СвТ. Том 5. Розділ 5-1
Розділ 5. Терористи атакували академію… знову!! Частина 1
Розділ 5. Терористи
атакували академію… знову!! Частина 1
Алексія дивилася на будівлю академії Мідґар, залиту променями сонця, що заходило.
Заняття закінчилися і повз неї проходили інші студенти.
– Я не можу довіряти ордену лицарів. І сестрі теж…
Пробурмотіла вона, згадавши недавню розмову з Айріс. Сестра змінилася, і жодне слово Алексії не дійшло до неї.
– Я маю щось зробити…
Десь у цій академії Культ намагався відновити праву руку Діаблоса. Якщо вона нікому не могла довіряти, то мусила зробити все сама. Якщо Алексія зможе зупинити Культ і отримати вагомі докази, то в людей не буде іншого вибору, як повірити їй.
– Агов, геть з дороги.
– Ой!
Раптом її сильно штовхнули у спину.
Алексія обернулася і побачила красиву брюнетку, яка, схрестивши руки на грудях, стояла на тлі заходу сонця.
– Клер…
– Якщо ти просто стоятимеш тут, то завадиш моєму просуванню.
– Про-просуванню?
Ці слова не мали сенсу.
Клер дивилася на Алексію очима, сповненими загадкової впевненості.
– Виглядаєш похмурою. Що трапилося, Алексіє?
– Я… думала про те, що потрібно зробити далі.
– Який збіг, я теж.
– Ти теж?
– Так. Навіть якщо правду поховали у темряві, на цьому все не закінчується. Потрібен хтось, хто таємно розкриє справу.
– …?
– Крім того, раніше я тобі про це не говорила, Алексіє, але… річ у тому, що я обрана. – Клер підняла праву руку, на якій було магічне коло. – Моя місія – врятувати світ і захистити Сіда. Ось чому мені дали цю силу.
– Га…?
– Якщо наші цілі однакові, я не проти працювати разом. Ходімо.
– За-зачекай!
Алексія, яка до кінця не розуміла, що відбувається, відчула, як Клер потягнула її за руку.
Як не дивно, це не було неприємним відчуттям.
– Куди ти мене ведеш? – запитала Алексія.
– До церкви.
– Ти знаєш, де вона?!
– Знаю – моя права рука пульсує. – Клер зупинилася, на її обличчі був серйозний вираз. – Аврора відмовляється про це говорити, але я відчуваю, що вона щось приховує. Я впевнена, пульсація у руці приведе мене до правди…
З цими словами Клер почала розмотувати пов’язку на правій руці. Магічне коло на ній ледь помітно світилося.
– Все це здається надзвичайно підозрілим... – сказала Алексія.
– Це потроху посилюється. Момент близько.
Раптом магічне коло засяяло особливо яскраво.
– Ось воно!
За мить світ тріснув і розбився на друзки, як скло.
– Га?! Та ти жартуєш! – вигукнула Алексія.
Вона пам’ятала цю сцену. Точно таке саме вони бачили, коли головний бібліотекар схопив їх з Клер.
Потім академію почав огортати білий туман.
– Щ-що відбувається?!
– Що це за туман…?
Туман огорнув академію, поглинувши всіх студентів, які поверталися додому.
***
Я стояв на даху, дивлячись вниз на академію Мідґар, залиту заходом сонця.
– Мені байдуже. Це потрібно світу, тож я прийму цю зневагу на себе. Такий мій обов’язок.
Пробурмотів я, адаптуючи слова Дзети, якими вона приголомшила мене минулої ночі, і відчув, як швидше забилося серце.
– …О так, це просто ідеально.
Тінь – це людина, яка повстає проти самого світу. Він повинен взяти на себе гріхи, щоб захистити всіх інших.
Це досить круто.
– Дзета чудово попрацювала. Не можу повірити, що вона до такої міри вдосконалила сетинг…
З повагою до її старань я планував зайнятися безсоромним плагіатом.
Ні, хвилинку. Якщо
подумати, хіба ж це не я колись сказав щось подібне?
– Ми з самого початку не йдемо ні шляхом справедливості, ні шляхом зла. Ми йдемо своїм власним шляхом.
Я підійшов до краю даху і прийняв круту позу. Моя форма тріпотіла на вітрі.
– Якщо можеш, виведи всі гріхи світу на світло. Ми приймемо їх як свої власні.
Все ще круто.
Тепер я був точно впевнений: це мої слова. Такі фрази ідеально пасували для дахів у сутінках.
– Іншими словами, хронологічно, я був першим. Тобто я можу плагіатити її так, як мені заманеться. Якщо вже на те пішло, то це вона повторила за мною.
Тож наступного разу, коли в мене буде шанс, я обов’язково цим скористаюся.
Насправді зараз також була гарна можливість. Останнім часом я нехтував тренуваннями «крутих цитат», тож, можливо, слід на деякий час повернутися до основ і зробити кілька повторень.
– …Це був залишковий образ.
– Тіні, поглиньте їх.
– Вітер свистить – це крики душ.
Говорячи фрази, я приймав одну позу за іншою.
У минулому житті я часто ось так таємно тренувався на дахах. Старі добрі часи.
– Територія академії, залита заходом сонця… Стоячи сам на даху… я з багатозначною посмішкою дивлюся на студентів, які повертаються додому… У мене є передчуття, що ось-ось стається щось грандіозне…
Усе в цій сцені було ідеальним.
Я підняв праву руку і схвильовано шепотів.
– …Ось воно!
Наступної миті світ розлетівся на шматки.
А потім почав накочувати білий туман.
– …Га?
Білий туман огортав академію, ніби відрізаючи її від зовнішнього світу. Він швидко згустився настільки, що навіть світло заходу сонця не досягало нас.
– … – Я кілька разів кліпнув очима, озираючись навколо. – …Га? Що?
У мене було відчуття, що має статися щось грандіозне, але я не думав, що це станеться насправді.
З подвір’я академії долинули розгублені голоси.
– Щ-що відбувається?
– П-потрібно негайно сказати викладачам.
– Вони всі на виїзних зборах. Тут нема нікого, крім нас!
Студенти, які залишилася в академії, почали збиратися.
– Хм… таємничий білий туман… – міркував я. – Заблокована академія… і я посміхаюся на даху… як чудово.
Я не розумів, що саме відбувається, але ми активно прямували до якоїсь події.
– Білий туман… скоро огорне світ тишею.
Багатозначно пробурмотівши на останок, я залишив дах.
Я спустився сходами і вийшов у коридор, там було темно через густий туман.
Здавалося, більше ніж половина студентів уже пішли додому.
– Але що це за туман?
Я думав, що головний бібліотекар використовував якийсь артефакт або щось таке, але його більше не було.
Я спробував дослідити туман магією, щоб зрозуміти, що відбувається, але дізнався лише, що це справді якийсь дивний туман.
– …Що ж.
Зрештою для мене важливим було не стільки те, що це за туман, скільки, як у ньому розважитися. Чи слід мені спочатку зустрітися з іншими студентами? Чи, можливо, просто раптово з’явитися як Тінь?
– Що ж робити, га?
Я радісно пострибав коридором, як раптом почув крик вдалині.
– О, невже це подія?
Я помчав на крик.
***
– Гадаю, я чув його звідси…
Я зайшов до тісного приміщення з купою дверей. Це були приватні кімнати для навчання.
Оскільки заняття вже завершилися і студенти потягнулися додому, більшість кімнат були порожніми, але одні двері виявилися замкненими, а з середини долинали звуки.
– Хах!
Я вирвав замок разом з дверною ручкою і всім іншим, а потім з ефектно влетів усередину.
– Щ-щ-що це за штука?!
У кімнаті був студент. Він тримався за шию і кричав.
Його обличчя здалося мені знайомим.
– А, ти, мабуть, мій одногрупник… е-е… Сузукі, так?
Точно, я згадав, це той малопомітний хлопець якого так само легко забути, як і мене. Я дуже поважав його непомітність і не раз брав з нього приклад.
Згідно з моїм списком мобів, він належав до бокової гілки родини герцога Хоупа і був далеким родичем Крістіни.
– Х-хей, Каґено! Допоможи мені! Я не можу зняти нашийник!!
– Зняти що…?
На Сузукі був нашийник, для опису якого найкраще підійде слово несмак. Подібна річ не пасувала звичайному персонажу заднього плану.
– Який поганий смак. Він тобі не пасує.
– Ця штука з’явилася сама по собі! Не знімається, і вже деякий час видає дивний звук!
Я почув тихе біп, біп, біп…
На нашийнику був таймер, і щойно я на нього подивився, той показав нуль.
Пролунало довге бі-і-іп.
– А.
– А…
А потім голова Сузукі відлетіла.
Кров розбризкалася по всій кімнаті, і я скористався слизом, щоб не забруднитися.
Відірвана голова Сузукі покотилася по підлозі, я поглянув на неї і зустрівся з його ображеним поглядом.
– …У мене було таке відчуття, що він ось-ось вибухне.
Мабуть, мені слід було щось сказати раніше.
Спочивай з миром.
– А тепер… подивимося, що ж це за нашийник?
Я підняв штуку, що була на шиї Сузукі. Потворний нашийник тепер обвуглився до чорноти. Таймер, досягнувши нуля, зупинився.
– Хмм…
Я влив трохи магії в нашийник, щоб перевірити.
Крім того, я використав знання з минулого життя, щоб розробити надзвичайно складну і детальну гіпотезу.
Підводячи риску…
– Це бомба у формі нашийника, яка вибухає, коли таймер досягає нуля!
Я розвивав гіпотезу далі.
– Хм, хм… Зазвичай таймер відраховує час, але тут все інакше. Стрілка рухається вгору-вниз, реагуючи на магічну силу. Торкнувшись до нашийника, я відчуваю, як він висмоктує мою магію. Тож, по суті, це нашийник-бобма, що поглинає магічну силу носія і вибухає, коли та виснажена до нуля!
Сузукі був дуже роздратований тим, що мав найнижчий магічний запас у групі. Мабуть, він тренувався у кімнаті для навчання, і саме тоді, коли в нього залишилося дуже мало магії, йому не пощастило потрапити в цю ситуацію з вибухом.
– …Однак правда завжди одна, – я посміхнувся.
Питання полягало в тому: коли і де йому начепили нашийник?
– Зазвичай, якби на когось начепили подібну штуку, він би не міг цього не помітити. Треба бути повним ідіотом, щоб не помітити, що у тебе…
З поганим передчуттям я торкнувся шиї.
На ній був нашийник.
Коли це взагалі сталося…?
– …Вони, мабуть, скористалися якимось неймовірно складним методом, який жодна звичайна людина не могла б помітити.
На думку спадала єдина можливість: нашийники з’явилися одночасно з білим туманом.
Я зробив дзеркало зі слизу і поглянув на свою шию. Нашийник на ній був такий самий, як у Сузукі.
Коментарі
Дописати коментар