкву в містечку. Проте сила людини, зрештою, обмежена, тож це має стосуватися і відьом типу самозміцнення. Їх має бути менше, ніж відьом двох інших типів, інакше саме відьми переслідували і знищували б церкву. – Хоча він говорив про це з легкістю, але думаючи про червону та чорну пігулки, у нього виникало неясне передчуття.
Як би мало не було надзвичайних, за останні сто років їм мало би бути не більше десятка, чи не так? Якби серед відьом були дві-три відьми типу самозміцнення, влада церкви могла би похитнутися. Наприклад, щороку під час Місяців Демонів, коли церква зосереджує всі свої сили на лінії оборони Гермеса, такі відьми могли атакувати церкви в інших місцях, убиваючи священників й інших представників церкви. Таким чином кількість вірян різко зменшилася б з роками.
Однак, за винятком надзвичайної, з якою випадково зустрілася Венді, Роланд ніколи не чув про те, щоб відьма нападала на церкву. Крім того, той монастир, де в юності жила Венді, згорів. Тож про те, що сталося з іншими нічого не відомо.
«Церква точно не чекатиме склавши руки, – подумав він, – можливо, у них уже є засоби для боротьби з надзвичайними, і ті дві пігулки – один із них».
Хай там що, спочатку потрібно перевірити дію пігулок.
Вирішивши, Роланд покликав охоронців, що стояли за дверима, і наказав їм піти до темниці, щоб взяти в’язня, а також привести Картера.
Місце для випробування він обрав за міською стіною.
Про всяк випадок Роланд звелів чотирьом солдатам з Першої армії, оточити місце випробування, і тримати рушниці напоготові.
Крім нього і Соловейка, на міській стіні стояли Анна і Нана. Поки поряд немає божого каменю відплати, зеленої вогняної стіни Анни вистачить, щоб забезпечити безпеку. Нана ж подбає про швидке зцілення.
– Є якісь проблеми? – Роланд нахилився і запитав Картера Ланніса, що розминався внизу. – Не дивись зверхньо на суперника.
– Не хвилюйтеся, Ваша Високосте, – Картер одягнув шолом, – я не дарма маю звання головного лицаря. Крім того, супротивник користуватиметься дерев’яним мечем, він не зможе мене поранити.
Для тесту вибрали злочинця, якого засудили до смерті за пограбування і вбивство. Роланду не подобалася думка, що цей чоловік може уникнути смерті, здійснюючи гідні вчинки. Принц прямо сказав ув’язненому, що якщо він присвятить себе випробуванню, його сім’я може отримати в нагороду п’ять золотих драконів. Трохи провагавшись, засуджений погодився на цю пропозицію.
Картер сподівався, що злочинець також одягне обладунки та візьме залізний меч, щоб чесно битися з ним, але Роланд без вагань відкинув цю ідею. Якщо засуджений до смертної кари користуватиметься справжньою зброєю, то небезпека зросте в геометричній прогресії. Якщо головному лицареві відсічуть голову, навіть Нана не зможе його врятувати. А відсутність броні потрібна для перевірки терпимості болі, яку має дати чорна пігулка.
Після того, як в’язень прийняв круглі таблетки, вираз на його обличчі різко змінився, на лобі та руках виступили сині вени, шкіра почервоніла, і він часто дихав. Засуджений схопив дерев’яний меч і кинувся до лицаря, що спокійно чекав, швидкість злочинця можна порівняти зі швидкістю, з якою біжить вовк, від кожного кроку чоловіка у ґрунті утворювалися заглибини.
Картер виглядав трохи здивованим, але все-таки відступив у бік і зробив горизонтальних замах мечем. Цей рух мав примусити супротивника змінити напрямок, інакше лезо різонуло б його по ребрам.
Але противник простий убивця, він не проходив ніякої бойової підготовки, і не мав нічого, крім своєї безжалісності. Нічого дивного, що засуджений кинувся уперед, на його грудній клітці з’явився глибокий поріз, з якого потекла кров. Такої травми достатньо, щоби вплинути на рух половини тіла, однак він ніяк на це не зреагував, повернувся і знову кинувся до лицаря. Картер повторив старий трюк, але цього разу відбулися невеликі зміни. Коли вони проходили повз одне одного, в’язень вивернувся і, тримаючи меч однією рукою, замахнувся на лицаря. При такій незручній позі, удар меча не повинен становити великої загрози. Коли дерев’яний меч опускався, лицар побачив лице розмазану тінь, він підсвідомо відняв зброю, щоб заблокувати, і сильний удар відштовхнув його на два кроки. Дерев’яний меч розпався на шматки.
– У нього є трохи сили, – Картер потрусив рукою, – дайте йому меча, нехай спробує ще раз.
В’язень не взяв дерев’яний меч, кинутий солдатом, він різко розвернувся і кинувся до Туманного лісу, в одну мить його швидкість сягнула межі, не доступної звичайним людям. Засуджений, що мчав як дикий кінь, виставив перед собою руки і врізався у солдата, що якраз збирався підняти рушницю і вистрілити. Боєць закричав – його підкинуло у повітря. У цю мить інші солдати вже натиснули на курки, на спині в’язня з’явилися бризки крові, проте його швидкість не знизилися. Він хутко вирвався із оточення, за кілька вдихів і видихів він пробіг більше десяти метрів.
– Не дайте йому втекти, – крикнув Картер. – Притримайте мого коня!
Не встиг лицар заскочити на коня, як засуджений раптом зупинився і недовірливо поглянув на свій живіт. Там з’явився горизонтальний розріз і його гарячі нутрощі вивалися назовні.
Він повільно повернув голову, в якийсь момент позаду нього з’явилася жінка в білому, вона тримала в руці срібний кинджал.
Коментарі
Дописати коментар