СвТ. Том 5. Розділ 3-4
Розділ 3. Справа розкрита, настав час згадати минуле! Частина 4
Розділ 3. Справа розкрита, настав час згадати минуле! Частина 4
***
Вона йшла на схід.
На схід, ніби її тягнула якась невидима сила.
Лілім бігла крізь темний ліс. Зимова ніч була холодною, її руки і ноги зробилися крижаними.
І коли настав світанок, вона вийшла з лісу.
– Це ж…
Вона вперше побачила піщаний пляж і безкрайню воду, що тягнулася до горизонту. Але Лілім точно знала, що це.
– …море.
Вона лизнула воду, щоб підтвердити.
– Солона.
Сумнівів не було.
– Батьку… тут нічого нема.
Вона видихнула білу хмарку. З неба почав падати сніг.
Лілім сіла на холодний пісок і опустила голову.
– На сході… нічого нема. Де мій обов’язок? Де Мідґар? Мама…
Ноги задубіли, і вона більше не могла ступити ні кроку. Чорні синці розійшлися по всій грудній клітці і пульсували від болю.
Однак вона тримала на руках молодшого брата. Лілім мала захищати маленьке життя, яке їй довірили.
– Ходімо… Перетнемо море.
Вона знала, що по той бік моря є країна. Їй не було відомо, чи це королівство Мідґар, але оскільки батько сказав так, то так воно і мало бути.
Там на неї чекала матір. Можливо, і батько теж.
Якщо вона піде вздовж узбережжя, то зрештою знайде рибальське село. Їй якось доведеться вмовити їх відвезти її на човні.
Лілім знову почала рухатися.
І саме тоді…
– Охохо, то ось ти де.
З’явився священник. З його брязкаючих ланцюгів крапала кров.
– Н-не… підходь… – вона відступила на тремтячих ногах.
– А тепер питання. Де одержимий демоном? – зі зловісною посмішкою священник підняв відрубану голову. – Це був не він.
– Б… батькуууууууууууу!!
Ця відрубана голова належала її батьку.
Побачивши цю закривавлену голову, не важко було уявити якою героїчною була його смерть.
– І не вона, – священник підняв іншу відрубану голову.
– Мамоооооооооооооо!!
Це була голова її матері.
Вона померла з широко розплющеними очима, ніби вдивлялася у щось.
– Чому… Чому?!
– Що ж, залишилося лише два варіанти.
Священник відкинув відрубані голови і підійшов до Лілім.
– Ні-і-і-і… батьку… мамо…
– Зафіксованих випадків про чоловіків з одержимістю майже нема, але це не означає, що їх не існує.
– …Н-ні, не підходять… Н-не чіпай мого брата… – Сльози котилися по її обличчю, коли Лілім міцно обіймала дитину.
– То хто з вас одержимий демоном?
– Ц… це я одержима. Будь ласка, не чіпайте мого брата.
– Хороша дівчинка. Я ціную чесність.
Священник поплескав Лілім по голові закривавленою рукою.
– Хі-і… к…
– Ми з тобою можемо провести чимало часу разом, тож мені краще представитися. Я верховний священник Петос. А ти будеш моєю найціннішою піддослідною.
– А… а мій брат…?
– Не хвилюйся. Мені не потрібні діти без одержимості. – Петос провів ланцюгом по шиї її брата. – Я подарую йому безболісну смерть.
Бризнула кров.
Голова молодшого брата випала з рук Лілім.
– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!
Коли вона закричала, Петос подивився на неї і дико зареготав.
– Кухуху, кухухухахахаха. Що ж, відсвяткуємо, га?
– Аааааааааааа!! Чому?! Нащо?!
– Сьогодні такий чудовий день. Ти відкрила мені шлях до Кола.
Лілім підняла три голови, що лежали на землі. Батька, матері і брата.
– А-а-а-а-а-а… Я вб’ю тебе… Я точно тебе вб’ю!!
Лілім закричала, її очі сповнилися ненависті.
Але Петос проігнорував крик і відвернувся від неї.
– Ви закінчили?
Коли він гукнув убік лісу, звідти раптом з’явилася група людей у дивному одязі.
– Так, ніхто не вижив, – відповів один із них.
– Покажіть мені.
Незліченна кількість відрубаних голів покотилася по піщаному пляжу. Усі вони належали Золотим Леопардам.
– Ми знищили весь клан. Тож можна не турбуватися, що інформація просочиться.
– О, яке полегшення, чи не так? – Петос звернувся до Лілім. – Поглянь, вбивця твого батька мертвий.
Зі сміхом він кинув їй одну з голів. Вона належала чоловікові з боковоїї родини.
– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!
Лілім відштовхнулася від піску і кинулася на Петоса. Однак той збив її ланцюгом.
– Кхах… у… уб’ю… тебе… уб… ю…
Вона втратила всі сили. Свідомість Лілім почала згасати.
– Зв’яжіть її і відправте до лабораторії Варіоли. Мені потрібно закласти основи роботи з фракцією…
А потім її свідомість повністю згасла.
***
Коли Лілім прокинулася, вона була в кареті. Руки і ноги – зв’язані. В роті відчувався смак крові.
– Я вб’ю їх… я вб’ю їх усіх.
Пробурмотіла вона, і це викликало глумливий сміх у чоловіка, який її охороняв.
– Я вб’ю їх…
Її сльози вже висохли. Єдине, що тримало Лілім, це ненависть.
Їм потрібну була сила.
Знання були марними. Вони не могли нікого захистити. Лише чиста сила могла її звільнити.
Лілім висловила бажання:
– Я хочу сили…
Якої б вистачило, щоб розірвати ці пута, щоб вбити священника, і щоб…
– Ти хочеш сили?
Звідкись долинув голос.
– А…?
Лілім озирнулася, але не побачила більше нікого, крім охоронця.
– Ти хочеш сили?
Цього разу вона чітко почула слова. Низький голос, ніби лунав із глибини безодні.
– Так…! Якби тільки в мене була сила… Якби ж тільки в мене була сила!!
– Ха-ха, це дівчисько збожеволіло.
Очевидно, охоронець не чув голосу. Але він чітко лунав для вух Лілім.
Навіть якщо це була слухова галюцинація, навіть якщо це був сам демон – їй було байдуже.
Вона хотіла лише сили.
– Якщо ти хочеш сили… я тобі її дам.
Раптом у кареті з’явилася фіолетово-блакитна магія.
– Щ-що це за… світло?!
Карета різко зупинилася, ззовні зайшли чоловіки.
– Що сталося?! Що це за магічна сила?!
Фіолетово-блакитна магія утворила дрібні частини, які закручувалися у спіраль.
У центрі спіралі з’явилася людська постать. Це був хлопець, одягнений у довгий смолисто-чорний плащ.
– Як він в біса потрапив сюди?
– Схопіть його! Витягніть з карети!
– Я…
Хлопець у спіралі магічної сили підняв смолисто-чорний меч.
Повітря затремтіло від неймовірної кількості магії.
Лілім бачила, як непереборна сила збиралася в мечі хлопця.
Це було те, чого вона шукала.
Та кількість сили, щоб зруйнувати все.
– …майже атомний.
Магічна сила вибухнула.
Усі звуки зникли, а світ заповнився фіолетово-блакитним світлом.
***
– …Я б дав цьому близько шістдесяти зі ста. Потрібно ще доопрацювати.
Лілім прокинулася від голосу хлопця. Схоже, вона знепритомніла.
– Цього недостатньо. Не для того, чого я прагну досягти…
Хлопець бурмотів у центрі великого кратера.
Карету здуло, а моторошна група безслідно зникла.
Лілім затремтіла. Але не від страху.
– Ви-вибачте… – заговорила вона.
– Хм? О, ти отямилася. Спочатку вилікуємо тебе від одержимості демоном.
З цими словами він випустив потік фіолетово-блакитної магії. Вона огорнула теплом чорні синці на тілі Лілім, засяяла і повернула шкіру до початкового стану, ніби обернувши час назад.
– Не може… бути…
Коли світло згасло, чорні синці безслідно зникли.
Одержимість демоном, яка мучила Лілім, – цей хлопець так легко вилікував її.
– Але цьому б я дав дев’яносто п’ять очок зі ста. Мій контроль майже ідеальний. Хоча це виснажливо.
– Він мав рацію… – Сльози, що ніби рвалися з глибин її серця, навернулися на очі Лілім. – Він не помилився… Мій батько мав рацію…
– Гм?
– Він казав, що одержимі демонами – нащадки героїв… І що на сході є хтось, хто може вилікувати одержимість… Всі його слова були правдою.
– Ого, я і не думав, що наша історія поширилася аж сюди…
– Але чому? Чому мій батько і моя мати мали померти…? Чому? Вони нічого поганого не зробили!
Хлопець почухав голову.
– …Це вина Культу Діаблоса. В усьому винні саме вони.
– Культ Діаблоса…?
– Саме так. Ці люди не належали до Святого Вчення. Насправді вони були членами Культу Діаблоса. Їхня мета приховати правду, знищити нащадків героїв, історія яких похована в темряві, і відродити демона Діаблоса. Нащадки героїв – загроза для них… – Коли хлопець говорив, чорний плащ тріпотів за ним. – Ми – Сад Тіней. Ми ховаємо у тіні і полюємо на тіні…
Коментарі
Дописати коментар