СвТ. Том 5. Розділ 3-5
Розділ 3. Справа розкрита, настав час згадати минуле! Частина 5
Розділ 3. Справа розкрита, настав час згадати минуле! Частина 5
– Ми ховаємо у тіні і полюємо на тіні…
Серце Лілім затремтіло.
Вона відчувала, що все складалося до купи.
– Зрештою мій батько мав рацію.
– Так.
– Він сказав мені, що у королівстві Мідґар є хтось, хто може вилікувати одержимість демоном. Він сказав, що саме там лежить мій обов’язок.
– Га? А, так.
– Ви – мій обов’язок.
Так, це був її обов’язок.
Смерть батька, смерть матері і смерть молодшого брата. Всі вони пожертвували собою, щоб зберегти Лілім живою.
– Я хочу сили… будь ласка, дайте мені силу полювати на них!
– Добре. Вона скоро буде тут.
– Вона…?
Щойно Лілім запитала, як у темряві ночі з’явився проблиск. Це була прекрасна ельфійка з золотавим волоссям, обтягнута смолисто-чорним костюмом.
– Я ж казала вам зачекати трохи! Ми не встигаємо за вашою швидкістю, – дещо роздратовано сказала вона.
– Ну, місія завершена.
Ельфійка докірливо глянула на хлопця.
– Так, я бачу. Це точно карета культу, хоча вона і розбита на шматки. Скільки разів мені говорити вам: залишайте достатньо доказів, щоб ми могли їх зібрати?
Хлопець почухав голову.
Ельфійка зітхнула, ніби змирившись.
– Отже, це новенька? – вона подивилася на Лілім.
– Так, решту залишаю тобі.
– Га? Зачекайте хвилинку!
Хлопець повернувся до Лілім.
– Подробиці можеш дізнатися в Альфи, – з цими словами він розчинився у повітрі.
– Та серйозно! Він завжди так робить і просто зникає.
– Е-е… хто ти? – спитала Лілім.
Ельфійка тепло усміхнулася їй.
– Вибач за все це. Здається, ти дуже злякалася. Я Альфа, перша у Саду Тіней. Рада зустрічі.
– Альфа… Я…
– Чекай, – Лілім спробувала представитися, але Альфа зупинила її. – Відтепер ти житимеш під новим ім’ям.
– Га?
– Ми ховаємо у тіні і полюємо на тіні. Теж саме стосується і наших публічних «я». Тільки в тіні ми існуємо по-справжньому. Навіть якщо це означає, що ми ніколи не зможемо повернутися на світло… – З цими словами Альфа простягнула маску і втупилася прекрасними ясно-блакитними очима в Лілім. – Якщо ти готова, прийми це. Стань шостою в Саду Тіней, Дзето.
– Дзета… – пробурмотіла Лілім, ніби смакуючи ім’я. – Я… Дзета…
– Ти здаєшся готовою. У тебе сильний погляд. Але…
– …Я хочу сили.
– У тебе є потенціал. Колись ти станеш могутньою. Але ця твоя ненависть рано чи пізно…
Альфа хотіла щось сказати, але зупинилися.
Вона деякий час дивилася на Лілім блакитними очима. А потім…
– Ні, нічого, – сумно сказала вона.
У тиші з нічного неба продовжував падати білий сніг.
***
– Хм. Це було важко.
Коли Дзета закінчила говорити, він сказав це, дивлячись у вікно.
Його слова звучали відсторонено.
Однак вони, здавалося, охоплювали все. Дзета не шукала поверхневого співчуття.
Тож вона відповіла в тон.
– Мм. Це було важко.
Ненависть того дня вона загнала глибоко в серце, де і запечатала. Непотрібні емоції стали б на заваді її плану.
Вона поступово стала говорити менше, щоб не дозволити емоціям вилитися в якийсь момент.
Але Дзета вітала це. З кожною зміною в її емоціях чи тілі, вона відчувала, що наближається до своєї мети.
– Я бездомна кішка. Крихітне кошеня, яке ви знайшли, володарю. Тож я багато думала про те, до якого світу ви прагнете. Однак ви майже нічого не сказали мені, тому це було трохи важко.
– Це так?
– Ага, так.
Володар підняв свій келих.
Дзета швидко схопила пляшку і налила йому. Потім вона пригорнулася до нього.
– Ви бажаєте вічного життя. Тепер я розумію, що це означає.
– Я здивований, що ти це помітила.
– Ви дивитеся в далеке майбутнє. Я теж.
– Он як…
Він подивився у глибоку темряву за вікном. Дзета також подивилася у глибоку темряву.
– Я оживлю демона Діаблоса, – сказала вона.
– …Ясно.
– Тож ви не збираєтеся зупиняти мене?
– Я не маю наміру відкидати твій вибір.
– Ви надто добрий, володарю. Надто добрий, щоб зробити цей вибір самостійно.
– Невже?
– Доброта не може змінити світ. Саме ця доброта і скує вас.
– …Справді?
– Це справді так. Але я не добра. Я оживлю демона, навіть якщо це наразить світ на небезпеку.
– …Тебе зневажатимуть.
– Мені байдуже. Це потрібно світу, – Дзета несміливо сперлася на його плече, – тож я прийму цю зневагу замість вас. Такий мій обов’язок.
– Он як…
Дзета відступила і повернулася до нього спиною.
– Коли настане час, відкиньте мене.
З цими словами вона зникла у темряві.
***
Вночі Дзета стояла на даху, звідси відкривався вид на академію. Її золотий хвіст погойдувався на холодному зимовому вітрі.
– Час настав, – прошепотіла вона.
– Нарешті?
– Ви прийняли рішення.
Позаду Дзети стояли дві тіні. Одна – Вікторі, а інша – дівчина з низько опущеним каптуром.
– Я оживлю демона Діаблоса, – заявила Дзета.
– Що сказав володар Тінь? – спитала Вікторія.
– Ми поговорили. Це все.
– То ви не отримали дозвіл?
– Я ніколи не збиралося просити його про це. Але якби він збирався мене зупинити, я б припинила.
Вікторія посміхнулася:
– Тобто він має сказати вам зупинитися.
– Ні. Відтепер я дію з власної волі.
– Але це означає зраду Саду Тіней.
– Байдуже. Альфа надто м’яка. Вона немає бачення того, що станеться після перемоги над Культом. Але в мене воно є. – Дзета примружила свої крижані фіолетові очі. – Я оживлю демона Діаблоса й отримаю вічне життя. І потім правитиму світом вічно.
– А володар Тінь стане богом, – щоки Вікторії розчервонілися від екстазу.
– …Вас зневажатимуть, – сказала дівчина в каптурі, яка досі мовчала.
– Володар прагне вічного життя. Я візьму на себе всі гріхи.
– Що ж, тоді ходімо! Хай живе володар Тінь.
– …Продовжимо втілення плану.
Без жодного звуку Вікторія і дівчина в каптурі зникли.
На даху залишилася лише Дзета.
Вона пильно дивилася на вогні академії.
– Я вкраду все. Вічне життя, панування над світом. А потім… у нас буде ідеальний світ, де помилки більше ніколи не повторяться…
Вогні академії мерехтіли у темряві. Вони навівали Дзеті спогади про смолоскипи тої давньої ночі.
– Це мій обов’язок…
Вона охопила себе руками, щоб ще раз перевірити.
Все гаразд, коліна не тремтіли.
Ритм серця спокійний.
Стоячи одна, вона випустила довгий, туманний видих, що піднявся у нічне небо. І прошепотіла:
– Батьку… Володарю… Тепер я стала сильнішою.
Коментарі
Дописати коментар