Роман ЗЦВ. Розділи 83-84
Розділ 83. Північний кучер | Розділ 84. Плани Гермеса
Розділ 83. Північний кучер
Зима для більшості жителів північних земель це дні без врожаю, особливо для жителів міст поблизу плато Гермес. Місяці Демонів приносили з собою не тільки безперервний дощ і сніг, а і сильні холоди, голод і смерть. Однак для Вайта «Фальшивої ноги» все інакше. Кожної зими до його дверей приходить посланець церкви і говорить йому кілька разів з’їздити до кордону королівства Лансінь, щоб підібрати стражденних сиріт і відвезти їх до старого Святого Міста.
Це непогана угода, за одну поїздку він може отримати майже двадцять срібних вовків. А також Вайт міг накопичувати заслуги, добре виконуючи свою роботу. Цьогорічні Місяці Демонів майже добігли кінця – і ця поїздка має стати останньою в цьому сезоні.
– Сер, чому б вам не залишитися всередині критого візка? Назовні знову почав сипати сніг. Ви не один з кучерів, що терплять сніг і вітер, тому не мерзніть.
– Це ще нічого, – посланець церкви дістав пляшку і зробив ковток, – у Новому Святому Місті набагато холодніше, ніж тут. На плато ні шкіряні куртки, ні обладунки не рятують від холоду. Він немов проникає крізь найменшу шпарину, проповзаючи всередину кожної клітинки тіла. Без таблеток проти холоду там неможливо знаходитись. Те місце, справді, не для звичайних людей.
– Ваші слова правдиві, – Вайт кивнув. Він ніколи не був у Новому Святому Місті і не планував туди їхати. Що йому робити в місці, де є тільки холод і демонічні звірі? Проте як досвідчений кучер він завжди може знайти нову тему для розмову, і з цим посланцем розмовляти ліпше, ніж з попереднім. – Ваші рукавиці певно виготовленні зі шкури вовка, які водяться у західному регіоні королівства Ґрейкасл, так?
– О? Ти в цьому розбираєшся?
– Хех, сер, я займаюсь цим уже тридцять років, – гордо сказав Вайт, – спочатку для барона, потім для графині, а згодом навіть для юної принцеси Лансінь. Якби не нещасний випадок, коли я зламав ногу, можливо, я б досі служив графському дому. Вони не мали нічого, крім золотих драконів, які витрачали на хутра і срібні вироби Ґрейкаслу, на коштовності Юндуна та товари з фіордів і ще багато чого іншого. Я їздив туди-сюди – і їм всього було мало.
– Зрозуміло. – Кивну посланець. – Отже, це походження твого прізвиська? Яка лиха пригода привела до цього?
– Ох, це було повстання біженців. Ті головорізи робили все, щоб отримати їжу. – Вайт сплюнув. – Вони оточили карету, мені довелося гнати коня чвалом, щоб урятувати графиню. Кінь злякався, скинув мене, а карета перекинулася.
– Тоді ти зламав ногу? – з цікавістю запитав посланець. – А що сталося з графинею?
– Їм було краще, ніж мені, всередині карета була заповнена м’якими подушечками і товстими килимами, вона відбулася синцями та подряпинами, – роздратовано сказав Вайт. – Вона виповзла із карети і покинула мене на дорозі. Я ж зі зламною ногою дістався додому. Завдяки заощадженням мені вдалося купити фальшиву ногу. – Він постукав по мідній палиці, яку оголювала штанина. – Але графський дім викинув мене під приводом того, що я більше не можу їздити, ці кляті дворяни!
– Шкода, – посланець зробив паузу, – але бог тебе не покинув, тепер ти допомагаєш церкві. Бог милостивий.
– Так, сер. Бог милостивий. – «Ні, якби Бог був милостивим, то не дозволив би мені так страждати, – подумав Вайт, – він би врятував мене, коли я найбільше цього потребував».
У цю мить з критого візка долинув дівочий плач.
– Зроби коротку зупинку.
Вайт натягнув повід, і обоє коней зупинилися, посланець зіскочив на землю та пішов до задньої частини візка. Незабаром із середини долинув свист батога.
«Бідолашні діти, – зітхнув кучер, – витерпіть це, він ваш рятівник. Без посланця ви б не пережили цю зиму, а стали б холодними трупами на краю дороги».
Невдовзі посланець повернувся і сів поряд з Вайтом:
– Поїхали.
– Тримайтеся міцніше. Вйо! – Вайт тряснув поводами і візок знову почав рухатися. – Вони всі з королівства Лансінь?
– Майже, церкви у кожному містечку королівства беруть до себе частину сиріт, особливо взимку, коли їжі й одягу не вистачає. Але в холодний сезон дітей набагато більше, тому служителі церкви не можуть подбати про всіх, для цього нам потрібна допомога кучерів із хорошою репутацією, щоб відвезти їх до Старого Святого Міста. Ти добре виконуєш свою роботу, Вайте, я повідомлю про це іншим.
– Для мене честь допомагати у такій добрій справі, – широко посміхнувся Вайт. – Сер, їх усіх відправлять до монастиря? Даруйте, хоча вони всі сироти, але у них різні характери. Вони юні, але вже зробили багато різних речей, хіба ці люди не забруднять святе місце?
– Бог розсудить їх, навіть якщо вони грішні, у них буде шанс на спасіння.
– Справді? Тоді це добре. – Вайт підняв голову й подивився на небо. – Вже пізно, сер, нам слід переночувати у наступному місті? Якщо завтра буде гарна погода, ми дістанемося до Старого Святого Міста до полудня.
Посланець зітхнув:
– Знайти таверну з дворищем, щоб там поставити візок. А потім принесеш для них їжу.
– Добре! – відповів Вайт.
Це містечко – єдина дорога від королівства Лансінь до Старого Святого Міста. Він приїздить сюди не вперше. Вайт добре знав дорогу, тому швидко доїхав до таверни, де часто зупинявся раніше. Завівши візок на дворище, він взяв у посланця монети і пішов купувати їжу для сиріт. Каша із солодкуватої картоплі найліпший вибір, вона дешева і доволі смачна. Простеживши, як сироти розділили кашу, Вайт, кульгаючи, повернувся в таверну, попросив шматок хліба з масло і сів біля стійки, щоб перекусити. Щодо посланця, то у нього є ліпше місце, де можна перебути.
Якби він десять років тому не зламав ногу, то пішов би в шинок, щоб замовити келих вина і навіть кинув би кілька гральних кубиків – йому завжди щастило. А тепер… Вайт торкнувся гаманця і пішов до своєї кімнати, відпочивати.
Пізно ввечері він почув якийсь шум на дворищі. Підвівшись і піднявши штори, Вайт побачив, як п’яний посланець відімкнув двері критого візка та зайшов у середину. Через трохи він витягнув надвір двох сиріт. Поряд з візком стояло двоє людей, вбраних як аристократи.
Вайт опустив штору і повернувся до теплого ліжка.
Він не вперше бачив, як посланець робить таке, цим займався і попередник. «Бути живим – це найбільша удача, – подумав він, – всього лиш потрібно перетерпіти короткочасний біль. Коли ви досягнете Святого Міста, то зможете розпочати нове життя. Принаймні в монастирі вам не доведеться мерзнути і голодувати». Вайт позіхнув і заснув.
На світанку вони з посланцем вирушили в дорогу. Подорож пройшла гладко, вони навіть прибули до Старого Святого Міста на півгодини раніше, ніж очікувалося. На них уже чекала церковна карета, схоже, на цих бідолашних сиріт ще чекав довгий шлях, але це вже не мало до нього жодного стосунку.
– Це твоя нагорода, – посланець перекинув йому тканинний мішечок.
Вайт дістав гроші та двічі перерахував їх. Справді, на його долонях лежало двадцять срібних вовків. Він кивнув і поклонився:
– Сподіваюся побачити вас знову наступного року.
Посланець не відповів, але махнув рукою, подаючи знак іти.
Вайт помітив, що крім нього було ще кілька кучерів, які виконували таку ж роботу. Можливо, вони їздили до інших королівств? Він подумав, що це трохи дивно, люди, які виходили з критих візків, здавалося, усі були маленькими дівчатами. Коли церква бере до себе сиріт, то це тільки дівчата?
Він похитав головою, залишаючи осторонь ці питання, та вирушив додому.
Розділ 84. Плани Гермеса
Єпископ Мейень крок за кроком спускався круговими сходами глибоко під землю.
Сходи вели в природну западину, її глибина в чотири рази більша за найвищу вежу міста, а діаметр близько 60 метрів, чого цілком вистачить для того, щоб помістити всередину замок лорда. Початок спуску добре освітлений, у високому куполі були вікна, крізь які проникало світло, що залишало на холодних кам’яних стінах звивисті плями.
Але при спуску вниз світло все слабшало і слабшало, залишаючи кам’яні стіни неосвітленими. Проте через якийсь час робилося помітним, що з глибини ллється слабке блакитне світло, і з кожним кроком воно робиться яскравішим. Тому для спуску вниз не потрібно тримати факел.
Якщо дивитися знизу, то сходи схожі на маленьку змію, що звивається по западині, чіпляючись за кам’яні стіни.
Сходові плитки вирізали з граніту, вони мали прямокутну форму і були товщиною в три пальці, їхньої довжини було достатньо, щоб поряд йшло дві людини. Один кінець гранітної плитки був вмурований у скелю, а інший висів у повітрі. Щоб запобігти випадковому падінню, на підвішених у повітрі кінцях плиток встановили дерев’яні стовпчики, з’єднанні мотузкою.
Мейень не рахував скільки тут сходинок, але знав, що встановити кожну кам’яну плитку було надзвичайно важко. Церковним каменярам довелося покладатися на мотузку, на яких вони висіли, щоб вирубати глибокі пази у твердій скелі, в які потім встановлювали гранітні плити. Кожен рух потрібно було робити з обережністю, бо мотузка могла зісковзнути або порватися, таке трапилося більше ніж з трьома сотнями людей.
Якщо собор Гермеса, зведений на поверхні, є символом непохитного духу церкви, то темна частина Гермеса, прихована на дні заглибині, це справжнє ядро церкви.
У кам’яну стіну біля сходів були вставлені камені божої відплати, через кожні сто кроків стояв воїн армії правосуддя, також на зловмисників чекав загін армії божої кари. Між собором і прихованою частиною закопано багато мішків з піском і гравієм. Якщо лінії оборони Святого Міста будуть прорвані і всім доведеться тікати, Папа активує пастку і дозволить піску та гравію повністю поховати це місце.
Хоча Мейен не вперше відвідує приховану частину Гермеса, відчуття прогулянки в повітрі досі викликає в нього запаморочення. Особливо, коли він дивився навколо, у нього завжди виникало відчуття падіння.
Мейень відчув полегшення, коли його ноги ступили на тверду землю.
На дні заглибини знаходився відшліфований білий камінь у формі диска. Його поверхня була гладкою, ніби дзеркало. Стоячи на ньому, людина може чітко побачити власне відображення. За задумом майстрів, світло, що лилося з вікон нагорі, після проходження складної схеми заломлення потрапляло на цей камінь внизу заглибини. Завдяки цьому внизу ніколи не було темно, тому не потрібно запалювати факел.
Тільки опинившись на дні западини, можна зрозуміти, що сонячне світло не безбарвне. Світло, яке відбивалося від шліфованого білого каменю, мало блакитне забарвлення. Якщо поглянути вгору, то можна побачити, що вся западина огорнута цим холодним блакитним світлом. А якщо придивитися, то можна помітити, що в яскравішому світлі літає незліченна кількість пилу і крихітних створінь, про які розповідають стародавні книги.
Використовуючи природно утворені печери внизу заглибини, церква розширила їх і з’єднала, створивши таким чином приховану частину Гермеса. Завдяки цьому, повітря вільно циркулювало, а під землею не виникало відчуття тління і затхлості.
Мейен пройшов крізь двері до основної частини ядра Гермеса, оборонна сила тут була значно потужнішою. Тут були загони армії правосуддя по п’ять чоловік, вони охороняли кожен рівень. Ці люди – найвідданіші воїни церкви. Як тільки вони приймають на себе цей обов’язок, то проведуть тут все своє життя, без змоги повернутися на поверхню.
Насправді тільки Мейен і Папа можуть входити сюди і виходити звідси, двоє інших архієпископів – Сісе і Тайфулунь – не мають права сюди ступати.
Але навіть Мейен не знав скільки всього тут тунелів і розгалужень. Від головного тунелю на південь в обидва боки розходилася купа розвилок, якщо пройти ними, то можна натрапити на ще більше розгалужень. Деякі з них використовувалися церквою, а інші запечатані. Він чув, що під час будівництва деякі майстри заблукали на не позначених розвилках, та так і не відшукали дорогу назад.
Прямий шлях вів аж до основи гори, через кожні тридцять чжанів (близько ста метрів) є контрольно-пропускний пункт. Мейен знає, що кожна зона слугує для різних завдань. Зовнішня або перша – це зона, де живуть воїни, які охороняють нижні рівні. Друга – це архіви, де зберігаються документи, записи та стародавні книги. Третя – це тюрма, де перебували злочинці, яким більше не судилося побачити світла… а також невинні.
Прийшовши до третьої зони, Мейен зупинився. Попереду лежить шлях до таємної зони, звідти походять усі дослідження та винаходи церкви, він не може туди увійти без згоди Папи. Мейен перебував на посаді архієпископа більше трьох років і був там лише один раз.
Він повернув на розвилці ліворуч.
Дорога була доволі короткою, Мейен скоро дістався до потрібно місця. Побачивши єпископа, воїни армії правосуддя, що охороняли двері, одразу віддали честь:
– Пане!
Мейен кивнув:
– Відчиняйте двері.
За дверима тягнувся коридор, на стінах висіли смолоскипи, що яскраво палали, вони нагадували незліченну кількість пульсуючих світлових плям у морі темряві, які тягнулися аж до самого кінця. По обидва боки тягнулися ряди товстих дерев’яних дверей, посередині яких висіла табличка з номером.
Один із воїнів взяв смолоскип і пішов уперед, щоб показати шлях. Мейен, слідуючи за ним, стежив за зміною цифр на табличках. Побачивши на табличці номер 35, він зупинився, дістав ключ і вставив його в замкову щілину, після чого легенько крутнув. Звук того, як відімкнувся замок, був доволі різким для цього тихого тунелю, в кінці коридору почулося слабке відлуння. Немов отримавши сигнал, з багатьох камер почулися крики чоловіків і жінок. Якщо уважно прислухатися, то можна зрозуміти, що більшість прохань лунали: «випустіть мене!», «допоможіть мені!», «будь ласка, вбийте мене!» і подібні.
Мейен був незворушним. Він наказав воїну залишитися за дверима, увійшов до кімнати та зачинив дерев’яні двері, щоб заглушити гамір і крики.
За залізними ґратами єпископ побачив старого чоловіка, який сидів біля узголів’я ліжка – можливо, він не був старим, але у нього сиве волосся, а чоло вкрилося зморшками. Його бороду вже давно не голили, тому вона закривала шию. Оскільки він давно не бачив сонця, його шкіра стала страшенно блідою, а руки і ноги стали тонкими, як бамбукові палиці.
Мейен поглянув на їжу біля ґрат, вона виглядала так, ніби до неї і не торкалися, єпископ зітхнув:
– Ви маєте ліпше дбати про себе, церква не має нестачі їжі. Всі ваші страви готують за королівським стандартом. Тут немає тільки вина. Навіть риба – це тріска з Потру Чиста Вода. Вам повинен бути знайомий цей смак, Ваша Величносте Вімблдоне?
Коментарі
Дописати коментар